чись  свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана  на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi  спiваки  вже  розметали  ┐┐
зимову  дрiмоту.  Розворушене  ┐хнiми  спiвами,  серце  бринить,  як  нова
бандура, захлина║ться радiстю i п'янi║.
   Грабовський пригаду║  Арамаанове  застереження,  i  йому  ста║  смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
   - Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
   - Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
   - Iнакше не можна, iншо┐ дороги нема.
   - То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
   - Не купайся.
   - Чому?
   - Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
   Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск  води,  як  ступив  на  берег,  враз  пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в ┐┐ повiльну  течiю.  Вiдчував,  що  зараз  не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
   I не вистояв. Затамувавши подих,  миттю  роздягнувся,  стиснув  зуби  i
стрибнув у воду. Вона  справдi  була  крижаною,  але  не  вилiз,  доки  не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
   Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i  скрiзь,  а  модрини  й
сосни - вiд самого  кореня  аж  до  перших  гiлляк  -  зовсiм  голi,  наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив  ┐х?  I  коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах  уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
   На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
   - Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
   - Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
   - Тому що пiд нею нема заболонi.  Ми  харчу║мось  тiльки  з  модрин  та
сосон. А ви тут уперше?
   - Так.
   - То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
   Зразу ж за узлiссям починалося селище.  Воно  було  трохи  бiльше,  нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька  будинкiв.  Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
   На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
   - Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
   - Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким  на  подiбне  привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського  централу,  коли  ┐х  виводили  на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
   --Це вже щось нове.
   - А чого нам до  старого  повертатися,  хай  воно  згорить.  По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди  до  хати,  там  Евелiна,  а  я  зараз
докiнчу й злiзу.
   Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в  передпоко┐.  Так  була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
   - День добрий у хату.
   Господиня пiдхопилася.
   - Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
   Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко  було  не  побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими  i  повiльнiшими  в
рухах. Замiсть безтурботно┐ дiвочо┐ веселостi в ┐┐ очах  свiтилися  спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси,  завжди  чепурно  заплетенi,  тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
   Вона завважила його подив.
   - Вибачай, що такою нечупарою  застав,  -  хапливо  розгладжувала  свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату.  -  Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
   - Так.
   - Заходь, - показала на дверi сусiдньо┐ кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
   Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала  домашнiм  затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi,  заскленому  вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага  вимогливо┐  до  себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною  й
затрушена  дерев'яними  стружками.  Поглянув  на  не┐  -  i   аж   плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе непри║мне враження.
   - Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в  кiмнату,  немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там,  у  тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо  для  себе.
Чого ж сто┐ш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
   - Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни  з-за  стiни.  -  Почекай
мене, я теж хочу послухати.
   За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi,  в  яке  вдягалася  ранiш,  а  в  новому  -  кольористому  i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
   - О, ти, бачу, гарно пiгменту║шся, - вiдзначив Грабовський.
   - Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не  можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не по┐деш. Тут потрiбно  бути  як  i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подоба║ться. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
   - Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
   - Хворi║ш знову?
   - Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав  листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися  до  Верхоянська.  Вiн  там
перукарю║ й самотужки вивча║ медицину. Кланя║ться вам  од  себе  и  Софi┐.
Вони, либонь, також побралися.
   - Уже?
   - Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчува║ться з листа.
   - А ти бурлаку║ш?
   - Як бачите.
   - На тому затявся?
   - Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
   - Не сушу  голови,  -  докiрливо  повторив  Вiктор,  голосно  клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти  тебе  в  руки  Тобi  найперше
треба одружитися. Добра, турботлива  жiнка  пiдтримала  б,  змiцнила  тво║
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
   - Тут зараз, Вiтю, не про тебе, -  вставила  Евелiна.  -  I  не  повчай
Павла, сам не маленький.
   - Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працю║, як працював у тюрмi - днi i ночi,  не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж  зна║ш,  як  йому  потрiбнi  затишок  i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щиро┐ ради - кинь до лиха  оте  бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надi┐ полюбити iншу нелегко,  але  життя  ║  життям.
Вiзьми  хоча  б  Софiю:  вона  теж  кохала  Юхима  Новаковського,  за  ним
добровiльно пiшла в Сибiр, ма║ сина вiд нього, а тепер, сам ти  кажеш,  що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй  хату.  Ми  посадили
картоплю, сподiва║мось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо  викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для  _будинку,  i  посiяти  ячмiнь.  Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
   -  Спасибi,  що  згадав  Короленка,  -  перебив  Грабовський.   -   Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
   - Нiчого.
   - Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду,  Вiкторе,  ти  зайве
кажеш. Вона не сто┐ть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, ┐┐  нема  i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху  любитиму  мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi  мо┐,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б  поближче  до
нього. Якби ж то пощастило.
   - Щось уже робиш для цього?
   - Трохи. Пам'ята║те Олексу Макаревського, харкiв'янина?
