хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзна║ш тiльки тодi, коли зустрiча║ш вiч-на-вiч. У життi сво║му ти зустрiнеш ┐х i одразу пiзна║ш. Будь тодi безжальним, борись з ними. - Я ┐х знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв. - А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай ┐м те, чого вони жадають - золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за не┐... Ти - Iгорiв син, будь як отець твiй! - Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцi║┐ землi, мо┐х людей... - Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи... З Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших - однi дверi ┐┐ виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi ┐┐ могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга. У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi. На очi ┐┐ набiгали сльози, але вона стримувала ┐х. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почу║? А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер ┐┐ сльози, щоб хтось почув ┐┐ гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя... Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю. Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Ки┐в, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою. Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала. I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею сво║ю. Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в не┐ у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя. На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк ма║ свою надiю, бо нема║ в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало ║ таких, що побачили сво┐ надi┐ здiйсненими. Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ┐┐ любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там по┐хав Роксай з князем до Iскоростеня - i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза. А життя iшло, i народжувались новi надi┐. Це було давно, коли, як це добре пам'ята║ Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини ┐х спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато во┐в полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були ┐хнi дiти. I вона вiддавала вже ┐м усi сво┐ сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли - ┐х ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто ┐й допоможе! Тепер Гора не та! Стiни ┐┐ посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i во║води, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка - княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв. Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чу║, як до князiв iдуть оцi бояри, во║води, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають ┐х тiуни й ябетники* (*Ябетники - княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування - землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжо┐. Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про не┐ забули. Просити, а чого просити? У ┐┐ руках ключi вiд теремiв княжих, усiх поко┐в, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина - i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра... Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi ┐┐, що сто┐ть бiля лiжка, ║ тiльки два суво┐ полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини ║ кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно - верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще ма║ платно - дарунок княгинi, у якому пода║ князям у стравницi. I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не ма║. ┐й, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в не┐ вкрадено душу. 4 Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси - там сто┐ть сторожа, береже город, не змика║ вiй. А в теремах бояр i во║вод, у хижах попiд стiною - темно, тихо, там ходить сон. Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра - там окреслю║ться чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвня║ться й надовго застига║. То бiля вiкна сто┐ть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до не┐, думки заважали спочити. От вона й запалила свiчу на столi, сто┐ть бiля вiкна, дивиться на нiчний Ки┐в, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги. Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочива║, не спить княгиня Ольга? Стурбувала ┐┐ звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно ┐й i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання. Та нi, не це турбу║, не це не да║ спочити княгинi. Колись, як мужа ┐┐ Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини ┐┐ пiдростають, в них вся любов i душа княгинi. Не новина для не┐ й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Ки┐в - сто┐ть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Ки║ву й печенiги, що, як пси, блукають з сво┐ми улусами в полi. Мислить княгиня й про фортецю над Доном - Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря ┐┐ купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв сво┐х до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами. Розумi║ княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумi║, що обсiда║ вона Русь сво┐ми фортецями, насила║ на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода. Але княгиня бiльше всього бо┐ться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править сво┐ми землями, вже скiльки лiт не зна║ Русь бранi. Кличуть во║води ┐┐ йти на печенiгiв, вимiтати ┐х з поля, рушати на Саркел. Во║вода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на укра┐нах сво┐х i в полi Русь пролива║ кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповза║ до Русi Вiзантiя. Та хiба княгиня сама не зна║, скiльки зла ма║ Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня лл║ться гаряча кров ┐┐ людей? А все ж ┐й зда║ться, що навiть найважчий мир, тиша рiдно┐ землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi збро║ю. I немарне говорила нинi княгиня, що сама по┐де до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збира║ться туди по┐хати, хоче говорити з iмператорами. Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно ┐м гострити проти не┐ зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi зда║ться, що коли вона побува║ в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю. Iнше турбу║ княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригаду║ минулий день, ранок, перед нею все сто┐ть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до не┐, зда║ться, долiта║ останнiй його крик: "Княгине, помилуй!" I дума║ княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу ┐┐ ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у не┐ суду й правди... Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей ║ множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду. Княгиня Ольга пригаду║ покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устроя║ землю. Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригаду║, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла ║си на стiл, судяй правду... Але що ║ правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли лл║ться кров на укра┐нах Русi i в самому стольному городi Ки║вi?! Чому ж лл║ться кров, що змушу║ одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобуто┐ на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захища║ честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi? Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? - о, той, хто ма║ славу, зна║, як ┐┐ зберегти; честь? - i ┐┐ руськi люди - хай тiльки хто посягне - зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено - клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, - скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жаха║ться, - що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь? А проте княгиня Ольга розумi║, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а во║води з во║водами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумi║ взяти сво║, кожен з них зумi║ дiстати, що йому треба, й вiд князя. Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди - це рядовичi* (*Рядовичi - люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'┐ люди, це вони лiзуть у житницi во║вод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси! А хiба не чу║ кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на ┐┐ дворах, переорюють межi ┐┐ земель, роблять перетеси в ┐┐ лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках? Княгиня розумi║, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись во║води й бояри честь - нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу - бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини - а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран - тепер хваляться добром сво┐м i достатками. Здрига║ться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах ┐┐, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за не┐ власною кров'ю. "Але ж, - дума║ княгиня Ольга, - Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв - то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..." Усе сво║ життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Ки┐в-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав. Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити - при║днати.) до Ки┐вського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'┐хала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятсько┐ землi, устрояла Руську землю. Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Зда║ться, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд? Раптом вона обрива║ сво┐ думки, здрига║ться, прикипа║ руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долина║ крик людини. Крик цей народився далеко, але, зда║ться, луна║ зовсiм близько, поруч з теремом. - Княгине, помилуй! - вчува║ться княгинi Ользi, i вона сто┐ть, напружено слуха║, що ж буде далi? Та крик бiльше вже не повторю║ться. Народившись вдалинi, вiн там i завмира║. - Що це? Що це? - шепоче княгиня. "Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мо┐ гриднi вершать суд..." Вона молиться й не чу║, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиня║ться на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, - бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду. От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з ║вангелi║м у руцi, сто┐ть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiга║ по блiдому його обличчю. - Хто це? - одрива║ голову вiд пiдлоги й оберта║ться до священика княгиня Ольга. - Це я прийшов до тебе, - тихим голосом вiдповiда║ вiн. - Адже ти мене кликала? - Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня вста║, стомлено сiда║ в крiсло, недалеко вiд не┐ на лавi сiда║ священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста. - Княгиня молилась, i це добре, - почина║ священик. - Але чому нинi княгиня неспокiйна? - Менi страшно, отче. - Чому? Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить: - Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи... - Ти речеш правду, княгине, - згоджу║ться й похиту║ сивою головою священик. - Велика Руська земля, дужа, незборна. - Немало трудiв, - веде вона далi, - поклали батьки мо┐, князi, щоб з'║днати племена й роди, одбити ворогiв, - скрiзь знають нинi Ки┐в i Русь. - I ти, княгине, немало зробила, - дода║ священик, - устрояя Русь, ти биша для не┐, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi. Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких гра║ вiдсвiт свiчi, бере руку й запиту║: - Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збива║ спiле жито? - Про що ти мовиш, княгине? Княгиня сплеску║ руками, а потiм приклада║ ┐х до серця. - Колись люди мо┐ жили родами сво┐ми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були ║динi в племенi сво┐м, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом. - Свiт незмiнний, княгине, - вгаду║ нитку ┐┐ думок i вiдповiда║ священик, - ми тiльки iними очима зримо й бачимо його. - Нi, священику, - перебива║ його княгиня, - свiт змiню║ться, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, во║вод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось? - Свiт незмiнний, княгине, - ще раз каже священик, - одвiку брат iшов на брата, i Ка┐н перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо ║ на небi мiсяць, а ║ й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що ма║мо ми - його слуги? - Але де мiй бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед мо┐ми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу. - Не суть важливе те, яким ликам вклоня║ться людина, важливе те, якого бога сповiда║ вона в душi сво┐й. - Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" - а бояри й во║води мо┐ кажуть, що аще уб'║ муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" - а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто. - Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнча║ за добро й проща║ кожного, хто сотворив зло. - I убивство проща║? - Проща║, коли це на добро людям. - То що ж ║ добро й зло? Священик довго не вiдповiда║, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном. - Добро й зло iснують у свiтi, - промовля║ вiн, - одвiку i житимуть такожде довiку, бо ║ бог, але ║ й диявол, бо добро - вiд бога, а зло - вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий вита║ над ним. Бог рече: життя наше на землi - це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там - на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, ге║на вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола. - А багатства землi? - запиту║ княгиня. - Вiд бога, - вiдповiда║ священик. - Все вiд бога - князевi корона, слава й честь, во║водi - сво║, боярину - сво║, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбу║ тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим - йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола - вверже його господь у ге║ну. I ниций, чорний чоловiк, що стражда║ на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос. Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах ┐┐ з'являються лагiднiсть i покора. - Молись, княгине, - чу║ вона тихий, але владний голос священика. Вона ста║ на колiна. - Молись, - каже священик. - Вiн захистить тебе й захистить Русь. Княгиня Ольга почина║ бити поклони. - I хрести ┐х, - долiтають до не┐ слова пастиря. - Приведи ┐х до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом. - Не можу, - одрива║ вона голову вiд холодно┐ пiдлоги. - Сама - вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа. - I навкруг тебе багато християн, - каже священик. - Уже сто лiт у Ки║вi сто┐ть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочива║ митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарi┐. к церква наша й у Новгородi... - Вiдаю, - дивиться вона на образ Христа, - i знаю, що iде Христос по Русi, призрiва║ багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей мо┐х не можу. Безлiч-бо ┐х живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я ┐х. - Молись за те, щоб сяйво Христово┐ вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в ┐хнiх душах. Молись, молись, княгине, - говорить священик, i обличчя його суворiша║. Вiн сам ста║ поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiка║ великими краплинами свiча. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi ки┐всько┐ княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто при┐жджали до Ки║ва, про смерть старiйшини-дiда й ждав першо┐ нагоди, щоб побувати вдома. Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Ки║вом. Вони брали сво║, частину давали вiд себе Ки║ву. У близьких же землях - Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй - господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга - над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли ┐┐ знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала сво┐х мужiв з дружинами. З однi║ю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi. Хвилюючись, у лодi┐, якою купцi з Ки║ва ┐хали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша. Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами - хижу рiдного дворища. Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища. Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав. Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi. - Хто тут ║? - гукнув у пiвтемряву. - А кого тобi треба, чоловiче? - пролунав голос з глибини. Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi. - Я - Добриня! - крикнув вiн. - Сину! - закричав тодi й Микула. - Я ж думав, це Бразд або Сварг. Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього. - А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою. - Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, - звернувся до жони, - приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi ║ ще одна корчага. Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiло┐ свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча... Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч. - Отак батька Анта й не стало, - почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. - Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi. - Його поховали як слiд? Зробили тризну? - Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд... Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили. - Хто? - Брати мо┐ - Бразд i Сварг. - За що? - А от за це, - розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. - Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили... - I ти ┐м усе вiддав? - Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, - вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду. - А собi що взяв? - Ого, - вiдповiв батько, - i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми ┐┐ собi, Добрине. Для тебе берiг. Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки - Ант, Улiб, Во┐к. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулi║ю, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, - а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулi║ю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма, бармиця - сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв дерев'яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, - а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч - набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi. - Спасибi, отче, - вiдповiв Добриня батьковi. - Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться. - Чому ж не знадобиться? - замислився Микула. - Зброю в домi добре мати. - Про iнше думаю я, отче, - повiв далi Добриня, - обiкрали тебе брати, все забрали. - Мабуть, так, - зiтхнув Микула. - Отень двiр, говорили, тобi... От i ║... Усе нiби ║ - i нiчого нема║. У клiтях - порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж сто┐ть. - То, може, я пiду до Сварга й Бразда? - Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли сво║... по покону... - Так чим же я тобi можу помiч дати? - запитав Добриня. - А що менi допомагати? - вiдповiв i навiть засмiявся Микула. - Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазя┐н. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти. - Ми проживемо, сину, - додала й мати. - От тiльки Малушi жаль, - замислився Микула. - Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати ┐й посаг - умикнули б дiвчину з нашого роду. А так... ну що ж, у не┐ руки також добрi, де будемо ми, там i вона. Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про не┐. Вона розумiла тiльки одно - ┐й бажають добра. Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце - адже справдi жде ┐┐ тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу нема║. I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав: - А що, коли я вiзьму Малку до города? - Що ти мовиш, сину? - навiть не зрозумiв батько. - А те, що хочу взять Малушу до Ки║ва. Чи по┐деш ти зi мною до Ки║ва, Малко? - звернувся вiн до сестри. Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими сво┐ми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня пита║, чи згодна вона по┐хати до Ки║ва. Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загаду║ батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi. - Ну, Малко, - вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, - думай сама, що робити. Чи хочеш до Ки║ва? - Хочу... - тихо сказала Малуша. - Отак i буде, - сказав Добриня, - вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, по┐демо ми до Ки║ва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах - во┐ iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I такi руки, як у тебе, знадобляться, - бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть... Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Ки┐в i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив: - То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо ┐хати... Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде ┐┐ наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, i сяде вона в лодiю, попливе до Ки║ва. Але все це, мабуть, правда. У хижi тлi║ вогнище, червонкувате його промiння освiтлю║ стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис... Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для не┐, зав'язала в убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) - доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона зна║, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу - маленьку фiгурку голо┐ жiнки з довгими руками й пухлим животиком - це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою - так було певнiше, що вона по┐де... Зiбгавшись у куточку лодi┐, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде ┐┐ в майбутньому, але не могла його уявити. пде Добриня, взяв ┐┐ з собою, далi станеться що станеться... А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд. Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiка║ вiд лодi┐ берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз ┐┐ наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодi┐, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами. I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки сво║ село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося ┐й, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi? А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодi┐ ки┐вських купцiв, якi зустрiчались ┐м на водному шляху. I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в сво║му куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на та║мниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi. Усе ближче й ближче був Ки┐в. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город - з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород. За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи ┐х, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд. Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Ки┐в. Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубо┐ далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Ки┐в! З лодi┐ видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори - з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих. Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п'явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян - ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду - чадi. Це мiсце так i звалось - передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни. Унизу, над самою Почайною - на Подолi - знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев'яний Волос* (*Волос - бог худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодi┐ й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець - шлях, яким рушали на конях у далекi кра┐ни купцi з Ки║ва i яким приходили сюди чужi люди - заморськi гостi. 2 Тiльки лодi┐ пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi. Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний. Аж тепер зрозумiв вiн, що в Ки║вi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. При┐дь до Ки║ва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось - Подол, он - Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодi┐ встав - у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн при┐хав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позира║ на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, яко┐сь дiвчини не пустять?! Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт. - Ти вже сиди тут i жди, - сказав вiн Малушi, - а я пiду поникаю там i повернусь. - Я сидiтиму й ждатиму, - вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась. Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, ┐й стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, хова║ться в сво║му гнiздi. Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як ┐хав з нею в лодi┐, - звичайний, простий. Аж гульк - на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи во║вода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гука║ до не┐: "Малушо! Малко!" Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала ┐й мати. Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодi┐. Добре, що хоч вузлика - материн подарунок - не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi. А Добриня ┐й каже: - Лiзь до мене! - Куди? - Та сюди ж, у сiдло... Ще й руку подав. Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi - i мов прикипiла на луцi поперед брата. Добриня торкнув коня, вони по┐хали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодi┐. Вони ┐хали якийсь час по низинi - Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками. - Не бiйся, - сказав Добриня, - це торг, а ото сто┐ть бог Волос. I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум'ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на не┐. Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже ┐дуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi яко┐ видно стiни, ворота, мiст. Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив ┐┐ щитом, ще й сказав: - Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить ┐┐ брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь ┐й треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, диха║ кiнь, чула, як важко диха║ й Добриня. А Добриня ┐хав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому сто┐ть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, ┐хав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв про┐жджа║ цими ворiтьми - один туди, другий сюди, з Гори ┐дуть - конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються - конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою - той козу, iнший - вiвцю, ще один - бранку з поля. Спробуй поговорити з ними - не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й сто┐ть на воротях сторожа - береже князя со дружиною, але й себе не забува║. Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi - такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник ┐де по Горi. - Та це ж Добриня, - виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. - Гей, Добрине, де ║си бував? Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi. - Правду рече Тур, - закричали тодi кiлька гриднiв, - де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв? Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали ┐┐ колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата. Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув: - Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чу║те, сестра!.. I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину. - Так чому ж мовчав? - промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. - Сказав би, то воздвигли б славу... - Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: - А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом ви┐жджала на Гору. Зичу я, Тур, i