лось, зовсiм перестали го┐тися. Тодi хтось пустив у мiстечку здогад, що то мордують мисливця мстивi духи чорного шамана, насланi Легiенте║м за образу й за те, що Балбаара не пригнала обiцяну корову. - Таке _може бути, - говорив Мичар, який беззастережно вiрив у шаманову всемогутнiсть i боявся ┐┐. - Може бути, ти, Байбале, не глузуй. Байбал смiявся: - Духи чорного шамана? Пора б тобi, Мичаре, вже власну голову мати, а не перебиватися позичками. То сам Легiентей стара║ться, щоб допекти за свою ганьбу, а ти розвiсив вуха i балабониш казна-що. От я зустрiну його та й покажу духiв. Все корiвка спокою не да║. Не вдалося пограбувати. Чорного шамана? Усi вони чорнi, а Легiентей найчорнiший серед них. Згодом пiшла чутка набагато страшнiша, нiж шаманове прокляття. Люди мiркували: чи не був той ведмiдь, що покусав Дабиита, прокаженим i чи не заразив вiн мисливця? Це викликало в Байбала не глузування, а тривогу. - Так, так, - журився старий. - Мабуть, проказа. Бо чому ж би ┐м, тим ранам, не го┐тися? Гаврилова рiшуче заперечувала можливiсть прокази, але це не переконало не тiльки Дабиита, а й Грабовського з Дулембою. Вирiшили попросити Ольгу Василiвну - хай привезе спецiалiста з лепрозорiю. - Закiнчуй, Аанис, закiнчуй, - вдруге нагаду║ Грабовський. - Час рушати, бо скоро лiкар прийде до тата. Дiвчинка зводить на нього оченята, повнi щирого дитячого благання. - Я ще хочу писати. Iдiть, сама прибiжу. Глянувши через ┐┐ плече на розгорнутий зошит, вiн бачить старанно виведенi, великi, як горобцi, лiтери, i тепла радiсть лоскочеться в грудях. - Ну, хай, - згоджу║ться. - Тiльки не забудь замкнути хату та ключа не загуби. В Дабиитовiй хатi застав лише господаря з дружиною. - А де Аанис? - запитала Балбаара. - Залишилась у мене писати. - Морочите собi голову з нею. Ще не набридла вам? - Нi, вона славна дiвчинка i розумна. - Дума║те, щось вийде з не┐? - Авжеж вийде. Так гарно виводить букви, що любо дивитися. Через тиждень-пiвтора вiзьмемося за читання. - Не треба ┐й того, - зiтхнула жiнка. - Чому ж не треба? - обiзвався Дабиит. - Хай набира║ться розуму, коли люди пособляють. Щоб не була такою темною, як ми з тобою. Он же Ольга Василiвна лiку║. - Таке скажеш, - не згоджу║ться Балбаара. - Ольга Василiвна з Росi┐, та ще й полiтична. - То й що? Хiба серед наших нема грамотних? У Якутську, кажуть, ║ школи для дiвчат. То правда, Павле? - Правда. I медичнi, й духовнi. - Нас, якутiв, туди не пускають, лише декого з тойонiв. - Поки що з тойонiв, а згодом пустять усiх. Знаного, Балбааро, за плечима не носити. Хай дiвчинка вчиться; Доки буду жити тут - помагатиму ┐й, а потiм само дiло покаже. - Спасибi вам за добре серце. Якби вже хоч недуга одчепилася вiд нашого господаря. - Будемо сподiватися. Скажiть, ви коли-небудь чули, щоб звiрi хворiли проказою? - Менi не доводилося чувати, - вiдповiв Дабиит. - Та й хто це _може знати? Звiдкись же та болячка береться в людей. Може, й вiд звiрини. А цього ведмедя я не встиг розгледiти, бо вiн напав на мене зовсiм зненацька, наче навмисно стерiг за кущами. Ех, була б зi мною рушниця. А то - один нiж. Кiлька разiв я таки добре садонув його, та, мабуть, не влучив. Може, вiн i справдi був прокажений, але ж Тигинова нога, скалiчена тим самим ведмедем, давно заго┐лася, а мо┐ рани - нi. Надворi загавкав пес, наче почув, що йдеться про нього. Балбаара притьмом вибiгла з юрти i повернулася з Гавриловою та незнайомим чоловiком. - Знайомтесь, - заговорила Ольга, роздягаючись. Чоловiк передав Балбаарi свою палицю, пальто, шапку, причесав напiвоблiзлу голову i з пiдкресленим почуттям _власно┐ гiдностi простягнув Грабовському випещену руку, увiнчану перснем та довгими й трохи закрученими, наче пазури, сизими нiгтями. - Дмитро Адольфович Гiммер! Вiн одрекомендувався так голосно й велично, немовби йшлося про якусь знаменитiсть, принаймнi з iмператорського роду, котра зараз мала ощасливити Дабиитову юрту сво║ю царственою особою. Такий апломб був явно недоречним i нiчого, крiм посмiшки, викликати не мiг: адже лiкар скидався на кирпатенького, занадто товстого i невиразного, як задавнена пляма, недоростка. Помивши руки, вiн пiдступився до хворого. Оголенi мисливцевi рани оглядав здалеку й похапки. На його лицi сяяли бездумнiсть та байдужiсть. - Лепра! - виригнув свiй дiагноз i задоволене потер руки. Вiд того вигуку Гаврилова аж похитнулася. - Невже?! - тiльки й спромоглася запитати. - Так, так, мила моя. Проказа, та ще й лепроматозна. Хворого треба негайно взяти до нас. - Я не пущу його з дому! - забiдкалася Балбаара. - Змилуйтесь, люди добрi. Ми нiкому нiчого не виннi, за що ж це таке... - Не плач, жiнко, - обiзвався Дабиит, який досi лежав мовчки i тiльки слухав. - Нiкуди я не по┐ду. Звiдси винести мене зможуть лише вперед ногами або закованого. - Що?! - зловтiшне скривився Гiммер. - Тебе, саха, нiхто питати не буде. Коли треба, то й кайдани знайдемо. - Не дам!! Не