о┐ сталi виготовлена, а ви менi якусь поiржавлену трухлявину показу║те! - Нi, Несторе Iвановичу, не трухлявину, а святиню - скарб музею! Махно пiдозрiло глянув на Яворницького i начебто повiрив. А хитрун Яворницький заздалегiдь сховав справжню шаблюку Гладкого в пiдземеллi свого музею. Махно, кажуть, був людиною непостiйною, запальною, гарячою, гнiвною: то спалахне, а то й втихомириться - тодi може проявити якусь гуманнiсть. Ось i на цей раз вiн, вже лагiдно, спитав Яворницького: - Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажiть? Дмитро Iванович зрадiв i вмить скористався нагодою: - к така потреба. Бачите, надходить зима, а холод - ворог експонатiв. От якби вугiлька нам пiдкинули... - Гаразд. Допоможу. Вугiлля буде для музею. Махно, на диво всiм, дотримав свого слова: через день-два на подвiр'я музею було завезено 14 пiдвiд з вугiллям. I, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав: - Я завiв у музе┐ такий порядок, що знаменитi люди лишають у книзi якийсь запис. Може, й ви напишете щось? Подали книгу. Махно розгорнув i почав перегортати сторiнки, а коли побачив пiдпис царя Миколи II, сказав: - Ось тут, вище царя, напишу. - Е, нi, тут не можна,- сказав Яворницький. - Тодi ось тут, нижче пiдпису царя. - I нижче не можна. - А чому не можна? - допитувався Махно. - Та ви ж зна║те, яко┐ люди думки про царя. Невже нам личить ставати а ним поруч? Напишiть ось тут, на чистому паперi. Пiзнiше Дмитро Iванович переказував цей дiалог ще в гострiшiй формi. - Бачите, Несторе Iвановичу, люди, що читатимуть ваш горiшнiй напис на царському аркушi, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще бiльше", а як нижче напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки". Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького: - Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцiю про iсторiю запорожцiв та мiсцевого краю. Як, зможете? Вiдповiдь треба було давати негайно. - Чому ж, можна. А коли ви хочете? - Завтра, о дев'ятiй годинi ранку. Наступного дня до будинку Дмитра Iвановича пiд'┐хала тачанка з двома озбро║ними махновцями. Знову тенькнуло бiля серця. А коли дiзнався, що вони при┐хали по лектора, трохи одпустило... Хоч i не хотiлось Яворницькому бiльше бачитися з Махном, та обставини змусили по┐хати: боявся за музей. - Тiльки-но я злiз з тачанки,- розповiдав Дмитро Iванович,- як у готелi почулися пострiли: один, другий, третiй. От, думаю, попав у пекло. З острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпоко┐ лежить, розпластавшись, здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу. - Що це? - питаю Махна. - Не лякайтесь, професоре, це мiй вирок за компрометацiю анархi┐. - Так от що, Несторе Iвановичу,- наважився Яворницький.- Пiд таким враженням я зараз не можу читати к лекцi┐. Прошу вас, вiдпустiть мене. Махно був роздратований i п'яний. Йому самому, певно, було не до лекцi┐. - Гаразд, iдiть додому. Iншим разом прочита║те. - Добре. А сам собi Дмитро Iванович подумав: "Де вже ┐м лекцiю слухати, коли пiд ними земля горить". Так воно й сталося. Ще вдосвiта професор почув приглушений гуркiт гармат. Незабаром у Катеринославi вiд махновцiв i слiду не лишилося. Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: "Добре,- подумав собi,- що так щасливо обiйшлося: не вигнали б його звiдси - пропав би музей, а в ньому ж золотi й срiбнi речi, багатi народнi скарби". Та радiсть виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповiв, що поки Дмитро Iванович ┐здив у штаб "читати" лекцiю, махновцi таки пошарпали музей. - От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять по музею! _СЕРЕД ЗЕМЛЯКIВ_ БУДИНОК БIЛЯ ПАРКУ Цей чепурненький будиночок з мезонiном бiля парку Шевченка знали колись не тiльки мiсцевi жителi, а й люди з сiл i навiть далеких мiст - у наших i в чужих землях. Дмитро Iванович, господар цього будинку, любив природу, любив Днiпро, його скелi, його шумливi пороги. Ще здавна вiн виклопотав собi садибу в нагiрнiй частинi мiста i збудував невеличкий будинок. Звiдси добре видно сивий Днiпро, а на ньому плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому вiн частенько вiдпочивав, видно також i металургiйнi велетнi мiста. "З цi║┐ "башти",- писав Яворницький до свого колеги академiка Д. I. Багалiя, запрошуючи його в гостi,- видно все: i Днiпро, i степ, i Самару-рiку - усе як на долонi" [59]. Коло будинку - скромний садочок, який сам Дмитро Iванович садив, сво┐ми руками вiн виростив тут яблунi, грушi, абрикоси, рiзнi квiти. В його бiблiотецi знайдено брошуру за 1894 рiк "Як самому виростити плодовий садок". Цими порадами користувався Дмитро Iванович, коли, засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну землю. В робочому кабiнетi професора Яворницького - безлiч книжок з археологi┐, етнографi┐, iсторi┐ Росi┐, Укра┐ни, твори класикiв. Багато з них - подарунки вiд авторiв. Тут же була невеличка дерев'яна