а навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали. - Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! - зустрiла ┐┐ холодним, злим поглядом Пракседа. Що могла ┐й сказати ключниця? 4 Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там - багатство, все ся║, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити. Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя". Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила. Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив ┐┐ красою сво║ю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата. Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала ┐х вдачу, душi, силу. Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи ┐┐ в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд не┐ ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила ┐┐ в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди. Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожно┐ години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ┐┐ зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив ┐┐ ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах. Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв. Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона ┐┐ уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ┐┐ дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало ┐й радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому ┐┐ перевiряла, в усьому ┐й нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в сво┐й хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за сво║ життя. I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi - ласкавi, на людях - сердечнi, справедливi, щирi а в життi - в сво┐х покоях, свiтлицях, опочивальнях - зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, во║води Свенелда, священика, усiх, усiх. Боялась вона й княжичiв - синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на не┐ веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово - наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась... Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр - княгиню - поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить ┐й, ую Асмусу, особливо Улiбу. I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав ┐й, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на не┐ ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме - не спита║, хтось йому щось дасть - не подяку║, а тiльки що - нагрима║. Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Зда║ться, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила - все в свiтлицi заблищало. Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на не┐. - Доки ти будеш прибирати? Чого згина║шся, навiщо? Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив. I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась - княжич Святослав. Хотiла тiкати - вiн заступив ┐й шлях. - Ти чого плачеш? - Я не плакала, княжичу, ║й-Перун, не плакала. Вiн подивився на не┐ очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусить дивитись на Малушу. - Гей, ти, дворянко! - сердито промовив Святослав. - Не плач! За чим, за чим ти лл║ш сльозив Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх. I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине ┐┐. А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув ┐┐, зупинився, сто┐ть, жде, навмисне жде, поки вона випроста║ться. I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав - з суворою посмiшкою, з примруженими очима. 5 Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня. I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали ┐й, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне - свою честь. Якось Добриня ┐й сказав: - А чи зна║ш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе? Вона навiть зашарiлась, - вiд гриднiв, як це ┐й всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про не┐? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала. - Що ж вони говорять? - запитала Малуша. - Кажуть, - вiдповiв Добриня, - що ти така ж, як i ключниця Ярина, - зайвого корчажка меду не даси, покорм вида║ш скупо, У не┐ одлягло вiд серця - отже, говориться не про ┐┐ дiвочу честь. - I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, - сердито вiдповiла вона братовi. - А тво┐ гриднi ненажери, ┐м цiле гов'ядо дай, то й тодi буде мало. Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра - не за гридня заступа║ться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумi║, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку. Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто ┐м служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi. Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, - примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося йому, що Малуша витира║ на обличчi сльози. Диви, не можна ┐й сказати й слова? А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом сво┐м Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став. Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат. Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й во║водськi, i боярськi, i княжi дочки. Вiн полюбив ┐┐, ходив тут, по Горi, а жадав ┐┐ бачити, ┐здив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про не┐. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв ┐┐ на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про не┐, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже ┐й все щиро, одверто. Сказав би ж вiн ┐й, як це думано й передумано, мабуть, так: "От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь..." Так думав почати Тур, а далi б сказав: "...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'┐хала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, ┐стимеш княжi об'┐дки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'┐хала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!" Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi: "А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долi нема║ в тебе i не буде ┐┐ тут, на Горi, i в мене ┐┐ не буде довiку; я ж тебе, чу║ш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже дають князi гридням, якi ┐м вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!" Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд сво║┐ долi... I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу. Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн ┐й не скаже. Доки була вона робою, вiн був ┐й до пари, - о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в не┐ ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi. Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона - iнша, вона така, як i ти, Туре!" Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не бо┐ться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за не┐. Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею, махав сво║ю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи. Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах ┐хньо┐ хижi. I тодi Тур сказав: - Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих. - Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду. - Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав: - Коли б то так, то було б добре... бо я... Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав. У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя. Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi 957 року вирушила до Константинополя, ┐хати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море - древня назва Чорного моря.), як звичайно ┐здили купцi i гостi. Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантi┐ безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому ┐┐ почту легше було ┐хати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами. До далеко┐ цi║┐ подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, р║зами. Взимку ж для княгинi й почту ┐┐ на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими во║вода Свенелд послав тисячу во┐в у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли ┐х минатиме княгиня, а далi проводжати ┐┐ понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв. Довго думала княгиня й над тим, кого ┐й взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона ┐хала, а для хитро┐ й мудро┐ розмови, в час яко┐ напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що ки┐вськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона ┐хати з собю ще й родичок сво┐х - посестрин* (*Посестрини - двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського. Тi тiльки цього й ждали - шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однi║ю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здиву║мо!" А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала: "Заждiть! Яко┐ ви заспiва║те, коли вас колихне море Руське!" Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала: "Менi б по┐хати з княгинею до Царевого городаi^ Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже ┐й судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли ┐┐ княгиня ┐де в далеку дорогу, Пiсля однi║┐ безсонно┐ ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя. - I ти, отче, по┐деш зi мною, - сказала вона. - Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться. - До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона. Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро: - Навiщо ж менi ┐хати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi? - Зi мною по┐деш, отче, аки пастор iстинно┐ вiри. У нього заблищали очi. - То, може, матiнко княгине, ┐демо ми для того, щоб там взяти для всi║┐ Русi християнську вiру? - Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти по┐деш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю... Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову: - Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка. - Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх во║вод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей мо┐х, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос... Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив: - Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама ся║ш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю. - Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним мо┐м чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньо┐, одебелиша-бо серце ┐х, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю. Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це в Ки║вi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - пiвнiчнi племена Древньо┐ Русi.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всiй землi. - Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Русько┐ землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, ┐демо до Константинополя? 2 Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Ки║ва з далеких заморських кра┐н прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там тепло┐ години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де ┐х застала й не пустила до Ки║ва зима. Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Ки║ва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось ┐хати мiсяцями й роками - безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник - за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й во┐ном, - на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель ┐хали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й ки┐вськi купцi попадали в землi заморськi. Три шляхи тяглись вiд Ки║ва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Тана┐с* (*Тана┐с-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Ки║ва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким ┐здили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi - в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Ки║ва на захiд - у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв. Але в Ки║вi на Подолi все забувалось - i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не до┐хали до Ки║ва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодi┐ на лодiю, стояли великi, довгi ушку┐, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландi┐ грецькi. А всi люди, що здалеку ┐хали ними до Ки║ва, поспiшали в одне мiсце - на Подол, на торг. Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг велико┐ площi, посеред яко┐ стояв високий стовп, палахкотiв вогонь. Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубово┐ колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот ┐┐ досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги. Це був Волос - бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надi║ю пiдходили гостi ки┐вськi, що ┐здили в далекi кра┐, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни. Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав сво┐ жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi ки┐вськi й заморськi пiдходили до нього й складали сво║ дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса. Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божо┐ подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна - полотно, хутро, - вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжн║ сховище речей: боговi - боже, жерцям - на сущий день. Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi ки┐вськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель. З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут ки┐вський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над сво┐м оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравi║ць - не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, - обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар. На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських - новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь - янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горноста║вих, чорно-буро┐ лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай - нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Русько┐ землi, i ┐м ║ що продати гостям заморським. А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться ┐хнi лодi┐, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей. Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Ки║вi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби ┐хнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки - коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi - оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти - пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi. Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'ялено┐ риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти ┐х пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi - вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною. За херсонiтами - аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна. Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують ┐х: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз ┐хнi мечi ще кращi, бо вони гартували ┐х у м'язах живих рабiв. I раби ║ тут, ┐х також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв. Товар вiдда║ться за товар: пшеницю - за сiль, хутро - за оксамит, мед - за коней, i за пшеницю - хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей ║ й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також ║ золото й срiбло - це гривнi, куни, р║зи - шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута. Крiм гостей та купцiв ки┐вських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Ки║вi, як не на торг? Сюди йдуть i ┐дуть на возах з Гори, тут ║ що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг - i то для нього добре! I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр - перський шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили во║води в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники - в гiршому одязi, в поршнях - тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди - у сукманинi, серм'язi. Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка - тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й во║водськi дочки, iнодi разом iз сво┐ми матерями. Все ┐х тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись. Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян - жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли - агати й рубiни.), вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на во║вод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв. З Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Ки║ва, у Вiтичевi, сто┐ть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi. У людей, що ┐хали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога - спочатку Днiпром, далi - морем. Багато з них вже не раз водили лодi┐ з Ки║ва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодi┐ й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки - на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря. Рано прокинулись усi в княжому теремi - i княгиня Ольга, i родички ┐┐, i жони князiв земель, що на┐хали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи ┐х опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, - вони готували одежу для княгинi, дари, ┐жу. Терем нагадував вулик, з якого готу║ться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами. Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила ┐┐, як було велено, пiсля змiни друго┐ нiчно┐ сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях. - Отже, я ┐ду, - почала вона. - Болить серце, ни║ тiло, повiк не покинула б Ки║ва, але, вiда║ш сам, мушу ┐хати... - Не турбуйся, княгине, ┐дь спокiйно, - сказав Све-нелд. - Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! - сплеснула вона руками. - Ки┐в, усi землi - як вони будуть без мене? Вона справдi не уявляла, як тут буде без не┐. - Залишаю я на столi Святослава, - мовила далi княгиня, - нехай робить суд, да║ правду людям, говорить з во║водами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе... - Не турбуйся, княгине, ┐дь спокiйно, - ще раз сказав Свенелд. - Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходiмо, там мене вже весь почет жде. Золота палата ки┐вських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було во║вод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила. Коли княгиня вийшла з сво┐х поко┐в, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок сво┐х, слiв, купцiв, якийсь час мовчала. - Зробимо по покону! - нарештi сказала вона. - Сядемо. I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i ┐м на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли. I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було квангелi║, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв - вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли - по божому слову. - Вставайте! - промовила Ольга. Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольсько┐ вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й во║водами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi. Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для не┐ приготовлений був куточок. Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори - вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала: - Що ж, якось до┐демо! А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок вiд цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула ┐┐ й розсунула. - I це добре! - дiловито додала вона. - Дорога далека! Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави. - Закутайте менi й ноги! - звелiла служницям. I вони хутром закутали ┐й ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'┐здом, i замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодi┐ княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком право┐ ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, во║води й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан. Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молоча┐в, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от ┐┐ покличе. Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Ки║ва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу. А княгиня все сидiла в лодi┐, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена. - Ну, - промовила нарештi, - то й рушаймо! - Рушаймо! Рушаймо! - загомонiли на лодiях. - Рушають! - озвався берег. Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi - якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодi┐ були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодi┐, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега. - Матiнко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi. Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сидiла бiля керма першо┐ лодi┐ похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя. Вiяв горiшнiй вiтер, i лодi┐ швидко тiкали вiд Вiтиче-во┐ гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однi║ю в голубiй iмлi. Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Во║води кликали сво┐х гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим ┐хати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша. Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити. Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi во║води Iгоревi Бождан i Остер. - Що б сказав князь Iгор, - засмiявся, показавши сво┐ щербатi зуби, во║вода Бождан, - коли б то бачив, яка рать вируша║ на Царгород... - Мовчи, - хитро пiдморгнув до нього во║вода Остер, - бо з цi║ю раттю послав свою жону й князь наш переяславський. - А що, коли й моя жона, - сказав князь Добислав. - Щоб сам посилав ┐┐, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга - то i по┐хала моя Сбислава. Нехай ┐дуть, рать... Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодi┐ пливуть Днiпром i веде ┐х княгиня Ольга. - Не так ходили ми колись супроти роме┐в, - роздратовано мовив во║вода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром. - А вiдала ж колись княгиня наша, хто ║ ворог Русi, а хто друг, - знову почав Добислав. - Де на Русi суть вороги, вона вiдала, - сказав на це Бождан, - примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не зна║, клянусь Перуном, не зна║. - Коли б то вона сидiла не в Ки║вi, а десь на укра┐нах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто ┐┐ на нас насила║. Хай би при┐хала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там облива║мось. - А вже облива║мось, - додав тисяцький з Роднi Полуян. - Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насила║ ж ┐х один ворог - iмператор роме┐в. I замислились во║води, стоячи над Днiпром, який носив лодi┐ ┐хнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi сво║┐, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь. - Неправе дiло задумала княгиня, - сказав Добислав, - i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь! 4 Довго довелось княгинi Ользi з почтом сво┐м добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодi┐ пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина. Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi - ┐х нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила ┐хнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морсько┐ води уста й одверталась, дивилась удалину. Вона вперше в сво║му життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами - то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами. Лодi┐ пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода. Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на ┐хнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукало┐ чайки. "...Руське море! - думала княгиня. - Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах сво┐х! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземно┐!" I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi збро║ю вона ┐де i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. к в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантi┐, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати. I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантi┐, що в них також ║ сво║ сонце, сво┐ землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь. I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона ┐де мирно, як християнка, з нею ┐де презвутер iстинно┐ вiри священик Григорiй. Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад ┐┐ закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi. Але вiн говорив: - Це все добре, матiнко княгине, пливемо в ма┐-розма┐, коли на морi тиша й покiй, ┐хати та й ┐хати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затрима║мось у тому Константинополi?.. - Хiба що, Супруне? - Страшне Руське море восени, коли почина║ться ревун* (*Ревун, або рю║н - вересень.), - говорив Супрун. - Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш - потопить, до берега рушиш - розiб'║ об скелi. Страшне Руське море восени. "...Швидше, - дума║ княгиня, - до Константинополя - i назад до Ки║ва". Серед темно┐ ночi довгим ключем пливли лодi┐, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря. 5 Iмператор Костянтин дiзнався, що лодi┐ русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю. У Вiзантi┐ завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ поширювали межi iмперi┐ й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в квропi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида - Мармурове море.) й тому мрiяли поширити сво┐ володiння на схiд i пiвнiч. Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там - уявлення не мали. I тому iсторики ┐хнi писали: "Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i