тку, а по хвилi додав:
   - Ще не закiнчив, потiм допишу.
   - Нiчого собi чудасiя,  -  клацнув  язиком  Любинський,  пiдводячись  з
лiжка. - Нiчого, але...
   - Браку║ кумедi┐? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а  тобi...
- I вже до Бодяка: - А що далi було з тим злидарем?
   - Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi.
   - Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за  такi
вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти.
   Михайло Приходько одiрвався вiд книжки,  мстиво  глянув  на  Степана  i
почав шпарко щось записувати.

   Рiздво,  що  поволi  наближалось,   залихоманило   духовним   училищем,
перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчально┐ роботи. В
усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про  арифметику,
географiю, словеснiсть, всiлякi  iсторi┐,  навiть  священну,  слов'янську,
латинську,  грецьку  мови.  Замiсть   цих   наук   надолужували   уставом,
║вангелi║м, спiвом.
   Богослужiння в церквi припинялося  тiльки  на  нiч,  i  вiд  надсадного
горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла
геть знесиленими й напiвочманiлими.
   Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж  готувалися  гарно
зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не ┐хали на  короткотривалi  зимовi
вакацi┐ додому. Тепер за столом уже  й  картярi  не  змагаються,  бо  нема
вiльного мiсця. Там збивають  дерев'янi  зiрки,  облiплюючи  ┐х  барвистим
папером, обвiшуючи  яскравими  стрiчками,  вистругують  держаки,  ладнають
лiхтарi з свiчками.
   Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж  собою  мiстечковi
вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати.
Кожна ватага ма║ свого старшого, що зветься благочинним  i  носить  зiрку,
заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош.
   При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати  благочинним,
аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано  було  Бодяка.
Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило -  вiн  охоче  згодився  на
роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю  поласувати
ще на колядi, постара║ться приховати i якусь копiйчину...
   -  Глянь,  Степане,  -  хвалиться  благочинному,  показуючи  величезний
валовий  мiшок.  -  Я  вже  готовий  i  зараз  рушати...  А  Михайло   все
куздря║ться. Зубряка нещасний!
   Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь  вечiр,  Приходько  лiниво
пiдвiвся.
   - Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию
цiлий лантух...
   - То ший зараз.
   - А вкриюся чим?
   Бодяк клопочеться  iншим:  примайстрову║  до  високо┐  баранячо┐  шапки
Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха.
   - Оце коза, мосьпане, - милу║ться. - Тако┐ нi в кого не буде.
   Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора  залишилось  чотири  днi,  а
колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить.
   - Що колядуватимемо? - пита║ хлопцiв, якi зiбралися  навколо  нього.  -
Хто що радить?
   - Я, -  зголосився  Приходько.  -  Скористаймось  тими  колядками,  якi
позавчора учили в класi.
   - А я проти, - вихопився  Килавчук.  -  Треба  знайти  такi,  щоб  були
зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:

   Нова радiсть стала, яка не бувала,
   Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла.
   Там, де бог родився, з дiви воплотився,
   Там чоловiк преубогий пеленами оповився.

   Кифiр невдоволено насупив брови:
   - Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити  людей...  А
може б, ту, котру в нашому селi полюбляють?
   - Пам'ята║ш?
   --Авжеж, не один раз колядував:

   Добрий вечiр тобi, пане господарю!
   Ой радуйся, земле, син божий народився.
   Застеляйте столи та все килимами
   Та кладiть калачi з яро┐ пшеницi.

   - Ця краща, - мiрку║ Любинський. - Про калачi...  I  до  хазя┐на  ясний
заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм ┐┐ та  й  нiчого  бiльше
мiзкувати.
   Килавчук крутить носом.
   - Заклик... У мо┐й  про  хазя┐в  теж  ║,  та  ще  й  так,  що  грiх  не
почастувати:

   Ой царю наш, царю, небесний володарю,
   Даруй лiта щасливi┐ цього дому господарю.
   Даруй господарю, його господинi
   Довгi лiта й щасливi усiй його родинi.

   -  Справедливо,  -  згоджу║ться  Любинський.  -  За  цю  таки  грiх  не
почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому  ще  й  тако┐
врiжу:

   Ой я тобi, дядьку, заколядую,
   Дай менi пирiг.
   Як не даси пирога,
   Вiзьму вола за рога
   Та й поведу на мурiг,
   Волом буду робити,
   А в рiг буду трубити...

   - Так, - пiдсумову║ Павло, якому належить вирiшувати справу  остаточно.
- Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану,  Михаиле,  починай
на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова.

