а" ускладнення з цензурою, тому вiн зараз не може виступити з статтею полiтичного засланця - цензура не пустить. Вiктор Федорович повiдомив, що допис про Гiммера вiн одiслав у тижневик "Неделя", а чи надрукують його, не вiда║. Ще болiснiше, нiж Грабовський, переживав Гаврилов. Вiн понад тиждень валявся в лiжку, змарнiв, зсохся. Навiть поривався ┐хати до губернатора зi скаргою на Гiммера, хотiв просити, щоб його дружину повернули в лепрозорiй, а кривдника й наклепника покарали. Але товаришi вiдраджували: ┐хати зараз не варто, треба почекати Кочаровського - коли справник офiцiйно повiдомить прiзвище донощика, тодi й скарга буде вагомiшою. Михайло Ромась i в наслеги та управи не ┐хав. Ходив хмарою грозовою. Потирав руки, чекаючи, щоб справник не оголосив прiзвище донощика: можна буде влаштувати кулачний суд Гiммеровi, остаточно звести з ним рахунки. А Дабиит мовчав, сердячись на свою праву ногу, яка все ще поболювала й змушувала його спиратися на палицю. Тепер рiдко заходив до Грабовського, а коли й навiдувався, то сидiв мовчки, думаючи про щось сво║. Нарештi при┐хав з Якутська Кочаровський. Але нi Ольгу, нi Грабовського, нi Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик Адамович пiшли до нього самi. Вiн вислухав ┐х, сказав, що донос про ┐хн║ спiлкування справдi ║. Навiть переказав змiст, а донощика не назвав. Цього вони, власне, й не чекали, плекаючи надiю вчинити суд. Старанно готували збори, а Ромась вiв перемови з керiвником лепрозорiю, заманюючи його в товариство. У призначений вечiр зiбралися до Кассiушi. Та суд не вiдбувся. Михальський, який останнiм прибув на зiбрання, повiдомив: йдучи сюди, вiн стрiв пiдводу окружного полiцейського управлiння, котра везла напiвживого Гiммера. Фурмани казали, що знайшли лiкаря за мiстечком. Хтось, видно, почастував. Може, й не оклига║, бо голова провалена, а хребет переламаний. - Шкода-а, - пожалкував Ромась. - Значить, суд переноситься. - Може, й назовсiм. - Якщо не оклига║. Прийшовши додому, Грабовський застав у хатi Дабиита. I здивувався: той був веселий, говiркий, ходив без палицi. Тiльки коли почув про Гiммера, враз змовк i спохмурнiв. Довго сидiв нiби опечалений тим, що сталося. - Невже видужа║? - запитав, прощаючись з хазя┐ном, але вiдповiдi не ждав. *** Гiммер хворiв уперто. Нiби важився чоловiк, що йому вигiднiше: чи остаточно податися на той свiт, а чи звестися на ноги й ще топтати ряст, доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли в лепрозорiй i поклали в окрему палату. Спершу лiкарi i фельдшери колонi┐ рiшуче одмовлялися доглядати свого начальника. Довелося навiть втрутитися Кочаровському. З лепрозорiю в мiстечко щодня приходили вiстi. Засланцям ┐х приносила Ольга, яку одразу ж пiсля нападу на Гiммера було викликано в колонiю i запропоновано повернутися на свою посаду. Тi вiстi були мiнливi й видавалися майже неймовiрними: смерть то насiдала на Гiммера, то одступала. Якось навiть пройшла чутка, що начальник колонi┐ вiддав боговi душу, а на другий день уже гомонiли, що вiн зовсiм видужав, завтра чи пiслязавтра заявиться i перстом вкаже на свого напасника. Всi тi суперечливi й непевнi звiстки сприймалися засланцями по-рiзному. Гаврилови сподiвалися помсти, якщо Гiммер виживе. Ромася найбiльше непоко┐в майбутнiй суд. Грабовський ждав число "Недели" з сво║ю статтею. Михальський та Кассiушi, цi нерозлучнi книжники, ходили настороженi, переймаючись Ромасевим мстивим настро║м. Найближче брав до серця чутки Дабиит. При звiстцi про погiршення Гiммерового здоров'я вiн бадьорiшав, а коли говорили, що воно полiпшу║ться, - супив брови i тяжко зiтхав. Мисливець намагався приховати свiй стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те. Лиховiсне текли днi й ночi також у Кочаровського. Ще б пак: у самому серцi його величезного округу такий непри║мний, прямо-таки ганебний випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусiдньому окрузi, в Якутську, Iркутську чи й у столицi iмперi┐. Хай би навiть царський трон завалився. До всього того йому, вiлюйському справниковi, жодного дiла нема. А це ж ско┐лося в нього. Та ще з ким - керiвником колонi┐ прокажених, лiкарем, який ма║ пiдтримку в губернаторськiй канцелярi┐. До того ж одразу пiсля доносу на полiтичних. Хто винуватий, хто скалiчив Гiммера? Ясно - полiтичнi. Вони, вони - i бiльше нiхто. Але викликати ┐х до себе в управлiння нiяк не випада║: жодних доказiв проти них нема. Звiдкiля б могли знати про донощика? Пред'явиш звинувачення, почнеш допитувати - зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу. Нi, викликати полiтичних не можна. Крiм того, Гiммера мiг пригостити хтось iз обслуги лепрозорiю або навiть з хворих. Майже тиждень просидiв Кочаровський у колонi┐. Говорив з лiкарями, фельдшерами, допитував козакiв, хворих, та нiчого не виявив. Городовi притягнули до справника декого