трибуна. Вiн часто пiдводився з-за столу, ставав бiля не┐ i продовжував працювати. Любив добротний папiр, завжди писав пером "рондо" i обов'язково чорним чорнилом, яке для нього готував один знайомий хiмiк. Оцi речi - папiр, перо, чорнило - були для Дмитра Iвановича спiвучасниками його щоденно┐ творчо┐ працi. На робочому столi пiд склом - портрет професора О. Потебнi, його вчителя, людини великого розуму, сильно┐ волi й широко┐ ерудицi┐. На стiнi - портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений квiтчастим укра┐нським рушником. У вiтальнi будинку, на стiнi, ще й досi зберiгся монументальний розпис. Його створив художник Микола Iванович Струнников. На цiй картинi художник зобразив Тараса Бульбу з синами в походi. Iсторiя цього розпису така. В 1920 роцi митець жив i працював у Катеринославi. За проханням Дмитра Iвановича, з яким його пов'язувала давня дружба, вiн при┐хав до нього, щоб попрацювати в iсторичному музе┐. Жив Струнников у будинку вченого. Дмитро Iванович надихав художника взяти пензель та написати "Тараса Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета". - Дивлюсь, як ви ото пензлем доторка║тесь до полотна,- каже вчений,- i впiзнаю р║пiнську школу. Щасливий ви, Миколо Iвановичу, що працювали з генiальною людиною. Микола Iванович радiсно усмiхнувся. - Та вже стараюсь, щоб не потьмарити iм'я свого вчителя i наставника... - Бачу, Миколо Iвановичу, що ви все бiльше й бiльше захоплю║тесь запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви про┐хались в козацькi села Покровське та Бiленьке. Микола Iванович послухав Яворницького, по┐хав у с. Бiленьке. В тому старовинному селi чимало вiн написав портретiв. Художник на тлi укра┐нського кра║виду змалював сво┐х геро┐в: М. Бiлого, П. Макаренка, Я. Пазюка, укра┐нську жiнку Одарку Пазюк та "Козака на дозвiллi". Твори Струнникова й сьогоднi радують сво║ю майстернiстю. Iнколи через хворобу Дмитро Iванович не приходив у музей, тодi спiвробiтники йшли до нього додому, кожен, звiсно, тiльки з невiдкладними справами. Пiдписуючи будь-який офiцiйний документ - грошовий чек чи листа до вищих iнстанцiй, Дмитро Iванович рiдко коли користувався бiбулою, а найчастiше присипав свiй пiдпис на документi днiпровським бiлим пiском, який швидко вбирав чорнило, а потiм здував цей пiсок i повертав документ. - Так робили в Запорозькiй Сiчi,- чи то жартома, чи то серйозно зауважував господар. - Так-то так, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього вартовий i водночас касир музею дiдусь Олiмпiй Андрiйович Щукiн.- А от скажiть, у чому менi носити зарплату з Держбанку для спiвробiтникiв музею? Збро┐ у мене нема║, охорони не дають, хоч би портфель був... - А навiщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось i справдi подума║, що ви грошi носите. - Та воно конешно, а все ж таки, в чому приносити з банку грошi? - допитувався дiдок. - А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в мо┐х руках? - Начеб псалтир! - Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите? - Нiчого не бачу: наче якась коробка, чи що? - От i добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель. Дмитро Iванович вирiзав усе священне писання зсередини церковно┐ книги i зробив з не┐ скриньку. Отже, коли збоку глянути - псалтир, а всерединi - потайне сховище на грошi. - Оце добре, Дмитре Iвановичу! А я б до цього й не додумався. - Це певне сховище! Отож берiть цей "портфель" i спокiйно в ньому носiть музейнi грошi; запевняю, нiхто на вас не накинеться... I справдi, дiдок Щукiн з цим псалтирем-"портфелем" безпечно ходив кiлька рокiв. Нiкому навiть на думку не спадало, що богобоязливий дiдок носить у псалтирi грошi... До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрiзноманiтнiших справах - етнографi┐, мови, вiдтворення образу iсторичних постатей,- i кожний завжди одержував вичерпну висококвалiфiковану вiдповiдь. Вiдомий укра┐нський драматург М. П. Старицький, працюючи над драмою "Богдан Хмельницький", звернувся 15 сiчня 1899 року до Дмитра Iвановича й просив допомогти йому "...познайомитися зi звичаями тогочасно┐ придворно┐ польсько┐ магнаторi┐. Де б знайти джерела iсторичнi i романтичнi - чи не пригаду║те?"[60]. У другому листi, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить Дмитра Iвановича "...порекомендувати, де дiстати театральнi реквiзити - жiночi та чоловiчi: гетьмана, генерального суддi, генерального писаря та iнших". Не обiйшовся без допомоги iсторика i другий корифей укра┐нського театру П. К. Саксаганський. З квiтня 1915 року вiн зверта║ться до Д. I. Яворницького, як до великого знавця укра┐нського побуту: "Бачиш,- пише вiн,- я тiльки й знаю, що Возного - це щось нагаду║ сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством, i приводив тяжущихся до суду, i назначав iмущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А от яка його була одежа? Чи ти, голубе, нiколи не находив десь тi║┐ одежi? Якщо ма║ш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одiж. Зостаюсь, як i перше, вiрний Опанас Саксаганський".