   13_

   Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще  в  кiнцi
березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце  блукало  десь  у
густому захмар'┐, небо вдень i  вночi  сiялося  то  холодною  мжичкою,  то
зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися
рвучкi, мов ошалiлi, вiтровi┐. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi
перевисали бородами через ворота, ковзали  очима  по  калюжах  на  вулицi,
сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чека║.
   У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi.
I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось
зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньо┐ козацько┐ могили,  що
одиноко мрi║ серед мовчазних степiв.  Та  ще  й  днина  видалась  на  диво
гарною,  щедро  позолоченою  ясним  промiнням.  Попiд  вуличними  окопами,
огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро  вичахають  стежини,  а
ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
   Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища  i  гiмназi┐,  мiж
якими зрiдка  шмига║  також  охтирське  парубоцтво,  оперезане  строкатими
поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди луна║:
   - Не я б'ю!
   - Лоза б'║!
   - За тиждень великдень!
   Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського.
   - Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого  по
головi цвiжиш? Цi║┐ недiлi Iсус Христос в'┐хав у крусалим, а ти...
   - Агу гетьте, раковi шийки! - кида║ться на гiмназистiв Грицько. - Я дам
вам галушника, дам...
   Але гiмназисти не вiдступалися.  На  пiдмогу  ┐м  бiжать  iншi  "раковi
шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зника║ в ┐хньому  галасливому
натовпi.
   - Хлопцi-i! - вола║ Любинський.
   Веселе  грище  враз  припиня║ться,  i  строката  юрба  бурсакiв  оточу║
гiмназистський натовп. Спалаху║ чергова бiйка мiж училищем  та  гiмназi║ю.
До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться
на них, мов на розвагу.
   Грабовського не займають нi  гра,  нi  сутичка,  пiсля  яко┐  ворогуючi
табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з  розквашеними  носами.  Павловi
зараз не до того. Його морду║,  зда║ться,  непоправне  горе  -  розлука  з
найближчим другом.
   Нема бiльше Бодяка в  училищi.  Нема  i  в  Охтирцi.  Учора  випровадив
приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки,  а
спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно  й  пiдло?
Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи  обидва  разом,  бо
завжди хижились на Степана  i  в  пересварках  пiдтримували  один  одного.
Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
   Позаминуло┐ суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув  свою
скриньку i ахнув:
   - Нема!
   - Чого? - стривожився Павло.
   - Зошита з вiршами...
   - А де вiн був?
   - Та тут же, а може...
   Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк  часто  ховав  книжки.
Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього  уроку
Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi,  за  яким  сидiли
смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу.
   - Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель.
   - Моя, - вiдповiв Бодяк.
   - Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями,  полiцi║ю,
скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу?
   - Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду.
   - Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про  того
злодюгу? О-о:

   На другий день, як кiнчався,
   Попу тiльки й признався,
   Чого марно умира║,
   Бабу й дiток покида║...

   - Так люди говорили на храмовому святi.
   - Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз
же замкнiть баламута в карцер.
   По   обiдi   iнспектор   та   субiнспектор   перерили   весь    корпус.
Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi,  але  нiчого,
крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й  сiрникiв,  не
знайшли.  Наполоханi  хлопцi  до  пiзньо┐  ночi  не  могли   заспоко┐тись,
обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки  Проценко  i
Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий
сопiв над листом додому.
   У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому  в  руку  "вовчий
бiлет", смотритель кинув:
   - Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi.
   - Вiддайте зошит.
   - Iди!
   Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов.  Прощаючись  з
Павлом, попросив:
   - Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi.
   Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали
настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й
здучковуються,  то  не  розв'язують  язикiв,  боячись,  що  серед  них   ║
вивiдач-донощик.
   - Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся.
   Перед ним стояв Iван Огнивенко.
   - Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi?
   - Привiз Тимоху Степановича.
   - За чимось для лавки та шинку?
   - Ага. Накупля║  оселедцiв,  горiлки,  перцю,  шафрану.  А  я  до  тебе
заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля.
   - Яке?
   - Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку.
   - Кравцевi?
   - Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски.