дам!! - закричала Балбаара. Вона схопила полiняку бiля печi, пiдняла ┐┐ над головою i стала коло Дабиитового лiжка, готова кинутись на кожного, хто б спробував приторкнутися до ┐┐ чоловiка. - Не дам! Там уже Суруксут... - Заспокойтесь, Балбааро, - втрутився Грабовський. - Нiхто Дабиита ще не забира║. Прошу дарувати, пане Гiммер, але менi зда║ться, ваш висновок дещо поспiшний. Гiммер приклав долоню до вуха, нiби не розчув. - Як? Як? А чи зна║те ви, милий мiй, наказ властей строго iзолювати всiх прокажених? - Так то прокажених, а в Дабиита ознаки лепри вiдсутнi. - Ого-о-о! Ви, виявля║ться, теж тямите щось! Цiкаво! Значить, вiдсутнi? - Таки вiдсутнi, - докинула Гаврилова, ледве стримуючи сво║ хвилювання. - Шановний Дмитре Адольфовичу, подивiться уважнiше. Я абсолютно переконана - це не лепра, i запрошувала вас сюди, аби ви сво┐м авторитетом розвiяли безпiдставну поголоску вiдносно прокази. Гляньте ж, плям на тiлi хворого нема, вi┐, брови не випадають, кiстки мiцнi, обличчя чисте, з нормальним виразом. - Чисте?! Ха-ха-ха! - зареготав Гiммер. - В якута лице з нормальним виразом. Вам, мила моя, бiльше пiдходить бути повпредом дикунiв, анiж фельдшером. Щоки Гаврилово┐ залилися густим багрянцем, а очi спалахнули вiдча║м. Вона зiщулилась, наче боялась, що ┐┐ зараз ударять. - Дмитре Адольфовичу... - Досить! - грубо обiрвав Гiммер. - Я сказав - проказа i бiльше й слухати не хочу. Грабовський бачить, що цей лiкар нiчого не допоможе, i подумки ла║ себе за пораду Гавриловiй вдатися до фахiвця. - Слухайте, ви, - зверта║ться до Гiммера, не приховуючи свого гнiву. - Будьте хоча б з жiнками чемнiшим. - То вас не стосу║ться, - огризнувся Гiммер i вже до Ольги: - Зобов'язую вас завтра припровадити хворого в колонiю. Там ще раз подивлюсь на нього, якщо буде потрiбно. - Не-треба, не треба дивитися! Ой-йой-йой, - знову заголосила Балбаара. - Хай тут помре, коли йому вже таке випало, але на муки не дам. - Ну, зна║те, - кинув Гiммер i почав одягатися. - В таких умовах не можна працювати. Я вам не Легiентей i не дам себе на посмiховисько. По┐хали. - Дмитре Адольфовичу, може, я прийду трохи згодом, - попросила Гаврилова. - Нi, мила моя, по┐демо разом. Ви на службi, а в колонi┐ ║ невiдкладна робота. Гайда. Ольга знизала плечима, наче вибачилася перед хазяями, i рушила з юрти. - Вiн недобрий чоловiк, - сказала Балбаара, коли зачинилися дверi. - Не треба було й приводити такого. Хай би Ольга Василiвна сама лiкувала. *** Баби Карячихи Грабовський дома не застав - тиждень тому по┐хала в Якутськ до доньки. Замiсть господинi в хатi поралася iнша, також уже не молода. Гостинна i балакуча, вона зразу виповiла все, що видавалось ┐й пiд таку нагоду найiстотнiшим. Колись була наймичкою в Карякiних, доглядала ┐хнiх дiтей, а оце вже кiлька рокiв хазяйну║ з квпраксинi║ю. I про Чернишевського зна║ не менше за Карячиху: все, що вiдбувалося в цiй хатi, бачила на власнi очi. Почастувавши несподiваного гостя ча║м, сiла навпроти - i потекла тиха бесiда. Грабовський iнодi перепитував, уточнював деякi подробицi, але жiнка навiть була задоволена тим i повагом вела сво║. Так, Микола Гаврилович часто навiдував Карякiних - харчувався в них. Спершу не ладилося з тим харчуванням. У Вiлюйську тодi, як i тепер, надто серед лiта, важко було роздобути м'ясо чи рибу, - вiд спеки все псу║ться. А який то обiд без м'ясного? Або ще. Вiлюйчани страви готують по-сво║му, i щi, i _суп, i все iнше. Тут яловичину варять з коров'ячим маслом, а Миколi Гавриловичу то зовсiм не йшло. Довго вiн показував нам, як робити щi, i таки навчив. Карякiни корiв не тримали, бiльше клопочучись торгом, самi жили на купованому молоцi. А вiн найчастiше готував чай з молоком. Брав молоко в одних багачiв, якi мали свою цiлу череду, i пражив його сам собi в тюрмi. Любив Микола Гаврилович якутiв, особливо барахсанiв. Зачувши, бувало, що в якiйсь бiдацькiй юртi недуга морду║ дiтей, - iде туди, а потiм ще й лiкарiв шука║. Зате ж i якути поважали його. Карякiни не раз смiялися, дивлячись у вiкно, як вiн, простуючи до них на обiд, стрiчався з якутами. Уздрiвши Миколу Гавриловича, барахсан ще здалеку скидав шапку i низько схиляв голову, незважаючи на мороз. Вiн пiдiйде до того дивака, вiзьме шапку, надягне йому на голову, теж уклониться i йде далi. Карякiна Микола Гаврилович недолюблював. Ще поки не мав капiталу i торгував рiзним дрiб'язком, то скидався на душевного чоловiка. Та згодом, як нажив грошенят i спорудив собi лавку, зовсiм закопилив губу. Вiд того, чим здавався ранiш, у нього залишилася хiба що богомiльнiсть: кожно┐ суботи й недiлi ходив до церкви, годинами колiнкував перед господнiм розп'яттям та вибивав поклони, живцем збирався в рай. Але з богобоязливiстю там-таки, в храмi, й прощався, бо за прилавком шахраював i матiрно лаявся, як найзапеклiший антихрист. Микола Гаврилович, бачивши те, частенько говорив Карячисi, що _┐┐ чоловiк - ханжа, бузувiр, кровопивця безсоромний. Спершу господиня жартома сприймала те глузування i весело смiялася, а потiм, видно, й сама почала замислюватись. Як би там не було, але коли Миколу Гавриловича вивезли з Вiлюйська, жiнка цiлий день не виходила з сво║┐ кiмнати - все плакала. Чоловiка й бачити не могла, а попа, що прийшов висповiдати ┐┐, вигнала. Доньку, яка народилася через пiвроку, хрестити вiдмовилась. Карякiн казився вiд лютi й гримав на дружину: - Ти сво┐м безбожництвом ганьбиш мене серед купецько┐ громади, через тебе скоро люди перестануть заходити у нашу крамницю. - То й добре, - кидала вона байдуже. - Продай оту кляту лавку або й спали, не грабуй людей, не обкрадай. - Я обкрадаю? - Обкрада║ш, як i всi купцi. Жиру║те на спинах якутiв та козакiв. Але скоро вам i вашому грабунку прийде кiнець. Надбай власними руками, зароби - то й май. От як треба жити! - Чернишевський так навчив тебе? - Ну вiн. Вiн! Ваш брат, купчик, не навчить. А Миколу Гавриловича не чiпай, не ма║ш права! - Хочеш ступити на його стежку? - То не твiй клопiт. - Ти ж моя дружина. - Доки була дурною - корилася тобi, а вiднинi не буду. Пiсля зимових м'ясниць Карякiни назавжди розлучилися: вiн пiшов жити в свою лавку, а квпраксинiя залишилася з дiтьми. - З того часу нашу хату, - вела оповiдачка, - немовби святi перелетiли. Стала вона гостинною й затишною. У нiй завжди знаходять притулок не тiльки полiтичнi засланцi, а й жебраки з улусiв та наслегiв. квпраксинiю люди називають сердитою бабою, а проте горнуться до не┐, бо вона живе справедливо, нiкого не кривдить. 23_ Найуважнiшим слухачем цього разу був Байбал: вiн сидiв навпочiпки бiля печi i, здавалось, ловив кожне слово, кожен звук. Таку ж зосередженiсть виявляв Дмитро Гiммер, хоч його, видно, бiльше цiкавила сама читачка, нiж те, що вимовляли ┐┐ вуста. Iншi ж скидалися на студентiв, котрих не так хвилювала, як дратувала чергова лекцiя ординарного професора-богослова, що нудно переказував чужi й старi, як свiт, погляди, деiнде пiдновлюючи ┐х тривiальними дотепами власно┐ фабрикацi┐. Генрик Адамович байдуже, за давньою звичкою, смокче свою саморобну люльку з довжелезним цибухом; Михальський i Юделевський, прозванi тут запеклими книжниками, нетерпляче соваються на ослонi, iнодi стиха перешiптуючись мiж собою, здивовано потискують плечима та виразно жестикулюють; Гаврилов знiчев'я перегорта║ подертий журнал "Акушерка", лiниво переглядаючи пожовклi iлюстрацi┐; банькатi Сержевi очi бездумно бiгають по стiнах i стелi, нi на чому не затримуючись. Думки Грабовського кружляють довкола Гiммера та Сержа. Нинi вiн дещо запiзнився, i на нього вже чекали. Уздрiвши Гiммера, щиро здивувався: досi в зiбраннях вiлюйських полiтичних засланцiв нiхто стороннiй, за винятком Байбала, що завжди приходив з Дулембою, участi не брав. До того ж пiсля непри║мно┐ розмови в Дабиитовiй юртi Павловi не хотiлося бути з Гiммером у однiй, а найпаче в цiй компанi┐, де всi добре знали один одного i висловлювали сво┐ думки й настро┐ вiльно, не боячись того, що завтра чи позавтра ┐х покличуть на розмову до полiцейського управлiння. Хто запросив Гiммера i для чого? Невже керiвник колонi┐ прокажених, який, подейкують, при┐хав у Вiлюйськ з Ташкента лише для того, щоб набити собi кишеню та зажити слави борця проти лепри, також займа║ться полiтикою? Та ще цей витрiшкуватий Серж, що прийшов з ним i аж дметься вiд сво║┐ пихи. Ще б пак - теж лiкар, власне, напiвлiкар, бо позаторiк вiдчислений з студентiв за неблагонадiйнiсть. Вiдбува║ заслання в Якутську i цим надмiру гордиться - борець, жертва деспотизму, якiй не пощастило скiнчити курс навчання. Знайомий з Вiташевським, Зубриловим, Гус║вим. Навiть нiби на близькiй нозi з ними, але загалом невисоко┐ думки про них. Консерватори, любить говорити, вони зараз не в модi, оджили свiй вiк. Копаються в нiкому не потрiбнiй якутськiй iсторi┐, мовi, збирають рiзне дрантя на зразок олонхо, а молодих слухати не хочуть. Рiзне дрантя. Мова й iсторiя цiлого народу нiкому не потрiбнi... - От i все, - каже Ольга, припинивши читання. - Далi йде наступний роздiл. Хай продовжу║ хтось iнший. к охочi? Нiхто не зголошувався. - А чи треба продовжувати? - запитав Дулемба, нi до кого не звертаючись. - Чому ж не треба? - диву║ться Гiммер. - Якраз цiкаво. Ольга Василiвна чита║ непогано, я слухав з задоволенням. - Ольга Василiвна справдi гарно чита║, - не заперечу║ Дулемба. - Але чи слiд продовжувати... Де ти, Михайле, знайшов таке, щоб нам забивати баки? Засоромлений Ромась червонi║. - Даруйте, друзi. Ранiш я цi║┐ книжки нiколи не бачив. Дивлюся - "Iсторiя матерiалiзму". Нiби й нiчого, пiдходяща. - Де видобув? - Дмитро Адольфович принiс i порадив для читання. - Невже? - Еге ж, панове, я, - ствердив керiвник лепрозорiю. - А менi привiз ┐┐ пан Серж i сказав - то фiлософська новинка. - Новинка? Ха-ха-ха-а, - зареготав Михальський. - Ця бородата новинка