[61] Частенько листувався з Дмитром Iвановичем i Марко Кропивницький. Одного листа вiн почав iмпровiзованим вiршем: Ой Дмитре мiй, Дмитре, Прихильник ти щирий! Багато ти, друже, У душу мою Перелив сво║┐ Тепло┐, палко┐ I браво┐ душi: Розпалахав мрi┐, Зогрiв мо┐ думи I в серцевi хворому Виго┐в надi┐. А закiнчив свого листа словами: "Лiтом хоч тижнiв зо два поблука║мо з тобою понад Днiпром". До будинку Яворницького часто заходили академiки, професори, художники, письменники, вчителi, кобзарi, чабани, що з сопiлкою в руках складали й спiвали тут укра┐нських народних пiсень. Не минали його будинку й композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. I. Цесевич та Г. В. Маринич, вченi О. М. Терпигор║в, С. Б. Шарбе, А. П. Виноградов, фольклорист i лiтературознавець В. В. Данилов. Був у нього Олександр Корнiйчук, щоб порадитись, як краще й правдивiше показати на сценi Богдана Хмельницького, при┐здили артисти з Тбiлiсi. Частенько приходили й адмiнiстратори укра┐нських театрiв Днiпропетровська, Ки║ва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити iсторичну або побутову п'║су та пошити для не┐ укра┐нський одяг. Любив Дмитро Iванович i фiзичну працю. Взимку можна було бачити, як вiн у чорнiй смушевiй шапцi та рукавицях прочищав стежки, обмiтав ганок вiд снiгу. В його дворi завжди було чисто й охайно. Такий порядок був у нього скрiзь, починаючи з двору й кiнчаючи робочим кабiнетом. Тi, хто знав Дмитра Iвановича, завжди дивувались його працьовитостi й наполегливостi. Вiн цiлими днями й вечорами писав, доповнював свiй словник, звiряв окремi слова з iншими словниками та довiдниками, давав коментарi до кожного слова. Яворницький знаходив собi роботу i пiд час вiдпочинку; пiдрiзав зайвi гiлочки на деревах, i не тiльки бiля свого будинку, але й у громадському скверi, вiдносив подалi каменючку, що лежала на дорозi, палицею згрiбав i прикопував смiття, бо в усьому любив чистоту й охайнiсть. Одного разу Дмитро Iванович сидiв з книжкою в руках на верандi й пiдслухав таку розмову: - Скажи, Степане, ти зна║ш, чий це будинок? - Нi. Не знаю. А чий? - Яворницького. А зна║ш, де вiн грошей узяв, щоб збудувати цей будинок? - Не знаю. А де? - Накопав - от де! Кажуть, що вiн сотнi могил розкопав, усе шукав скарбiв, поки знайшов-таки. Отож за той скарб вiн i будинок собi збудував. - Бреши, та влад! - вигукнув з двору Яворницький.- Не в могилах накопав, а "запорожцi" менi дали: написав три томи "Iсторi┐ запорозьких козакiв" та й збудував собi будинок. ...При собi, в кишенi, Дмитро Iванович завжди носив маленьку книжечку й олiвець. Уважно слухаючи яку-не-будь розповiдь, вiн тихенько виймав свою книжечку й записував цiкавi слова, оригiнальнi вислови, думки оповiдача. Дмитро Iванович часто бував на ярмарках, де вмiв уважно слухати людей, не перебиваючи ┐х i лише пiд час паузи iнколи закидаючи слiвце. Особливо це вiн робив тодi, коли розмова йшла з простими людьми. Одного разу Дмитро Iванович закликав усiх спiвробiтникiв музею до свого кабiнету й сказав: - Слухайте, що я вам прочитаю. Це мiй твiр, а зветься вiн - "Ярмарок". Я написав його пiсля того, як побував у Котiвцi на величезному ярмарку. Був там п'ять днiв. Чого тiльки я не чув, чого тiльки не бачив! Отож захотiлося менi почитати вам, а ви послухайте,може, дещо й виправите. Майже двi години ми з великим захопленням слухали цей твiр. Написаний вiн був чистою народною мовою, в ньому подано влучнi образи, цiкавi штрихи кипучого народного життя. Наш дружний смiх часто переривав читання цього дотепного твору. За довгi роки життя Дмитро Iванович виробив собi режим працi, харчування та вiдпочинку. Спав мало: лягав о 12 годинi ночi, вставав о 5 ранку i зразу ж iшов на прогулянку - в сквер або в парк Шевченка. Пiсля снiдання, годинi о 9-й, помаленьку чимчикував до музею. На снiданок - чай з медом, а ввечерi - кисле молоко та бiлi сухарi. Нiколи за все сво║ життя не ┐здив на курорти, не курив, не вживав спиртних напо┐в. Знаючи це, в музе┐ нiхто при ньому не курив цигарок, нiде, було, не почу║ш запаху тютюну. Коли Дмитро Iванович втомлювався, вiн клав перо, тихенько сiдав у кабiнетi на канапу, вiдпочивав. Потiм знову брався за роботу. Влiтку Дмитро Iванович часто ходив до парку Шевченка. Любив послухати музику. Вiн заздалегiдь сiдав бiля естради, спершись на цiпка, й чекав початку концерту. Диригент обласного симфонiчного оркестру М. М. Заржевський, який керував оркестром у парку, добре знав Дмитра Iвановича й одразу, як тiльки помiчав, що прийшов Яворницький, пiдходив i шанобливо питав його: - Що для вас, Дмитре Iвановичу, сьогоднi виконати? - Що-небудь для душi. - А все ж? - Люблю Чайковського. З великим задоволенням послухав би П'яту симфонiю, якщо можна. Керiвник оркестру пiднiмався на естраду, i звiдти лилась