   14_

   Гарно просохла, але ще не затвердла дорога  гра║ться  пiд  ногами.  Над
полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в
канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i
пахучим квiтом.
   Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й  шапка  -  в  руках.  Воля!
Нiхто тебе не понука║, не заганя║ до класу а чи  в  смердючий  корпус,  не
збитку║ться над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню  тягне.
I  думки  вруняться  -  вiльнi,  смiливi,  як  ота  сонячна  блакить,   що
миготi║-перелива║ться над полями.
   Дома  застав  передсвятковий  шарварок.  Михайло   пiдмiта║   подвiр'я,
Огнивенкова Дарина добiлю║ причiльну стiну, Олеся знадвору  ми║  шибки,  а
Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
   У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забива║.  На  столi
та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого  сиру,
в'язочка ковбас, крашанки.
   - Звiдки це? - здивувався Павло.
   Мати щасливо усмiхнулась.
   - Зятьок наш постарався. Хiба б  ми  могли  стiльки  всього?..  Нiчого,
каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось,
а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам  у  носi  закрутило...  Ноги
набив?
   - Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi.
   - Не треба, синку, вiн i сам упора║ться. Для тебе ║ iнша робота. На┐жся
та й махнеш до дядька Кузьми.
   - Чого?
   - Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
   - Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставля║ Кузьмиха,  -  вiзьми
ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк  на  припiчку
або в печi.
   Не сiв Павло ┐сти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов
- бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiда║ йому новину. Таку
новину...
   От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат,  звернув  у  бiчну  вуличку.
Степана застав коло ворiт.
   Обнялися навхрест i тричi поцiлувались.
   - Як пожива║ш? - пита║ Павло.
   Чекав гнiтючо┐ вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть
веселий.
   - Живу середина на половину. Не гiрше,  нiж  бурсаки.  Майже  всi  сво┐
вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще  не  голодую,  а
пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема?
   - к.
   - Кажи.
   - Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм.
   - Ходiмо.
   Павло неквапливо розгортав новину.
   Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити  карбованця.  Той,
звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через
два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора,  викликав  смотритель,
розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий  учень,
казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чу║ш рiзнi богопротивнi
балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив
Ткаченко:  почув  мерзеннi  Бодяковi  вiршi,  сам  роздобув  ┐х  i  принiс
начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..."
   - Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан.
   - Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А  в
середу секрет  зовсiм  розсекретився:  на  заутренi  смотритель  з  амвона
нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв  винагородити  на  паску
крашанками...
   - Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив.
   - I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До  вечора
ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому
темну.
   - Одлупцювали?
   - Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не  вiдвiдував  нi  класу,  нi
церкви. Бо┐ться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки при┐де батько.
   - А смотритель не зна║, хто бив?
   - Мабуть, не зна║. Та й нелегко дiзнатися: ми  молотили  Навуходоносора
посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель.

   15_

   У  четвертому  класi  Грабовський  наздогнав  Любинського,   якого   не
випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько,  давно  звикши
просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче
так воно й мало бути.
   - Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом?
   - Виходить, - посмiхнувся Павло.
   - А ти таки бестiя, братику.
   - Чому?
   - Самотужки перелазиш... Збира║шся замагати мене й тут?
   - А ти не пiддавайся.
   - Еге, не пiддавайся. Легко балабонити  рябо┐  кобили  сон.  Матвiя  он
смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
   - Перетягнув?
   - Сам Матвiй менi хвалився.  Заробив  Бодяковими  вiршами,  ну  й  тато
пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство?
   - Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло.
   - Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж  на  вулицi  не  валяються,  треба
лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
   - Який?
   - Батько, бодай йому колька пiд ребра.
   - Такого зичити батькам не можна.
   - Заслужив, то хай ма║. Напоумляв дурня ще весною: зробiть,  як  зробив
Колупай,  -  одвезiть  смотрителевi  та  спекторовi  гостинця,  не  будьте
скупердя║м. А вiн: "Годi, возив  уже  на  вiтер.  Не  ледарюй,  учись,  як
людськi дiти". Чу║ш - на вiтер, людськi  дiти...  Тепер  я  йому,  гадовi,
навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варняка║:  "Кiнчай  бурсу,
при  вступi  до  семiнарi┐  пiдмащу..."  Бачиш,  ще   й   семiнарi┐   йому
багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене...  Справедливо  рають
мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина ║диного? Глянь, iроде,
он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу  попiвну,  та  й  по
всьому. Зна║ псалтир та часослов - доволi..."
   - А батько що на те?
   - Ла║ться ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас  ляка║  вiжками,  дрюком.
Кажу ж - дурень як ║сть. Та я вчиню по-сво║му.
   - Збира║шся одружуватись?
   - А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi.  Раз  народився  -
раз i помирати. Хоч на┐мся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге?
   - Дiло покаже...
   Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом  з  Грабовським,  а  нинi
шепнув йому на вухо;
   - Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед
очима вчителiв i слухати ┐хнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi,  можна
спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий.
   Зiбрав сво┐ книжки та й поплентав до задньо┐ парти, яку хлопцi  жартома
називали Савур-могилою.
   - З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр.
   - Не гавкай, iди пiд три -чорти, -  буркнув  Грицько.  -  Зараз  прийде
Козак i покаже тобi...
   Нового  уроку  хлопцi  справдi  чекали   з   насторогою   i   тривогою.
Побоювались, чи не  почне  Козак  помщатися  за  покiйного  отця  Агафона,
званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили,  що  цi  два  вчителi
грецько┐ мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва  вони  одруженi  з
рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак  виголосив  розчулену
промову,  а  смотритель  ремствував  на  нестерпну  поведiнку   четвертого
класу...
   Отця  Агафона,  який  до  минулого  четверга  навчав  четвертокласникiв
грецько┐ мови, хлопцi не любили, бо добре знали його  жорстоку  та  мстиву
натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то  його
усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав  усе,  що  говорив  на  уроках,
навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять,  повторювати  слово  в
слово, у мiфи й легенди вiрив, як у  справжню  релiгiю,  а  на  бали  дуже
скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько.
   Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк.
   Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув:
   - Любинський!
   Грицько лiнькувато пiдвiвся.
   - Чийого собаку зна║ш?
   - Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
   - Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея?
   Грицько м'яв шаньки.
   - Бровко, - тихенько пожартував хтось.
   - Бровко, - повторив голоснiше Любинський.
   - Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з  двома  мiнусами.  А
пiсля  урокiв  стоятимеш  на  колiнах,  тримаючи  над  головою   в   руках
двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавля║шся. Килавчук!  Як  звати
Одiссе║вого собаку?
   - Аргус.
   - Вiрно. Куди вiн подiвся?
   - Здох.
   - Сам ти здох.
   Гаврик  знизав  плечима,  обвiв  здивованим  поглядом  клас  i  помiтив
ствердний кивок Грабовського.
   - Таки здох, саме тодi,  коли  Одiссей  пiсля  довгих  блукань  нарештi
поверта║ться...
   Агафон посинiв.
   -  Брешеш,  скотино!  Нуль  з  трьома  мiнусами.  Без  обiду  й  вечерi
залиша║шся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
   Михайло шпарко пiдхопився, наче  йому  припекло,  мученицьки  звiв  очi
д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив:
   - Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили  говорити  так:  вiрний
собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного А┐да.
   - Вiрно. А кому той богопротивний А┐д доводився кревним братом?
   - Богопротивний А┐д кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
   - А ще яких одноутробних братiв Зевса зна║ш?
   - А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло
i затнувся
   - Ну, ну?
   - Ну, ну... А ще  одноутробних  братiв  Зевса  знаю  -  богiв  Гермеса,
Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь.
   - Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський.
   - О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить,  Персея,  Агам...  Гам...
Артем... Герас... Гер...
   - Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi  з  очей!  Два  з  п'ятьма  мiнусами.
Проценко!
   - Я! - гримнув партою Кифiр.
   - Хто такий Крон?
   - Живорiз, вампiр безсердечний, людо┐д. П'ятеро власних  дiтей  злопав.
Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
   - Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю?
   - Людо┐д, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не  сходяться.  В
одному мiсцi  сказано,  нiби  Крон  зжер  свого  сина  Посейдона,  а  далi
мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере.
   - Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди,  потiм  замахав  безладно
руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу.
   - Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов  у  мрачне  царство
богопротивного А┐да, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину.
Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми  з  тобою,
Гаврюшо, сьогоднi таки пообiда║мо.
   У п'ятницю Самти поховали, а  в  суботу  iнспектор  сповiстив:  замiсть
злiсно убi║нного раба божого Агафонiя  грецьку  мову  в  четвертому  класi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,

