очки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила ┐┐ бокастий обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика - побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни вторили мелодi┐ тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього пахло столярним кле║м та палiтурою; вона почала розумiти, що з'║дну║ цих двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмi. Не було в свiтi кращо┐ меблi, нiж та, що ┐┐ робив Олександрин батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола. Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ┐й мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, ру┐ни - все це щось несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз себе, прокинувшись, та й чи заспiва║ колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi речей, принаймнi тих, що ┐х торкалися його руки. Великi сльози з'явилися на ┐┐ очах, i ║диний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ┐х у дiаманти. Вони покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали, притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ┐х побачив, озирнувшись, самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями: два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали, це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола, нi Олександра не усвiдомлювали цi║┐ гри первнiв, хотiли тiльки наладнати помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб програти на тих струнах мелодiю, яка з'║днувала ┐хнi душi, адже з того по║днання й виросла ┐хня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще п'ятеро народжених у любовi. 12 Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату (на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд ру┐нами веселуху Соню, ┐┐ дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ┐┐. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом i горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ┐┐ волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його вiдбила. Це й вирiшило ┐хню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерi┐ до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ┐хнiй хмiль i пустило гуляти далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста ┐┐ були такi гарячi, що вона аж пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике ┐┐ зчудування вийшовши замiж ранiше за не┐, але на те була воля доль ┐хнiх. Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так учасником забави, як ┐┐ свiдком. Зирнув удруге на не┐, i вона здалася йому симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ┐┐ голос, а ще за мить побачив вiн ┐┐ руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн почина║ непоко┐тися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це бува║ при любовi з першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на не┐ вже захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отiняв його, начебто ┐хн║ та║мне спiлкування вже стало голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились - з'║днали вони таку спiлку, яка iсну║ в планети та супутника. Два тiла обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й виверження, неспокiй i перетворення - це перший ступiнь до свiтово┐ гармонi┐. Вона з'явля║ться пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень приходить тиша й мир... "Любов - це i ║ рух до спокою, - подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, - тi, що руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi - без не┐ воно порожн║ й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грi║ боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не тво║му розумовi збагнути велику машину рiвноваги!" Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ┐хнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що безпохибно дi║ в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згеро┐женим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля не┐ i сказав перше слово, - це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язу║ться захльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ┐┐ серце: обо║ пам'ятали тiльки, що ┐хнi серця застукотiли влад i обом ┐м заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ┐х на жоднiй вечiрцi. 13 Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всi учасники тi║┐ добропам'ятно┐ вечiрки, лишиться тiльки Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи ┐┐ численна родина. Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi, i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iсну║ посерединi в тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той момент тiльки старшо┐ дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагаду║ фортецю, пiде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступа║ з землi, наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд ногами захита║ться, бо пiде вiн до тi║┐ дiвчинки, а вона, помiтивши його, раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпа║ оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але ┐й не буде куди тiкати. Тож вона спустить очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ┐й узяти вiд чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу... ...Микола й Олександра верталися з то┐ вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ┐м цiкаво в компанi┐. Серед неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ┐┐ пiд руку, i вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв. Через рiк до них прилучиться на ┐хньому шляху ще один супутник, i наприкiнцi десятого року стане ┐х семеро. Але це ще не буде кiнець ┐хньо┐ iсторi┐. Кiнець Микола вiдчу║ пiзнiше, коли вибиратиметься з оточення... ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули, нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом засмiявшись, кинулися обiйматися. Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче i ближче. Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту сво┐х патронiв i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт - одноногий птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до не┐ дiстатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз вiд то┐ скирти, до яко┐ вiн i хотiв дiстатися. Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося раптом попереду... Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. кдиний раз, коли йому буде треба пiдiйти до вiкна сво║┐ колишньо┐ домiвки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу сво║┐ родини. Не перешкодить ┐м, а тихо вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв. Обми║ листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче перламутровi. Тодi Микола подару║ сво┐й родинi й цьому живому свiтовi листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилю║, i вiн довго сидiтиме в сво║му лозовому крiслi, тихо все те переживаючи... Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почу║ вона, як тихенько загра║ на стiнi iнструмент, виготовлений колись напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн прокинеться з похмiлля i пошука║ рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що ┐┐ почула й Олександра Панасiвна. Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук. Райко всмiхнеться i ║диний раз за сво║ iснування подума║, що попри все жив вiн недаремно. Роздiл третiй ДIМ НА ГОРI В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського 1 Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах - костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ┐й здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в не┐ на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз малинових заростей, i ┐┐ очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ┐┐ сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в сво┐й кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у не┐ на щоках землисто-малиновi рум'янцi. - Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. - Вiн пiднявся iзнизу? - Нi! Власне, я не знаю... - Що вiн тобi говорив? - Розпитував про мiсця. Як, де що назива║ться... - Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не подоба║ться... - Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя. - Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... - Та коли у тебе щось запитують... - Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива║ ┐й до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не┐ так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не┐ старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в не┐ тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це ┐й приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ┐хнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у не┐ ско┐лося. - Хiба може щось ско┐тися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ┐┐ допотопного лiжка. Вона заснула, i ┐й уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-┐ жiночо┐ школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво┐х, ┐й приснився саме той мент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ┐┐ й разу, а з Клавдi║ю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ┐й вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. - Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!.. Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. пй було при║мно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ┐х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати - в школi не було кращого за не┐ бiгуна. Але джигун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ┐м iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ┐┐ руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ┐┐ пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. - Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступно┐ хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про┐даючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання старо┐, i ┐й так радiсно й весело стало - все-таки вона стару провела. Рука ┐┐ лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ┐┐ серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. 