   - Того, що був на вечерi у Вiташевських?
   - Вiн. Ну, так я  вже  перехрестив  його  на  свого  близького  родича,
двоюрiдного брата.
   - Як?
   - Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на сво║ погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси,  який,  мовляв,  доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав  менi  лiкар  Гус║в,  -  може,  клюне.
Чекаю.
   - Хай бог помага║, як  то  кажуть,  а  ми  вирiшили  не  рипатися.  Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати.  Евелiна  уже  й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
   - Я б i виноград розвела, - докинула  Улановська.  -  Але  вiн  тут  не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть.  Ну,  та  це  ще  побачимо.  Зараз  я
почастую тебе, Павле, сво┐м обiдом. Коли б знала, що  прийдеш,  зварила  б
укра┐нський борщ, галушки з сиром.
   Вона пiдвелася i  пiшла  до  печi.  В  кiмнатi  на  деякий  час  запала
мовчанка. Павло знову поглянув на  книжки  в  кутку,  якi  протягом  усi║┐
розмови не сходили йому з думки.
   - Ще так i не розв'язували? - показав на них.
   - Нема де розкласти,  -  вiдповiв  Кранiхфельд.  -  Все  чекають,  поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiша║мо, щоб не прогавити лiта.
   - А над чим ти трудишся, Павле?  -  обiзвалася  Евелiна,  -  Щось  нове
написав?
   -  Та  всiлякi  дрiб'язки.  Перекладаю  Байронового  "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi сво┐  вiршi,  написанi  в  Iркутську.  Хочу  скомпонувати
збiрочку.
   ...Повертався додому з дивним, хворобливим  настро║м,  не  вiдаючи,  як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
   Евелiна. Вiктор, ┐┐ знав ще з Харкова, його  -  з  Балаганська.  Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi  гарячi  й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би  й  не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не  накликати  на  себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiря║ться по в'язницях та в засланнi.
   I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого  щастя?  Що  це,  друзi  мо┐
вiрнi,  друзi  хорошi?  Вирiшили   не   рипатися.   Газету   лише   зрiдка
переглядають, книжки й  досi  не  розв'язанi.  Нi  з  ким  не  листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
   О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила  Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають  у  кiмнатi  вiкно,  треба  дбати,  не  ┐х
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi,  що  не
бояться лютого морозу,  що  здатнi  пiдiймати  й  надихати  на  прю  проти
повсюдного лиха, - от якi ма║мо вирощувати!

   13_

   Так, так, тут  майже  все  якесь  ненормальне.  Масштабне,  гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi:  i  ландшафт,  i  тайга,  i  довжина  рiчок,  i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури.  Усього
цього нiколи не збагнеш, не  осягнеш,  не  побачивши  на  власнi  очi,  не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi  тут
мешкають, i тих, котрих недоля закида║ сюди, такими витривалими,  мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
   Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперi┐. Про  ту  холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та  його  друзям
пiсля суду не поминути Якутi┐. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть  порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
   До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше,  та  й  погожiсть  ┐хня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого  зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не  повiрив  би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка  сво┐м  шаленством,  очевидно,  ще
перевершу║ сiчневi морози. Той, хто не бачив живо┐ Якутi┐, вважа║ ┐┐  лише
кра║м страшного холоду i навiть не здогаду║ться, що вона -  край  жахливо┐
спеки.
   Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не висто┐ш пiд ним -  шкура
болить, робиться моторошно. А  в  юртi  -  напiвтемрява  й  густа  задуха,
перемiшана з димом. кдине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче.  Дверi  вiдчиненi
навстiж, та це мало допомага║: адже перед порогом безперервно, з рання  до
смеркання, тлi║ копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од  тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо  вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
   Працювати важко - солоний пiт залива║ очi, змокрiлi пальцi млiють, а  в
головi думки плутаються i тануть.
   - Ото ще хазя┐н, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
   - Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви ла║те?
   - Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу.  -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
   - Де ┐┐ взяти?
   - У хитонi за дiжкою.
   - Я ж не знав, що вона там.
   - Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
   - Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
   - А хто ж тобi молоко носить?
   - Дiти.
   - Ет!
   Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни  i  невдовзi  повернувся,  несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину  метнувся
рiй мурах.
   - Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи  сiтку.  -  Ми  ┐х
випровадимо.
   Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два  од  вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
   - Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
   - Куди?
   - До _озера.
   - Чого?
   - Побачиш його i будеш знати.
   - Може, завтра?
   - Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
   - Знову пiдете?
   - Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйну║ш, а вранцi пiду.  Ось
тобi.
   Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою  влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
   - А ви ж як?
   - Вони мене знають._
   Зiбралися скоро.
   - Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
   - Був. Отож вiн тодi, як ти його  напоумив,  знайшов  мене  в  Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти  комусь  на
ши┐? Доки ще ║ сила, то мушу сам собi заробляти,  а  не  жебрати.  Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати.  Хай  вiн  подавиться
сво┐ми грiшми.