знайома мелодiя улюблено┐ симфонi┐. Iнколи Дмитро Iванович просив диригента виконати танцювально-пiсенну сю┐ту "Укра┐нський вiночок" або фрагменти з опери "Запорожець за Дуна║м". I це його прохання одразу ж викопували. Вiн мав незвичайну пам'ять: добре знав, коли й з ким зустрiчався, як звали вiзника, з яким тридцять рокiв тому ┐здив, знав iм'я та по батьковi багатьох учителiв, простих людей - кобзарiв, лiрникiв, чередникiв, чабанiв, складачiв народних пiсень i рiзних цiкавих оповiдачiв. Дуже любив Дмитро Iванович молодь. В його будинок часто заходили студенти, часом вони зустрiчалися з ним на прогулянцi. Тепла й творча дружба склалась мiж ученими Д. I. Яворницьким i професором Ю. О. Фохтом. Вони обидва дуже захоплювалися вивченням народно┐ творчостi, мови, звича┐в. Професор Фохт, вiдпочиваючи з Яворницьким у парку Шевченка, похвалився якось, що вiн багато зна║ укра┐нських пiсень i зна║ таку, що Дмитро Iванович ще, мабуть, i не чув. - Цiкаво,- сказав Яворницький,- ану, проспiвайте ┐┐, послухаю. I Фохт тихенько проспiвав. Дмитро Iванович уважно вислухав, а потiм вiдповiв: - Я знаю ┐┐, тiльки у вашiй пiснi ║ такий варiант, що в мене не записано. Прошу повторити: я запишу цей варiант. Фохт знову заспiвав, а Дмитро Iванович записав новi слова пiснi й занотував ┐┐ на голос. 27 листопада 1925 року, коли громадськiсть вiдзначила сiмдесятирiччя ювiляра, Остап Вишня надiслав Яворницькому теплого листа: "Низько кланяюсь, високоповажний i дорогий батьку Дмитре Iвановичу. Не менi цiнувати сiмдесят лiт Вашого прекрасного життя й працi велико┐. Од усього серця вiтаю Вас, Щоб жиди Ви крiпко, щоб жили Ви довго, щоб збагачували культуру рiдну на радiсть, на втiху, на користь грядущих поколiнь. Щирий i низький уклiн од вашого Остапа Вишнi"[62]. I пошана, i похвала ця - цiлком заслуженi. Д. I. Яворницький належав до то┐ трудово┐ iнтелiгенцi┐, яка, пройшовши складний шлях розвитку, чесно працювала на нивi ново┐, радянсько┐ культури. _НОВОРОСIЙСЬКИЙ__ КОЛУМБ__ _ У сво┐х промовах на зборах, у приватних розмовах i листах Дмитро Iванович часто згадував добрим словом iм'я Олександра Миколайовича Поля, якого вiн глибоко поважав i шанував. Дружня приязнь до цi║┐ людини в Яворницького народилася здавна, ще пiд час перших подорожей по Укра┐нi. Коли Дмитро Iванович при┐здив з Петербурга на пiвдень шукати запорозьку старовину, спочатку вiн побував у Ки║вi, Полтавi, Одесi й Катеринодарi. Це були цiкавi подорожi, але вони не давали iсториковi того матерiалу, якого вiн увесь час шукав. Пiсля цього Дмитро Iванович помандрував на Катеринославщину. I тут йому пощастило. Вiн натрапив на багатющi колекцi┐ козацько┐ старовини, якi зберiгались у генерала Г. П. Алексеева та громадського дiяча О. М. Поля. Саме тут вiн, власне, вперше познайомився з запорозькими релiквiями i назавжди полюбив ┐х. О. М. Поль по-дружньому ставився до молодого археолога, чуйно вiдгукувався на його прохання. Вiн часто допомагав Яворницькому проводити археологiчнi розкопки та збирати експонати минувшини. Навiть давав йому на цiле лiто робочу силу за свiй рахунок. Дружба мiж ними була чесна й безкорисна. У листi вiд 5 травня 1889 року Поль писав Яворницькому: "Глибокошановний Дмитре Iвановичу! Листа й депешу Вашi одержав. Повiдомити депешею розмiри гармат i мортир, щоб уникнути непорозумiнь, вважаю за неможливе й тому додаю ┐х Вам тепер у малюнках. Олександр Петрович Вам кланя║ться, зайнятий зараз змалюванням плану порогiв i вишле його Вам разом з описом розкопок сво┐х бронзового вiку... Тисну Вашу руку, дорогий козаче, бажаю всього доброго. Душевно вiдданий, ваш О. Поль"[63] Iм'я О. М. Поля (1832 - 1890) ввiйшло в iсторiю розвитку залiзорудно┐ промисловостi Криворiжжя та розвитку культури на Катеринославщинi. Це був активний громадський дiяч, пристрасний кра║знавець, археолог. Його цiкавила технiка, освiта, iсторiя. Де б вiн не був, завжди знаходив коштовнi скарби матерiально┐ культури рiдного краю. Народився О. М. Поль в с. Малоолександрiвському, Верхньоднiпровського повiту. Катеринославсько┐ губернi┐, в сiм'┐ помiщика. Середню освiту здобув у Полтавськiй гiмназi┐, а 1854 року закiнчив юридичний факультет Дерптського унiверситету з присво║нням права кандидата дипломатичних наук. Для свого часу Олександр Поль був прогресивна люднiм на. Вiн був членом кiлькох наукових товариств, активно | працював у комiсi┐ впорядкування побуту селян Верхньоднiпровського повiту. Будучи гласним у губернському земствi, вiн щиро захищав принижених i допомагав простим людям в ┐хнiй нуждi, надавав допомогу жiночiй гiмназi┐ та реальному училищу. За все це спiвгромадяни дуже шанували О. М. Поля i обрали його почесним громадянином мiста Катеринослава. Старожили розповiдають, що Олександр Поль - людина скромна, турботлива, чуйна, житт║радiсна. Вiн часто зустрiчався зi сво┐ми земляками-селянами, допомагав ┐м грiшми й розумними порадами. Майстер-друкар