з'явилася на свiт ще тодi, коли дехто з нас ходив пiшки пiд столом. I одразу ж по виходi ┐┐ нещадно розкритикував Фрiдрiх Енгельс, назвавши автора плутаником. - То й що з того? - подав задерикуватий голос Серж. Вiн одкашлявся, трохи помовчав. - Розкритикував Енгельс. Майте, панове, на увазi, ця книга зараз у великiй модi. Мо┐ якутськi колеги захоплюються нею. Не менш популярною ║ й друга книга Фрiдрiха Ланге: "Робiтниче питання, його значення тепер i в майбутньому". - Таке ж саме шарлатанство, як i ця "Iсторiя", - вкинув Дулемба. Але його зауваження, мабуть, не дiйшло до Сержа, бо той продовжував: - Ми чита║мо також книги Лассаля, Каутського й iнших фiлософiв та економiстiв. У наш час не можна сидiти в сво║му провiнцiйному закутку i мислити його масштабами. На межi двох столiть, панове, скажу я вам... - На розмежжi, як i роздорiжжi, - пiдхопив раптом Кассiушi, таки збивши промовця, - жити, звiсно, важко, а ще важче шукати собi стежку. Скажiть, молодий чоловiче, вам i вашим колегам не попадалася часом така новинка, як лекцi┐ Карла Бiдермана, виголошенi майже пiвстолiття тому в Нiмеччинi? Серж знiтився i знову одвiв погляд. - Власне... Я тодi... Нi, не знаю, або що? - Шкода, - вiдповiв Генрик Дулемба. - Таке саме лахмiття, як i писанина Лассаля, Каутського та iнших шукачiв унiверсального фiлософського каменя, за допомогою якого можна одним махом розв'язати всi проблеми й суперечностi буржуазного суспiльства. Перенаселення земно┐ _кулi,_ послiдовне й неминуче зубожiння народних мас як невiдхильний закон iсторичного процесу, народження пролетарiату - цього суспiльного лиха нових часiв, залiзний закон заробiтно┐ плати, необхiднiсть обмеження шлюбiв, потреба зректися страйкiв i демонстрацiй, якi дратують багатi┐в i заважають осягненню станово┐ гармонi┐... Можливо, для когось у всьому цьому i ║ новина, однак усе це - старовина, котру люди мого вiку знають давним-давно. - I не тiльки вашого, - вставив Юделевський. - Безумовно, не тiльки мого. Замiсть того, паничу, щоб смакувати цю прiсну й непоживну жвачку, почитали б професора Хейлiберського коледжу Томаса-Роберта Мальтуса, наприклад, його "Дослiдження про закон народонаселення", з якого черпав Ланге. А загалом, я б вам i вашим колегам щиро порадив як стрiляний вовк: киньте до бiса всi отi заплiснявiлi "новини" та пильнiше придивляйтеся до життя, бо воно незрiвнянно багатша и складнiша школа, нiж кафедральнi викрути Мальтуса, Ланге, Бiдермана та ┐м подiбних прислужникiв товстого гаманця. - А я з вами, пане Дулембо, не згоден, - пiдвiвся Гiммер i, на знак протесту, навiть махнув палицею. - Не згоден! - вигукнув, мов на мiтингу. - Я лiкар, а не полiтик, i тих книжок, що тут згадувалися, не студiював, однак гадаю, в них ║ речi, гiднi уваги культурно┐ людини. Ну, хоч би взяти рекомендацi┐ обмежити .шлюб. Вони, вважаю, слушнi i насамперед для таких напiвдиких племен, як, скажiмо, те, серед котрого, по необхiдностi, доводиться нам жити. Чи варто якутам розмножуватись, особливо за рахунок ┐х найбiднiшо┐ частини? Нi, не _варто. - Чому? - Тому, що розмноження веде i до голоду, i до рiзних захворювань. От я вже третiй рiк займаюсь у Вiлюйську лепрою. I бачу: вона кублиться переважно в бiдняцьких юртах. Та й як ┐й не кублитись, коли в кожнiй юртi по восьмеро-десятеро дiтей. Занедужа║ одне - усi за ним, а далi переда║ться в iншi юрти, наслеги. Адже характерно: серед тойонiв, як i серед мiсцевого чиновництва, прокажених майже нема. Отже... - Заборонити бiднотi розмножуватись? - А чому б i нi? Добрий хазя┐н розводить скотину лише породисту, здатну збiльшувати й полiпшувати стадо Гадаю, обмеження шлюбiв на околицях iмперi┐ дало б сво┐ позитивнi наслiдки. Тим паче, що iнородцi, як вiдомо, цивiлiзацi┐ не пiддаються, не рухають ┐┐ вперед, i для прогресу... - Оце так штука, - озвався Байбал, який протягом усi║┐ суперечки _тiльки поглядав то на Дулембу, то на Грабовського i не зронив жодного слова. - Значить, ти, Югаю, милуйся з сво║ю жiнкою, скiльки хочеш, а ти, Арамаане, не ма║ш права, бо його, Юга║ва, жiнка приводить здорових дiтей, а твоя, барахсанова, приводить прокажених. Гарний закон. Спасибi, що придумали. - Саме так, - додав Юделевський, - придумали. Висмоктали з пальця на догоду колонiзаторам усiх мастей. Нiмецька бiдерманiвщина пересаджу║ться на грунт росiйського самодержавства. За ┐┐ допомогою можна викорiнити не тiльки лепру, а усе iстинно живе, трудове. Та поста║ питання: хто ж тодi оброблятиме землю, працюватиме на заводах i фабриках, хто годуватиме отих так званих цивiлiзаторiв? Вiн замовк, а за ним i iншi. Мовчанка та була недоброю, настороженою i пiдступною. Всi сидiли наче на вулканi, який мiг вибухнути першо┐-лiпшо┐ митi. Чулося, як шкварчала, немовби сердилась, цибухата люлька Генрика Адамовича. Гаврилов згорнув потрiпану "Акушерку", поклав на стiл i пiдморгнув Грабовському. - Павле Арсеновичу, почитайте щось з