з мешканцiв мiста, але й те намарне. Так минуло три мiсяцi. Уже й запахло провесiнню: хуги втихли, снiги драглiли, дерева сумно хитали голим вiттям i опiвднi плакали прозорими слiзьми. Ночами трiщала крига на Вiлю┐, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце бралося на небосхил все вище та вище, золотавi багнети пронизували понуру тайгу. Знову прийшла звiстка, i цього разу певна: Гiммер таки видужу║, а для поправки його повезли в Якутськ. Захвилювалися Гаврилови: будучи в Якутську, де ма║ мiцну руку, начальник лепрозорiю напаскудить ┐м. Друзi порадили Костю Семеновичу: сам ┐дь у Якутськ зi скаргою про переслiдування дружини, бийся до кiнця, а ми надiшлемо колективний протест. Гаврилов послухався. * * * Цього разу Михайло Ромась був бiльше збуджений, нiж завжди. Ще здалеку, побачивши Грабовського, махнув йому рукою i побiг назустрiч. - Здоров був, - схопив за обидвi руки. - Ти знову хмарний та смутний? А дивися ж - весна навколо! Хай вона й не укра┐нська, не така гомiнка, а все ж - весна. Знову над чимось марику║ш? Вiршi, еге? - Так. Зна║ш, Михаиле, зда║ться, буде нова збiрка. Михайло регоче: - Не мала баба клопоту та й купила порося. Отак, Павле, i в тебе. Вiршi, вiршi, статтi. Вони, ясно, також потрiбнi, хай читають люди. Але ще потрiбнiше щось конкретне, практичне. Розумi║ш? Служити людям! Взяти хоча б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по всiй Якутi┐. Навчав чоловiк людей обробляти землю, вирощувати городину. Звiсно, все це, з першого погляду, дрiбне, майже нiкчемне, але необхiдне, особливо тут, де господарська культура, якщо вона тут ║ взагалi... - А як з тво┐м переписом? - пита║ Грабовський. - Нiчого, посува║ться потроху. Закiнчую. Та ║ нове дiло... Михайло Ромась, знаючи наближення того кiнця, почав було нудитися: за що ж тепер корисне взятися? I, зда║ться, натрапив. Прочувши, що незабаром збираються вiдкрити у Вiлюйську метеорологiчну станцiю, вiн уже ходив до Кочаровського. Чутка ствердилась - станцiю будуватимуть. Кому ж нею орудувати, як не йому, Михайловi? Хто тут краще обiзнаний з метеорологi║ю i технiкою, нiж вiн? Кочаровський згодився доручити це йому. Павло не намилу║ться сво┐м другом. Скiльки сили й завзяття в нього! Який вiн до всього практичного вдатний. Коли б ту силу й енергiю йому, Павловi. *** У Павла справи також посувалися - збiрка вiршiв, про яку казав Ромасевi, таки складалася. Повiльно, але визрiвала. Уже й заголовок ┐┐ окреслився - "З пiвночi". От би справдi сказати людям слово про цей суворий край, про тутешн║ життя. Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло тво║, яке майбуття в тебе? Перо шарудить, нашiптуючи веснянi мотиви: Зiйшли снiги, шумить вода, Весною повiва; Земля квiточки викида, Буя║ травка молода, Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Промiння щедро лл║; Гайок привiтно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок вигра║. Сiяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиска; Хова║ зверхня ця краса Смердючi болячки Поклавши ручку на стiл, виходить з хатини. Довго сто┐ть за порогом, оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вiлюя. Непривiтна зараз вона, якась злиденна й насуплена, аж смутком повiва║, наче пiсля пожежi. То ж там, на Укра┐нi, зараз уже одцвiли сади, поля ряхтять квiтами, люди майструють, нагострюють сапи, коси. А тут тiль-тiль розворушу║ться земля. Та й повiльно ж, мов тюрма. А для чого в цьому кра┐ тюрми? Достатньо запроторити людину сюди - i вона вже в тюрмi, хоч i незамкнутiй. Добре колись казав Микола Ожигов - як звiдсiля втечеш? I куди? Взимку замерзнеш серед снiгiв, а влiтку - пропадеш у хащах та болотах. I влiтку i взимку - хижа й голодна звiрина. Страшний край. А люди як люди - i там i тут. пхнi радощi й болi, думи й праця. I мрi┐ про щастя. Дабиит ловить звiра. Байбал прагне подолати одвiчну мерзлоту, одiгнати тайгу, здобути людям родючу землю. Балбаара збира║ насiння всiляко┐ городини. А он десь, зовсiм поблизу, наче за стiною, чути, як i в Охтирцi чи Харковi, дружний перестук сокир, молоткiв, повискування пилки. Вiн добре зна║, звiдки все те долина║ - з будiвництва купцiв Розторгу║вих, де Байбал i Дулемба заробляють нужденнi копiйки. Вони, купцi, квапляться, хочуть ще в цьому роцi розгорнути промисел. Риба, м'ясо, хутро. Готуй сво┐ руки, Дабиите. Нiколи вже не розiгнеться твоя натруджена спина, Байбале... Грабовський уже не раз ходив на будiвництво Розторгу║вих. Придивлявся, як споруджуються будинки. Вiн зна║ багатьох з тих, що тут працюють, - i росiяни, i чукчi, й укра┐нцi, i ескiмоси, а найбiльше - якути. Учора був свiдком нещасного випадку: коли висаджували на стiну масивну балку, вона зiрвалася i чотирьох теслярiв покалiчила, а Киргиелей наклав головою. Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю - та й усе. Просили люди Розторгу║ва змилуватися на похорон, але дука вiдмiгся: сам, каже, винуватий, роботу менi затримав. Книга четверта _ БIЛЬ У СЕРЦI Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечерi, вранцi... Чи ж приголубить душа жiноча Хоч на хвилинку, хоч наостанцi? Стою, питаю... Нема нi гуку... Мутиться розум, слабiють сили .. П. Грабовський 1_ Уже понад тиждень минуло пiсля вiд'┐зду Гаврилова в Якутськ. Тодi, як удвох iшли з берега, випровадивши Костя Семеновича, Ольга просила не цуратися ┐хньо┐ господи, навiдуватися. Вiн обiцяв, та сво║┐ обiцянки не виконав. Чи не нагнiвалася, чи не зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. I якщо нагнiвалась, то справедливо: скiльки сил оддала, рятуючи його вiд рiзних недуг, i нiчого за тi послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно, негарно i нелюдяне. Але хiба вiн не вiдвiду║ тому, що не хоче, зневажа║? Нi, нi! Вiдчува║ i добре розумi║: як пiде, то не вгаму║ свого серця. Воно здола║ i його, i ┐┐. Так, так, - здола║. А чи ма║ вiн моральне право кохати Ольгу? Надiйка була вiльна, як птах, ця ж замiжня, з родинними обов'язками, хворим чоловiком. Нi, не ма║ права. До того ж йому ще не вiдомо, чи коха║ вона його. Тому не ходив усi цi днi до Гаврилових. Не хотiв також людського поговору. Сподiвався, серце охолоне, вгаму║ться. А воно... Учора побачив Ольгу з вiкна козачо┐ школи, коли проходила вулицею, i знову весь спалахнув. Довго пiсля тогo блукав по мiсту. Хотiлось зустрiти ┐┐, i боявся. Навiть придумував собi рiзнi ситуацi┐ несподiвано┐ зустрiчi, ┐й загрожувала небезпека, вiн рятував ┐┐... Прийшов додому за пiвнiч. У сiнях знайшов записку. Прочитав уже в хатi, при свiчцi: "Хотiли бачити Вас, та, на жаль, не застали. Чого цура║тесь? к новини". Пiдпису не було, але пiзнав Ольжину руку. Лаяв себе, вiдшукуючи в пам'ятi найдошкульнiшi слова. I чого понесло його до тi║┐ школи? Мав надiю зустрiтися з учителем, котрий обiцяв пiдшукати йому учнiв. Це мiг зробити й iншим часом. Та й то - хiба ж знав, що вона саме тодi йтиме? Приходила. "Чого цура║тесь?" Цура║тесь. Боже святий, боже правий! Цуратися святинi? Де це було, коли, в кого? А що там за новини? I хто разом з нею мiг бути? Ромась? Дулемба? Чоловiк? Останн║ найiмовiрнiше - чого ж би писала вiд чийогось iменi. Значить, новини привiз Кость Семенович. Якi вони? Не заспоко┐вся до самого ранку. Безлiч разiв перечитував тi кiлька слiв, виведених милою рукою. Уже й напам'ять вивчив ┐х, звiльна повторював, як молитву, а все ж у папiр заглядав. Кожне слово з того рожевого паперу дихало на нього святешно й загадково. Вдивлявся у них, наче в чари. I думав. Рано-вранцi вiн таки пiде до Гаврилових. Не пiде - побiжить. Саме вранцi. Щоб побалакати з Костем Семеновичем i не стрiтися з Ольгою, яка буде в колонi┐. Так. Тiльки так. Та ранком, i сам не розумiв чому, але снувався по хатi, як замовлений. Перегортав старi часописи, переглядав якiсь нотатки, в котрих нiчого цiкавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислi, що навмисно зволiка║ свiй прихiд до Гаврилових. Вiдчував, чому саме так робив, - Ольги ж зараз дома не було, - але побороти себе не мiг. I раптом сама Ольга ластiвкою майнула пiд вiкном. Навiть не повiрив тому. Та як не повiрити, коли ось вона вже переступила порiг. Свiжа й радiсна, коси живим срiблом ворушаться на плечах, а щоки аж пашать райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличенiсть i сама почина║ розповiдати. А далi - дивна розмова. Так, так, учора вона приходила разом з Костем, перед вiд'┐здом чоловiка. Куди по┐хав? У Якутськ. Як там пожива║ Гiммер? Видужав нiби, але звiдти вирушив не до Вiлюйська, а в Ташкент. Чи тимчасово, чи назовсiм - невiдомо. Це розповiдав Костевi Серж. Казав булькач, Гiммер почува║ себе скривдженим. Лiкар немовби нiяких лихих замiрiв супроти Ольги не мав, усе те вона сама вигадала; сподiваючись прославитися серед полiтичних засланцiв. Вiн, Гiммер, i зараз не ма║ лихого серця на не┐. А от Серж за свого друга вiдплатить. Не Ользi, нi, комусь iншому, то _ще буде видно, але вiдплатить. Чого ж Кость Семенович удруге по┐хав до Якутська? к надiя, що губернатор дозволить нам повернутися в Якутськ. Ото й подався за тим дозволом. Там пiдшукуватиме й роботу. А Павло таки нехороший. Ну, чому за всi цi днi й разу не заглянув у хату? Загордився? I сьогоднi не збирався? Спасибi. Ну, хай йому не до вподоби ┐┐ товариство, хай. Не до вподоби? Виходить так. Мiг би не вечорничити, не досвiткувати в не┐, а лише прийти, привiтатися, сказати слово-два i пiти. Та вiн же й цього не зробив. А коли б вона за цей час померла? Йому однаково? Однаково... Ольга нiби глумиться над ним, навмисно смика║ його нерви, давно й так уже розсмиканi. I що ти ┐й на це вiдповiси? Скажеш правду? Нi, нi, такого не буде. Не буде! Павло, як хлопчисько, кида║ сякi-такi слова, а бiльше вiдмовчу║ться. Не зна║, де