   - Хто?
   - Югай, бодай йому добра не було.
   Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до  гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того  будинку
морочилися всю весну, а як робота  скiнчилася,  старий  вирiшив  заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав  -  Павло  тодi  ходив  у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста -  йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба  було  сiдати  на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове  майно.
Але погодився на сво║ безголiв'я -  староста  обiцяв  добре  заплатити.  I
заплатив...
   Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це  ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись  прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
   Не стерпiв тако┐ кривди, тако┐ наруги Байбал. Плюнув  старостi  в  його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi.  Та  що  з
того?  Голова  дослухався  до  тi║┐  щиро┐  й  правдиво┐  сповiдi,  як  до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не зна║, хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що  Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу,  тобто  чорну  дошку  ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув  роботу,  не
добувши строку.
   - Чу║ш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi,  я  на  них  таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова.  Я  ┐м  покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що  класти  людину  на  хара
масу й бити?  Вже  забули  про  Монастирiвку?  Завтра  пiду  до  окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
   - Дума║те, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
   - Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
   - Мусить...
   - А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
   - Нi,  не  мовчати  й  не  лягати,  -  вiдповiв  Грабовський  i,  трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але  протестувати  не  одному,  а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться  не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
   - А як же ┐х зiбрати докупи?
   - У цьому якраз головна бiда наша, особливо в  Якутi┐,  де  наслег  вiд
наслега за сотнi верст.
   За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в  лiсову  гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на  голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд  мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не  гiрше,  нiж  свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.

   ***
   Озеро   показалось   несподiвано,   немовби    зненацька    пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало сво┐ми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу.  Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби  хтось  розвалив  ┐┐,  i  там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
   - Що там таке? - показу║ Грабовський на галявину.
   - Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгу║ на озеро.
   - Гарне.
   - Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
   - Певно.
   - То-то ж.
   - Глибоке воно?
   - При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал руша║ берегом до  галявини.  Ступаючи  за  ним,  Грабовський
огляда║  озеро  й  остаточно  допевню║ться,  що  iдея  старого  -  химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його  -  скiльки  ж  тут  рук  потрiбно,
скiльки працi? А якою ма║ бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
   Якби ж Байбал збагнув це.  Не  збагне.  Навiть  не  тому,  що  не  може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цi║ю
мрi║ю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше,  в  потребi  здiйснення
┐┐, що розлучити його з нею  зможе  хiба  смерть.  Це  Павло  вiдчув  усiм
серцем, тому й не  намагався  затьмарювати  свiтлу  надiю  старого.  Може,
тiльки вона, та надiя, трима║ його на  свiтi,  бодай  трохи  скраша║  його
нужденне життя.
   Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою  кочовий
табiр,  густо  уставлений  шкiряними  наметами,  куренями,  купами   риби,
модриново┐ кори,  берестовими  дiжками,  рiзним  рибальським  причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться сво┐ми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
   - От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Приста║те до нас?
   - Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав  показати
Павловi озеро, а сам пiду.
   Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
   - Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак  з  того
твого дива не буде пива.
   - Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти  вже  почина║ш  каркати?  Тягнеш
тойонську руку?
   - Бодай та рука всохла. Не в нiй,  брате,  дiло,  а  в  тому,  що  отак
марну║ш свiй вiк.
   - Я марную?
   - Авжеж. Ходиш, домага║шся, а багачам i за вухом не свербить. Що  ж  це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
   Бордонськi чоловiки, припинивши  роботу,  потягнулися  до  Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували  про
новини.
   - Чого це ти не поладнав iз старостою?
   - Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i почина║
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
   Павловi нецiкаво вдруге слухати ┐┐. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв  табором.  I  дивувався:  паути  тут  не  кусали,  хоч  i  було  ┐х
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
   Тут, у цьому таборi, всюди пану║ копiтка i тонко злагоджена праця.  Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить сво║.
   Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз,  а
над ним кипить i пару║ пузатий казан. Витягнувши з нього  перемлiлу  рибу,
жiнки розминають ┐┐ ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли  ж
вiн наповню║ться до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
   - То для чого? - диву║ться Грабовський.
   - Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiда║ одна з жiнок.  -  Потiм,
як стане холоднiше, ми ┐┐ витягнемо.
   У найдальшому кiпцi галявини  натрапив  на  дивну  споруду,  бiля  яко┐
поралися  старий  дiдусь  i  маленький  хлопчик.  До  чотирьох   невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною  сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
   - Що це? - пита║ дiдуся.
   - Барчу робимо, - вiдповiда║ той. - Вiзьми спробуй, хоч вона  ще  й  не
готова. Пiди-но, - зверта║ться до маленького помiчника, --- принеси  тi║┐,
яку ми вчора зробили.
   - Спасибi, - дяку║ Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив,  як
вона готу║ться. Мудро придумано.
