млi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний день нашого часу ║ днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина... Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi крапельки поту. Великою сво║ю шорстокою долонею стира║ вiн пiт i дума║. В мiжчасi Володько вставля║ сво║: - Я, тату, думав над цим... - Так? - Думав,продовжу║ Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми хлiбороби. Вмi║мо землю орати, сiяти, жати, але не вмi║мо добро сво║ спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там... Я, зна║те, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто роздерти i все... Лють мене ┐сть... Матвiй дума║. - Аби тiльки,- каже,- всi до цi║┐ думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi - нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i тут мiсце!.. А по хвильцi дода║: - Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там по┐хав, сто┐ть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся. Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба... - Ну, зрiжемо цього. Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь. Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав, похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим сво┐м тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз чола пiт. Цi║┐ ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Дво║ шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село на┐жджають "товаришi" i вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'┐жджають усе новi та новi агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три днi про┐здив з агiтаторами по селах. При┐дуть до села - сход. У школi збираються дядьки. Обличчя ┐х на квiнту. Настрiй - нуль. Зна║мо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають. Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд перших днiв революцi┐ на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить. Вилазить на стiлець: - Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже ма║ досить слiв, за якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцi║ю село. Нiкого не обходить те, хто тут жи║ i чи ма║ вiн що ┐сти i в що вдягнутися... Нiхто також не завда║ собi працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не да║ анi одно┐ соломинки даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох рук... - Правильно! - перебива║ хтось. Настрiй слухачiв проясню║ться. - Так,продовжу║ товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки яко┐: болi, болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за сво║ життя прожив хоч один щасливий день, добре з'┐в, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми дiти працi, дiти землi, ми не ма║мо на це змоги. Ми, як та машина, щодень i нiч тягне цiлу фабрику, не смi║мо зупинитися, випростатися, вiдпочинути. - Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiша║. - Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя. Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин добро┐ земельки. Власники ┐х не купували ┐┐, не орали, не сiяли, а збирали бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили ┐х життя. Бачили, роз'┐жджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони, як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що то вони так живуть? А чи║ю то працею здобувають вони отi великi ма║тностi, отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так треба, що так ма║ бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не ║. Так воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй ║, не належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це належить усiм людям, що живуть iз працi рук сво┐х; належить порiвну, однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути. Голос промовця пiдноситься, набира║ звучностi, сили, переконання. Селяни слухають. Очi ┐х поволi загоряються. Промовець згаду║ партiю комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за волю та землю. Згаду║ свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам, Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У рожевих барвах малю║ привабливi картини прийдешнього, коли то могутня селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх сво┐х ворогiв. Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане. Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажа║ собi сто п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю геро┐в боротьби i працi. Так. Селянський люд зна║, що буде далi. пх обличчя, ┐х очi холонуть, мов метал. На ┐х устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останн║ вiд уст сво┐х рве. Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'┐ла ще одно┐ тво║┐ красулi. Одв'язуй ┐┐ вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, геро┐ працi й боротьби, що ордою з кацапi┐ насунули, потребують ┐┐. А ти, Арйон, ти що кров лив, пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку i дiтей. Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в квропу б'ють, сто тисяч коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку, комуну... Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив. Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба "добровiльно" за гарнi слова, як тьху, пiшло. На другий день Володько ┐де додому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя. пде Володько, перегортаються рiднi поля, он село - одно, друге i вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi на┐жилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки. Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби ла║ться. I чу║ Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух ┐┐, той жорстокий п'янючий дух здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв. Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни, рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз при║мною жагою бразне плуг, i скаже: "Ганьба мо┐х батькiв - моя ганьба! Я i син мiй, i мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай день i нiч раху║ вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!" Бiжiть, конi мо┐, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька. Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а ┐х буде безлiч, вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце мо║. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай прийма║ гарт, i хай от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю. Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже: так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля, вiд котро┐ вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала - одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, ┐х очi бачать i вуха чують... ┐х молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в iм'я Бога, честi i слави землi сво║┐... Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпа║ться i стриба║ в плузi, мов спутана блоха. Але Матвiй зацiпив зуби, цупко трима║ в свому сталевому кулацi сирицевий повiд. Лошиця зводиться дуба, мота║ запiненою мордою, хвица║ заднiми копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби промовля║ Матвiй. Володько трима║ чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i . тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi шарпа║ться на всi боки, а бурштиновi ┐┐ очi почервонiли. - Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо! Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, приска║ пружнiм диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стрiла. - А тепер впряжем до не┐ Шпачку,- зазначу║ Матвiй.- Хто сказав, що вона не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти ┐┐ заставити... В той час шляхом ┐де тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до останнього. Не помага║ нi матюк, нi нагай. - Стой! Вон пашет челав║к! Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу. - Д║д! Давай лошадь! Випрягай раз-два! Матвiй зупиня║ться. Випростався. Глянув. Володько ще трима║ в руках чепiги. Большевик обрива║ посторонки, рве лошицю, скида║ з не┐ шлею. - Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Тво║? Большевик висмикнув з кобура нагана. - А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини. - Падайдi толька, кулацкая морда! Ето т║б║ н║ старий режiм... Матвiй налива║ться страшною люттю, що приска║ з кожного його руху. Великi його чоботи злилися з землею i, вида║ться, нiби вiн вгруз в ┐┐ поверхню, нiби вирiс з ┐┐ чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю i, зда║ться, видно, як б'║ вона чiткими, сильними ударами. - Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд булано┐, а в правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi, скiснi чорнi очi, твердий, низький лоб, мов литi зi старо┐ бронзи. Пiски, пустиня, кiнський пiт. Номад, дума║ Володько. Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на кулак з наганом, корчиться, нiби бажа║ плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi з силою вирива║ себе з такого стану, круто поверта║ i без ║диного слова йде в поле. Володько дивиться за батьком. Вiтер розкида║ поли його куцана. Ноги його ступають рiвно, широко й рiшуче. А большевик випряг одну коняку, прив'язав ┐┐ ззаду тачанки i впряг булану. - Садiсь, малад║ц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастан║ш! Володько плига║ на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" - гукнув сердито i шмигнув нага║м булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася i сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лiвий кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i зо всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась i зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами. Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плига║ по нерiвнiй дорозi. Мигають поля, лiс, село. Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр. - Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема сухого мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги тремтять. - Вiдал? - зверта║ться до Володька большевик.- Вот так с вамi нада! Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на землю, кинув Володьковi вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами. Вечорi║. По небi летять клубатi хмарини. Навколо рейвах, нелад, нiби тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав. Гонти на стрiсi прорванi, нiби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушено┐ з будяками конюшини. Коло не┐ сто┐ть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк. З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить з-за рогу хати, плю║ться в Бога i пiдходить до Володька. - Сукини сини! - кида║ вiн Володьковi, хоч той не розумi║, в чiм справа.- Б║рi вон ту клячу i атвалiвай ко вс║м чертям! Володько бiжить до коней i бере лiпшого. - Н║ ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере ту, яку показу║ большевик, вискаку║ на ┐┐ гостру спину i верхи клига║ в село. Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн над ┐┐ долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його житт║ву дорогу. Нiколи, нiщо не перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов був зустрiти смерть на полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньо┐ хвилини цупко трима║ в сво┐х п'ястуках свою зброю. Але сьогоднi... Нi. Вiн чу║ ще той регiт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я - ми станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле сво║, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього. Сина в бо┐ послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю сво║┐ сили. I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мiльйон Матвi┐в треба. Сто мiльйонiв синiв треба послати в бо┐. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга i посмiються. Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'║ крилами в його обличчя й охолоджу║ палаюче чоло. Пригадав, що пiслязавтра мав би вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде. Запада║ нiч. Матвiй верта║ться додому. В хатi пора║ться Настя. "Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з отим каналi║м поперся? Ще возьме там у лiсi... Бахне, i буде по ньому. Що такому каторжановi..." Матвiй мовчить, ┐жа його не бере. Посидiв мовчки, а опiсля вийшов надвiр. Нiч темна i вiтер. Пiшов на дорогу i слуха║ в напрямку жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить зi сво║┐ стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне. Нарештi над'┐жджа║ Володько. Матвiй здалека помiтив його, i коли син зрiвнявся, зупинив. - Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй. - Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде. - Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла? - Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягн║ до завтра ноги, буде добре. - Хал║ра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не хотiлося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а пiслязавтра до школи. - А як же ви самi?.. - Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти. Завели коняку до стайнi, дали ┐сти, а самi повечеряли i поклалися. На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допрiг до не┐ Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око. На мiсцi ока - струп. Нага║м, видно, смальнув. Скородив мало не до вечора. Думав, докiнчить, приготу║ться до завтрiшнього походу. Але надвечiр несподiвано з села виволiкся якийсь обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi. Безлiч ранених. Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать. - I де ┐х стiльки наклали? - А хто ┐х зна║. Дiстали. Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу вiд села до лiсу розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька пiдвод санiтарiв. Одна з таких пiдвод зупиня║ться чомусь коло Матвi║вого подвiр'я. По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий, тихий. - Випрягай з борiн конi, бо по┐деш,- каже вiн нiби не сво┐м голосом. - Куди? - пита║ Володько. - А от,кивнув головою на большевика. - Тiльки до Шумська,- каже той по-укра┐нськи. - Але ж конi цiлий день у запрязi були. - Ну... Довезеш до Шумська i вернешся. Матвiй мовчить. Вiн раптом чогось змiнився. - Ах, одвези вже ┐х. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому. Володько швидко розпряга║ конi з борiн, запряга║ до воза. Вiн сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч ┐дь. А завтра конечно хотiв вийти в дорогу. Ви┐хали. За Жолобками почина║ вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi коло Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i переганяють вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном. - Ну как там? - пита║ большевик одного з вершникiв. Той тiльки махнув нага║м. - Панiка? - пита║; ще. - Чорт ║во разб║рьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився. - Що там таке? - пита║ большевика. - Та вiдступа║мо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене. Володько мовчить. Що ма║ казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi. Чи не все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди десь к Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у шоломах. От уявля║ться: дощ, грязька дорога, а вони йдуть - все молодi, молодi, мов дiти. Катерина вийшла i сто┐ть на порозi. - Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко! Катерина смi║ться собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають. Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька. Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i бачить, як розпуска║ пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками. - Ех,вирива║ться у Володька. Большевик подивився на нього. - Чого зiтха║ш, козаче? - От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько. - А то ж куди? Так i так. Володько оповiда║. - Тепер пропало,- закiнчу║. - Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська. - А не до Житомира? - От дивак. А помовчавши, каже: - А ти хiба мене не зна║ш? Володько подивився на нього. Зда║ться, щось знайоме, але пригадати не може. А той посмiха║ться й мовчить. - Hi. He знаю. Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi. Мовчить. Володько не пита║ також, ┐дуть поволi за ступом на схiд. Нiч там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився, вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне бурхливого життя, повне сатансько┐ борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а груди проти всiх хвиль, проти всiх буревi┐в. Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чи┐ми, синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i поля, поля - ген аж туди десь поля. Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили сво┐ довгi руки i борються з напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став прибива║ пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози. Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають ши┐, дядьки байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи вози, конi, тачанки та║мничою оманою. Ру┐ни млина Райха, дебелi мури, за котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котро┐ вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували "гел║рчики" в синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля ┐х кiлько ж впало до бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Кра┐но моя! А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями. Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаря║ в телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька - раз, два, три, самоходи ллють сяйво сво┐х рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки з санiтарними опасками на рукавах. - Стой! Куда прьош? - Разiйдiiiсь! Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна, неповторна. Мов глибина морська, та┐ть у собi життя, смерть i буревiй. Цi неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос сво║рiдного, перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем, грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому про┐хала тачанка, бо був слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених, тисяча трупiв. До чорта спiвчуття! Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав посвiдку, що ┐здив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i по┐хав. За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей, заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали, падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця укра┐нська смоляна земля, диха║ на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах, там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники. Пiд Жолобками знов обоз. Знов дядьки та конi. Вершники подiбнi до привидiв. Пiд горбком стовковисько. Кiлька пiдвiд з'┐халося в купу. Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не в станi. Сили ┐┐ вичерпанi. Вона дiйшла до то┐ границi, за яку вже не зважилася переступити. На не┐ накинулися з нагаями i, як звичайно в таких випадках, били. Але коняка не встала. Знизу над'┐хали тягаревi самоходи. Пружне свiтло ┐х рефлекторiв освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку. - Доб║й ║йо i канец! - гука║ хтось. Один вийма║ револьвер. По дорозi ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула головою, але до ┐┐ решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв. - Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Па║деш с намi!.. - Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть шофери. Володько бачить, що не виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з рушницями цiвками вниз на животi. Вiн проситься, що з'┐де ось туди вниз i обернеться. Протиска║ться повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у темноту. Дорога вниз порожня. Пустив вiжки, вiз попхнув конi i вони погналися вниз, в глибину, в чорну нiч. Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини коней, втiкали вiд зору i не могли втiкти. Парк Калиновського вперто змага║ться з вiтром, осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi, мов телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза i лишились. Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить. Кожна хата принишкла, прича┐лася в темнотi ночi, приплющила вiкна, замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують великий ворохобний свiт. Нема iншо┐ ради, як брехати. I вони брешуть - завзято, безупинно. Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi ┐х стегна i накрив дергами. Приходить батько. - Таки при┐хав? - пита║. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвi┐в. Володько швидко оповiда║ й спльову║. Пiсля йде до хати, п'║ кварту молока. Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде. - Не спиниш його. Ой, людоньки мо┐, по батьковi, геть рихтик по ньому, пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i вже. Рiд такий, бачте... Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись. На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила ┐х, а тепер стократ дужчi за не┐ i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить ┐х там десь у широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд дощами, лицем в лице з небезпекою. Володько добре зна║ матiр i зна║ ┐┐ думки. Вони ж бо виписанi на ┐┐ чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не вимовить: "Мамо моя!" I не подивиться в ┐┐ безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча цiла його iстота обнята пожежею велико┐ любовi. | Не вчило його життя пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину чорно┐ землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi, нiхто не роздiлить тягарiв тво┐х. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде. Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи сво┐. Не торкайте його. Коли вiн дума║, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа, бороди. Зда║ться, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i головою торка║ться хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його, колотяться i рвуться далi. Володько не одважу║ться озватися до батька свого. А слова ║. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо. Катерина й Хведот сплять у клунi. - Так, кажеш, i цi вiдступають? - вирива║ться з батькових уст. - Дуже спiшно,- вiдповiда║ Володько. Мовчазлива перерва. Батько хвилю║ться. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його. - А той... - почина║ поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi не згадував? Володько не розумi║. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима. - Хто, тату? - Ну, а той, що з тобою ┐хав. Володько дума║ й хита║ головою. - Питався тiльки, чи не пiзнаю його... - I бiльше нi? А до мене прийшов... - Тут знов перерва. Матвiй змага║ться сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: зна║те, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не пита║мо, хто. Матвiй перерива║ мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно лежить на колiнi. - А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам вiдгадав усе. Нема нашого Василя. - Нема? Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала. Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце. Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом горять. I, вида║ться, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти всiх сил. Вража куля десь там на полях стяла його сина. - Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити. А Володько повний подиву, як i колись. I тодi, i тепер вiн любить батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовiрна вiстка з большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у глибину, у прiрву, лиш батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв ┐┐ Бог. Прийде ранок завтра, i другий син разом з сонцем встане i пiде. I понесе спомин про Василя над полями, над селами i мiстами. Мов книгу велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки до дошки перечита║ ┐┐. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за думою i складав ┐х у вiдповiднi мiсця. Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а тiнi того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву, не було ┐м нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти. Яка безодня облич, яке число очей. Потом всiянi ┐х кутi з металу лиця. Полки, дивiзi┐ - ┐х безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути. Колеса двоколок крають шляхи. I батарея за батаре║ю - жерла барви в'яло┐ трави в чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi колеса, поволi ступають копита, а земля вгруза║. Кокарди, патронташi, тесаки, за ними солдати. Минулось. Натомiсть встала легенда, яко┐ ще не було. Предки вийшли з могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали i знайшли. Хай будуть благословеннi днi, коли сонце свiтило ┐м. Хай пам`ять про них вовiки царству║. Он ┐х слiди i по них iдуть, все йдуть, все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi, що увiйдуть у землi сво┐ переможнi, стануть до сходу i до заходу на всi сторони великого свiту, вони засвiдчать: землi цi купленi за пiт i кров поколiнь. Вовiки хай живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це вам усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим, що не вiрять. КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОп БАТЬКО I СИН Жолобецький лiс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радiсно, барвисте. З полiв стiкав у долини молошний туман, що вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися. На хуторi Матвiя зчинився рух. Володько прокинувся також, але з при║мнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися. Спав у клунi високо на стiжку свiжо┐ вiвсяницi пiд самими кроквами. Сонце продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило надвiр, жартувало. Володько вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити. Матвiй з Хведотом спали також у клунi, але з другого кiнця, бiля машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелi. Вставало сонце - вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав ┐┐ правою рукою i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер вiн лишив Хведота поспати, заложив коням зелено┐ конюшини i почав вбиратись на утреню, Настя подо┐ла корови та помогла Василинi вигнати ┐х на стерiнь. Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити ┐┐, але кожного ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру. Зрештою, Василинка нiкого й не просить ┐┐ змiняти. Сво║ дiло робить щиро, вiддано й завзято, так що Володько диву║ться: звiдки та ┐┐ сила й енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не може бути завжди такий бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже вста║, вмива║ться, на ходу молиться, бере сво║ вишивання та снiданок i бiжить за худобою. Все робить швидко, добре, просто. Нiколи не почува║ться втомленою, нiколи не скаржиться, нiколи не треба ┐┐ будити, хоч завжди просить звечора матiр: - Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра... Але раненько! Чу║те? - Ну, ну,каже Настя,- чого так намага║шся... Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою худобу. А в полi сяде пiд пiвкопою, вишива║ та голосно на цiле поле виспiву║. Вишивання свого не показу║ нiкому. Одна мати зна║ про це. Хоче зробити Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здиву║ться. Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, та║мна приязнь. Вони про це не говорили, намагалися ховати сво┐ почуття, але обо║ це розумiли. Василина горда сво┐м братом. Вiн, на ┐┐ думку, вчений, розумний, гарний. Володько знову намагався допомогти сестрi в науцi, давав ┐й книжки, поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослi, хоч ┐й це часом тяжко да║ться. Допомоги нiяко┐ не бажа║ i вважа║ це для себе за образу. - Господоньку святий! - говорить часом Настя.- Що я, людоньки мо┐, намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небi, а його хоч колом пiдважуй... А ця... Ще навiть я лежу, а вона вже бiжить, рве... I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати ┐┐ хоронила. Поки Володько надуму║ться встати, Василина давно вже в полi. Вiн чу║ ┐┐ спiв i рiша║ пiти звiльнити ┐┐, щоб могла пiти до церкви. Вона любить це... Вiн поволi вста║. Здоровий ранок гарно вплива║ на його настрiй. Сонце вже високо пiднялося. В повiтрi лiта║ бабине лiто. З полiв чути спiв пастухiв. З села долiта║ бамкання великого дзвону. На городi видно великi гарбузи, динi... Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники. Зернята ┐х повидзьобували птахи... Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови. Володько вмива║ться на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не шкоду║ ┐┐. Мiцно натира║ милом обличчя, шию i руки. Пiсля облива║ться водою i витира║ться шорстким рушником. Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд. - Ти вже прийшов? - пита║ заклопотано.- А ми й не чули. Напевно, голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не зна║, на що скорше вiдповiсти. - А ви не пiдете? - каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала. - Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiда║ мати. - Ах, правда... То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому досадно, що не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько? - Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i просторiку║. Хоче йти з Хведотом до церкви. - До Башковець? - Нi, до Жолобок. - А конi в хлiвi? - А де ж. Тiльки вас ║, а не витягнете ┐х, щоб попаслися. Все готове да║те. Навкруги паша виляга║, а вони кошеним годують... Хтось мусить хоч до води повести. - Я думав, пiду змiню Василину,- не видержав i похвалився добрим намiром Володько. - Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав за не┐. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiга║ться. Ах, Боже! Коли б я мала хоч дво║ таких дiвчат. А хлопцi... Тiльки й зна║те: поспати, по┐сти... А до роботи... - не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона кинулась його рятувати. Володько дивиться на матiр, в душi погоджу║ться з нею, але все-таки перечить: - Ну, ну... Коли б но вам самi дiвчата... Побачили б... - Побачила б, побачила б... Що побачила б? Он у Григорка дiвки, а подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I тягнуть, i оруть... все роблять. А я ось вiд свiтанку тупаю, тупаю, а помогти нема кому... А що там у Дерманi? Як нашi? Певно, не був "у дiдуня". Нiколи туди не зайдеш. Скажуть - загордiв, цура║шся. "У дiдуня" - це у матiрньо┐ рiднi. Сам дiдуньо помер ще в революцiю, але говорилося й далi "у дiдуня". Володько зна║, що мати не любить, коли вiн омина║ ┐┐ рiдню, але там нема нiкого, з ким мав би якiсь спiльнi iнтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить. Нащо добрий Бог дав день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти, людино. Вставай, випростуйся, закачуй рукави й до працi. А прийде свято Боже - не зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамка║, а там церква, а в церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що дiста║ш, людино, вiд жизнi земно┐. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли ┐х, анi ми, анi батьки нашi... Встановив ┐х сам Сотворитель i не нам ┐х касувати. Так розважа║ Настя. Вона й сама любить, щоб ┐┐ пестун трохи довше повалявся в постелi, але це не смi║ бути ледарство. Полежи хвилину i вставай. Все навкруги руха║ться, жи║... Треба й собi жити... Як не шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя? Володько дуже добре розумi║ свою матiр. Дивиться на ┐┐ висохле, пооране зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться сказати щось при║мне. - Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старо┐ i нiжно ┐┐ обнiма║. Тон i пестощi сина зворушили ┐┐, але вона того не зраджу║.- Йди, йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура... Iнших слiв вона не знайшла у сво║му словнику, але очi ┐┐ дивляться на сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi. Володько посмiхнувся i вийшов надвiр. Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з поля i нiс в руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать все ще дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi його поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя ма║ вираз кам'яно┐ твердостi. Воно нагаду║ морську скелю, що бачила на сво║му вiку багато буревi┐в, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не здивують бiльше ┐┐. - Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина. - Вночi. - Йшов пiшки? - До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки. - Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде машина? Зiрвали... Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити... А що ж там... у Дерманi? Як семiнарiя? - Закрили. - Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили... - Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати. Там того було. Пiдвiд сто... - А куди повезли? - знову запитав старий. - Кажуть, до кременецького лiцею... - Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! - не знаходив потрiбного слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi? - Хто його зна║... Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче показу║ться на очi батька i брата. Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов його зять, Катеринин чоловiк, Микола. Принiс вiд старости Володьковi часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк. Володько взяв часописи й одразу почав читати. - Ну, що там? по "казетах"? - пита║ Микола. Вiн любить полiтикувати, хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив. - Скоро буде вiйна? - пита║ знову Микола, бо Володько мовчав.- То зна║те,- продовжу║ свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... - i вiн, як звичайно, сплюнув. Микола повторю║ це завжди при кожнiй нагод