ваших нових вiршiв, бо, ┐й-богу, пiсля глевко┐ фiлософi┐ Ланге, заправлено┐ гадючим салом шовiнiзму, так i тягне на поетичний десерт. - Ого-го! - зрадiв Ромась. - Наш Кость Семенович, видно, також зна║ться з музами, дивiться, якi образнi фейерверки пуска║. Ану, Павле, почастуй десертом. - Хи-хи-хи-и. - зморщився Гiммер. - Малоруський поетичний десерт, панове, - сказав, розтягуючи слова, - нiтрохи не смачнiший вiд якутського кумису, розведеного олонховим квасом. - Лiкар трохи помовчав, мабуть, сподiваючись похвали за дотеп, але нiхто не обiзвався. - I коли вже переведеться те мазепинство? - запитав. - Щось там пишуть, друкують на тому хохлацькому жаргонi, а кому воно потрiбне, хто його читатиме? - Дмитре Адольфовичу! - крикнув Ромась, багровiючи на виду. - Прошу бути обережнiшим! Це вам не полiцейська дiльниця. Самi напросилися, я дозволив прийти разом з вашим приятелем, але не дам у мо┐й хатi виливати цю расистську каламуть. Ми збира║мося часто, розмовля║мо про рiзне, проте нiколи не думали, хто з нас якут, росiянин, ║врей, поляк чи укра┐нець, маючи багато клопоту й без цього. За звинувачення в мазепинствi, сепаратизмi я можу порахувати вашi ребра. Знайшовся менi оборонець настанов iмператорського трону... - Платний агент царату, башибузук паскудний, - докинув Гаврилов. - Хай зараз же вибачиться перед Павлом за образу! - Та плюнь ти на нього, Михайле, - заспокоював Грабовський Ромася, який уже схопився за важку чавунну праску. - Хай iде собi до дiдька зi сво┐м вибаченням. Таких, як вiн, менi вже доводилося стрiчати. Я легко пiзнавав ┐х, як i ┐хн║ смердюче мракобiсся, тому й не беру всього того до серця. Такi, виконуючи циркуляр тих, хто ┐х_ году║, ладнi заборонити користуватися рiдною мовою не тiльки укра┐нцям, полякам чи грузинам, але й нiмцям, французам, ба й iстинним росiянам. Розпинали ж вони Чернишевського, проклинали Герцена за те, що вiн будив Русь од сплячки, а Б║лiнського вiд розп'яття врятувала тiльки передчасна смерть. Усе це мене не диву║. Iнше гнiтить - доки цi чортополохи плодитимуться на землi та пускатимуть усобиць лютую змiю помiж народами? Чи скоро викорчу║мо цю найтяжчу проказу i дочека║мось того, щоб назавше засяяла зоря братнього довiр'я i злагоди над нами? Чув, як затрiпотiло серце, заболiли груди, i сiв на лаву, важко дихаючи. - Чи скоро? - перепитав Дулемба тихо й задумливо. - Над нами, засланцями, Павле, та зоря вже давно зiйшла. А щоб вона засяяла над нашими народами - ще багато доведеться потрудитись. I не тiльки нам, а й прийдешнiм поколiнням. Але вона таки зася║. Iнакше й бути не може, бо, як казав великий поет слов'янського свiту Тарас Шевченко, "сонце стане i осквернену землю спалить". Ех, братовбивцi лукавi, скорпiони безсердечнi, доки ви запускатимете сво┐ затру║нi жала в людей?! 24_ Таким Байбала ще нiколи не доводилося бачити. Збентежений, сердитий, очi палахкотять, а голос аж тремтить. - Ну скажи менi, Павле, скажи, хiба так можна робити з людиною? - гукав, задихаючись, наче йому бракувало повiтря. - Що таке? - не второпав Грабовський. - Суруксута схопили! Досi Павло знав, що рiдний Балбаарин брат Суруксут, хворий на проказу, уже третiй рiк перебува║ в лепрозорi┐. П'ять разiв тiкав звiдтiля, але невдало: його ловили й повертали назад. - Де схопили? Хто? - У його ж юртi. Тодi саме там була Балбаара i все бачила. Сьогоднi вранцi вiн вибрався за загороду i подався до мiста. Хотiв поскаржитися справниковi на Гiммера. Ну, перед тим, як iти в полiцейське управлiння, забiг додому. Тiльки сiв за стiл, не встиг i перекусити, а тут - козаки. Зв'язали його, мов розбiйника, кинули в сани i попровадили в колонiю. Казав, ма║ скаргу до справника, просив одвезти його туди, але козаки над тим лише посмiялися. Тепер уже Суруксутовi кiнець. - Чому? - Ще пита║ш. I за попереднi втечi його нещадно карали, ледве виживав. Так тодi ж вiн не скаржився. - I цього разу не поскаржився. - Не поскаржився. Хiба козаки не скажуть Гiммеровi? А той не простить. Закату║, недолюдок. - То ви вже перебiльшу║те. - Перебiльшую? Ти ж не бував у колонi┐ i не бачив, скiльки на ┐┐ кладовищi гробкiв. Дума║ш, усi, що там лежать, померли сво║ю смертю? Бiльшiсть iз них замучена. Тiкали, скаржились, а ┐х ловили, повертали й незабаром закопували на цвинтарi. Нi, тепер уже Суруксутовi кiнець. Та й Дабиит щоб не нако┐в лиха. - Якого? - Як прийшла Балбаара i розказала, що сталося з братом, Дабиит зразу схопився за сокиру i поривався бiгти в колонiю. - Вiн уже добре ходить? - Не дуже добре, але в подвiр'┐ прогулю║ться, iнодi й на вулицю вигляда║. Вiн давно дружить з Суруксутом, то може дiйти й до колонi┐. Скажи, Павле, що робити? Що робити? Це запитання постало перед Грабовським ще на початку розмови, а вiдповiдь на нього не приходила. Податися до справника? А що з того вийде? Адже втiкачi з колонi┐ не раз зверталися в окружне управлiння, та Гiммеровi все легко