   За десяток сажнiв од сушарнi  на  модриновiй  корi  в'яляться  окунi  й
карасi. Це  -  майбутня  хохту,  котру  дома  ще  треба  пiдсмажувати.  п┐
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий  улов  i  не  вистача║
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
   Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий  тупiт  i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
   - Хто дозволив одлучатися з наслегу? -  гримнув  бордонський  староста,
порiвнявшись. - Хто?
   - Нiхто. Менi й не треба дозволу.
   - Як?
   - А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
   --У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
   - Там живуть мо┐ друзi, i я маю право вiдвiдувати ┐х.
   - Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. -  Я  в
управу!! До справника!
   На галас  збiглися  бордонцi  i  обступили  Грабовського,  наче  хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
   - Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
   Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн  рвонув  повiд,  i  кiнь
свiчкою звiвся перед Байбалом, краючи переднiми ногами повiтря. Але старий
навiть не ворухнувся, наче нiяко┐ загрози й не iснувало.
   - Чого в'язнеш? - продовжував допитувати. - Що вiн тобi зробив? Дума║ш,
як тойон, так на тебе й управи не знайдеться? Знайдеться. I за роботу менi
сплатиш, бо я не винуватий, що на тво║му сiнокосi пакiлля.
   На обличчi Югая трiпнулася зневажлива посмiшка.
   - Наставляй кишенi, вiзьмеш, волоцюго, вiзьмеш.
   - I вiзьму! Але тут  не  про  мене.  Де  таке  бачено,  щоб  чоловiковi
боронилося ловити рибу? Чим вiн буде взимку харчуватися?
   До бордонцiв пiдходили люди з iнших наслегiв. Натовп усе бiльшав, глухо
ремствуючи.
   - Женiть його звiдси! - вигукнув хтось.
   - Геть! - долинуло з iншого боку.
   Староста побiлiв. Його руки тремтiли, а  пiт  заливав  переляканi  очi.
Такого повороту вiн не сподiвався, бо в Бордонському наслегу  йому  нiхто,
крiм хiба Байбала, нiколи слова не сказав наперекiр. Як же тепер вибратися
з цi║┐ халепи? Не рубонеш же всiх канчуком, не  покладеш  разом  на  чорну
дошку.
   - Люди! - знайшов Югай нарештi мову. - Я  нiкому  не  забороняв  ловити
рибу, ловiть собi.
   - А чого причепився до Грабовського? Хiба вiн не наш?
   - Що ма║ш до нього?
   - I Грабовському не забороняю, - продовжив староста, коли влiгся галас.
Тепер говорив спокiйно, тихо. - Хай ловить. Але мав би  менi  сказати,  що
йде на озеро, бо ж закон того вимага║...
   - Ет, закон, закон, - заговорив Арамаан, вийшовши з  натовпу.  -  Його,
звiсно, треба виконувати, але ж де той закон, а життя...  Тут  Грабовський
не винуватий. То ми його сюди потягли. Що потрiбен твiй дозвiл, не  знали.
Вибачай, думалося... А як закон не  велить  засланцевi  рибалити,  ми  для
нього самi заготу║мо сими.
   - Може й вiн  з  вами  бути  тут,  -  подобрiшав  староста.  -  Але  ви
вiдповiда║те за нього.
   - Можемо вiдповiдати. Спасибi тобi за добре серце та ┐дь додому.
   Югай задоволене посмiхнувся, витер пiт з чола, повернув  коня  i  скоро
зник у лiсовiй просiцi.
   - Хоч ти й брат менi, а останнiй дурень, - кинув сердито Байбал  у  бiк
Арамаана. - Дяку║ за добре серце. Його, негiдника, треба... А ти...
   - Не лайся, брате, iнакше не можна було зробити. Подумай сам. Закон  на
його боцi. Ти кричи й лусни, а вiн мiг забрати Павла, за  грати  посадити.
Хай собi ┐де задоволений, а ти, Павле, залишайся з нами. Згоден?
   - Авжеж.

   14_

   Пролiсок.
   Перше живе зело землi, ще затиснуто┐ в лещатах зими,  перший  провiсник
тепла й пiснi. Нiжний, цнотливий, немов  дiвча-пiдлiток.  Хтось  з  поетiв
назвав його несмiливим. Чи таки несмiливий? О нi! Вiн -  сама  смiливiсть,
найчистiша, найщирiша, найпалкiша, яка, зда║ться, межу║ з безумством,  але
саме тому так приваблю║ й збуджу║ свiтлi думи i настро┐.  Нi  троянди,  нi
жоржини, барвiнок чи  крученi  паничi  -  нiхто  з  цих  лiтнiх  красенiв,
розкiшних i пахучих, не стане на прю з березневими вiхолами та дошкульними
морозами - нiхто. А вiн, - синьоокий, тендiтний, нiжний, - ста║ на  герць.
