ла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею ко┐ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. - Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ┐┐ голос. - Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами ┐┐ попечених i покусаних. - Чекатимеш? - Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. - Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подоба║ться... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрача║ над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто збагне до решти ┐┐ неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ┐й на очi, i запашiло ┐й немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ┐й на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ┐┐ до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ┐й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ┐┐ коханець. Стало шкода, що все-таки не сто┐ть вiн бiля хвiртки й не свiтить до не┐ чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу сво║ тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ┐й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ┐┐ плачу, а спiвчував ┐й мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачару║ воно не одного цвiркуна й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ┐х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi сво┐ груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ┐┐ тiло змiнювалось у цю нiч також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ┐й вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко┐ тулиться, - ┐┐ спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'║днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло┐ туги й синьо┐ дороги, що ┐┐ прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд сво┐м вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть ║ там, спогадав вiн, де думають про народження. 8 Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа, залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд темного скла в поко┐ стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено зiтхнула. В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла, захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався, пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою чорно┐ плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянсько┐. Вона пiдiйшла до розгорнуто┐ книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом книгу - повiявся вiд не┐ сiрий пил. Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось ║. Хтось уплив до не┐ крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в не┐ через очi, i очi ┐┐ заголубiли. Те нове, що входило в не┐, наповнювало ┐┐ тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на не┐ вiд тi║┐ незнайомо┐ жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ┐┐ любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ┐хньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ┐й нiколи не стати, адже порушу║ вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до не┐ чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли ┐й по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ┐┐ в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче ║ство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i пережива║ щось таке виняткове, що й бабчинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно ко┐ться насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ┐й iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. 9 У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко - стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. - Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньо┐ аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в не┐ трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним духом. - Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма║ лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. - Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ┐й на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ┐┐ пальцями, доки не вiдчула: все тiло старо┐ знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дi║ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ┐х тут тiльки дво║ - до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ┐й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi. - Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ┐й на очi волосся, але не прибирала вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм незнайома, ба навiть чужа ┐й видалася. Знову дихнуло ┐й у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб на зуб ┐й не потрапляв. - Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. - Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? - Зачиталася, - сказала вона i стала до старо┐ так, щоб не видно було ┐┐ прокушено┐ губи. - Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. - Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ┐й загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ┐┐ темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. - ┐х дво║ приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати... Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти зна║ш... Дивна сила побива║ ┐хнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може, вiн i мстить через те тепер?.. Наче запала в глибший сон, груди ┐й високо здiймалися. - Бабцю! Бабцю! - кинулася до не┐ Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. - Ану-но, подивись, чи нема║ в мене чого на оцi? - сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до старо┐. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо┐ було залито кров'ю. 10 Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторi┐ фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. пй аж у головi завинулося, особливо пiсля цi║┐ страшно┐ ночi, пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ┐┐. Уже здавалося, що зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ┐┐ й не було? Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила сво║: Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла особлива та║мниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ┐┐ зором часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм, повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення роздво┐лося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла збагнути секрет цього збiгу - бракувало ┐й тями. Що вона знала тодi, ще не до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на свiт i коли так незвичайно б'║ться в грудях серце? Вчинила тодi те, що могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею. Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ┐┐ були зовсiм чорнi i зовсiм чорно засiвалася ┐й душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка, яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не┐ на губi. Анатоль тепер був для не┐ як сiра пляма. Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли ┐┐ в сиву кра┐ну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова. Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко┐ вже аж нiяк не мiг узяти сон. Вона думала, що надто перейма║ться тим, що вiдбува║ться в цьому домi, думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона нiколи; кров стигла ┐й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не┐ нога; думала, що, врештi, так швидко пролетiв ┐┐ час; думала, що молодiсть ┐┐ - це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка, якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ┐х проходить, тих хвиль, за життя кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi║┐ думки все в нiй i щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ┐┐ увiйти i в ту прiрву. Вiдчувала, що не спить ┐┐ онука, i майже напевне знала, що та пережива║. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ┐┐ обличчя, i чи вiд то┐ усмiшки, чи вiд ночi додалося ┐й ще кiлька зморщок. "Зачини сво║ серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, - не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо знала - спить ┐┐ онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала: жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрiсть. Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ┐й здалося, сумний чорногуз. 11 Вони обо║ заспали, але прокинулися водночас i обо║ вiдчулися, наче ┐х побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обо║ збагнули, що вночi сталося щось важливе й непри║мне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. - Вже не спиш. Галочко? - Як себе почува║ш, бабцю? - озвалася й Галя. - У мо┐ лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я! - Як тво║ око? - Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо┐. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. - Що це в тебе на губi? - Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i ┐┐ дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. - Треба пiти купити хлiба... - То я пiду. - Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. - Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не┐ раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в сво║му лiжку: несподiвано спалахнула ┐┐ онука тою красою, що ┐┐ побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у не┐ сонячний промiнь i освiтив... - Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно┐ гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про сво║ на┐ття - слухала лише тiло сво║ й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало в цей сутiнний ранок. Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не┐ через вiкно i лягла ┐й на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося ┐й, що чу║ далеку й печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко прокласти ┐м одна до одно┐ мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiта║ вiд не┐ ця пташка i тим бiльше простору ┐х роздiля║. Стара обвела поглядом кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука того ще не вмiла, ┐й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ┐┐ постелi, розповiсти ┐й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не┐ захоплено й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ┐┐ вуст: надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ┐й iз грудей - у вiкно зазирав до не┐ каштан, посаджений нею в той день, коли виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира║ до не┐ той чоловiк, що заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя. Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i в тiй хмарi, чи вiд ┐┐ настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом малий яскравий клаптик неба. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до не┐ i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з не┐ скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ┐┐ показу║ на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. 12 Це був частковий правець лiво┐ ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ┐й обидвi ноги у вiйну, коли в ┐хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра║види. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ┐┐ постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до не┐ ┐┐ вусатий красень. Коли ж вона дочека║ться того моменту, коли завiта║ до них на гору Володимир, коли вип'║ вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i зайде до сво║┐ кiмнати без сторонньо┐ допомоги. Вiдчу║ тодi те, що вiдчува║ королева, коли ┐┐ царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ┐х i використа║ ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ┐хнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ┐┐ плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то┐ пропозицi┐: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок. Задивилася на чудовий кра║вид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ┐й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладно┐ вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-сво║му налякана, хоче заспоко┐тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ┐┐ прадiд у перших. Не витримував цi║┐ тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво┐х книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй ║ щось вiд того прадiда, що ┐й також хочеться спуститись iз цi║┐ гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi кра║види. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ┐й навiть здалося, що впiзна║ в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ┐┐ ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ┐┐, але дошка все-таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить. - Що це ти там стукала? - спитала вона. - Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть, що хвилею плеснула на не┐: Галя таки починала набиратися ┐┐ духу. Уявилося старiй, як вони обо║ тут старiшають, грошi ┐м поки що надходять, то ┐м i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не┐ вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: - Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. - I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара. - Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, - людина без спецiальностi нiщо... Було непри║мно ┐й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиного батька. 13 Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у сво║му вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою "Повi║ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озбро║ними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ┐м обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамва┐. Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. - Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. - Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки. - Питала про твого дядька. - Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазi┐ мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... - Ну, а потiм? - Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непоко┐в ┐┐ той далекий i всiма забутий ┐┐ предок. - Не був вiн жонатий? - Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гада║ш, у нього всi клепки? - Дивно, - сказала Галя. - Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й не бачитеся... - Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. - Так дуже не любите одне одного? - Ми рiзно┐ кровi з ним, Галочко, - сказала гостро стара. - Вiн кровi блудячо┐, а я справжньо┐... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, - iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... - А я-от до них забiгаю, - сказала Галя. - Така мила та Марiя Якiвна... - Я проти не┐ теж нiчого не маю, - озвалася бабця. - Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з не┐ пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторi┐. Отак вмерла зачарована тиша ┐хньо┐ згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, що йшли були в цьому вечорi, по┐хали машини й трамва┐. Зарухався i джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки - вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до сво┐х гнiзд i вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й розкришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях - вiн швидко йшов геть вiд ┐хнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ┐┐ очах химернi й трепетнi iскри. 14 Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настро┐ тиждень. Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про сво║ дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз Марi║ю Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона могла стежити зi сво║┐ гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi. Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий, гарний сивань. Знову життя в ┐хньому домi опростилося, бабця вчилася в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд той час, бо сковувала ┐х одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi. Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки вiн снився ┐й i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як спуска║ться той птах до них у двiр. Ставало ┐й тодi страшно й радiсно, i сама не могла збагнути, що ┐й хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i те ж: величезний сiрий птах летить до ┐хньо┐ гори й озутий той птах у лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а може, й пугач. Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував ┐┐ i хвилював. Саме вiн одривав ┐┐ вiд пiдручникiв i пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну - сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок - знання, що ┐х набирала з пiдручникiв, i другу - голубу й майже казкову. Часом, коли жаль переповнював ┐┐ вщерть, тi дво║ в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес, краса яких бiльш вiдляку║, нiж приваблю║. На те скулювалася ┐┐ душа i тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як притискаються до ┐┐ вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук павутину сну║, його вкрадливий голос. Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ┐┐. Сумирний настрiй розтавав, як розта║ на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i знiяковiла перед тими очима, що майже з'┐дали ┐┐. Вночi прокидалася, бо вiн цiлував ┐┐, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що ┐й болить лiве персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на не┐ величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око - холодний пiт ошпарював ┐┐, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i ┐┐ бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, - вiн незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися. Зупинялася i коло забито┐ дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху; такi .настро┐ у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та заговорювала до не┐ роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину стежили за кожним ┐┐ рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у запрягу: дво║ вiжок i дво║ погоничiв ма║ за спиною. Так було вдень, а ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку, починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i вони обо║ те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi незвичайнi, схожi на декорацi┐ кра║види. Задумувався, аж забував, чого сюди прийшов, а коли стара засинала за сво┐м прядивом, тихенько пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з мармуру тесане, Галине лице. Впивався ┐┐ красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки сто┐ть зачаровано пiд тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра й позавтра, а може, саме це наливало ┐┐ таким споко║м та впевненiстю. Часом рвалась у ┐┐ серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти - це волю загубити, а не вийти - загубити кохання. Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ┐┐ кумедну зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ┐┐ обличчя (в цей час Галя будила ┐┐, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий час чогось важливого. 15 Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ┐й заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ┐й пiд парасолю краплi. Лице ┐┐ змокло - на сторонн║ око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повно┐ повiльно┐ жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на не┐ крiзь окуляри i почала розпитувати про ┐┐ освiту й батькiв. - Освiта - десятирiчка, - сказала Галя. - Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ┐┐ чоловiк. - Продавця нам треба! - сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в не┐ виявилися вставнi. - Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiша║ вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ┐м так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявля║ собi ледь-ледь, - вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодно┐ крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... - Менi довелося на кiлька день ви┐хати у вiдрядження, - сказав вiн тепло й буденно. - I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. - Уявля║ш, мiсця собi не мiг знайти, - шепнув Анатоль. - Думав: турбу║шся, що це воно сталося?.. Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. - Бiжу оце на роботу, - всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. - Але ввечерi буду. Коли твоя бабця ляга║? - О десятiй, - сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. - Ну, я побiг, - сказав Анатоль. - Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози. "Боже мiй, - подумала вона, - чи ж я його люблю?" 16 Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, - був то найнеквапливiший танок у свiтi. - Батько твiй нас зовсiм забув, - спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. - Я напитала собi роботу. В книгарнi, - сказала так само спокiйно Галя. - В книгарнi непогана робота. А технiкум? - Можна вчитись i працювати. - Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... - Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. - Таки-так, - протягла стара, а на ┐┐ обличчя лягли багрянi тiнi. - Був щодо того пунктуальний. - Може, з ним щось сталося? - Може, щось i сталося, - тим-таки тоном протягла стара. - 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ┐┐ набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. - Може, написати йому листа? - спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у не┐ вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. - Вiн був пунктуальний, - сказала вона з натиском. - Коли зможе, обов'язково пришле. - А як не пришле? - Тодi житимемо, як ║. Ма║мо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ┐┐, i незворушнiсть. - Чому вiн покинув нас, бабцю? - Я тобi вже казала чому, - озвалася стара, i ┐┐ обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. - Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... - Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання - було воно яскраво-бiле. - Бачиш, ласочко, - сказала бабця задумано. - Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше сво┐х жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в тво┐х батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiдда║мо ┐м свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ┐хнiх душ i думок ┐хнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько твiй, ласочко, добре пiзнав закони цi║┐ гори... Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на не┐ захiдне небо, чи так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвсько┐ корони. Але вона мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн ║ насправдi, ┐й, як i жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одно┐ всiлякi випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив терпiти самоту, вечори при лампi i без не┐, довгi днi й ночi без чоловiкiв, - ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя. Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить певнi зобов'язання. З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прир