Днiпропетровського сiльськогосподарського iнституту Кирило Михайлович Гаращенко, родом з Криничанського району, переповiв менi цiкавi спогади дiда Якова Котенка, який колись пас овець бiля садиби Поля. - Поль,- казав вiн,- був не тiльки вiдкривачем руди та збирачем скарбiв народних, вiн добре знався i в медицинi, багато збирав рiзних трав i лiкував ними людей. Якось у дiда Якова захворiла донька Марiя. У не┐ був коксит. Батьки бiдкалися, безпорадно розводили руками, не могли нiчим ┐й допомогти. Про це горе взнав Поль. Вiн зайшов до хатини чабана Котенка, розпитав про хворобу дiвчини, приготував з якихось трав п'ять лiтрiв настоянки i порадив: "Оце хай ваша донька вип'║ мою настойку,- видужа║". I справдi, дiвчина швидко видужала, стала на ноги, згодом вийшла замiж i прожила сiмдесят рокiв. Багато зробив Поль для розвитку залiзорудно┐ промисловостi на Катеринославщинi i для створення нового металургiйного центру на Укра┐нi. Недарма ж у Кривому Розi було споруджено бронзовий пам'ятник Полю з написом: "Новороссийскому Колумбу",- а в Катеринославi одну з вулиць у нагiрному районi названо його iм'ям. Хлопчиком Поль багато чув од матерi про славнi подвиги запорожцiв. В його уявi вони поставали як хоробрi люди, якi не знали страху в боротьбi з ворогами. З юнацьким запалом вiн став збирати старовиннi запорозькi речi. Спочатку обшукав усi закутки будинку сво║┐ бабусi. Поль знайшов на горищi цiкавi залишки козацького причандалля. Коли О. М. Поль закiнчив унiверситет i повернувся на батькiвщину, вiн ще з бiльшою енергi║ю взявся за улюблене дiло. Щоб краще пiзнати iсторiю свого краю, вiн пiшки обiйшов степи Верхньоднiпровщини, потiм усю Катеринославщину, оглянув i взяв на облiк усi могили, городища, урочища. Мандруючи по степах, Олександр Миколайович якось зайшов у Дубову балку, що бiля рiчки Саксагань на Криворiжжi. Дослiдниковi впали в очi столiтнi дуби, величезнi скелi та глибокi печери. Поль обслiдував цi мiсця як кра║знавець i археолог, але випадково натрапив на iншi скарби - на залiзну руду, яка виходила на поверхню грунту бiля рiчки Саксагань. Хоч залiзну руду на Криворiжжi знайшли ще до Поля, але нiхто не поцiкавився багатством покладiв та вмiстом залiза в нiй. З великими труднощами, за допомогою закордонних спецiалiстiв, йому пощастило встановити, що залiзна руда ма║ величезнi поклади, до того ж вона найкраща в свiтi, бо в нiй сiмдесят процентiв залiза. Коли Поль узяв в оренду кам'янисту дiлянку землi, селяни говорили мiж собою, розводячи руки: "Що воно за дивак? Купу║ землю, платить за не┐ грошi, а на нiй нi бiса не родить: стирчить iз не┐ руде камiння, та й годi". Бiдолаха так витратився на ту руду, що свiй будинок з садком вiддав пiд ресторан, а сам перейшов на квартиру. Селяни, було, побачать його та й кажуть: "Он дивiться, пiшов бiдний пан у латанiй сорочцi, залiз в цю руду, що й хати позбувся". За сво║ недовге життя (58 рокiв) О. М. Поль зiбрав багатющий археологiчний музей. В ньому було понад 5000 експонатiв. У той час його оцiнювали в 200 тисяч карбованцiв. Здавалося б, сума чималенька. I все ж останнi роки життя Поль зазнавав матерiально┐ окрути. Сво║часно сплачуючи селянам оренду за "неродючу" землю, вiн у той же час не шкодував нi коштiв, нi себе, щоб видобути з-пiд землi залiзнi скарби. Все це призвело до того, що вiн став постiйним боржником, позбувся свого майна, яке коштувало менше, нiж було боргiв. О. Поль уже ладен був продати свiй музей, аби тiльки вилiзти з боргiв. Про це прочули в Лондонi. Звiдти прибули грошовитi покупцi. Але господар музею не захотiв, щоб колекцiя, яку вiн зiбрав, стала здобутком чужоземцiв. Вiн вiдмовився вiд послуг заморських гостей i залишив музей на рiднiй землi, для свого народу. Величезна колекцiя старовини, яку зiбрав О. М. Поль, стосувалася до кам'яного вiку - це були молотки, сокири, стрiли та iншi знаряддя, зробленi з гранiту. Надзвичайно багато експонатiв було зосереджено в бронзовому вiддiлi: гончарнi вироби, ножi, мiдянi стрiли, списи, хатн║ начиння, чоловiчi та жiночi прикраси. У вiддiлi залiзного вiку - мечi, ножi, кинджали, рiзнi стрiли. Неабияку цiннiсть являв собою вiддiл ║вропейських культур, Японi┐ та Китаю. Тут можна було побачити витонченi вироби Ц грецького, генуезького, венецiанського мистецтва. Це рiзнi золотi речi- перснi, брошки, ланцюжки, лавровi вiнки. Чимало з них були прикрашенi дiамантами. Але особливо цiнну колекцiю Поль зiбрав у Запорозькiй Сiчi. На полях колишнiх битв з чужоземцями знайдено бойову запорозьку зброю: шаблi, рушницi, гакiвницi, гармати, пiстолi - всього вдосталь. Полю також вдалося зiбрати клейноди - гетьманськi булави, бунчуки, навiть прикраси якогось "лицаря" i його коня. Чимало збро┐ було прикрашено золотом i самоцвiтами - бiрюзою, яшмою, опалами. В його колекцi┐ - чимало рiдкiсних картин, малюнкiв старовинних пам'яток тощо. Пiсля несподiвано┐ смертi О. М. Поля його дружина передала колекцiю