лась. Хвороба загострю║... Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла вимовити слова, тiльки робила рухи руками. Володько дивився на не┐ спiвчутливо й перечiкував кашель. - Вам не можна багато говорити,- сказав Володько... - Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже ║... - Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi це кажуть вдруге. Я не сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi: "Ой, вже весна, ой, вже красна... Iз стрiх вода капле... Молодому козаковi мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я дiйсно хочу мандрувати... Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько. - Чому? - запитала Ольга. - Не ма║мо вас... Нема кому грати... Нема жiнок... - Берiть з села... Там стiльки дiвок... - Не йдуть. Хлопцi ║, а дiвчат нема. Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже ┐┐ ноги. Володько допомiг ┐й. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi спiвали дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привiтався з нею. - Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю? - Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько. - Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга. - Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, зна║ш?.. Виснажу║. Матушка сiда║ на кра║чку старо┐ лавицi. Обличчя ┐┐ заклопотане. Руки трима║ згорненi в пеленi. Слуха║ Ольжинi розважання, але ┐й не весело. Це трива║ деякий час. Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос Воскрес". Володько вста║, проща║ться й вiдходить. На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно народу. Хор спiва║ великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiда║ за церковний сад. VIII Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повiтрi ┐х звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх полях i застигають. Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли черешнi, то пiдросли й пустили бульбахи пiвонi┐, то розгорнули першi липкi листочки косатi берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони спiвали пiснi, розгортали землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi грядки. Хати були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух i клопiт. Олег вiд'┐хав. Пан Глiб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить. Матушка бiга║ по господарствi. Решта хто де... Село також працю║. Сергiй ходить на поденне до цегельнi. Кiндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон ┐здить на Угорщину по дрова. Iлько працю║ в дворi. Матвiй ма║ нову турботу. Володько хоче вiдходити. Куда? У свiт, далеко... На Укра┐ну... Вiн так i сказав: на Укра┐ну. Хоче, мовляв, ┐┐ бачити цiлу... Сходити ┐┐ хоче вздовж i впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва - батько й син... Нi один не перемiг. Обидва лишились при сво║му. Матвiй тодi подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Укра┐на це його подвiр'я, де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька днiв ходив старий понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не знав, що з ним сталося. Настя працювала на городi. Силу-силенну ма║ тi║┐ працi. Василинка мало може ┐й помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи, вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi на грядцi, в однiй руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить: "Бяла па║нчина стернiско укрила, Ой, жебим я прендзей шиць сен научила... Вишилабим соб║ б║люхнон хустучкен, Брацiковi мему п║нкнон кошул║чкен..." Мати довго, терпеливо слуха║ ┐┐, а пiсля не видержу║; - I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш? - То, мамо, така пiсня... - I ти то розумi║ш? - При цьому Настя зводить на дочку сво┐ вилинялi, запалi очi й дивиться на не┐ з жалем. - Ну, мамо... Спочатку нi... Потiм нам пояснюють. Зна║те, що то "кошул║чка"? Мати поважно й здивовано дивиться, але не вiдповiв Василинка сама поясню║: - То сорочечка... - А-а-а! - маха║ рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як менi бiда. Будеш з того щось мати... Господнi Господи! Якi тi люди... - дода║ зрезиговано й знову поле грядку. Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала: - Но! Вже до тi║┐ роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось... Але надто вже вiн крутий. Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько. В духовному життi вiн не бере участi. Воно для нього не iсну║. Вiн жи║ кiньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, "дурний". Його читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина... Кому то потрiбне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван... Володько сам зна║, що вiн не пан i не Iван. Це i ║ причиною, що вiн тепер такий розгублений, такий не свiй. Чу║ себе розiрваним на кiлька шматкiв. Зна║, що йому поплутано всi стежки. Всi дороги, якими йшов до цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн зна║, що не тут, не в цьому селi його справжн║ мiсце. Але куди йти? Як? На це не да║ нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi сво║ю вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили й тут лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька. Вiн тiльки чу║, що мусить iти. Чу║ навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще ┐┐ мусить переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього ось мiсця, з цього села. А там вже знов вiднайде свою дорогу... Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шука║ самотностi. По часi хоче бачити бiля себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з цього мiсця! Воно засмокту║ в глибiнь... Ноги грузнуть по колiна, а тут треба йти... Завжди один i той саме наказ... Через те вiн i сказав батьковi, що вiдiйде. Вирвалось з уст слово Укра┐на, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги туди бiжать... Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так ║, як ма║ бути? У Провiдну суботу Володько вийшов з дому й пiшов. Ще сонце стояло високо. Напередоднi випав перший весняний дощ. Все зазеленiло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свiжо так i тепло. Вiн пiшов через поля до "предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов село, долину, рiчку й пiшов на гору. Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвсько┐ дiброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд... Там десь у тих полях границя... Переступити ┐┐ ось так, як цю межу, i йти собi по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди сво┐, i села, i яри, i га┐ рiзного дерева. Ще сподiвався Володько, що зустрiне тут Наталку. Вона ма║ десь вертатися з Тетильковець. Чекав ┐┐ до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя... Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв i вечеряв. Бiля нього сидiв Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову. Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики. - Що нового в Дерманi? - питав Володько. - Нема, Володьку, нiчого доброго,- сказав рiшуче Василь.- А потiм продовжував перервану розмову з Матвi║м:- Цiле Застав'я - все заселили. Геть туди, як ┐хати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали ┐м, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сiножатями, майже вирубали. Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi й так знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго мовчки слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто перед себе. Нарештi проговорив: - Не встигли тодi викупити... Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити. Зда║ться, за iнше... А Василь так i зрозумiв... - Зна║те, дядьку,- сказав вiн на Матвi║ву мову.- Дерманцiв треба ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над всiм. Нi? А прийшла Укра┐на... Ет! Те повстання, тi всiлякi Камiняки, тi крикуни... Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ! Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько подумав: звiдки вiн навчився "наприклад"? Ранiш все казав "например"),- В нас помер Ферапонт Яковлевич... - Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому? - Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть, слiпа кишка... А був вiн уже другий рiк... Ну, нiби директором, чи що... Народно┐ школи. Тепер "семиклясувка"... Наш Андрiй ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зi школи й розказу║: дали нового директора. З Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дiтей державного гiмну... Почали вчити. Перший раз як заспiвали... Дiти нiзащо не тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого... I нiхто ┐м не казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий... Говорили до пiзньо┐ ночi. Про землю, про дерманськi новини, про рiдню. Всi були в доброму настро┐. Василь хоче покинути Дермань. Нема там мiсця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвi║вих слiдах iти. Прийшов розвiдати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив... Потiм полягали спати. Володько заснув не одразу. Розмова й настрiй Василя пiддали йому завзяття. Порiшив знов iти в село й знов там працювати. Вiн ║ з роду Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди... Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потiм вiдходили набiк, розстеляли на зеленiй травi бiлi настiльники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Пiсля кiлькох чарок робилося весело. Пiд вечiр верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви. Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Браку║ тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi: - Не хотiв би часом зо мною? - Куди? - Побачиш. Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду. Деякi так розспiвалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало пальцi, справжня гульня. Вiкна вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти. Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло. На колодах, що лежать на вигонi, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а волосся заплетене в двi довгi чорнi коси. Вона чека║ на Сергiя... Ось i вiн, але не сам. З ним Володько. - Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна Наталка не да║ менi спокою... Хочете ┐┐ бачити? - запитала рiшуче. Для Володька це несподiванка. - Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн. - Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом квiтки... Все спiва║... А часом набреде на думку щось i пита║: а ти пiшла б до читальнi? Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Хол║рнику! Вона у вас втрiскалась по вуха... Я знаю. Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було при║мно це чути, але не виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома ┐┐ обняв. - Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув. - Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiма║... - Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць почина║ сходити. Це також для нас. - Хочете, Володьку? Пiду викличу? - запитала Мокрина... - Дивiться. Вона там... Володько зна║, про кого мова. - А вийде? - запитав непевно... - Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у не┐ дзвiнкий, низький, сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте" й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою... Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй. - Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче! Володько дума║ щось iнше, але вiдповiда║: - Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi... - Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, ма║статно. Небо прояснювалось, земля пiдносилась. Вiд дерев лягли набiк довгi, невиразнi тiнi. В декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили ближче бiлi хати. Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великiй хустцi, з вiдкритою головою. Була весела жива... Принесла двi квiтки турецького часнику. Володько не мiг ┐┐ пiзнати. - Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й вирвала... У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi. - Якими словами вам дякувати? - А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби пани. Володьку! Отак ┐┐! - Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила долиною. - Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько. - Не ваша. Дивись, яке мо║-тво║. Нiби це мед. Розлижуть... А ми йдемо. Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макрiно! Оп'ять за парнямi б║гала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч! - Мокрино! Куди? - крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зiрвалась, гукнула Сергi║вi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки. Сергiй також побiг за нею... I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв ┐┐ за руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цi║┐ близькостi, вiд хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла. Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки потягнути за руку, пригорнути i все... А як образиться? Сполоха║ться? Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн зна║, але не може. Руки вiдмовляють послуху. Серце мiцно┐ б'║ться в грудях... Почуття набралися повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися... Але не видержав: - Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо. - Що? - подiбно вирвалось у не┐... - Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно: - Люблю. Хвилина тишi. Велико┐, напружено┐... Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця догори наплива║ повiнь i, зда║ться, з нею пiдноситься само серце. В очах туман. - Кажете правду? - ледве чу║ слова, що майже так само звучать, як його власнi. - Дуже велику... А на це мов луна, з туманно┐ далечини прилетiло: - I я вас... Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся... Впало слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно ║. Все ║. Значить, можна ┐┐ пригорнути й загорiтись... Огнем, сяйвом, щастям... Вiд не┐ почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання. Вона пiдняла голову. Бачив ┐┐ обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi, яснi й глибокi. Заглянув у ┐х глибини, i йому захотiлось пiдняти ┐┐, бiгти з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя. Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч, десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так треба було... Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював: - Ось воно те справжн║! Прийшло! Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя. От яка нiч... Вдивiться в не┐... Ах, що й казати! Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, ┐┐ iм'я звучало в ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору й тут на перехрестi дорiг зустрiв... Йона. Несподiвана й непри║мна зустрiч. - Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька... - Дивлюсь... Володько. Стриба║, мов теля... Йон - завжди Йон. Грубий, сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямца║ зубами, мов вовк. Ось вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не чути, щоб когось побив, але при кожному дотику ┐жить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив його. Десь було зник... - Звiдки? - знову впав запит вiд Йона. - Не зна║ш? - так само вiдповiв Володько. - Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза. - А ти звiдки? - запитав i Володько. - Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти! "Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав: - А ти? Тебе десь не видно... Де бува║ш? - Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав: - А ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще на Укра┐ну... - А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це щось не наше... - Вгадав. Наше це не ║. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий ось ти... Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Дума║ш, поможе "Просвiта"? - А хто, по-тво║му? - Гм!.. к трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi? Тож сила наша там, нi? Мiй брат у Ленiнградi команду║ батальйоном, а тут тебе навiть волосним писарем не пустять А ми iдiоти: "Просвiта", читальня, вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi. Туди треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто мiлiонiв стоятиме... Володько не перечив. Йоновi слова яснi, а Володько не ма║ тако┐ ж вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так. Там все-таки сила. Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик... Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до села. При цьому весь час кидав сво┐ сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед ним батькiв хутiр, цвiте молода черешня, розцвiтають яблуньки. Скрiзь така весна, скрiзь так молодо... Можливо, не варто зараз розривати все на шматки. Треба ним пожити... Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому великого значення. Вiн дуже жив... Жив сво┐м молодим тiлом, сво║ю свiжою душею, сво┐м нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько подався в село. Був захоплений i це захоплення передалось на хлопцiв. Через те взялися завзято до вистави. Треба було дiвчат - знайшли. Звели з Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали, спiвали, танцювали... Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподiвано... Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн не мiг iнакше. Ще в читальнi Наталка казала: - Я вийду пiд черешнi... Володько добре зна║, де тi черешнi. Там за городами, де почина║ться широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi старi, широкi. Пiд ними довгий хвилястий плiт, пiд плотом молода, зелена трава. Далi поля, засiянi яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю... Не можна було не йти туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на не┐ Iван з Людвищ. I Володько, i Наталка крали сво║ щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина знали про це. Часом Володько приходив "пiд черешнi", сидiв там довго, вдивлявся в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв. Завжди приходила. Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась цiла - гаряча, гнучка, трiпотлива... Часом знов Мокрина викликала ┐┐ "на колодки". Тодi були вони всi разом - Володько - Наталка, Сергiй - Мокрина, мов дикi птахи, зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин смiх. Вона не боялась смiятись. А тi, що лишались? Наталка не вмi║ й не може так смiятись. Вона трагiчна. Коди навiть смi║ться - через смiх прорива║ться щось поважне. Вона тепер цiла горить. Коли цiлу║, напружу║ться, мов струна, i тремтить. Вiбрацi┐ ┐┐ тiла передаються на Володька. Вiн тодi забува║ться й йому зда║ться, що земля пiд ним вгина║ться. Додому верталися пiзно. - То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся. - А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько верта║ться завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свiже, передранкове повiтря охолоджу║ його розпалене чоло... Часом заходить до криницi, сiда║ на цебринi, черпа║ долонею кришталево-чисту воду й п'║. Навкруги велика тиша. Дума║ про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кiлька тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без не┐? Як? Любить ┐┐, не може бути без не┐. Колись цього не розумiв, але тим краще розумi║ це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме? Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн зна║, що це неможливе. Про це навiть не смi║ нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван, навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те брехня. Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через не┐ ненавидить. Вiн не зна║, що мiж тими ║, але зна║ що ║ щось... I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони разом грають. Часом вони непомiтно сходяться й щось говорять. Iлько уважно слiдку║ за сво║ю сестрою... Вiн зна║ ┐┐. Може бути погано... Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до читальнi, але чому Володько уника║ ┐┐? Чому вiдмовля║ться провести? А як проводить, чому такий байдужий i холодний? Колись того не було... Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити сво┐х сумнiвiв. Вона тiльки iнодi каже: - Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, нi? Ну, скажи... Це ж правда... Що ┐й вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка. Зна║ ┐┐ вiд дитинства. Любив ┐┐. Ходив з нею прилюдно. - Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.- Не кажи так... - Але то ж правда,- наляга║ вона... - Нi. - Можеш забожитись? Почина║ говорити ┐й про все, що разом пережили. Згаду║ минуле. Як може ┐┐ не любити? Вона слуха║ уважно, не перебива║... Увага ┐┐ аж надто велика. Так, нiби хоче вловити в тих словах все, що мiж ними заховане. А потiм каже: - Вiрю. Ти любиш мене... Але ти мене не коха║ш. Нi, нi... Мовчи! Пiсля цього й сама мовчить. Вiн також не зна║, що сказати... - Ах! - зрезигновано перерива║ мовчанку Ганка...- Iнакше й не могло бути... Цi слова найбiльше ранять Володька. Вiн спокiйно, але певно каже: - Не можу себе перемогти. Я, Ганко, iнший. Не такий, як всi. Мене навiть i любити не слiд... Ганка довго мовчить. Передуму║ слова, що вирвались у Володька. Потiм, нiби сама до себе, каже: - Але... Володьку! Я тебе так люблю... Так люблю! Ти, може, не вiриш. Але скажи менi: "Ганко! Скоч у ту рiчку!" Скочу! Я не знаю... Сама не знаю, що це таке... Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти... Ах, цього навiть не хочу висловити... Ти знайдеш собi iншу, не таку просту... Я проста i... дурна. Так. У не┐ на очах з'являються двi сльозинки, вiдриваються й спадають. Голос ┐┐ тремтить. Пiсля таких слiв Володько нiяк не може сказати ┐й правду. у нього не ста║ вiдваги. Йде з певним намiром сказати, а верта║ться ще з бiльшою непевнiстю, нiж було до цього часу. Тимчасом iшли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв пiдводу, парадно одягнувся... ┐хав на високо вимощеному й застеленому килимами возi. Вернувся з добрим настро║м, повний надi┐. - Дозвiл буде,- казав вiн урочисто. Це всiх пiдбадьорило. Праця пiшла ще жвавiше. На селi рух. Пiд вiкнами читальнi товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений i невдоволений. - Що з тобою? - вита║ його Володько. Йон замiсть вiдповiдi сплюнув набiк. Потiм вирiк: - Ет... Все те дурниця!.. - Що дурниця? Чому дурниця?.. - Бо дурниця! - казав вiн рiшуче й сердито.- Вистава! Велике дiло! Поможе це нам, як мертвому кадило. - Але ж, Йоне! Хiба ти не бачив, що творилось минуло┐ осенi? Ту радiсть, те захоплення... То не була вистава... То було свято. Ти ж бачив... - Ну, й що ж?.. Бачив! Тобi свято... Нам гнуть карка, а ти свято... - I Йон презирливо глянув на Володька. - Йоне. Кажу тобi! - рiшуче проговорив Володько.