мина║. Можливо, Кочаровський i втрутився б у Суруксутову справу, але якi звинувачення проти Гiммера можна викласти йому? Потрiбнi факти. - Га, Павле? - нагаду║ Байбал. Грабовський ще якийсь час мовчить, мiркуючи. - Iдiть додому, - вiдповiда║ нарештi, - i скажiть Дабиитовi, щоб не зв'язувався з колонi║ю. - А Суруксут? - Ним я займуся Випровадивши старого, одягнувся i вийшов на вулицю. Новий план, що враз виник, обмислював уже дорогою. Зараз вiн попросить Костя Семеновича, i вони разом по┐дуть до лепрозорiю. Може, при допомозi Ольги пощастить переговорити з Гiммером вiдносно Суруксута. Квартира Гаврилових була незамкнена, але на стук не озивалися. Павло смикнув за клямку - дверi навстiж розчинилися. Переступивши порiг, аж одсахнувся. Посеред кiмнати сидiла Ольга, згорблена i зовсiм не схожа на себе. В зiм'ятому халатi, з розпатланими косами й заплаканими очима. Дивилась прямо на нього, та затуманенi зiницi, мабуть, нiчого не бачили. - Що з вами? - запитав, не вiдаючи, як повестися в такiй дивнiй i несподiванiй ситуацi┐. Ольга нараз зiщулилась, наче вiд дошкульного холоду, i пiдвелася з стiльця, хапливо обсмикуючи на собi одежу. - Це ви, Павле? - Я. Хiба не бачите? - Та бачу... - А де ж Кость Семенович? - У Мархiно. Ще в середу по┐хав. Справник послав щось там сфотографувати. - Чому ви не на службi? --Ет, - зiтхнула важко, затулила очi хусточкою i гiрке заплакала. Грабовський пiдбiг до не┐, схопив за плечi, якi дрiбно здригались. --- Ольго Василiвно! Що трапилось? Хто вас скривдив? Вона не вiдповiдала, а вiн бiльше и не питав. Не мiг нi ворухнутися, нi вимовити слова. Отямився лише тодi, коли удвох сiли на канапу i Ольга, вже причесана й переодягнена, розповiдала про те, що сталося. Вела здалеку. Ще з перших днiв служби в лепрозорiю вона вiдчула на собi похiтливi очi Гiммера. Вiн намагався всiляко привернути ┐┐ увагу, показатись перед нею в найпривабливiшому свiтлi. Нову фельдшерку вихваляв, де тiльки траплялась нагода, ставив за приклад для iнших. Видiлив для не┐ кращу палату, звiльнив од нiчного чергування. А вона вдавала з себе недогадливе дiвчисько. Приймала всi тi заходи як належну турботу начальства про пiдлеглих, справно виконувала сво┐ обов'язки, доглядала хворих, не виявляючи до нього нi уваги, нi прихильностi. Так минула зима. З наступом весни Гiммер пожвавився. Кiлька разiв, нiби ненароком, набивався супроводжувати ┐┐ з колонi┐ в мiсто. Дорогою викладав рiзнi теорi┐ вiльного кохання, на яких гарно знався, звiряв сво┐ почуття до не┐. Пропонував дружити з ним, обiцяючи ┐й свою безмежну вiдданiсть i значне пiдвищення службового окладу. Уголос мрiяв про принадну втiху, котра чекала ┐х попереду. Вона слухала, вряди-годи навiть люб'язно посмiхалася, переводячи непри║мну розмову на легкий _жарт. Не домiгшись свого влiтку, Гiммер змiнив тактику: дружину з немовлям вiдпровадив на всю зиму до Ташкента, а Ольжине прiзвище з'явилося в графiку нiчних чергувань по лепрозорiю. Вiн довго затримувався в кабiнетi, часто викликав ┐┐ до себе, питав, чи не стомилась, скаржився на самотнiсть i благав посидiти з ним. Якось, прийшовши на його виклик, застала на столi вино й закуску. Як не вiдмовлялася, а таки змусив пригубити чарку. Пiдпивши, спробував пригорнути ┐┐, але вона так одштовхнула його, що вiн гримнувся головою об шафу i пiшов додому з великою гулею на чолi. Цiлий тиждень не з'являвся на службу. Сподiвалася всього - i гнiву, i кари, i звiльнення. Та не сталося нi того, нi iншого. Позбувшись гулi, Гiммер вийшов на службу i нiчим не виявив сво║┐ образи. Навiть вибачився, що сп'яну наробив дурниць. Думала, бiльше не в'язнутиме, i в душi радiла. Але та радiсть була передчасною. Свого намiру вiн таки не зрiкся, хоч поводився значно стриманiше й обережнiше. Чогось раптом потягло його на полiтику. Розпитував, де збираються вечорами полiтичнi засланцi, що роблять, просив побалакати з Ромасем, аби той йому дозволив вiдвiдувати вечори. - Кость Семенович вiдав про все це? - запитав обережно Грабовський. - Нi, не вiдав. - Чому? - Тут справа складна. Кость дуже вразливий. Пiсля арешту за замах на астраханського губернатора Цеймерна вiн у тюрмi збожеволiв i на деякий час був переведений _до будинку душевнохворих. Рецидиви цi║┐ недуги нагадували про себе й пiзнiше. Навiть дрiбнi ускладнення, на якi iнший зовсiм не зважав би, згубно дiють на нього. Костя треба оберiгати вiд зайвих подразнень. Сподiвалась, усе якось само минеться. - Ви дружинi Гiммера говорили про це? - Нi. Та й для чого було розповiдати? Вона порядна жiнка, але безсила. Вiн, кажуть, так глумиться над нею, що ┐й доводиться часто вiдлежуватись пiсля побо┐в. - Треба було товаришам сказати. - Треба було, - гiрко всмiхнулася. - Знаю, нашi зразу зчинили б гвалт. Не забувайте, я жiнка. Менi не хотiлось, щоб мо┐ службовi дiла i мо║ iнтимне життя ставали предметом усiляких плiток. Такi речi не роблять честi для жiнки, тим