I виходить у тяжкому двобо┐  переможцем,  вiщуючи  сво┐м  бiлим  суцвiттям
наступ погожих днiв.
   "Пролiсок" - саме так називатиметься майбутня книжка, якщо ┐й пощастить
побачити свiт. Пролiсок весни поетично┐! Ти мусиш бути особливо  смiливим,
не боятись люто┐ негоди, не гнутися, жити й рости,  служити  людям,  даючи
щастя й насолоду. Нести в собi любов i  гнiв,  мрiй  крилатих  перегони  i
рокiт сурми грозовий. Нести завзято, щедро, без страху i вагань, розпуки й
каяття.
   Грабовський сидить за столом, перегорта║ дрiбно списанi аркушi, i  вони
вливаються йому в душу кожен сво┐ми муками й  жалями.  Того  болить  гiрка
доля робiтника, котрий на вiчнiм заробiтку страча║ силоньки сво┐ i  топить
горенько у чарцi... Той колише,  наче  свою  недужу  дитину,  тяжку  журбу
швачки-страдницi, в яко┐ над роботою з раннього ранку до пiзньо┐  нiченьки
рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Той захлина║ться в невiльницькiй
глушинi: людина ║сьм... мене гнiтуть слаботи; я чую ┐х, несила ж утекти...
На iнших постають, немов докiр сумлiнню, сiльська вчителька, що молодою ще
злягла в могилу; незабутня сестронька Надiя, замордована катами; зустрiчi,
розлуки, прощання, пекучi сльози, нiмий смуток...
   Уже чимало набралось вiршiв, викiнчених i начисто переписаних, -  скоро
й до сотнi сягне. Таки набiга║  книжечка.  Але  потрiбно  ще  працювати  й
працювати, як отiй нужденнiй швачцi. От хоч би й цей  -  про  геро┐в.  Уже
скiльки часу б'║ться над ним, скiльки варiантiв знайдено й перекреслено, а
вiн i досi, як то кажуть, не  витанцювався,  не  явля║  того,  що  повинен
явити:

   Не вам мiй спiв, уквiтчанi геро┐
   Кривавих справ, не вам мiй голос, - нi!
   З-пiд барв рожевих вигадки пусто┐
   На чорнiм тлi ви бачитесь менi.
   Хай досi сниться iншому пi┐тi
   Шалений брязкiт кинутих шабель...
   Не кращ було б запособлять освiтi,
   Пiдняти люд хоть на один щабель?
   Моя хвала трудiвникам незнаним,
   Що двигли мисль по селах, хуторах,
   Цуравшись власно мрiй золототканих,
   Чий невiдомо почива║ прах;
   Чий вiк минув за працею, як днина,
   Слiпим братам торуючи межу...
   Перед тими я стану на колiна,
   Героям тим подяку я зложу!
   Моя хвала живим, як i помершим,
   Отим борцям за будуче Русi...

   Нi, таки ще до кiнця не витанцювався. А витанцюватися мусить, бо ж  без
вiрша про творче кредо поета немислимий дебют взагалi - митець  зразу  ма║
проголосити свою вiру, сво┐ погляди, прагнення, смаки. Немислимий тим паче
такий: дебютантовi не дев'ятнадцять рокiв, коли початкуючий пi┐та  склада║
гiмни бiлому цвiтовi яблунь, волошкам, шарудiнню хвиль на морi, мерехтiнню
зiр на лiтньому небi, захлинаючись у лiричнiй бiгунцi.  Все  повинно  бути
гранично чiтким i недвозначним: щоб i в цiй збiрцi читачi  ясно  побачили,
чого можна чекати вiд ┐┐ автора в майбутньому.
   Це кредо необхiдно висловити також на  типово  укра┐нському  матерiалi,
щоб було конкретнiше i зрозумiлiше для читачiв, а надто для  тих  спiвцiв,
якi зовсiм поринули  в  минуле,  лише  тим  i  займаються,  що  вихваляють
запорозьку старовину або  зойкають  над  нею,  обливаючи  ┐┐  холодними  й
рiденькими сльозами. Широкi, як син║ море, шаровари, розметаний  на  вiтрi
чуб-оселедець,  шибайголови-характерники,  золотi  череси,  кривi   шаблi,
ятагани, гетьманськi булави, полковничi пiрначi, корогви, литаври -  от  i
весь ┐х свiт, близький i дальнiй. Та ще, може, покiрний  пановi  й  боговi
мужик.
   До таких служителiв музи порива║ гукнути на повен голос:

   Запорожжя та козацтво
   Спать уклалося в журбi...
   Iнший час, панове-братство, -
   Iншi теми на добi!
   Вiдлiчивши козаковi
   Поважання данину,
   Чи не глянуть мужиковi
   У хатиноньку сумну?
   Глянуть просто, без серпанку,
   Яким все обволiка
   Пан поет, що бачить з ганку
   Богоносця-мужика...