й очi сво┐ подiти. А ┐й хоч би що. Ходить по хатi грайлива, збуджена, з якимось глузливим настро║м. Що це Павло малю║? Вона пiдходить до столу, перегляда║ купу списаних паперiв, на деяких спиня║ться, перечиту║. О, вiн творить, вiршу║! Значить, "не згинайсь, угамуй сво║ горе"? Добре. Ну, коли вже так його приворожила муза i не одпуска║ вiд себе, то Ольга не буде змагатися з тi║ю богинею, не кликатиме його до себе, не вiдбиратиме дорогого часу. Хай собi пише, хай творить, бо все те потрiбне людям. Може, i ┐й колись присвятить кiлька рядочкiв. Хороших, щирих, дружнiх. Еге ж? Що ти ┐й скажеш? Та вiн для не┐ ладен прихилити небо,_ дiстати найдальшу зiрку, обiйняти тайгу!.. Чи напише? Уже написав. I не кiлька рядкiв, а десятки вiршiв, найдорожчих, наймилiших. Хай вони не всi присвяченi ┐й, але народилися в його серцi не без не┐. Коли вiн пише, то це вона, Ольга, водить його рукою, мережить мрi┐. Чи розповiсть ┐й коли-небудь про все те, чи звiрить святу та║мницю? Нi, мабуть, нiколи. Не може звiрити, не ма║ права. Нiколи. Гай-гай. Легше носити розпечений шворiнь у грудях, нiж цю та║мницю-муку. Ользi весело. Вона вся так i ся║ радiстю, мов весняне небо. Чiтко окресленi, наче вирiзьбленi, жiночi форми та принади, тривожна хвиля шовку на високих грудях, палкi очi-блискавки i десь глибоко-глибоко зата║не в зiницях тужливе шумовиння... Завтра свято. Недiля. Вона таки одiрве його вiд роботи. I нема чого супити брови. Йому треба спочити, погрiтися на сонцi. Човен уже замовлено. Вони будуть лише удвох. Попливуть далеко-далеко за течi║ю Вiлюя. Скупаються, половлять рибу. Вiн читатиме ┐й сво┐ вiршi, а вона слухатиме так уважно, як ще нiколи i нiкого не слухала. *** Прогулянка по Вiлюю зараз зрина║ в його уявi, як знадлива казка. Берестовий човник, легесенький, наче висушена трiска, мiрно похиту║ться на хвилях, що односять його вниз течi║ю. Вона у квiтчастому шовковому платтi, на якому змiшалися пелюстки червоних троянд i кетяги бузку. Сидить на тупому носi човника, розповiда║ про сво║ безтурботне дитинство, iскристо смi║ться. Iнодi нагина║ться, захоплю║ рукою холодну воду i бризка║ на нього. Вiн - босий, без сорочки, з розвихреним чубом. Пiдставив худi плечi лагiдному сонцю i слуха║ ┐┐, кермуючи веслом. Берег порожнiй i чистий, аж свiтиться. Купались довго. Плавали. Потiм лежали на гарячому пiску. п┐ чорнi коси, пiдсихаючи, врунились над високим бiлим чолом, а в очах коливалась промениста заграва Чи вiд зваб ┐┐ молодого, налитого буйними силами тiла, яке вперше отак бачив, чи вiд тi║┐ палахкотливо┐ заграви, Павло почував, що й сам пала║. Вдовольняючи ┐┐ прохання, розповiдав про сво║ минуле життя, та робив це якось нiби пiдсвiдоме, не чуючи власного голосу. Коли розповiв про дружбу з Надi║ю Сигидою i прочитав деякi вiршi, Ольга вперше за весь день засмутилася. Схиливши голову на руки, лежала мовчки i важко дихала. - Ти ┐┐ дуже любив? - спитала перегодом. Вiн мовчав. - I зараз коха║ш? Вiн не вiдповiдав, але вона бачила вiдповiдь на обличчi. Враз пiдвелася на колiна, обгорнула його шию руками i поцiлувала в губи. Спершу вiн навiть не збагнув, що сталось, i розгублено заклiпав очима. - Вибачай, - сказала, витираючи сльози, якi бринiли на ┐┐ довгих вiях. - Це за не┐ i за тебе, за вас обох, за те, що ви такi... Як повертались до мiста, куди подiла човен, де розпрощалися, Павло всього того не пам'ята║. Прийшовши в свою хатину, якийсь час сидiв за столом нiчого не бачачи. Потiм упав на лiжко i так пролежав з вiдкритими очима до ранку. А вранцi взявся писати листа Франковi. Не пiдвiвся з-за столу аж до темно┐ ночi. Не думав про стиль, красу й смислову наповненiсть слова. Писав мiшма - i вiршами, i прозою - так, як напливали самi думки, як лягали на папiр. А коли закiнчив i перечитав, стало соромно. I перед самим собою, i перед свiтом. Що подума║ Франко, прочитавши всю цю душевну зливу? * * * Як не вiдмагалися, а Дабиит пiсля исиаху таки забрав ┐х додому. - Коли б не пiшли, - казав дорогою, - то ж була б найбiльша зневага й образа. Ви ж мене врятували, ви... Юрта, дбайливо прибрана, посмiхалася. На пiдлозi - гарно вичиненi шкури звiрiв. У кутку, майже пiд самою стелею, - гiллястi оленячi роги, пов'язанi барвистими стрiчками. Обабiч них - велике коняче копито i кошлатий загривок. На стiнах - рiзнi iграшки з бiло┐ кiстки. Всi║┐ цi║┐ мудро┐ краси хазя┐ ранiш, либонь, i не виказували. - Спасибi, що прийшли, - хвилю║ться Балбаара, заставляючи стiл мисками й глечиками. - А я виглядала, виглядала, чому ж це вони, думаю, баряться? - Павловi, жiнко, давай зразу п'ять чоронiв кумису, - жарту║ Дабиит. - Щоб знав, як вiдмовлятися. Ольга Василiвна ще сяк-так, а вiн уперся, хоч налигачем тягни. I що там цiкавого побачив на тому исиаху? Як i торiк, i позаторiк... - Не зовсiм так, - заперечу║ Байбал. - Торiк правував Мичар, а нинi - люди тiльки