паче тi║┐, що вiдбува║ полiтичне заслання. Вiрила у сво┐ власнi сили, а вийшло... Останнiм часом, особливо пiсля сходин у Ромася, Гiммер знову почав липнути до Ольги. Тепер сягав значно дальше i дiяв настирливiше. Якщо вона згодиться стати його дружиною, то вiн покине сiм'ю i, маючи в Якутську славних приятелiв, зробить так, що Гаврилова випруть звiдси у якийсь далекий наслег, навiть за межами Вiлюйського округу. Доки скiнчиться термiн ┐┐ заслання, вони разом працюватимуть у лепрозорi┐, зароблять побiльше грошей, ви┐дуть кудись на пiвдень i там заживуть, як у раю. А позавчора, дiзнавшись про вiд'┐зд Костя, повiдомив ┐┐ цидулкою, що ввечерi прийде до не┐. Сказати це у вiчi, видно, не зважився. Ображена й обурена, вона шукала його по всiй колонi┐, аби жбурнути оту нахабну цидулку в самiсiнькi очi, та не знайшла: мабуть, навмисно завчасу пiшов зi служби. Прибiгши додому, замкнула дверi й сидiла без свiтла. Вiн таки приходив. Довго стовбичив на подвiр'┐, гримав у вiкна, дверi, але з тим i пiшов. Важкою була та нiч для не┐. Тiльки перед ранком забулася тривожним сном. I заспала, трохи спiзнившись на службу. У його кабiнетi побачила всiх лiкарiв i фельдшерiв. Вiн зразу ж накрив ┐┐ чорним рядном. Такими словами обсипав, так мерзив, що важко й передати. Вона й ледача, i нехлюйка, i нечесна, i пiдла, i зрадлива, i до служби ставиться погано. Ледве витримала, щоб не розридатись, змовчати. Але на тому не скiнчилося. Десь опiвднi Гiммерова лайка стала вiдома хворим, i вони вiдмовилися обiдати. Найрiшучiше дiяли люди з ┐┐ палати, надто Суруксут, котрий погрожував убити начальника лепрозорiю. Почувши це, Гiммер звелiв одшмагати Суруксута, а Ольгу покликав до себе. Знову кричав, тричi вдарив по головi i сказав бiльше в колонiю не з'являтись. Ну, вона i пiшла. Не втрата служби гнiтить Ольгу, нi, хоч i служба ┐й потрiбна. Iнше болить - несправедливiсть, дике самодурство, страшенна зневага до людини. Коли б хтось стороннiй побачив, як тяжко хворим у лепрозорi┐, - жахнувся б. пх зовсiм не лiкують, всi вони напiвголоднi, обдертi, живуть в антисанiтарних умовах, не мають жодного захисту вiд Гiммерового свавiлля. Санiтарами там служать звичайнiсiнькi козаки, якi не мають найменшо┐ уяви про медицину i намагаються якомога суворiше тримати нещасних людей у руках, тобто вкорочувати ┐м вiк. Навiть подумати страшно, що вони зроблять з хворими ┐┐ палати, з Суруксутом. - Ви й не зна║те, що Суруксут з колонi┐ утiк? - Утiк? - Сьогоднi прийшов додому, але його зловили й повезли назад. - Тепер може пропасти. - Справдi? - Так. Розумi║те, колонiя iзольована. Крiм обслуги, туди нiкого не пускають. Вище начальство нiколи й не загляда║, а козаки прекрасно розумiють Гiммера i вмiють йому догоджати. - Завтра пiду до справника. - Не будьте, Павле, на┐вним. Кочаровський не ма║ влади над Гiммером i сам побою║ться цього спрута. - В канцелярiю губернатора пошлю листа. Зажадаю спецiально┐ комiсi┐, яка б при┐хала й розiбралася. - Багато разiв уже писали в Якутськ, але все те не допомогло. - Треба звертатися до преси. - Це справа iнша. Та що з того вийде, ще не вiдомо, а Суруксутове життя в небезпецi. - У вас знайдеться папiр? - Певно. - Давайте зараз i напишемо. Грабовський пiдвiвся, ступив до столу, але вiдчув гострий бiль у серцi, схопився за груди й знову присiв на канапу. * * * Додому прийшов перед свiтанком. Ледве плентав, часто спинявся i, притулившись до паркана, довго вiддихувався. А переступивши порiг сво║┐ господи, зразу впав на лiжко, не маючи сил навiть розпалити в печi, зогрiти вихололу хату. Тiльки тепер почав пригадувати вчорашнiй день, але не мiг все вловити. Думки лiзли повiльно й лiниво. Ольжина розповiдь, сльози. Раптовий бiль у серцi. Нiжнi жiночi руки на грудях. Вони ще й зараз нiби пестять його i звабливо пахнуть... Пiд полудень прибiг Байбал i злякався, побачивши Павла в тяжкому станi. Зразу затопив у хатi, напо┐в недужого ча║м, нагодував обiдом, переданим Балбаарою. Так пролежав Грабовський цiлий тиждень. Уся Дабиитова родина впадала бiля нього. Байбал - уночi, а Балбаара з донькою - вдень. Один раз навiть Дабиит приходив, спираючись на палицю. Чорноока Аанис цiлими днями висиджувала на стiльчику коло його лiжка, читаючи буквар та терпеливо ждучи, коли дядьковi Павлу полегша║ i вiн розповiсть ┐й дивовижну казку про той край, де ростуть солодкi-пресолодкi суницi, черешнi, вишнi, сливи, грушi, яблука й кавуни. Слухати ту казку дуже при║мно. Дядько Павло обiця║: як Аанис стане бiльшою, а тойон дозволить йому ви┐хати на Укра┐ну, то вiн вiзьме ┐┐ з собою. Тодi вона вже на┐сться тих ласощiв досхочу... Iнодi приходила Ольга. Але з нею майже не розмовляв. Вона завжди поспiшала. Огляне його, дасть лiки i порива║ться додому - Кость Семенович, ┐дучи з Мархiно, серйозно застудився, теж хворi║ i потребу║ допомоги. Та й йому важко було говорити, бо почував себе якось нiяково. Власне, й балакати