директоровi музею Д. I. Яворницькому. На честь цього патрiотичного вчинку iм'я О. М. Поля було надано Катеринославському кра║знавчому музею. Зусиллями Яворницького музей збагатився численними цiнними експонатами й перетворився в справжнiй народний храм культури. Пiсля смертi Дмитра Iвановича музею надано iм'я його першого директора - Д. I. Яворницького. _ПОМIЧНИКИ ВЧЕНОГО__ _ Читач уже зна║, що Яворницький усе сво║ трудове життя збирав коштовнi скарби матерiально┐ та духовно┐ культури народу. Щоб збирати народну словотворчiсть, вiн мав чимало кореспондентiв - учителiв, агрономiв, лiкарiв, письменних селян. Найактивнiшi з них були: О. Коваленко, М. Сергi┐в, Ф. Заболотний, I. Аутодаров, В. Патлань, М. Погрiбняк, О. Бiлаш та В. Соляник. Вони систематично надсилали йому цiнний етнографiчний матерiал - слова, пiснi, приказки тощо. - Робили це вони,- казав Дмитро Iванович,- не з принуки, а з власного бажання, бо знали, що скарби духовно┐ культури народу, якi вони збирають, попадуть у певнi руки й стануть здобутком укра┐нсько┐ культури. Дмитро Iванович мав з ними тiсний зв'язок, часто листувався. Вiдповiдаючи на листи, вiн одночасно iнструктував, давав дiловi поради, як i що саме слiд записувати. Коли вiн звертався вперше до вчителя, то посилав йому наперед виготовленого в друкарнi листа, з якого можна було бачити, що саме збира║ i чим цiкавиться вчений. Для молодих учителiв, якi бралися за цю благородну справу, це був чудовий порадник, написаний живою, дохiдливою мовою. Ось цей лист: "Вельмишановний колего! Для складання укра┐нського словника справжньо┐ народно┐ мови, над яким, мiж iншим, працюю десятки лiт, менi потрiбнi всi слова, характернi взагалi для укра┐нсько┐ лексики, а надто матерiал з народного гумору, фантазi┐ та побуту: оригiнальнi прiзвища (як дражнять по-вуличному), назви з сiльськогосподарсько┐ економiки та технологi┐, назви трав, лiкiв, слова, що висловлюють чоловiчу та жiночу грубiсть, любов, кохання та iнше, маловживанi слова до хатнього убору, приладдя та знаряддя; народна гiгi║на i все iнше, що стосу║ться до людсько┐ словотворчостi. Заранi, сподiваючись на вашу ласкавiсть, дякую i прошу весь цей матерiал посилати на адресу: м. Днiпропетровськ, Крайовий музей, Жовтнева площа, 2, професоровi Д. I. Яворницькому"[64]. Широко залучав Дмитро Iванович до цi║┐ роботи i сво┐х студентiв. - Слухайте, голубчики,- звертався вiн до них перед канiкулами.- От ви зараз роз'┐детеся по всiй Укра┐нi, ви побачите добрих старих людей, якi знають рiзнi прислiв'я, приказки, приповiдки, пiснi. Записуйте цi скарби народнi, а як повернетесь у Днiпропетровськ - занесiть сво┐ записи-до мене. Дуже буду вам вдячний. А студентiв було ж багато, i з рiзних областей, республiки - це було невичерпне джерело. Ось один з них, Федiр Сап'ян, повернувшись з рiдно┐ Петропавлiвки, завiтав до музею i вiддав Дмитровi Iвановичу записану народну гумореску про те, як мужик правди шукав: "Це було ще за царя. В одному селi посварилися два селянина. Свиня одного сусiда та пролiзла до садиби iншого i там наробила багато шкоди: картоплю вирила, цибулю зiпсувала, буряки по┐ла. Розгнiваний господар кинувся з скаргою до сiльського старости: - Зайдiть,- просить вiн,- гляньте, що наробила сусiдська свиня на мо║му городi. Староста був напiдпитку. Вiн глянув каламутними очима й гримнув: - Iди пiд три чорти! У мене й без тво║┐ свинi хвата║ всяких клопотiв. - Ну, якщо так, я й до царя дiйду. Я знайду правду,погрожував селянин. Пiшов дядько додому, взяв олiвець i щось намалював да паперi. Потiм згорнув його, сховав у кишеню i гайнув з скаргою до царя. До Петербурга йшов довго. Ось iде вiн через великий сад. А там в цей час прогулювався якийсь пан. А насправдi - це був цар в простому одязi. - Куди йдеш, чоловiче? - спитав пан. - До царя,- вiдповiв мужик. - А навiщо тобi цар? Що у тебе до нього? - Правди шукаю, з скаргою до нього йду. - З якою скаргою, може, розкажеш? Дядько вийняв папiрця, подав пановi. - Дивись, там все сказано. Той взяв до рук папiрця, покрутив, повертiв i каже: - Якась мазня, нiчого не розумiю. - Нi, не мазня, тут все ясно: дивись - ось двi хати, одна моя, друга сусiда. Далi - тинок, а пiд ним дiрка, через не┐ лазе свиня й шкодить мо║му городовi. Що ж тут не зрозумiло? Тут як на долонi! Бачу, що не второпа║ш. Ось я до царя пiду, цар не дурак - все пойме... Взяв мужик свого папiрця й пiшов далi по садовi. А цар кинувся до свого палацу, швидко переодягся й наказав сво┐й сторожi: - Приведiть менi отого мужика, що по саду ходить, вiн до царя пробива║ться. Вартовi розшукали мужика й привели його до царя. Той земно вклонився царевi й каже: - До вас, царю, прийшов правди шукати. Якщо словами казати - вийде довго. Ось у мене папiрець, гляньте, поймете. Цар взяв до рук знайомого папiрця i зразу ж проказав: - Тут все ясно: намальовано двi хати пiд соломою, мiж ними тинок, пiд ним