   Так, так, братове, iншi теми на добi. Iншi проблеми,  iншi  геро┐.  Все
iнше, бо ж плин iсторi┐ не спиня║ться нi  на  мить.  Якраз  навпаки:  його
скорiсть, як i насиченiсть новiтнiми суспiльними явищами, зроста║ з кожним
наступним десятилiттям, роком, мiсяцем, тижнем, днем. I громадський  дiяч,
митець - а митця важко собi уявити не  громадським  дiячем  -  повинен  це
вiдчувати, бачити, знати. Без цього бачення й знання годi бути  не  тiльки
сурмачем,  заспiвувачем,  а  й  останнiм  пiдголоском.   Байрон,   Пушкiн,
Шевченко, Мiцкевич  стали  знаменами  сво┐х  iсторичних  епох  завдяки  ┐х
генiальностi, тобто вмiнню уловлювати  пульс  життя  i  правдиво  виражати
його.
   Чи ж багато ма║ зараз Укра┐на iстинних сурмачiв, володарiв i виразникiв
дум людських? На превеликий жаль, мало. Мудрий Iван Франко,  крилата  Леся
Укра┐нка, чудовий знавець народного духу Панас Мирний, ну, ще дехто...
   Та й чи ж хоч половина усi║┐ пишучо┐ братi┐ бачить i вiдчува║ тi змiни,
невпинне вiдмирання  й  оновлення,  якi  вiдбуваються  тепер  у  сферах  i
господарсько-виробничiй, i полiтично-становiй,  i  культурно-духовнiй?  Ой
нi, нi. Особливо там, у Галичинi...
   Перечиту║ш тi галицькi часописи, котрi  вряди-годи  прориваються  через
кордон сюди, i нерiдко серце закипа║ кров'ю.  Дума║ш,  докопу║шся,  пита║ш
сам себе: чому? Чому вiд значно┐ частини  опублiкованих  на  ┐х  сторiнках
творiв  так  i  тхне  старовиною,  якоюсь  задавленiстю,   антиiсторизмом,
сво║рiдним  анахронiзмом?  Чому  в  них  домiну║  давно   вiджиле,   часто
скидаючись не так на вiдбитки реального теперiшнього життя,  як  на  кволi
лiтературнi ремiнiсценцi┐? I не лише тодi, коли йдеться про  минуле,  а  й
про сучасне.
   Недавно прочитав "Ядзю i Катрусю". Загалом повiсть цiкава  й  засвiдчу║
симпатичний мистецький хист  у  Наталi  Кобринсько┐,  зосiбна  тi║ю  сво║ю
частиною, в якiй змальовано долю  одвiчно┐  наймички  Катрусi.  Таких,  як
Катруся, о цiй порi, - в тому рахунку i в Галичинi,  -  сила-силенна,  ┐м,
щодня кривдженим свiтом визиску i безправ'я, важко живеться, але  вони  не
схиляють голови, не пiддаються чорнiй розпуцi,  не  йдуть  пiд  суспiльний
укiс,  а  боронять  свою  людську  гiднiсть,  борються,  працюють,  навiть
знаходять у собi сили жартувати, смiятися, не видавати людям  свого  горя,
знаходити хвилини щастя.
   А панна Ядзя? Неважко здогадатися, що цi║ю сво║ю  геро┐нею  письменниця
порушу║ проблему ролi шляхетно┐ жiнки в громадi. Як же  вона  ставить,  як
розв'язу║ цю справдi важливу проблему? Наскiльки життя,  клопоти,  думи  й
почування молодо┐ Селецько┐ позначенi сьогоднiшнiм духом? Як вони несуть у
собi  правду  про  громадянську  активнiсть  теперiшньо┐  жiнки-патрiотки?
Вiдповiдь на всi цi питання, як тракту║  ┐х  авторка,  може  б,  i  змогла
втiшити iсторичних ровесниць Наталки Полтавки, та сучасному читачевi, який
бачить  те,  що  дi║ться  навколо,  вона  видасться  ветхою  ба║чкою   про
блiднолицю панянку-красуню з добрим серцем, але нещасливу в  коханнi,  яка
непомiтно для само┐ себе ста║ добродiйкою свого села.
   Бере книжку, горта║ _┐┐ i  спиня║ться  на  однiй  з  сторiнок,  нервово
покресленiй олiвцем. _От хоч би оце: "В добротi свого  серця  вона  любила
думати про тих далеких бiдних, котрим вона з сво┐ми робiтками приходила  з
помiччю.  Перед  ┐┐  уявою  поставали  дуже  зворушливi  сцени,   вичитанi
переважно з повiстей. Вона бачила нещасливу матiр, котра не мала  що  дати
дiтям ┐сти i в найбiльшiй розпуцi хотiла вiдiбрати  собi  й  дiтям  життя,
коли несподiвано з рук невiдомо┐ добродiйки надiйшла помiч".
   Яка все це старовина! Який iсторичний анахронiзм, що сяга║ аж ген-ген у
крiпаччину або й далi?! Тип Ядзi дуже блiдий i для  сучасностi  забарений.