- Це людей ушляхетню║, вчить. Люди бачать, крiм будня, щось iнше. ┐х думки збуджуються, голови думають... Йон розреготався. - Ушляхетню║... Ха-ха-ха! Нам не шляхетностi, а сили треба. Сили! Не розумi║ш? А ще й вчився! - Ну, як собi хоч... Я не можу вiдняти народовi крихту розради. Це роблять всi... Хочу сказати, всi народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так... Можеш не кривитися. Росте й потужнi║! Вроста║ в силу... Так i розходились. Володько на сво║му, Йон на сво║му. Не розумiлися. Йон вiдмовився грати на сценi. Добре. Може не грати. Натомiсть Йон все ходить до Крем'янця та збира║ бiля себе рiзних хлопцiв. Вiн щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповiда║: - Зна║ш? Той Йон... (чвиркнув). Вiн менi говорить: заложiм комунiстичну ячейку. "Що за ячейка?" - Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти дума║ш? Сергiй не хоче... - I я не хочу,- просто вiдказав Володько. - Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був... - Йон був там? - швидко запитав Володько. - Але ти мовчи. Вiн менi сказав так собi... Просив мовчати... А може, правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки нашi. Нi? Нашi ж... Як щось - до кого звернешся? А там, зна║ш, таке... Йон принiс цiлу купу. Газети - ось такi! (Никон широко розвiв руками). По-укра┐нськи. пй-бо'! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всiх, каже, школах по-укра┐нськи... Ну, а це ж що?.. А там... Володько не знав i тут, що сказати. Вiн нiчого не зна║ Звiдки вiн може знати, що там i як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Глiба. Глiб був рiшуче проти: - Не вiрте! Москвi не вiрте нiколи. Де Москва, там не може бути Укра┐ни! Ось поговорiть ви з нашим Сашою... - Саша чорносотенець. - Не чорносотенець, а москаль! - рiшуче казав пан Глiб.- Цей тiльки дурний, а там розумнiшi... Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так пiти та все власними очима побачити? Та сходити всю Укра┐ну вздовж i впоперек? Та доторкнутися ран ┐┐? Та вiдчути ┐┐ цiлим нутром? Приваблива думка. Володько не може з нею розстатися. Бачити Ки┐в! Ки┐в! Над Днiпром! Справжнiй Ки┐в! При цьому в нього загорялися очi, нiби в малого хлоп'яти. В цей також час Матвiй розпочав будову ново┐ хати. Копали фундамент, прийшли мулярi, рух, гармидер. Цiле подвiр'я завалене цеглою, дошками, колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках на босу ногу мiша║ вапно, пiдвозить цеглу, носить з батьком дошки, буду║. риштування. Прийшли гарячi днi. Сонце смажить, обпiка║ спину, руки, обличчя. Шкiра стала гнiдою, волосся вилиняло, щоки запали. Вiн зовсiм змiнився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випина║ться хребет i ребра. Але все-таки вiн щасливий. Так. Вiн весь заповнений. Не чу║ часу. Ось вiн дiстав якусь книжку. Передав йому ┐┐ Лазюк з мiста. Спецiально йому... Нiкому iншому. Хай прочита║ й поверне. Написав листа. "Ця книжка дечому вас навчить i допоможе розв'язати питання, що вас сьогоднi хвилюють". Володько чита║. Пiд час снiдання, в обiд, у перервах. Всi -дивляться на нього, як на дивака. Але вiн весь у тiй книзi.- Англiя. Вiсiмнадцяте столiття. Невелике приморське мiсто. Море рибалки, пiрати, кораблi, бруднi шинки й сильнi, суворi люди. На вiтрильних кораблях вони пливуть через океан у всi кiнцi свiту Для них вiдкрита Канада. Для них доступна Iндiя. Крок за кроком вони пiдгортають Африку... Пiдгортають собi, мов купу виграних грошей. У тому мiстечку живуть два приятелi: Джонатан Блек i Горацiо Нельсон. Обидва ще малi хлопцi. Перший не ма║ батькiв. Вiн прислугову║ в шинку сво║┐ старо┐ й сварливо┐ тiтки. Другий ║ сином поважного морського старшини, й вiн ходить до школи. У школi вчать його не так граматики, як почуття гiдностi, обов'язку й витривалостi. Сварлива тiтка часто нагороджу║ Блека стусанами, але вiн на це не зважа║. Вiн дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивля║ться до них, прислуха║ться до ┐х розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповiдають цiкавi пригоди. Мiж ними трапляються пiрати. Одного разу Блек пiдслуху║ розмову таких пiратiв. Довiду║ться, що на рейдi сто┐ть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив пiратiв перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дiстати вiд забезпечельнi Лойд десять тисяч фунтiв. Ця справа приголомшу║ малого Блека. Вiн не може прийти до себе. Пiрати дали йому фальшивi грошi, але вiн того не помiча║. Тiтка б'║ його за недогляд i викида║ на вулицю. Але й це його не пригноблю║. Вiн весь пiд враженням новини. Бiжить з цим до свого приятеля. Але той у школi. Викликав його через вiкно й оповiв все, що знав. - По┐деш зо мною? - пита║. - Куди? - На той корабель. - Не можу. Джонатане. Мене не пустять... - А пам'ята║ш нашу умову? - каже Блек. Кожний з них мусить один одного послухати. Не послуха║, дiстане бокс. Горацiо пригаду║ умову й погоджу║ться. Йдуть. Беруть чужого човна й пiдвечiр ви┐жджають на море. Гребуть по черзi. По часi знаходять корабель i по линвах видряпуються на нього. Вилiзли. Обидва засапанi, з обох сочиться пiт. Дивуються, що корабель порожнiй, але побiч нього на прив'язi другий корабель. Ходять по чердаку, але нiкого не бачать. Нарештi з доку вийшли люди. Хлопцi сховалися. Бачать власникiв корабля, бачать пiратiв. Потiм бачать, як пiрати перекладають золото. Хлопцiв пiсля помiтили. Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За ними стрiл але даремне. По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто миль. Як туди дiстануться - Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi. Нельсон не погоджу║ться. - Забув умову? - знов сказав Блек. Добре. Нельсон погоджу║ться. Вони пiдуть. На другий день Блек чека║ Нельсона на умовленому мiсцi. У нього за плечима на палицi клунок. Вiн готовий в дорогу. Нельсон довго не приходить. Блек терпеливо чека║, але ось i Нельсон. Вiн одягнений зовсiм не по-дорожньому. Пода║ приятелевi руку й з жалем говорить: - Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком i буду воювати iспанцiв. Це причина важлива. Блек жалку║, що Нельсон не може, але погоджу║ться. - Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров! - Але... - мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити. - Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек. - Мусиш! Я вимагаю! Бий! - гнiва║ться Нельсон. Блек легко вдаря║ його в щелепи. - Слабо! - каже Нельсон. Пiсля прощаються й розходяться. З великими трудами дiстався Блек до Лойду. Його там приймають, нагороджують, пояснюють, що таке Лойд. - Наша велика кра┐на трима║ться торгiвлею. У всi кiнцi свiту сяга║ наша торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому там.- Тiльки чесна й солiдна праця да║ великi наслiдки. , Блек слуха║ цi засади. "Так! - вирiшу║ вiн.- Я буду працювати чесно й солiдно". З тим вiн вiдда║ться працi. Вiн дума║, як полiпшити iнформативну службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф. Вiн наражу║ться на небезпеку й вислiджу║ та║мницi ворожо┐ Францi┐, що намагалась знищити потугу Англi┐. Вiн ряту║ вiд переслiдувань наполеонiвських гвардiйцiв жiнку великого аристократа, закоху║ться в не┐, закоху║ ┐┐ в себе. Вiн заклада║ в Лондонi власний картель, здобува║ велике майно. Вiн бореться з власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб той дав наказ во║нним кораблям охороняти торговельнi кораблi. Блек перечить цьому. Во║нний флот не смi║ бути роздiлений. Треба з'║днати всi сили й змусити Францiю залишити переслiдування англiйсько┐ торгiвлi. Громадянство з ним не погоджу║ться. В рiшучий момент Блек пуска║ться на обман, ┐де через Ла-Манш i пода║ фальшиву звiстку: французький флот розбито. Всi приймають звiстку з захопленням. Флот лишають цiлим. В той час адмiрал флоту скупчу║ всi сво┐ морськi сили, змушу║ французький флот до бою й розбива║ його. Це сталося пiд Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель Блека Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англi┐ врятованi назавжди. При цьому багато помогла Блековi жiнка, що його кохала. У критичний час вона вiддала для його картелю все сво║ велике майно, щоб спасти його вiд упадку... Володько проковтнув цю книжку за раз. Мiж його вапном, цеглою, мiж мулярами миготiв у його очах Лондон, забезпечальня, море, бо┐... Дужi, могутнi люди... Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й великi наслiдки. Це все оповiда║ Володько Сергi║вi, потiм Наталцi. Наталка любить таке слухати. Вiн оповiда║ ┐й зрозумiло. Вона дивиться йому просто в рот i живцем вирива║ слова. Потiм Володько каже: - Ну, от... Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном. Дума║ш, не можу? - Чому? Можеш,- вiдповiда║ Наталка. - Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця. - Куди ж ти пiдеш? В це питання Наталка вклада║ можливо бiльше спокою. Але слова не виходять рiвними... - А-а! Наша кра┐на дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн намага║ться ┐й пояснити, яка велика його кра┐на. Вона не зовсiм це уявля║. Вона нiколи не була далi, як у Крем'янцi. Хто зна, яка та кра┐на. - I ти мене покинеш? - пита║ потiм Наталка... Володько бо┐ться ┐й вiдповiсти. - Ти все одно не будеш моя. - Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж зна║ш. - Ах, Наталко! - пристрасно викрику║ Володько.- Я дуже багато люблю. I то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я все люблю! Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв. Його мрiя сплiталась з планами, як досягнути вимрiяного. Навкруги стоять "обставини". Нема грошей. Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось робити. Так не можна. Володько живе сво┐ днi напружено, радiсно. Все буде добре. Вiн знайде вихiд з цього положення. Одначе за його обрi║м вже збиралися хмари. Щось буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне. Iнодi йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним бiгла стежа. Вiн ховався, вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його пiдсвiдомий неспокiй. Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов на пробу, до нього пiдступив Iлько. - Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби. - Чому? - швидко запитав Володько i насторожився. - Ти сам зна║ш. У не┐ скоро весiлля. А ти запиши ┐┐ в споко┐. Я так хочу. Це Володька обурило. - Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми перед самою виставою. За тиждень все готове. Ми не смi║мо самi розбити це. Стiльки працi. - Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько. - Наталка гра║ головну роль. Нiхто ┐┐ не заступить. Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi. - Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? - налягали на Iлька. - Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн зна║! - викрикнув Iлько й тикнув рукою на Володька. Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона. - Посвятiть нас у вашi трагiчнi та║мницi,- казав вiн напiвжартом.- Ми сплетем двi драми в одну... Любов? Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж ними був Кiндрат. Вiн вже давно зна║ "що в свiтi робиться". Але не мо║, не лiзь. Вiн зна║, де Володько по вечорах зника║... Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервонiла, споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа. Вже й так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився. - Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити. Володько вийшов i проговорив прилюдно: - Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм: Iлько бо┐ться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а скоро ма║ весiлля... Вечiр пройшов напружено, цiкаво, схвильовано. Центром уваги був Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв ┐┐ побачити й не знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов до Володька й почав говорити: - Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володьковi непри║мно, що втручаються в його справи. - Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв. Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав Сергiя, але й той не зна║. Тiльки догаду║ться: Наталка, напевно, не хоче Iвана. Але що собi дума║ Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати. - Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi тро║ - Володько, Сергiй та Iлько пiшли дорогою. - Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш ┐┐ розбити? Бо┐шся за сестру? - Нi. Не боюсь,- проговорив Iлько.- Але Володько сам винен. Вiн закрутив ┐й голову. Батьки сердитi. Вона знов робить веремi┐. Не хоче Iвана... Ви ж зна║те, що вона мусить вийти замiж... Володько мовчав. Iшли дорогою в напрямку до Сергiя. Зрiвнявшись з дякiвською садибою, з-пiд Григорково┐ брами хтось неголосно покликав Володька. - Хто там? - сказав Сергiй. - А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка. - Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала його Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку. Сидiла на перелазi, загорнута в хустку, й мовчала. Вiрка одразу вiдiйшла. Навмисне лишила ┐х самих. Це Володьковi непри║мно. Та ж вiн зовсiм не зна║, що ма║ казати цiй дiвчинi. Зовсiм не зна║. А казати щось треба. - Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого. Я тебе не буду держати. Я... - але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зiрвалась i хотiла кудись бiгти. Володько схопив ┐┐ за руку. Вона шарпалась i все казала: - Пусти! Пусти! Ой, пусти мене! - Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов на перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала в лiвiй руцi. Володько все повторяв: - Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати? - Ти... зна...║ш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi зробилось ┐┐ шкода. Пiдступив до не┐ ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась. - Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив ┐┐ рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля очей. У саду зовсiм темно, й Володько не може бачити ┐┐. Потiм вона встала. - Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи мене. Володько ┐┐ провiв. Мовчали. Вона сказала йому все сво┐ми сльозами. Вiн, зрештою, розумiв ┐┐ мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав ┐┐: - Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала. - Не буду. Не можу з нею... Не хочу ┐┐ бачити... - сказала по часi. - Але ж вона нiчого не винна. Винен я. - Вона знала, що ти ходиш зо мною... Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а з другого боку, не мiг. Одночасно мусить вмовити ┐┐, щоб ходила на проб