   16_

   Отець Мирослав справдi  скидався  на  слобожанського  козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком",  ходив  у  кунтушi,  високiй  баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях,  шароварах  навипуск,  а  по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими  кутасиками.  Походжав  завжди  неквапно,  статечно  i   полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
   Служив Козак у гiмназi┐, а в духовному училищi вiв грецьку мову  тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i,  може,  тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи,  коли  той  позбудеться  тих
двох класiв... Але що Козак  робитиме  з  четвертим  класом?  Як-не-як,  а
покiйний Самти - родич йому...
   Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила  знайома  постать.  Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло  передурочну
молитву:
   - Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
   Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
   - Сiдайте, - кивнув вiн головою.  -  А  ви  чого  аж  на  _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче,  не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному  i  серед
ковбас невесело.
   Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
   - Отак. Далебi, зна║те, чого я прийшов до вас?
   - Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
   - Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
   Попереднiй урок хлопцям не хотiлося  згадувати...  От  i  ма║ш,  бабцю,
Юр'┐в день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
   Козак загадково усмiхнувся.
   - Не пам'ята║те? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
   Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
   - Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
   - Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд  того  не
розвалиться.
   - I геро┐в, - докинув Кифiр.
   - I геро┐в?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати геро┐в -  то  гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
   Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
   - Прошу.
   Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
   - А то ж нащо? - здивувався Козак.
   - Про святих iнакше не можна...
   Козак розгладив вуса, примружився.
   - Не робiть цього нiколи. Ми  не  в  церквi  за  молитвою,  а  вивча║мо
древньогрецькi мiфи та  легенди,  а  в  них  багато  казкового,  поетичних
вигадок, часами й небилиць.
   - Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав,  що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
   А Любинський не стримався:
   - Той юродивий навiть перед Одiссе║вим псом бив поклони i нас  мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
   - Усопших не подоба║ поминати докiрливим словом. De  mortuis  aut  bene
aut nihil[6], мовить латинська  мудрiсть.  Усi  колись  помремо,  може,  й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum  est[7],  говорили  давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте  з  голови  всiлякi  забобони.  Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не  браку║,  а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один -  п'яниця,  другий  -  злодiяка  непоправний,  третiй  -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
   - Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
   - Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
   - А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
   - Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж  до  геро┐в,
хлопцi, то ┐х потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але  знову  ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторi┐.
   - Iлля Муромець?
   - Вiн - також  поетична  вигадка,  легенда,  створена  нашими  далекими
пращурами.  Згадаймо  краще  славних  запорожцiв  -  Дмитра  Байду,  Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка,  Тараса  Трясила,  Максима  Кривоноса  або  ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися,  у  кого
навчатись мужностi й любовi до рiдно┐ землi.
   - А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
   - У тих, якi ви вивча║те, на жаль, не написано, але ж не тiльки  свiта,
що у вiкнi... к книжки i про наших вiкопомних геро┐в!
   - Де ┐х можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
   - У книжкових лавках, бiблiотеках.
   - I на ярмарку, - дода║ Грабовський.
   - На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
   - Авжеж. Я сам позавчора купив.
   Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
   - Назива║ться "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але  наших  геро┐в  у  нiй
нема.
   Любинський скривився:
   - Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
   Отець Мирослав розгладив вуса:
   - Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Укра┐ну. А
в повiстi  нашого  земляка  Миколи  Гоголя  "Тарас  Бульба"  написано  про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарi┐, у великi мiста, в бiблiотеки...
   - Коли то ще буде... - журиться Проценко.
   - На святого Миколи або й нiколи, - позiха║ Любинський.
   - Розкажiть про наших геро┐в, - просить Грабовський.
   - Гаразд, - згоджу║ться вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...