згадували його полохливу душу, яка вже вита║ серед небожителiв. Цього разу замiсть олонхо розповiдалася казка про дуку Бойтилу та барахсана Бордо. Менi, Павле, син Бордо, Берт-Ер, бiльше подоба║ться, нiж Нюргун. - I Нюргун дуже привабливий. - Еге ж, привабливий, та всi його дiла схожi на байку. Визволив дiвчину, лицаря. А Берт-Ер пiсля смертi братiв i батька не тiльки розправився з Бойтилою, а й повiв за собою рабiв. - Досить вам про те, - просить Балбаара. - Сiдайте до столу. Господиня славно подбала про свято. На столi - i оленина, й конина, i яловичина, i ведмежатина, i заболонна каша, i саламаат[30] та ще й рожевi лiлi┐, солодкi на смак. Навiть смаженi гриби. пх, тих грибiв, Байбал позавчора назбирав у лiсi для Павла й Ольги. Насмiявся тодi Грабовський досхочу, бо в кошику старого вперемiш з ┐стiвними грибами були й отруйнi. Це Павла не дивувало: вiлюйчани майже не вживають грибiв, а тому не знаються на них. Коли вже кiнчали обiдати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи за руку, наче свого однолiтка, Дулембу. - Отак його, так, - радiв Байбал. - Волочи ледацюгу. - I вже до Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся? - Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки, - балакали, читали. - Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна, а цього разу пiдвела дiда. Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить пiдстрибнула до Грабовського лисичкою. - Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз, Красный нос", ага! - До кiнця? --Весь - Зна║, зна║, - докинув Дулемба. - Менi розказувала. - I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка. - Що? - Не скажу. - Нi, треба сказати, - заохочу║ Генрик Адамович, змовницьки пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти. Аанис склала на животi руки ┐ голосно почала: Ну, прокидайтеся, дiти. Ранок - до книжки пора! Сонечко вспiло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращi прога║те днi, - Пiзно вертати, - нiколи пх не повернете, нi! - Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив? - Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi сво┐х вiршiв ┐й нiколи не читав. - Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi дав менi книжечку, таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила. - Он якi - диву║ться Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича зна║. - Добре, онуко, - радi║ Байбал, втираючи долонею щасливi сльози на очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером. - О, дiд знову за сво║. - А ти, сину, не смiйся. Дума║ш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й як розбереться, побачиш. ...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти, за руки. Зараз вiн зовсiм забув те, про що недавно писав Франковi. I душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все кудись раптом зникло, наче нiколи й не було. Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися одне на одного, немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув ┐┐. 2_ Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла - завчасу. Була збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правiй руцi тримала конверта, протаврованого чорним штемпелем. - Кость написав, що дозвiл на пере┐зд до Якутська дали. Звелiв поволi готуватися в дорогу. I змовкла. Грабовський сидiв, наче вражений громом. Кiнець. Вiн певно зна║: життя без не┐ буде для нього порожнiм i злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби навiть треба було величезними зусиллями завойовувати ┐┐ любов - все те не лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина... Ольга, мабуть, вгадувала його сумнi думки. Вона пiдiйшла, сiла на стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала: - Як же, Павле, далi? Вiн здригнувся. - Ти про що? - Що менi тепер робити? - Готуватися, ┐хати, - вiдповiв, немовби мечем рубонув по власному тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув. - А ти ж як залишишся? - Я? - Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо. - Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно лиш те, що без тебе, Олю, каратимусь. - I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю собi, як через кiлька днiв не буду бачити тебе. - А як же з Костем? *** Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що тепер лежали на столi, i в грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття. Часу, зда║ться, минуло небагато, а змiни й самому впадають в око. Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той настрiй. Не такий тембр. Замiсть житт║ствердного мажору часто прохоплю║ться болiсний мiнор. Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi. Все це - тво║ власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якiй житт║вiй нагодi придасться? Ти ж колись сам - пригаду║ш? - говорив, подумки викладаючи сво║ кредо, що поет мусить... Бере аркуш зi столу. Рука ледь-ледь тремтить, i папiр звiльна похиту║ться. Перед очима мерехтять рядки: На гiрке життя уродився я, Не зазнав i раз щастя змолоду; Знудьгувалася вся душа моя Серед вiчно┐ стужi-холоду. На шляху мо┐м скрiзь хрести самi Якась iродська сила ставила, Святу молодiсть пiдтяла в ярмi, Мети людсько┐ нагло збавила... Так, так - власне, особисте. А до того ж у ньому стiльки скарги i розпачливого лементу, стiльки жально┐ муки... Ось другий аркуш, також нiби блага║ не чiпати його: Куди подiнусь я з нудьгою, Куди подамся вiд журби, Робак, роздавлений ногою, Нiкчемна iграшка судьби?.. I третiй - сумний, сумний та невеселий i набурмосений, як пiзня якутська осiнь: Не прийде надiя, одурить - я знаю, Бо то вже мiй жереб такий; Без долi вродився, без волi сконаю... _ О-о, а тут уже й зовсiм вi║ цвинтарним холодом. До самого краю, до останньо┐ межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна розпука клубочиться i вола║: Годi! Несила, незмога Так безнадiйно страждати. Годi! Скiнчилась дорога... Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Зда║ться, було - "Людина ║сьм...". Але нi, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут поста║ ще бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в ┐┐ словах - нiчого, крiм гнiтючо┐ зневiри i темно┐ безнадi┐. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою, не здатний нi на що. Слаботи. А скажи по правдi, кого здиву║ш тими слаботами? Скiльки ┐х на всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж тодi, пройнявшись ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме тi важкi кайдани, якими окуто ┐┐ руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про не┐, громаду. Пiдводиться з-за столу, сну║ по хатi, а запитання, гiркi й пекучi, мов отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи ┐┐ на шматки. Чим одiб'║шся вiд них, чим? Хiба що... Ех, люди добрi, люди милi, не кваптеся з осудливими доганами, з суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю спiвчуття, нарiкаю на долю. Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю на тi лихi обставини життя, якi вбивають душу в людинi i здорове тiло прирiкають на дочасну загибель. Це горе найперше вража║ серце. Усiм нам, мученикам. Що ж тичеться мене особисто... I сказати соромно, i думати страшно, але, зда║ться, ще нiколи безнадiя та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так... Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них забув? А тво┐ брати, сестри? А весь свiт - близький i дальнiй? Свiт працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не бува║ розпуки? Подумай. Чи, може, хочеш руки накласти на себе? Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку. Геть зойки! Геть особисте! Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку! Настали серце вогнями, а не болями! Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки! Служи, спiвець, громадi! Хай твоя пiсня будить людей на прю велику! Он подивись на Лесю, згадай ┐┐ пiснi крилатi, якими не нахвалиться навiть Iван Франко. Також хвора, ┐┐ теж мучать сухоти, але вона, та слабосила дiвчина, живе й диха║ громадськими думками й настроями, смiливо кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньо┐ мли ---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла" А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, якi мотиви забринiли у тво║му серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло --- нiчого не робиться, стану гадати - чомусь не гада║ться..." Соромся! Це не тво║, не для тебе воно! Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед ними невiдомi далi розгорни. Окриль ┐х стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби, окриль ┐х iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед iнших стяг новий неси! Ти завинив перед громадою. I ма║ш звiрити ┐й свою найщирiшу сповiдь. Скажи все, все до краплиночки, нiчого не _забудь i не приховай. Вона, громада, зрозумi║ тебе. Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його очi, як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись холодно┐ води, знову сiда║ за стiл, бере ручку i схиля║ться над чистим аркушем паперу. Сповiдь лл║ться журно, але на душi вiд не┐ легша║. _ Я пав духом на час, я заслаб в самотi, Весь погнувся пiд горя вагою; Враз померхли були iдеали святi, Я не бачив зорi за нудьгою... Я ридати почав, проклинати людей, Я почав на весь свiт нарiкати, Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей, Забув звагу - братiв рятувати. Власнi болi самi в мо┐м серцi жили, Я знiкчемнiв у власних недугах; А що ближнiх мо┐х муки гiрш опрягли, То яке менi дiло до других? Тяжко сльози лились, що у мене нема Та й довiку не буде вже друга; Остогидла менi до загину тюрма, З виду темна не сходила смуга... О, простiть мене ви, непохитнi борцi, Та погляньте знов приязним зором! Про знемогу мою, про хвилини оцi Менi _навiть i згадувать сором. В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед; Вiдживають колишнi замiри; Перейшов по душi дошкульний уверед; Знов я повен надi┐ та вiри... 3_ Так, так - повен надi┐ та вiри. I самому трохи дивно. Вересень уже нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшу║ сивi тумани, обляга║ землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i якимсь привабливiшим. Зда║ться, й тайга одступилась вiд мiстечка. I на людських обличчях поменшали слiди скорботи. Навiть тюрма позира║ менш зловiсно, анiж минуло┐ весни й лiта. Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знамену║, що вiщу║? Невже в очах посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них? Можливо. А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспоко┐лось, переживши тяжку розлуку? Почав забувати ┐┐, Ольгу? Нi. Нi. Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'┐зду Гаврилових, а вона не одступа║ться вiд нього: щоночi заквiтчу║ собою його тривожнi сни, навiва║ гадки, а цiлими днями чату║ звабною тiнню. Iнодi привиджа║ться до того зримо, що вiн почина║ розмовляти з нею. Ось i зараз сто┐ть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом, аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i з болiсним докором. Хiба витрима║ш, мовчатимеш, не обiзвешся до не┐? Олю! Олю! Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi бездольному. Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi нелегко. Без тебе конаю, мiсця не знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi й душевнi недуги. Ти зна║ш мене, а попереду ж - тутешня зима... Важко, але iнакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна. Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене, коли вже завiтала в мою господу. Повiк не забуду тi║┐, чи не найважчо┐ в мо║му життi, години, коли приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костевi муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або самим чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки. Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього тремтiли руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще нижче схилявся над роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його - загроза назавжди втратити тебе? Очевидно. Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке високе благородство, яка гiдна подиву людянiсть, яка внутрiшня краса вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався не лише за себе, а й за нас. Саме так - i за нас. Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить Кость зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс на пiдводу, i сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забува║ться. А коли ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в очi, сказав: - Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала на мене, на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще ║ час, подумай. Я не буду проклинати тебе. Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав: - А ви ж, Павле, як? Залиша║тесь однi? Витрима║те? Не зiгнетесь? Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не вистачило сил. Вiн зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у тебе, в нас. Минуло┐ ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь облитий холодним потом, i вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою, марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем у руках. Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни, нi в будь-якi iншi химери, але коли розвiялось страшне сонне видиво, то багато чого передумав. Що дi║ться з тобою, з вами, дорогi мо┐? Справдi недуга? Знову переслiду║ Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще важче на серцi. Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як ма║тесь. Уже й писав, але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все не зважуюсь. Думка та серце змагаються, i вона часто забира║ сво║. Все допиту║, як прокурор: - Нащо засилати отi листи, такi смутнi? Мушу дослухатися ┐┐. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати вам серця, й без того наболiлi? Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i не запахнуть... Лиха доля спiткала нас, наше кохання: Здибались ми ненароком Терпiть далеку неволю... Я був таким одиноким, Ти ж вiдшукала вже долю. Глухо скрiзь, холодно, темно; Смерть повiва║ могильна... Щастя я прагнув даремно, Ти його дати невiльна. Два-три слiвця ненароком, Двi-три усмiшки коханих... Вражений болем глибоким, Знову б вiджив я в кайданах. Та непiдхоже бурлацi Збуджувать марiння краснi... Ми народились для працi, - Геть же всi пориви власнi! Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися в мо┐й душi i вилилися з не┐ ще весною, коли ти була тут, бiля мене, коли мо┐ i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав ┐х у глибокiй та║мницi. I тепер прости, що згадав. Також поза сво║ю волею. Не можу не згадати, бо вони стали мо║ю молитвою, яко┐ нема сил нi забути, нi бодай на мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально диктують свою волю. Пекельна молитва, але що подi║ш з нею - вона моя, моя. Пита║ш, як живу? Дивися сама. От воно, мо║ життя бурлацьке, все перед тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'┐здi небагато змiнилося в ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi - хiба вимiря║ш, чого зараз бiльше в мене? Недавно вичитав у пресi, що галицькi приятелi видали збiрку мо┐х перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав ┐м книжечку сво┐х нових творiв. Нарiк ┐┐ просто, без будь-яких поетичних прикрас - "З пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi повертаюсь до ┐┐ чернеток, що зберiгаються в мене, перечитую ┐х, доробляю i ясно бачу: книжка - занадто вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками. Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що мiг зробити, як поминути ┐х? Усi вони не вигаданi, не награнi знiчев'я, всi правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я плакав, мучився, писавши деякi з вiршiв, що ввiйшли до не┐, i тим рятувався вiд тяжко┐ згуби. Ти зна║ш мене, серденько, зна║ш краще, нiж будь-хто, тобi не треба пояснювати, сама все зрозумi║ш. Але навiть при тiй журбi, яка пану║ над усiм збiрничком, менi зда║ться, що вiн з погляду поетично┐ технiки ║ найлiпшим серед усього написаного мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та книжечка - неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши ┐┐, ще повнiше уявиш собi, як я жив, як почував себе, i коли стрiчався з тобою тут, i пiсля вашого вiд'┐зду. Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не знаючи, куди подiтись з сво║ю розпукою. Хочеться плакати, плакати без краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст, наче ┐х зацiпило назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь. Переклади. Та й ┐х не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви собi, прямо-таки впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а я ковтаю його з якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того не краща║, а гiрша║ менi. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги, наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово "нiколи" назавжди втаврувалося в мо║му мозку, проникло в найдальшi закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змi║м. Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але Крук - о, той безжальний, страхiтливий Крук... "Гей, прорiчнику зловiщий! Чи ти птах, чи демон вiщий, - Богом, скритим вiд усiх, Вкупi з небом заклинаю - Ти скажи: в надземнiм раю, Межи ангелiв святих, Чи зустрiнусь я з душею Незабутньо┐ Ленори, Чи побачусь там iз нею, Що скраша║ райськi доли?" Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" - "Хто б не був ти: птах брехливий А чи Демон, Дух злостивий, Геть вiд мене! Геть туди, - Проказав я, з мiсця вставши, - Геть - де Пекло Ночi завше, Не вертайсь менi сюди! Чорнiш пiр'я твоя злоба, Твоя лжа, тво║ "нiколи"; З мого серця вийми дзьоба; Щезни, лютий!" Крук поволи Вiдповiв на те: "Нiколи!" Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук, - понурий вiщун смертi. I зараз бачу його на бюстi Паллади: сидить, лиховiсний, вгриза║ться залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висоту║ з себе одне-║дине слово: "Нiколи!" А навколо нього все живе крижанi║. Дивитись на це, розумiти, вiдчувати - страшно й моторошно, бо отi пазури, отой закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини нашого нерадiсного буття. Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чу║ш? Але я... Нi, не пiддамся йому! Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "нiколи!". I вигукну на весь свiт: - Життя переможе!!! Як товаришi дивляться на мою роботу? По-рiзному. Михайла Ромася поезiя не дуже цiкавить - цей захоплений сво┐ми практичними справами. Цiлими тижнями вешта║ться по наслегах, а як повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж захлина║ться, викладаючи привезенi новини. Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з Дабиитом готу║ться до зимового полювання. А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав ┐м уривок з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав: - Вiднинi круки - пекельнi вороги мо┐. Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважа║ романтиком-занепадником. Може, вiн i ма║ рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докiнчити почате... Недавно викликав нас усiх Кочаровський i об'явив царський манiфест: замiсть десяти лiт повно┐ безправностi менi визначили чотири роки. Бачиш, як змилували