Танцюрки на "добродiйнi цiлi", подiбно до роз'┐здiв у при║мнiй  асистенцi┐
пана Адама по шляхетських ма║тках за пожертвуванням для селян,  потерпiлих
вiд градобою, не вартi серйозно┐ уваги.
   Виявляти тепер суспiльну роль жiнки такими благодiйницькими дрiбницями,
котрими звеличу║ себе панна Ядзя, лiтература не може, не ма║  права,  якщо
вона хоче корисно слугувати громадi. Не ма║ права, бо ж на iсторичний  кiн
уже вийшла нова жiнка - революцiйний борець, громадський  дiяч,  трудiвник
науки i культури. Софiя  Перовська,  Вiра  Засулич,  Надiя  Сигида,  Марiя
Калюжна, Марiя Ковалевська, Евелiна Улановська, Софiя Новаковська...  Чого
вартi  "добродiйницькi"  дрiбницi  Ядзi  Селецько┐   проти   громадянських
подвигiв цих велеток духу людського?!
   А звiдкiля беруться в писаннях галичан  такi  прикрi  анахронiзми,  якi
бачимо в повiстi Наталi Кобринсько┐? Безумовно, вони не просто  собi  плiд
авторсько┐ рутини. Вони, мабуть, живляться сво║рiднiстю галицького  укладу
життя i зумовленi недостатньою зрiлiстю суспiльно┐ думки  _та  лiтератури.
Либонь, звiдсiля йде все iнше, в тому числi й питання  про  роль  жiнки  в
громадi. Взяти хоч би отi не дуже численнi товариства, що вже iснують  або
створюються в Галичинi. Завдання, якi ставлять вони перед собою, видаються
зародковими, початковими. Цей первiсний стан у Росi┐ давно вже пережитий.
   Навiть  при  наявностi  тяжко┐  державно┐  кормиги,   при   вiдсутностi
елементарно┐ демократi┐, передова  частина  росiйсько┐  громади  в  царинi
духовнiй сто┐ть  вельми  високо  i  твердо.  Далеко  не  треба  ходити  за
доказами: тодi як у _Русi Австрiйськiй нема║ жодно┐  дiвочо┐  гiмназi┐,  а
жiноче питання почало прокидатися лише тепер,  -  у  Росi┐  жiноча  освiта
посiда║  не  останн║  мiсце,  а  жiнка  з  давнього-давна  бере  участь  у
письменствi та науцi. Пiд кiнець шiстдесятих,  а  переважно  з  сiмдесятих
рокiв женщина виступа║ вже i як громадянка в  рiзних  проявах  поступового
руху  суспiльства.  В  усiх  на  очах  вiдбувся  масовий,  можна  сказати,
хрестовий похiд у народ. Усi знають i ту сумну долю, i тi жертви, якi  тут
принесла до вiвтаря  батькiвщини  женщина.  На  тому  важкому  шляху  вона
виявила стiльки духовних скарбiв та високо┐ величi,  що  вiки  сяятиме  ┐┐
свiтлий, обайно прекрасний образ.
   Починаючи з Пушкiново┐ Тетяни, лiтература змалювала нам чимало чудових,
живих, на  диво  рiдких  типiв  женщини  росiйсько┐;  найбiльшим  артизмом
вiдрiзнявся Тургенев, котрому  переважно  мусить  бути  вдячним  жiноцтво.
Письменники-народники показали нам щирi взiрцi тих типiв у нижчих верствах
суспiльностi,  не  поминувши  простого  люду.  Тi  любi,   дорогi   образи
зворушують читача вродою внутрiшнiх прикмет, зiгрiвають почуттям  дiяльно┐
любовi до нужденного брата.
   Женщина-укра┐нка йшла поруч з московкою, бо iсторiя зв'язала ┐х  докупи
у тому руховi, i з цього погляду ми не добача║мо нiяко┐ рiзницi мiж тi║ю i
другою. Iнше треба сказати про Польщу, що бiльш або менш  вiдокремлювалась
у сво┐х  змаганнях  суспiльних:  женщина  сто┐ть  там  на  далеко  нижчому
ступеневi просвiтному, як i громадянському; женщина-полька,  зда║ться,  не
забула ще, що вона насамперед панi чи панночка,  а  вже  потiм  i  одиниця
великого гурту людностi. На те, звичайно, мались сво┐ причини,  -  даремно
було б чiпати питання про "вину"; та й як розiбратись у  тому  iсторичному
виру, що поглинув у сво┐й безоднi стiльки  людських  мрiй,  стiльки  часом
доброго та прекрасного!
