щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi сво┐ у невинних, безпечних розвагах i в гордому споко┐. Житлом ┐м ║ чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев ║ ┐хньою ┐жею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрача║ для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови сво┐ й кидаються в хвилi морськi..." (Плiнiй). Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких роме┐ називали гiпер-бореями* (*Гiперборей - пiвнiчний вiтер.), дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей ┐┐, як i багато iнших народiв Азi┐ й Африки, зробити рабами. Грецькi купцi сiдають на сво┐ кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. пм назустрiч виходять мiсцевi жителi - гiперборейцi - i радо ┐х приймають, називаючи гостями сво┐ми, бо звича║м людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. I греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксiнським* (*Понт Евксiнський - Гостинне море.). У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявля║ться, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де сто┐ть город Ки┐в, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Ки║ву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди. I земля в них багата - там ║ безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б'ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля. Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами ┐дуть туди грецькi патрикi┐ - полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзу║ться в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя. Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони при┐жджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. I завойовники затримались тiльки на пiвостровi, що врiзу║ться в море, - у землi Корсунськiй* (*Корсунська земля - сучасний Крим.). Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Аксiнським* (*Понт Аксiнський -Негостинне море.). А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями ки┐вськими, з великими сво┐ми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з'явились до Константинополя. I це були не тi гiперборе┐, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди. Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати роме┐в. Вони говорили, що в них ║ досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, роме┐, будують сво┐ мiста над ┐хнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Iтиль-рiку. У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону сво║му - перед хрестом, - що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди - по покону сво║му, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту* (*Давати роту - присягатись.), що берегтимуть мир з iмперi║ю, доколи свiтить сонце. Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Роме┐ ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Iтиль, порiднилися навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а ┐хнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Iтиля, фортецю Саркел. I знову руськi князi не раз приходили на сво┐х лодi-ях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дi║ по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Iгоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю. До того ж Русь була й не одинока. Мiж ┐┐ землями й iмперi║ю лежала ще одна кра┐на, яка також не хотiла пiдкорятись iмперi┐, - Болгарiя. З цi║ю землею i ┐┐ людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звича┐ в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю сво┐м письмом. Вчителi ┐хнi, Кирило й Мефодiй, бували в Ки║вi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь сво┐х священикiв, князь ки┐вський Iгор i каган Болгарi┐ Симеон, бажаючи добра землям сво┐м, один за одним ходили на Константинополь. I роме┐ однаково тремтiли перед русами й болгарами. Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки - i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П'яниця, i Василь I, i Костянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ - боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти ┐┐. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його - Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат "Про управлiння iмперi║ю" i ще один трактат -"Про народи". Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих сво┐х трактатiв. Коли посли його i купцi ┐здили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з'являлись до iмператора i розповiдали йому про городи ┐┐, землi й людей... Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цi║┐ землi й ┐┐ людей. Для нього то були схожi мiж собою гiперборе┐, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у сво┐х трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар -сусiдiв Вiзантi┐, а потiм... потiм бити й русiв, захоплювати ┐х багатi землi. "Роздiляй i владарюй", - так писав iмператор. Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарi┐ помер лютий ворог римських iмператорiв - болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарi┐ сво║ вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. кдине ще мали болгари - вiру, церкву: ┐хнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на сво║му столi в Доростолi. Коли лодi┐ княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарi┐ Петро свiтляними знаками вiд фара* (*Фар - маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку: - Лодi┐ русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя. Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою ┐де на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I ┐м не належать знамена. Ки┐вський князь Святослав? Але вiд сво┐х купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя... "Може, це зла витiвка русiв, - думав iмператор Костянтин, - може, ┐дуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?" I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг. 6 Бiльше як сорок днiв пливли лодi┐ княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд. Увесь час ┐м щастило - на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрi┐ не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине ┐х десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала ┐м шлях - доводилось посуватись вперед на веслах, во┐ гребли день i нiч, у кров побили руки. Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландi┐, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазi┐, Арменiану, Пафлаго-нi┐, Халде┐. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантi┐. Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi - на вiсiмдесят весел кожен, - обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi - а ┐х було бiльше десяти - пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з'явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодi┐, - цiлий день, нiч, ще один день. - Це вiйськовi кораблi роме┐в; отi великi - дромони, меншi - скедi┐, - сказали бувалi во┐. - Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами? На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки во┐ на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись. I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось - там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля. Це був Босфор - мета ┐хнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя. Грецькi дромони й скедi┐, що переслiдували ┐х в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну ┐м заявились новi кораблi роме┐в. I скiльки не пливли лодi┐ мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедi┐. Схоже було, що вони готовi першо┐-лiпшо┐ години пiдняти якорi й накинутись на лодi┐ русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами. - Стережуть роме┐ Босфор, - говорили на лодiях, - бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу. - Крий боже, - озвався на лодi┐ iнший голос, - зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi... - А що? Нападають? - Ще й як! У гречина совiстi нема║ - на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне - забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни! Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк ┐┐, князь Iгор, плив iз дружиною сво║ю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодi┐, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради... Тепер лодi┐ княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня ┐хнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на сво┐х лавах - встали, а гребцi випустили з рук держаки весел. Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки. Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту - собору свято┐ Софi┐. - Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! - лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях. Тiльки бувалi, покалiченi во┐-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. пм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, - в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами. Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдно┐ землi, турботи про яку привели ┐┐ сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Ки┐в, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито. Недовго вже пливли лодi┐ морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд - затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй. - Зустрiчають? - дивувався хтось. - Не зустрiчають, а обдивляються, - вiдповiли йому бувалi во┐. Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються - нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море. На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдно┐ iмперi┐ - Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв роме┐в, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що ┐х, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею сво┐х рабiв поставили ┐х iмператори Нового Риму - Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники ┐хнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд ┐хнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами. Побачили гостi з Ки║ва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодi┐ руськi довго пливли тi║ю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама - монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi. У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, - на них ┐хали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравi┐, кгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту - iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались. Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом - Перу, що нагадувало передграддя Ки║ва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори. Коли лодi┐ зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Ки║ва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi. Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдно┐ землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до не┐, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати. - Матiнко княгине! - бiдкались вони. - Гинемо! Захисти нас, заступись!.. Купцi стояли навпроти княгинi в лодi┐, що колихалась вiд легко┐ хвилi, й говорили: - Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей - з кгипту, Азi┐, iспанцiв, а хоч i франкiв - вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород сво║ добро - хутро, мед, вiск, - все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi ║ надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до ║парха* (*кпарх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч - продавай, бо один тiльки мiсяць ма║ш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то ║парх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись. Знову ж, - вели далi купцi, - коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажа║мо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить ║парх i що ┐м самим непотрiбне: шовк - найгiрший, оксамит - прiлий, i то кожен ма║ право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, при┐хали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, ма║мо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим по┐демо на Русь? I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили: - Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всi║┐ землi. Що й говорити, багатства тут ║ досить, де кгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мi║ю, - все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi - у iмператора та його пат-рикi┐в. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине! Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi. 7 Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями. Пiднявшись на лодi┐, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити. I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв... Пiзнiше, коли лодi┐ були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволя║ться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина - купцi вже знали грецькi порядки. Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озбро┐вшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось - хто зна║, бо вимовляли вони замiсть Прастена - Фрастьона, замiсть Степана - Стандера. - Оце, - смiялись купцi, - почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Ки║ва, чу║те? Царевi мужi переписали купцiв, якi при┐хали на торг, а тодi запитали: - Чи всi? Купцi вiдповiли: - Нi, не всi, бо з нами разом зi сво┐ми послами при┐хала ще й велика княгиня руська Ольга. Царевi мужi перезирнулись. - Княгиня Ольга?.. Але ж у Ки║вi князь Iкмор? - Був у Ки║вi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, - вiдповiли купцi. - 3 нами ж при┐хала його жона i велика княгиня руська Ольга. Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд ║парха добре придивитись, хто при┐хав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодi┐ й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, - хiба мало гостей при┐жджа║ до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?! I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились ┐й, але не знали, як дiяти. Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть ┐м грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть ┐х у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города. Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких при┐хала з купцями сво┐ми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без ┐хнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег. Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на сво┐й лодi┐ й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Ки║вi. I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, при┐хавши до цього чужого мiста? Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було ║парха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й поко┐: по чотири купцi на келiю, жони - по двi в келi┐, а княгинi Ользi - келiя з спочивальнею i сiньми. I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне* (*Мiсячне - утримання для купцiв на мiсяць.), а сли -слябне* (*Слябне - утримання для послiв.), дали ┐м двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй - послiв, а разом з ними й княгинi Ольги. Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам: - Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Русько┐ землi - з послами сво┐ми, купцями, почтом. I не просто я при┐хала, а до iмператора на розмову. - Нашi сли в Ки║вi сповiстили нам, - вiдповiли мужi, - що пiсля того як князя Iкмора вбили нiмцi, на Ки┐вському столi сидить син його Сфендослав. Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою. - Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у сво┐й землi, володiю Ки┐вським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i при┐хала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене? - Iмператора Костянтина, - вiдповiли мужi, - нема║ нинi в Константинополi, коли вiн повернеться, - не зна║мо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв - ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. - Ще мужi додали: - Якщо ж княгиня Ольга бажа║ подивитись Константинополь, ми допоможемо ┐й i покажемо все, що ┐┐ цiкавить. Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга - дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довго┐ дороги, а може, й iншо┐ яко┐сь причини, - сказала царевим мужам: - За те, що прийняли мене, слiв мо┐х i купцiв, - iмператору роме┐в спасибi. Спасибi й за те, що да║те мiсячне купцям, - вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного - то нi я, нi сли не ма║мо в ньому потреби. Не убогi суть князi ки┐вськi, i якщо ┐дуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. - Закiнчивши, княгиня додала: - А доки iмператора вашого, як ви кажете, нема║, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я ┐хала сюди, щоб стирчати на Судi. Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по сво┐х келiях. Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову. - Так що ж, - звернулась до нього княгиня Ольга, - чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра? Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив: - Не вiда║мо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не зна║мо, як торгувати, що продавати? - А ви ┐м нiчого й не продавайте. - Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск? - Я купую у вас всi вашi добра, - сказала княгиня. - I не по тiй цiнi, яку скаже ║парх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, - вона показала на келiю, - моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чу║ш, Воротиславе, купцi мо┐ нехай не йдуть на торг. - Слухаю, матiнко княгине, - зiтхнув Воротислав. - Якi збитки! Збитки матимеш, княгине! Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодi┐ з усього свiту. - Не заради заробку при┐хали ми сюди, - закiнчила вона, - а заради добра й тишi землi Русько┐... Роби, як сказала. Наступного ранку на подвiр'┐ монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi. Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби ┐хати на торг, бо всi ┐хнi товари вже проданi. Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою ║парха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в сво┐х користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору. - Яке ж ви мали право торгувати без згоди ║парха в Константинополi? - А ви запитайте про це в княгинi, - вiдповiдали руськi купцi. Тодi царевi мужi подалися до княгинi. пм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келi┐. пм сказали, що княгиня одяга║ться. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiда║. Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келi┐. Мужi рушили до не┐, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперi┐, не хочуть торгувати. - А вони вже поторгували, - вiдповiла ┐м на це княгиня, - я закупила в них усе ┐хн║ добро. - Але торг у Константинополi, - не вгавали мужi, - мусить iти через ║парха, за його згодою. - Я купила у мо┐х купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi. Що могли сказати царевi мужi? - Я хотiла би бачити Константинополь, - сказала княгиня. - Де мо┐ купцi i сли? Хто з нами по┐де, царевi мужi? I по п'ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже бо┐тесь мо║┐ ратi? 8 Тепер iмператор Костянтин знав, хто при┐хав з далеко┐ Русi до столицi iмперi┐. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила сво┐м купцям ┐хати на торг, а сама купила всi ┐х добра. Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд ║парха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з ║пархом, купити цi хутра для себе. - Пiвнiчна княгиня, - говорив iмператор Костянтин у сво┐х покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен - перший мiнiстр.) Василя, - дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумi║мо ┐┐ повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми ┐┐ приймемо у Великому палацi. I день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор свято┐ Софi┐, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi ┐┐ возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя. Чиновники не тiльки возили ┐┐, а й повчали: - Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надi║мось, прийме княгиню руську... Проте у Великому палацi iсну║ церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випада║ щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор да║ дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць... А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор. Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила: - Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я - руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами сво┐ми... Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосу║ться й iмператора роме┐в. Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки. Проте приголомшити руську княгиню було нелегко. В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь. Греки Схiдно┐ iмперi┐ називали себе законними спадко║мцями Риму, iмператори Вiзантi┐ хвалились сво┐м походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями. Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги. Були часи, коли Новому Риму - Вiзантi┐ - щастило захоплювати в квропi, Азi┐, кгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати ┐хнi багатства, уярмлювати людей. Iсторiя Нового Риму - Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ - знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався - i немарно - Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим. Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в сво┐й же iмперi┐; всi землi Вiзантi┐, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров'ю. Що не рiк - повстання проти Вiзантi┐ спалахували то в Азi┐, то в Африцi, то в квропi. Iмператори Вiзантi┐ володiли, правда, одним могутнiм засобом - вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали сво┐х ворогiв та║мничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога. Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантi┐. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти. Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантi┐ було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперi┐ ┐х було п'ятдесят дев'ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них - розпусники й п'яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, тру┐ли, топили, залили Соломонiв трон кров'ю. Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Iмператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав сво║му королю про "убогу урочистiсть" Великого палацу. I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе ║парха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю* (*Великий папiя - головний розпорядник Великого палацу.) i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали ┐┐┐ слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци. 9 I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме ┐┐ з купцями й слами у Великому палацi. 9 вересня! У сво┐й келi┐, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями сво┐ми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги. Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина, кажуть мужi, нема║ в столицi, iмператор при┐хав, iмператор недужий... Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодi┐ русько┐ княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у не┐ наростали розпач i образа. Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним... Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра - Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дi║тарi┐ на чолi з примикарi║м* (*Дi║тарi┐ - помiчники великого папi┐; примикарiй - ┐хнiй начальник.), десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом. В призначений час Магнавра сяяла. У кутку ┐┐ на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон - для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче - позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора. У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина ┐х стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з свято┐ Софi┐ й церкви святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса. Час прийому наближався. Вже в Орологi┐ - сiнях палати - було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя* (*Чини кувiклiя - охорона.), деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi-найбiльш поважнi - сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з'явиться папiя, дасть знак входити... Але папiя не виходив. Вже в його каморi - першiй вiд входу лiворуч - дi║тарi┐ приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до поко┐в iмператора були зачиненi, два кувiкiларi┐ бiля них стояли нiмi, мовчазнi. Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дi║тарi┐ принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом - дивiтисiями з хламидами - i ларцi з вiнцями. Коли дi║тарi┐ вийшли, безбородi ║внухи почали одягати iмператорiв... На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з ║внухiв, патрикi┐, вищi чини гвардi┐ стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя - котрий уже раз! - у сво┐й каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було. Нарештi серед напружено┐ тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденно┐ камори, дi║тарi┐ широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор роме┐в Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi. За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софi┐: - Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисi┐, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон. Тодi папiя схопив сво║ кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни. - Многi лiта богохранимому нашому василевсу! - гримiв хор. Так сидiв на тронi iмператор Вiзантi┐ - наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей. - Логофета!* (*Логофет - церемонiймейстер.) - почав вiн церемонiю, звертаючись до папi┐. Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй - адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня ки┐вська Ольга. 10 Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'┐ монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса ║ в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату - Магнавру. А все ж княгиня не могла уявити всього, що ┐┐ жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами ┐┐ стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин. Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до не┐. Усi знали, кого в цей день прийма║ iмператор Вiзантi┐, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв ┐х бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi? Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у не┐ легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi яко┐ спускались на плечi. На ши┐ в не┐ висiв знак княжеського роду - золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти. Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi - темнi, тiльки на двох - княжого роду - багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi ки┐вськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв. Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями сво┐ми i одягом нагадували во┐в. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв. Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки - то на позолочених деревах спiвали зробленi яки