2 Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ┐й приплющилися, а все обличчя повилося смутком. - Добре себе почува║ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. - Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ┐┐. Але наступно┐ хвилi засмiялася й сiла в постелi. - Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! - У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? - Ну, бабцю! - розсердилася онука. Стара подивилася на не┐ важко й проникливе, i вiд не┐ не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. - Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. - Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'║ться з наших рук, переступа║ цей порiг i залиша║ться в домi назавжди. Так було в мо║┐ бабунi, в мо║┐ матерi i в мене. Так було i в матерi тво║┐, так повинно статись i з тобою... Менi браку║ розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... - Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти розповiда║ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду║ замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ┐┐ серце. - То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до мо║┐ бабцi. До тво║┐ матерi i до матерi мо║┐. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею сто┐ть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до не┐. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, мо║ минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, мо║ минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ┐┐ слова до серця цi║┐ повiтряно┐ iстоти - не зумiла вона укласти ┐х дохiднiше... - Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти старо┐, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ┐┐ серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ┐┐, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм непри║мно. - Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що? - У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо║ серед них посiрiли. - У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ┐м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... - Ну, бабцю! - обiрвала ┐┐ Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови! - Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови тобi! 3 Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ┐┐ за старечi мiстифiкацi┐. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ┐┐ серцi, тож вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки купалень бiля хутора злiворуч, з право┐ руки - острiв; видно було, як бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень, пiсок та камiнь, i сонце очистило ┐й душу, навiявши ясного, як клаптi неба мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ┐й за спиною довга, як рiчка, житт║ва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала вона, i ║ таким першим ┐┐ переступом! Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти, але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ┐┐ очах. Нiчого не повторю║ться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та каяттям, все, що ║ пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, - навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi┐. Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ┐┐ i знала, що ма║ рацiю: не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше переваг. I все-таки ┐й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра║вид, хай свiтить ┐й щедрiше сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На не┐ дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi яко┐ замок. 4 Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на п┐ серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер звiльнене, ┐┐ серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ┐┐ серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянсько┐. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. - Довго збира║шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель. - Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба тому вiрити? - Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя. - Мене зараз ще одне турбу║, - наче не чувши ┐┐, вела стара. - Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... - Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас ║ досить картоплi. - Самою картоплею не проживеш. - Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд ┐┐ блиснув. - Подоба║ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. - Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все укра┐нськi книжки - не зовсiм весела лектура для дiвчат. - Тут ║ Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. - Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна║ш, я не прочитала звiдси жодно┐ книжки... - То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя. - О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в сво║┐ приятельки, власницi бiблiотеки. То були Турген║в, Жорж Санд i Мопассан... - I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ┐┐ трохи звеселило. - I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ┐┐ поставi, щось особливе - поклик на казки, наче було ┐й не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ┐┐ ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ┐м бува║ зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось ║ в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Гi чека║ робота й активне життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта║ дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма║ться ранками вiд рiчки). - Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке качення..." 5 Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ┐┐ кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi║┐ кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ┐┐ злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ┐┐ другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цi║┐ подi┐, було ┐й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ┐хнiй вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не┐ бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ┐й захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ┐м зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступно┐ хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi - зорили на не┐ так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ┐й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ┐┐ так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ┐┐ подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi сво┐ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до не┐ бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля то┐ блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. - Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили ┐┐, i на мент була вона прикле║на до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ┐й зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ┐й непри║много, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо не┐ повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира║ в нiй черниця, на серцi в яко┐ замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно┐ барви на одежi. Вiн вивiв ┐┐ за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ┐й, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ┐┐ ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ┐┐ поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз ║диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився вiд осяяно┐ мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. - Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка. - Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу║мося кра║видом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ┐┐ надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ┐й ноги, як у тiлi з'явився той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже, розгляда║ вiн ┐┐ ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ┐┐ з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ┐┐ гречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а то┐ гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на сво║ вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянсько┐. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ┐┐ сiрий павук - вогонь на сподi ┐┐ серця не гас, та й добро┐ розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий кра║вид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. - Краса яка! - прошепотiв за ┐┐ спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей куток - дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ┐┐ великi й сильнi руки, коли вуста з'║дналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. 6 Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений кра║вид та рiчку; вуста ┐┐ розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали. Тиха розкiш вливалася ┐й у груди, вiддавала сво┐ вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ┐┐ руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ┐┐ стали зовсiм дерев'янi, здавалося, сто┐ть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ┐┐ кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ┐┐ гне й лама║ вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з не┐ i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ┐┐ серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ┐й вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до не┐ ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона сто┐ть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ┐й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. - Вибач, - сказав тепло. - Вибач! - Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i ┐┐ голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ┐┐ спиною, наче й не було його тут, - давав ┐й утихомиритися. - Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко┐лася. - Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьо┐ в сутiнку рiки. - Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до не┐ усмiхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути ┐й в очi. - З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано. - Ну, звiсно, звiсно┐ - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ┐й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. - Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ┐┐ щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ┐хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо - з несамовитою пристрастю цiлував ┐┐ джигун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами. 7 Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ┐┐ полум'янiли - дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ┐┐ рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ┐й боляче, залiзши ┐й за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ┐й персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, мог