   17_

   Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй  вулицi  влiтку  рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись,  статечно  вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць;  де  вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi  про┐хати
нi пройти.
   Харкiв - велике мiсто, з  славетним  унiверситетом,  молодим,  але  вже
популярним  оперним  театром,  з  понад  стотисячним  населенням,  столиця
широкополого  генерал-губернаторства,  влада  якого  сяга║  не  тiльки  на
Харкiвщину,  але  й  на  Сумщину,   Полтавщину,   Чернiгiвщину,   Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
   Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi,  забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв,  ресторацiй,  багатих  салонiв,
за┐здiв - не злiчити. А ще  -  фабрики,  рiзнi  майстернi,  великий  завод
сiльськогосподарського  машинобудування,   що   належить   Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з яко┐ рейки бiжать у  рiзних  напрямах  -  до  Ки║ва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
   Склавши вступнi iспити в духовну  семiнарiю,  Грабовський  того  ж  дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi  вiтрини,  побував  на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
   Наступного дня схопився з лiжка раненько i  зразу  подався  на  Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут  найбiльше  вразив  його  похмурий  будинок
арештантських рот, у якому, говорили, кiлька рокiв  тому  вiдбував  покуту
один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слiдчого.
   Був  також  у  Лозовеньцi,  бачив  ветеринарний   iнститут,   випадково
познайомився з студентом того iнституту Олексою Макаревським.
   Уже  пiд  вечiр  оглядав  знаменитий  Покровський  собор  та   дзвiницю
Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...
   До кiнця першого навчального року  в  семiнарi┐  мiсто  вiдкрило  перед
Павлом свою iсторiю, сво║ тогочасне обличчя. Дiзнався, що  воно  засноване
Харитоном-Харком та iншими козаками-переселенцями  з  Правобережжя  ще  за
гетьманування  Богдана  Хмельницького  i  служило  фортецею  для   захисту
Слобiдсько┐ Укра┐ни вiд грабiжницьких  наскокiв  кримських  та  ногайських
татар.
   У  Харковi,  цьому  економiчному,  полiтичному  i  культурному   центрi
Слобожанщини,  в  рiзнi  роки  жили,  працювали,  вчилися  або  ж   бували
композитор  Артем  Ведель,  артисти   Карпо   Соленик,   Михайло   Щепкiн,
письменники  Григорiй   Квiтка-Основ'яненко,   Петро   Гулак-Артемовський,
Амвросiй Метлинський, Михайло Петренко.
   Сам недавно бачив похорон вченого-славiста Iзма┐ла Срезневського.
   У мiстi майже два десятилiття  дi║  жiноча  недiльна  школа,  заснована
Христиною Алчевською, а в нiй неофiцiйно вивчають укра┐нську лiтературу та
народнi пiснi.
   Вивчив Павло також iсторiю сво║┐ семiнарi┐. Виявилось, ┐┐  генеалогiчне
корiння сяга║ до знаменитого  Харкiвського  колегiуму,  заснованого  понад
пiвтораста рокiв тому за  зразком  Ки║во-Могилянсько┐  колегi┐,  хоч  вона
нiчого не успадкувала вiд свого прабатька. Таки так - не успадкувала. Адже
колегiум протягом майже столiття служив  основним  вогнищем  освiти  всi║┐
Слобожанщини. Там здобували знання представники  всiх  суспiльних  станiв,
вивчалися  не  тiльки   граматика,   пi┐тика,   риторика,   фiлософiя   та
богословство, але  й  французька,  нiмецька  мови,  математика,  iнженерна
справа, геодезiя. А семiнарiя обернулась на навчальний заклад  для  самого
духiвництва - готу║ попiв для сiльських парафiй.
   Там, у колегiумi, викладав якийсь  час  поет,  фiлософ  i  просвiтитель
Григорiй Сковорода,  а  тут,  он  уже  скiльки  рокiв,  оруду║  протоi║рей
Рiзногiрський, невiглас з унтерофiцерськими нахилами, що суворо  заборонив
семiнаристам навiть мiж собою розмовляти рiдною мовою, люто переслiду║  за
читання укра┐нських книжок, спiвання пiсень...
   Правда,  домогтися  того  йому,  протоi║ре║вi-держимордi,  нелегко,  бо
семiнарiя все-таки не бурса. Семiнарист ма║ бiльше  волi  й  незалежностi,
нiж бурсак, над ним менше понуки й кари.  його  не  ставлять  у  класi  на
колiна з каменюкою над головою, не залишають без обiду, йому можна жити на
приватнiй квартирi, ходити в бiблiотеки, на  публiчнi  розваги,  займатися
репетиторством. Та й вихованцi семiнарi┐ порiвняно  з  бурсаками  набагато
поважнiшi, самостiйнiшi i свiдомiшi: на уроках,  опрiч  Вельзевулових,  не
грають у карти, не сплять.
   Однак у семiнарi┐ не легше, ба навiть важче, нiж у бурсi. Важче i учням
i вчителям, якi часто  iменуються  тут  професорами.  Бурсак,  а  надто  в
молодших класах, - дитина, що живе виключно iнтересами  живота  i  викону║
уроки лише з примусу, пiд канчуком, а семiнарист  -  юнак,  котрому  iнодi
перевалю║ далеко за двадцять. Вiн дума║ не тiльки  про  майбутню  парафiю,
але й про полiтику, може потрапити в  якийсь  протиурядовий  гурток  чи  й
органiзацiю,  жбурнути  бомбу  в  губернатора,  полiцмейстера,  начальника
жандармського   управлiння,   читати   забороненi   книжки,    писати    й
розповсюджувати прокламацi┐, вiдозви, йти на демонстрацi┐... Тому  за  ним
слiдкують удень i вночi, в класi й на квартирi, лякають не  стiльки  карою
божою, анафемою,  скiльки  виключенням  iз  "вовчим  бiлетом",  в'язницею,
арештантськими ротами, сибiрською каторгою.
   Звiсно, не всi семiнаристи такi, як Любинський, котрого, як i в  бурсi,
нiщо, крiм харчування та лiниво┐ дрiмоти, не хвилю║. Його найсвятiша  мрiя
далi паламарства не годна й не силку║ться сягнути.
   Приходько  iз  шкури  пнеться,  аби  пiсля  закiнчення  курсу   вхопити
найприбутковiшу  парафiю.  Ночей  недосипа║,  гнеться  над   пiдручниками,
вислужу║ться перед начальством, професорами, фiскалить.
   Передову молодь семiнарi┐ представляють такi, як Петро Цимбалюк -  юнак
непокiрний, буйний, кипучий. Подiбнi до нього тримають  семiнарiю  немовби
на  вулканi,   не   дають   спокою   правлiнню,   ректору,   iнспекторовi,
субiнспекторовi, котрого тут iменують коротко й просто - Субчик.
   Цимбалюк  перший  з-помiж  старшокласникiв  заговорив  з   Грабовським,
сколихнув, розбудив Павлову душу пiсля п'ятилiтнього бурсацького  нидiння.
Пiд час перерви Петро запитав:
   - Книжки любиш?
   - Люблю.
   - Багато читав?
   - Пiдручники, хрестоматi┐, лексикони, житiя святих.
   - I все? А Бокля?
   - Якого Бокля?
   --- А Спiнозу?
   - Кого?
   --I Дарвiна не читав?
   - Нi.
   - А Герцена?
   - Теж.
   - А Чернишевського, Бакунiна, Лаврова, Плеханова?
   - Хто вони такi?
   - Еге, ти, братику, бачу, зовсiм темний. Жаль менi тебе...
   Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Вiд  сорому
палахкотiли вуха, а в  головi  плуталися  названi  чубатим  другокласником
прiзвища.
   Пiсля урокiв сам пiдiйшов до Цимбалюка.
   - Слухай, у тебе ║ книжки?
   - Якi?
   - Та того ж, Бокля... i другого...
   - Спiнози?
   - Еге. I iнших.
   - Хочеш почитати?
   - Хочу.
   - Приходь до мене в недiлю.
   Павло став  ходити  у  той  корпус,  де  жили  старшокласники.  Там,  у
Цимбалюка, не тiльки дiставав  книжки,  але  й  познайомився  з  студентом
унiверситету Михайлом Рклицьким.
   Так почалось читання... А потiм...  Перечитавши  деякi  писання  Баруха
Спiнози, вiдчув, як його вiра нараз похитнулася а  чи  навiть  розкололася
навпiл. О, Петро... А ще пекучi думки про зневаженого хлiбороба,  мiського
трударя...
   Народ - от за кого можна i треба пiти  на  найтяжчi  тортури,  зректися
всього, навiть самого себе.