дiрка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу i робить шкоду. Так чи нi? - Точнiсiнько так! А я в саду зустрiв одного лана, показав цей малюнок, довго йому пояснював, а вiн як свиня в апельсинах - нiчого не зрозумiв. Тодi я йому й кажу: ось я пiду до царя. Цар не дурак - все пойме". Найактивнiшим кореспондентом Яворницького був учитель з Томакiвки Микола Костянтинович Сергi┐в, з яким у вченого склалась щира й тепла дружба. Лiто 1928 року. Будiвництво Днiпрогесу в повному розпалi. Археологам не можна гаяти часу. ┐м треба якнайшвидше дослiдити острови та узбережжя Днiпра, що будуть затопленi. До Кiчкаса ви┐хала археологiчна експедицiя Академi┐ наук УРСР. Голова експедицi┐ - академiк Яворницький. Йому доручено скомплектувати експедицiю i провести всебiчнi археологiчнi розкопки в тих мiсцях, де вiн десятки разiв ходив за сво║ життя. До цi║┐ експедицi┐ Дмитро Iванович запрошу║ i вчителя М. К. Сергi┐ва. Але Сергi┐в через тяжку хворобу не змiг ви┐хати до Кiчкаса й узяти участь в археологiчнiй експедицi┐. Тому Яворницький порадив йому збирати етнографiчний матерiал, яким був згодом дуже задоволений. Надсилаючи зiбраний етнографiчний матерiал, М. Сергi┐в просив професора розiбратися в ньому - одiбрати краще, варте того, щоб його десь можна було використати. Iнколи Яворницький i сам не мiг розiбратися в надiсланому матерiалi й, не соромлячись, просив допомогти. Отак в одному листi вчений просить пояснити, що означають слова "попряхи" та "супрядок". Сергi┐в одразу ж вiдповiв: "Попряхи - дiвки чи молодицi, що збираються в родичiв чи сусiдiв прясти. Супрядок у Томакiвцi зараз нема║, лишилося щось схоже на досвiтки, тiльки дiвчата приходять туди без роботи, погуляти з парубками. Жiнок i чоловiкiв там нема║"[65]. Згодом М. Сергi┐в, за клопотанням Яворницького, був призначений уповноваженим у Томакiвському районi по охоронi пам'яток матерiально┐ культури. У ХРАМI КУЛЬТУРИ_ _ Кожного ранку о десятiй годинi Дмитро Iванович з'являвся в музе┐. Вiд свого будинку до музею вiн завжди йшов одною дорогою - повз собор, через майдан Жовтнево┐ революцi┐. Цей майдан тепер став розкiшним парком, а ранiше вiн був майже голiсiнький - без дерев i квiтiв, тiльки де-не-де острiвцями росла на ньому травичка. Цю дорогу в Днiпропетровську так i називали: дорога Яворницького. Вже зранку дiди-сторожi Федiр Iванович Бiлий або Олiмпiй Андрiйович Щукiн чекали його бiля входу, щоб вчасно вiдчинити дверi й першими привiтатися. Робилося це з щиро┐ поваги й приязнi до вченого. Ступивши до дверей, Дмитро Iванович знiмав свого капелюха з широкими крисами, тепло вiтався, заходив до кабiнету, вiшав пальто й ставив у куток цiпок. Пiсля цього обходив музей. Тихою ходою, уважно придивляючись до вiтрин, до знайомих експонатiв, директор проходив через усi кiмнати музею. Оглядаючи господарським оком кожен закуток, вiн робив зауваження, давав спiвробiтникам поради - де саме i як краще виставити новий експонат; тут же й когось пiдбадьорить, того похвалять, кине на ходу живу реплiку, а потiм, задоволений, поверта║ться до свого кабiнету. З його кабiнету часто можна було чути гучний смiх. Це Дмитро Iванович комусь розповiда║ щось цiкаве й дотепне. Одного разу, обходячи музей, Дмитро Iванович помiтив, що якiсь два молодики ходять по музею в шапках. Вiн пiдiйшов до них i ввiчливо сказав: - Знiмiть, молодi люди, шапки. Але юнаки невдоволено глянули на старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу. - Що ми - в церквi, чи що! - забурчали вони. - Нi, не в церквi, а в храмi культури. А це вище за церкву. Тут зберiга║ться те, що створив народ протягом багатьох вiкiв. Тут - iсторiя, хлопцi, а перед нею i шапку не соромно скинути. Та це не вплинуло: зухвальцi не зняли-таки шапок. Дмитро Iванович повернувся до кабiнету розгнiваний, руки в нього тремтiли. - Що з вами, чому ви так схвильованi? - спитали його. - Та як же менi не хвилюватися, коли там якiсь два нахаби зайшли в музей у шапках i не хочуть ┐х зняти. Що це таке? Як можна? Ми пiдiйшли до тих зарозумiлих молодикiв i сказали ┐м, що з ними розмовляв директор музею академiк Яворницький i що його дуже образило ┐хн║ зухвальство. Пiсля цi║┐ розмови хлопцi зняли шапки, а потiм погомонiли мiж собою, зайшли до кабiнету директора. - Вибачте нам, професоре, ми справдi недобре вчиняли. - Гараздi А скажiть менi - вiдкiля ж ви? - Ми самi з села, нещодавно влаштувалися працювати в прокатний цех заводу iменi Петровського. - А зна║те, що сказав про музей Григорiй Iванович Петровський, iм'ям якого зветься ваш завод? - Нi, не зна║мо, не чули. - Вiн, як був у музе┐, сказав менi: "Привчайте, Дмитре Iвановичу, нашу молодь до культури. Музей - це скарб, велике надбання людства. Тому з великою пошаною треба ставитися до пам'яток культури минулого..." Отже, поважайте себе та й мене, старого, не ображайте. Я ж вам дав розумну пораду, а ви грубо, безтактно вiдхилили ┐┐ та ще й поглузували з мене, старо┐ людини. Хлопцi, почуваючи себе винними, ще раз попросили вибачити ┐х, подякували й розпрощалися з професором. Пiсля цього випадку Дмитро Iванович наказав написати великими лiтерами оголошення: "Знiмайте шапки". Але звичай цей i без оголошення увiйшов у традицiю. _ПУТIВКА В ЖИТТЯ__ _ Коли Сашко ще вчився в семирiчцi, його мати згадала якось добрим словом музей. З того часу не покидала його думка побувати" в музе┐ й побачити на власнi очi всю ту старовину, що зберiгалася там. Хотiлось глянути й на збирача музейного добра Дмитра Iвановича Яворницького, про якого не раз шанобливо казала мати. Мандруючи на островi Хортиця, Сашко випадково знайшов орнаментований горщик, шило та кремiнне вiстря. Цю знахiдку вiн показав сво┐й матерi. - От якби побачив професор Яворницький, який би вiн був радий! - весело усмiхаючись, сказала мати. Сашко зразу ж уявив собi радiсне обличчя вченого. Йому кортiло зробити щось при║мне для цi║┐ людини. I вiн надумав написати до нього листа, а за одним разом спитати, чи нема║ де поблизу археологiчного iнституту, куди б можна поступити вчитися. Дмитро Iванович не забарився з вiдповiддю юнаковi; "У вас пiд боком, а саме на островi Хортиця, вже ║ вiдомий археолог - Петро Iванович Смоличiв, який мешка║ десь на лiвому боцi Днiпра, супроти Кiчкаса. Ви до нього, якщо хочете, звернiться, i вiн вам дасть добру пораду. Тi невеличкi археологiчнi знахiдки - горщики та кремiнне знаряддя - подаруйте або Днiпропетровському музею, або вашому мiсцевому, аби тiльки вашi знахiдки десь не загубилися. Оце все, що я можу сказати вам. 3/Х 1934 Академiк Дм. ┐в, Яворницький" Цей лист ще бiльше заохотив юнака по┐хати в музей i побачити вченого. Восени 1934 року здiйснилася ця мрiя. Шiстнадцятирiчний хлопець разом з сво║ю матiр'ю вирушив з хутора Петрополя, Новохортиць.кого району, до Запорiжжя i пароплавом прибув до Днiпропетровська. Мати ще зранку повела сина в музей. Юнака цiкавили насамперед археологiчнi знахiдки. До них його й потягло, мов залiзо до магнiту. З великою увагою i захопленням вiн розглядав кожну кiсточку, черепок, вiстря. Двiчi пiдходила мати до Сашка, сiпала його за рукав i шепотiла на вухо: - Синку, час-бо й кiнчати! Вже скоро музей будуть замикати, а ти нiяк не вiдiрвешся вiд вiтрин. - Я ще трошки, мамо, ще одну-двi хвилини - i зразу ж вийду! - благав Сашко свою матiр. Почувся дзвiнок. Сивенький сторож оголосив: - Громадяни! Музей зачиня║ться, кiнчайте огляд! Пiсля цих слiв Сашко з жалем залишив музей i вийшов надвiр, де його давно вже чекала мати. Другого дня, тiльки-но вiдчинили музей, Сашко вже бiля дверей. Купив квитка i зразу ж попрямував до етнографiчного вiддiлу. I в цьому вiддiлi вiн пробув майже весь день. Оглядаючи музей, юнак дуже хотiв побачити Дмитра Iвановича, про якого чув стiльки хорошого, i, коли кiнчив оглядати експонати, спитав одного службовця: - Скажiть, будь ласка, де ж Дмитро Iванович? Чому його не видно в музе┐? - А навiщо вiн тобi? - Я хотiв його побачити й поговорити з ним. - Дмитро Iванович дуже рiдко бува║ в музе┐: вiн уже не працю║ тут,- вiдповiв йому сторож. - Я при┐жджий, порадьте менi, де його можна побачити? - Тiльки дома, хлопче; пiди до нього-вiн там i прийме тебе. Сашко довiдався адресу й подався до парку Шевченка, де жив Дмитро Iванович. Хвилюючись, пiдiйшов хлопець до ворiт i смикнув за мотузочку. Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за хвилину дверi вiдчинила молода домробiтниця. - Що тобi? - Хочу до професора. Домробiтниця провела хлопця до кабiнету вченого. Назустрiч вийшов бiлий як снiг дiдусь у синiх окулярах. З-пiд окулярiв на гостя глянули глибокi, ласкавi, розумнi очi. - Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть, на козакiв прийшов подивитися? - спитав Дмитро Iванович. - Дуже хочу! - сказав Сашко. - Тодi заходь сюди, будемо знайомитись. На освiтленiй сонцем стiнi хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскi конi пiд ними потопали у високiй степовiй травi. За широкими поясами стримiли пiстолi, а збоку виблискували шаблi з рукiв'ями, оздобленими самоцвiтами. До Дмитра Iвановича часто забiгали хлопчики подивитись на Тараса Бульбу. Вiн охоче впускав ┐х у будинок i швидко знаходив з ними спiльну мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А коли Сашко сказав доброму дiдусевi, що йому вже час iти, бо чека║ мати, треба збиратися в дорогу, Дмитро Iванович поцiкавився: - А вiдкiля ж ти, молодий козаче, прибув сюди? - Я при┐хав iз Запорiжжя. Мо║ прiзвище Олександр Бодянський. - Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа? - Я. Тодi я писав про сво┐ знахiдки й цiкавився, як можна стати археологом. - Пригадую. Я дав тобi вiдповiдь i, зда║ться, порадив, що робити далi. - Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотiв побачити вас та почути ваш голос. - Он як! Тодi ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого в тебе ║ нахили, чого прагне твоя д