не хотiлось. Коли поралася бiля нього, вiн крадькома дивився на ┐┐ хвилястi коси, високе бiле чоло, оксамитовi брови, а найбiльше на пальцi - довгi й моторнi, як у музикантiв. Дивився i жадiбно вдихав ┐х неповторний запах. Без не┐ знову снував думки - _звихренi, непевнi, п'янкi. Розмовляючи, не згадували нi про лепрозорiй, нi про Гiммера, нi навiть про статтю, що збиралися разом писати. Якось вiн спробував заговорити про все те, але вона затулила йому рот рукою. - Не треба. Потiм. Видужуйте. Сьогоднi нарештi пiдвiвся. Ранком, як тiльки Байбал пiшов додому, зразу сiв за стiл. Статтю про Гiммеровi вчинки закiнчив аж перед обiдом. Поставивши останню крапку, випростався i полегшено зiтхнув. Як завжди, без стуку зайшов Ромась. Вибачився, що давно не був у нього - все гаса║ по наслегах, перепису║, iнструкту║. Прочитавши статтю, захоплено вигукнув: - Добре, Павле! Гостро, гаряче, а головне - вiрно й справедливо! Пора. Я про тi чорнi Гiммеровi справи чував немало навiть у далеких наслегах. Люди скрiзь ремствують на лепрозорiй. - Чув? А чому ж мовчав? Чого приймав того нахабу в себе дома? Знай, коли й далi прийматимеш, - я тобi бiльше не друг i не товариш. Так, Михайло чував навiть гидкiше, нiж тут написано, Але не знав, чи то було правдою. Павловi про те не казав, бо знав, що Грабовському вистача║ й сво┐х клопотiв. А що Гiммер в'язнув до Гаврилово┐ - про те таки не вiдав. Словом, статтю треба посилати. Але куди? - У Тобольськ. До Вiктора Костюрiна. Той, якщо зможе, надруку║. 25_ Повернувшись з пошти, Грабовський застав дома, крiм Дабиита, який залишався в хатi, майже всiх вiлюйських засланцiв. Були до краю збудженi й стривоженi. Говорили голосно, обурювалися, а Михайло Ромась, розмахуючи руками, гукав на все горло: - Голову йому одрубати треба! Коли трохи вгамувалися, розповiла Ольга. Сьогоднi вранцi викликав ┐┐ до себе Кочаровський i допитував, якi зв'язки пiдтриму║ вона з тутешнiми засланцями, зокрема з Грабовським та Дулембою. Казав, ма║ вiдомостi, нiбито вони втрьох склали якусь протиурядову спiлку i готують цiлу полiтичну акцiю. Пропонував припинити те спiлкування. Вiн, мовляв, такого не потерпить: може заарештувати й вiдпровадити в Якутськ - хай там розберуться. Про Гаврилова й не згадував - значить, фотографа у доносi не названо. Кость Семенович додав: нинi пiсляобiд вiн пiд великим секретом дiзнався вiд писаря полiцейського управлiння, що донiс справниковi Дмитро Гiммер. Повiдомив також Михальський: учора вiн чув на ярмарку мiж людьми, нiбито Гiммер вiда║ про статтю Грабовського проти нього i обiця║ суворо вiдплатити Павловi. Начальник лепрозорiю також розпуска║ поголоску про iснування серед засланцiв та║мно┐ полiтично┐ змови. Ту чутку, кажуть, поширю║ й шаман, котрий на дружнiй нозi з Гiммером. До глибоко┐ ночi точилися розмови. Усi пригадували, хто i коли приватно зустрiчався з Гiммером, про що була чи могла бути балачка. З'ясувалось: Ольга, крiм служби, зустрiчалася з Гiммером у хворого Дабиита та на читаннях "Iсторi┐ матерiалiзму" Ланге в Ромася. Бiльше, зда║ться, нiде й нiколи... Ухвалу вчинили одностайно: завтра Грабовський i Дулемба, якщо ┐х не покличе справник, самi пiдуть до нього й постараються розкрити йому очi на брехню донощика. Якщо ж Кочаровський не повiрить ┐м, вони зажадають очно┐ ставки з наклепником, прiзвища якого нiбито не знають. Опрiч того, вiдтепер усi засланцi оголосять Гiммеровi обструкцiю: нiхто з ним не вступа║ в будь-якi стосунки й розмови, навiть не вiта║ться. Дулемба запропонував: коли розмова у справника не дасть бажаних наслiдкiв, треба зiбратися на вечiр усiм, запросити Гiммера i, як прийде, влаштувати йому суд. - Та не словесний, а кулачний, - додав Ромась. - Тепер вiн, либонь, не прийде, - висловив здогадку Кассiушi. - Нi, нi, бiльше таки не прийде, - нiби ствердив Дабиит. - Не прийде! *** Наступного дня Дулембi i Грабовському не пощастило поговорити з справником. Вони застали його на службi, але той дуже поспiшав. Казав, викликають до губернатора. А як по┐хав - наче у воду впав. Минуло понад два тижнi - не повертався. Засланцi стривожилися. Що все те значить? Може, Кочаровський там, у Якутську, займа║ться доносом, може, саме його й повiз, збрехавши про виклик. З дня на день, з години на годину сподiвалися "гостей" з обласного полiцейського управлiння. Уже чекали трусу: все, що могло викликати пiдозру, позаховували або й знищили. Деякi книжки та папери Грабовського перекочували з вартiвнi в Дабиитову садибу i були схованi в копицi сiна. Грабовський бiдкався. Як, звiдкiля Гiммер вивiдав про статтю? Невже поштмейстер розклеював конверта, читав написане i розповiв Гiммеровi? Цiкаво. Але важливiше iнше: чому мовчить Вiктор Костюрiн, чому не публiку║ статтю про порядки в лепрозорi┐? Невже щось сталося з "Сибирским листком"? Цю останню загадку нарештi розвiяв лист, що вчора прийшов вiд Костюрiна. Так, сталося: в "Листк