   18_

   Перегортав сторiнку за сторiнкою, хапав очима рядок за рядком, i  серце
млiло вiд щастя. В думках уже  лаяв  себе  за  те,  що  неохоче  брав  цей
грубезний зошит з потертою  палiтуркою.  Не  сподiвався  чогось  путящого.
Думав  -  звичайнiсiнький  альбом   чи   рукописний   пiсенник   сiльсько┐
панночки-мрiйницi; таких немало перечитав ще в бурсi, а потiм у семiнарi┐.
   А тут - творчiсть, виважена роками працi. Iсторичнi бувальщини,  поеми,
байки, лiричнi вiршi. Таки справжня  лiрика,  яка  може  скласти  честь  й
вiдомому спiвцевi. Отже:

   Лети, моя думо, в вечiрню годину
   Далеко, далеко звiдсiль...
   Лети, моя думо, у тую хатину,
   Де слуха║ казку топiль.
   Жила в тiй хатинi дiвчина кохана,
   Коли ще живе - поклонись,
   Скажи ┐й ти слово, болюче, мов рана,
   Що я вже не той, що колись
   Що гасне мiй погляд, i тихне мiй голос,
   А зморшки покрили чоло...
   Поволi, поволi сивi║ мiй волос,
   А терня у серцi вросло.

   Та й хiба тiльки це? Всюди, в переважнiй бiльшостi  писань,  проблиску║
мiцний i самобутнiй талант. Мова - щиро народна, вiрш - плавний,  гнучкий,
як добра лоза, образи - яскравi, добiрнi, звороти  -  короткi  й  виразнi,
думки - вагомi, почуття - багатi й правдивi.
   Роздуми  Грабовського  перервав  Цимбалюк,  який  досi,  готуючись   до
завтрашнiх урокiв, за сусiдньою партою мовчки штурмував "Патристику"[8].
   - Вигорiли б ви, словоблуда, без вогню, - жбурнув книжку на пiдлогу.
   - Кого так немилосердно шпетиш? - запитав  Павло,  не  одриваючись  вiд
читання.
   - Та отих же святих  отцiв,  дурисвiтiв  проклятих.  Вони  повигадували
всiлякi абракадабри, а семiнарист мусить мiзки сво┐ викручувати.
   - Хочеш бути попом, викручуй...
   - Не дуже й хочу, то все батечко та матiнка наполягають. Мене до  хiмi┐
тягне, динамiту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду  кажучи,
мене тiльки  казка  про  страшний  суд  займа║.  Думаю  собi:  як-то  воно
насправдi буде?
   - Доживеш - побачиш.
   - Кортить перевiрити, брешуть а чи правду кажуть оцi святi  словоблуди.
Ти тiльки послухай. Вiн пiдняв книжку, розгорнув.
   - От. "Вопрос: Како стати человеком на  воскресение  и  которая  детища
умроша, детски ли им возстати? Ответ:
   Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком  тридцати  лет,  в
един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?
   - Виходить, i Вельзевул, i Рiзногiрський, i я, i ти, i тi,  якi  ще  не
зачатi, словом, усi станемо на отой страшний суд тридцятилiтнiми, навiть у
строях однаковiсiньких, мов солдати.
   - От йолопи. А ще - Василь Великий, Григорiй Богослов, Iван Златоуст...
   - На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.
   - Попалися б вони менi, христопродавцi косатi... Ну, ║ там щось  путн║?
- показав на зошит.
   - Ото!
   - Невже?
   - Де розкопав це багатство?
   - Дома. У батька тихенько пiдхопив.
   - Вiн же, зда║ться, попу║?
   - То такий пiп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака.  Нiяк  не
може нагрiти мiсця. Вiзьме парафiю, ще й не звикне до не┐, а вже,  дивись,
розла║ться з мiсцевим начальством i мандру║ далi. Так  ми  побували  i  на
Львiвщинi, i на Одещинi, i на Херсонщинi, а  позаторiк  притирлюжились  на
Харкiвщину. Як цигани, не ма║мо нi кола, нi двора. Ото вже мати  набралася
лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нiкого нiколи
не скривдить i не пiдставить шию  в  ярмо.  Не  можу  простити  йому  лише
лiтературно┐ сверблячки.
   - Чому?
   - Вона забира║ в нього всi сили, час, отрую║ життя, а по сутi нiчого не
да║, особливо ж укра┐нське вiршування. Пам'ятаю, колись вiн писав  статтi,
фольклорнi розвiдки, друкувався в московських газетах та журналах, За  них
його iнодi й хвалили, а  потiм  занехаяв  усе  те  i  взявся  виключно  за
укра┐нську поезiю.
   - Твiй батько, Петре, ма║ оригiнальний i розма┐тий лiтературний талант.
   - Признаюсь, менi також подобаються деякi  його  твори,  а  люди  легко
запам'ятовують ┐х. Ти прочитав вiрш "Лети, моя думо"?
   --Уже.
   - А оцей?
   Цимбалюк перегорнув кiлька сторiнок.