   Всi цi оцiнки, якi вже давно снуються в головi й просяться  на  широкий
суспiльний простiр, треба буде  згодом  висловити  в  одному  з  галицьких
часописiв, хай у Франковому  "Народi".  Коли  б  вони  викликали  голосний
вiдгомiн серед галичан, а найперше серед тих, хто практично i в  творчостi
займа║ться жiночим питанням, - було б добре.  Мабуть,  у  тому  вiдгомонi,
якщо  вiн  пролуна║,  знайдуться  i  сердите  невдоволення,   продиктоване
мiсцевим гонором, i скарги на лиху iсторичну долю, i  докори  авторовi  за
його "прагнення посварити" Галичину з Надднiпрянщиною, i  ще  дещо.  Ну  й
хай: хоч ти менi, Платоне, й друг, та  iстина,  братику,  дорожча,  казали
древнi...
   А iстина, милi мо┐ побратими, в тому, що  жiнка  Росi┐  i  Укра┐ни,  на
вiдмiну вiд жiнки Галичини,  бере  активну  участь  у  суспiльному  життi,
виступа║ борцем за кращу будучину.  В  полi  ┐┐  дiяльностi,  ┐┐  духовних
змагань i пошукiв - господарство, полiтика, наука, культура, просвiта.  Це
стверджують подвиги не тiльки славетних геро┐нь типу, скажiмо,  Перовсько┐
чи Сигиди, а й багатьох не вiдомих широкому загаловi, про яких недавно вже
говорила преса: слухачка Рождественських лiкарських курсiв Юлiя Нагiрська,
яка доброхiть по┐хала на допомогу голодуючим  Самарсько┐  губернi┐  i  там
передчасно  померла  вiд  тифу;  донька  колишнього   ректора   Ки┐вського
унiверситету Михайла Максимовича, що по закiнченнi Вищих жiночих курсiв не
залишилась у великому мiстi,  а  стала  скромною  сiльською  вчителькою  i
чимало корисного зробила для людей... Коли-то,  хочеться  запитати,  панни
Ядзi стануть нарештi Нагiрськими?
   Нагiрська, Максимовичка, Симонова та багато  iнших  геро┐нь-трудiвниць,
яких ми ще не зна║мо, - то не плiд поетично┐ фантазi┐, то реальнi люди, не
об'║днанi в якiсь "товариства"  чи  "клуби",  а  розкиданi  по  найдальших
закутках кра┐ни, зайнятi сво┐ми рiзними  дiлами,  але  вони,  винесенi  на
сторiнки газет i  журналiв,  постають  яскравими  лiтературними  образами,
гiдними  наслiдування.  Це  -  суспiльнi  типи,  вихопленi  з   росiйсько┐
пореформно┐ дiйсностi, _┐х спорiднюють, роблять  саме  суспiльними  типами
думки, мета, змагання, навiть риси духовно┐  величi  та  обайностi.  Мовби
вони ║ дiтьми однi║┐ духовно┐ неньки.
   Еге  ж  -   духовно┐   неньки.   За   ту   неньку   правлять   наслiдки
загальнолюдського  руху  просвiтного,  якi   осягнуло   сучасне   людство.
Прекраснi iстоти, чудовi типи! Чи ║ ж такi в Галичинi, поки що важко певно
сказати; коли ║ -  тим  краще.  Все  ж  жiноцтву  галицькому  чимало  чого
знайдеться повчитись у росiйського - от хоча б тi║┐ щиро┐ прихильностi  до
простого люду, того розумiння насущних потреб його, того болiння  народним
горем, тi║┐ геро┐чно┐ мужностi в прямуваннi до повзято┐ мети, всього того,
словом, що так яскраво  виявили  згаданi  трудiвницi.  Вiдгомони  подiбних
змагань дочува║мо ми i  мiж  галицьких  русинок;  дай  же,  боже,  щоб  тi
вiдгомони вилилися в  один  широкий,  живий  i  могутнiй  рух  на  користь
Русi-Укра┐ни, на полiпшення тяжкого горя, в якому  перебува║  наш  темний,
нужденний люд, - дай боже!..
   "Думи мо┐, думи мо┐, лихо менi з вами", - сказав колись Кобзар  великий
народу нашого. Так воно насправдi ║,  так  воно,  либонь,  ще  й  буде  до
котрогось часу, - лихо менi з вами.  Вони,  думи,  звiльна  рояться  серед
чотирьох рублених стiн юрти, б'ються  об  нiму  самотину  i  розпливаються
неясним, невловним, наче сновиддя, мереживом надiй далеких  та  захмарних,
завдаючи пекельних мук.
   Стомлений роздумами, Грабовський пiдводиться з-за столу i,  розправивши
плечi, пiдходить до вiкна. Воно тепер уже не загороджене дротяною  сiткою,
i через нього добре видно  захiд  сонця,  що  червонясте  палахкотить  над
далекими верховинами тайги, густо заливаючи ┐┐ золотавим  багрянцем.  Ледь
прижовклi молодi берiзки, що стоять, немов почесна варта, мiж наслегом  та
безмежним лiсом, у  тому  багрянцi  скидаються  на  фантастичних  русал