   Чого сумувати, голубко моя,
   I долю свою проклинати?
   Он глянь, подивися, надворi весна,
   I пташечки будуть спiвати.
   З-пiд снiгу прогляне барвiнок хрещатий,
   Бузок у саду розцвiте.
   I з теплого краю соловей спiвучий
   Нових нам пiсень принесе.
   I все оживе, i ти знов заспiва║ш,
   Голубко, в зеленiм саду,
   I серце тво║ знов життя зажада║,
   До тебе в садок я прийду.

   - Гарно!
   - I цей, i "Лети, моя думо" уже пiшли мiж люди, стали пiснями.
   - А хто музику написав?
   - Нiхто. Сам батенько пiдiбрав  на  бандурi.  У  нього  дебелий  голос,
часами й пiвчу забива║.
   - От бачиш - поет, спiвак, композитор, а ти ремству║ш.
   - Я не ремствую, але...
   - Вiн, очевидно, без поезi┐ та пiснi жити не зможе.
   - Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валя║ться, а при  пере┐здах
нерiдко й губиться. Якби ж було де опублiкувати...
   - Надрукувати... - зiтха║ Грабовський. -  Це,  Петре,  велика  трагедiя
укра┐нсько┐  лiтератури,  всього  духовного  буття  народу  нашого.  Зна║ш
царськi циркуляри, на якi посила║ться ректор,  забороняючи  нам  читати  i
розмовляти рiдною мовою?
   - Знаю, хай ┐х грiм поб'║, i тi циркуляри, i ректора,  i  самого  царя.
Через отi циркуляри-кайдани укра┐нська культура не живе, а  поневiря║ться,
не диха║, а сопе, як з кляпом у  ротi.  I  силу-силенну  чудових  талантiв
змарновано. Про Порфира Кореницького чував?
   - Хто такий?
   - Колишнiй вихованець нашо┐ семiнарi┐.
   - Ну?
   -  Недавно  замерз  уночi  посеред  вулицi  п'яний.  Був  дияконом  при
холодногiрськiй  церквi.  Про  нього  менi  позавчора  розповiв   священик
Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир  був  обдарованим
поетом. Ще в семiнарi┐ написав поему, де нещадно висмiяв ченцiв Курязького
монастиря. Потiм - поему "Вечорницi". За них i був виключений з семiнарi┐.
У тому прислужився наш Вельзевул.
   - Правда?
   - Казав Мартинович. Тодi Аристарх Никодимович ще не викладав латинь,  а
секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидвi  поеми  ходили  в
рукописах,  i  семiнарське  начальство  не  знало  автора.  А   Вельзевул,
вивiдавши, сказав ректоровi.
   - От негiдник!
   - Зате ж i Кореницький помстився сво┐м ворогам.
   - Як?
   - Виходячи з семiнарi┐, вiн на дверях квартири, в  якiй  разом  мешкали
сивий ректор, його  повiсплений  секретар  та  хлопченя-келiйник,  крейдою
написав:

   Отут цiлiсiнька сiм'я -
   Сiрко, рябко та цуценя.

   - Дотепно! -  зареготав  Цимбалюк.  -  Значить,  за  латинiстом  здавна
фiскальство водиться. Колись  служив  тестевi,  а  тепер  зятевi.  Нелегка
служба, але прибуткова та ще й...
   Бiлi дверi одчинилися, i показалась прилизана голова Субчика.
   - Чому не йдете на вечiрню вiдправу? Запрошення чека║те?
   - Зараз, зараз, - встав Грабовський, ховаючи зошит.
   По дорозi до церкви Цимбалюк скаржився:
   - Далi не можу жити в корпусi. Кругом пiдслухують,  шпигують,  нема  де
книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.
   - Хiба можна?
   - Треба взяти дозвiл у ректора або iнспектора.
   - А дадуть?
   - Мусять, бо корпус малий. Навiть бiльшу половину  грошей  за  квартиру
для казеннокоштних платить семiнарiя.
   - А де ж решту взяти?
   - То вже справа кожного окремо. Хлопцi заробляють.
   - Як?
   - Беруть переписувати рiзнi папери, наприклад, ролi для артистiв. Дехто
займа║ться репетиторством. Я теж маю двох учнiв.
   - I я б хотiв на приватну, але...
   - Iди, десь пiдроблятимеш. Ти любиш писати, а тут ║ газети, можна й  до
них звернутись.
   - Спробую.

   19_

   Ко