мсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили сво┐ пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли... Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька ║внухiв пiдставляли ┐й сво┐ плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед не┐, дав ┐й знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони ┐┐ почту, сли, купцi, товмачi й слуги - бiльше як сто чоловiк. I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад не┐ став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет. Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На ┐хнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантi┐ був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа. - Iмператор жде слова! - прошепотiв логофет. - Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта... В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги. - А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо ┐х прийняти на многi лiта... Хори в каморi заспiвали: - Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари... Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з яко┐сь пiвнiчно┐ суворо┐ й холодно┐ землi пiсля послiв iз кгипту, Аравi┐, Вiрменi┐ i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золото┐ палати дари. Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi ║ що показати у Вiзантi┐ i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора роме┐в. Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горноста║вi - такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя - страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв. У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум - всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки ки┐всько┐ княгинi. Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, ┐х мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей... А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит - вироби кузнецiв золота з Ки║ва й Роднi. Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати сво┐х почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дяку║ за дарунки й прийма║ ┐х як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперi║ю i Руссю. А потiм швидко, так швидко, що княгиня i ┐┐ сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було. Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась... Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золото┐ палати, княгиню Ольгу й ┐┐ почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели ┐┐ переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця. Iз Золото┐ палати до Юстинiана було зовсiм недалеко - якась сотня крокiв - через Левзiак або й ще ближче - через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом - через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золото┐ руки, триклiн 19 акувiтiв, - безконечними переходами, галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу. Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя - мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi... Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й ┐┐ почет, помилився i повiв ┐х не цим шляхом, а через iншi палати й галере┐, - гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею. Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана - однi║┐ з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусi┐, що зображували iмператорiв колишнiх i ┐хнi подвиги. В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких - посерединi -сидiла iмператриця клена, а праворуч вiд не┐ - невiстка ┐┐, дружина iмператора Романа - Феофано. I цариця клена, i ┐┐ невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано - мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi ┐┐, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння. Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед ┐хнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i сво║ мiсце. А попереду всiх ┐х стояла висока жiнка - так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнеке┐* (*Гiнекей - жiноча половина палацу.), вiд одного слова яко┐ залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожно┐ жiнки з почту iмператрицi. Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з сво┐ми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках. У цiй тишi препозит урочисто виголосив: - Княгиня руська Ольга. Iмператриця клена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню. Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала. Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони. I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони ки┐вськi поклали перед троном дари - емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за ┐┐ дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi ┐х звуки iмператриця клена i ┐┐ невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя - великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах. Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв - ┐х водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що ┐хнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургi┐ й спочити, доки ┐х не покличуть до кiтону* (*Кiтон - поко┐ iмператорiв.) iмператорiв. Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, - думала вона, - буде нагода поговорити з iмператором". У поко┐ з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина клена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок. Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у поко┐ широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди. Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому колово┐* (*Коловiй - тунiка з короткими рукавами.), зустрiв ┐┐ просто, привiтно. - Я думаю, - сказав вiн, - що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди - попробувати солодкого. На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином. За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили. Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi ки┐всько┐ з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Ки║ва вiд священикiв сво┐х непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини. А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку кра┐ну, з яко┐ вона при┐хала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди ┐┐ кра┐ни ходять голi, а коли холодно - залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Ки║вi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори -Уральськi гори.) горами одноокi люди? Не тiльки члени його родини, - сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами* (*Клiмати - область iмперi┐, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону. - Нi, iмператоре, - вiдповiла княгиня Ольга, - Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги - то тiльки хмара, яка блука║ на землях Русi. - Чотири колiна печенiгiв, - почав iмператор, - Халово┐, Явдергим... Княгиня Ольга посмiхнулась. - Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь ма║ набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять. I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi ║ Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звича┐, про вiру, побут цих людей. Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за ┐┐ розповiддю, а й за кожним рухом, словом... Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд не┐, невiстка iмператора - Феофано. Вiд слiв сво┐х i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цi║┐ дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважа║ться найкрасивiшою жiнкою свiту. Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман - стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня - вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся ┐┐ було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на ┐┐ обличчi з'являлось щось хиже, зле. Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. I чомусь ┐й здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, - щось зловiсне й страшне з'являлось у цi хвилини в очах Феофано. I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця клена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями. Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав: - Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашо┐ любовi, що живе, доки свiтить сонце. Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла - цим закiнчу║ться прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору. I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в сво┐х руках, промовила: - Вiд землi Русько┐ я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я ┐хала сюди... Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись... Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би ┐┐ слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити. - Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... ┐хала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду при┐хали колись до Ки║ва-города, де живу й князюю я з синами мо┐ми Святославом i Улiбом... Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв: - Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що ж, ми зустрiнемось ще раз - i тодi поговоримо про все докладно... Прощавай, княгине Ельго! Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону. На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз сво┐ми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу. Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона. Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперi┐ - права рука iмператора, перший його боярин i во║вода - розмовля║ з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась... Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена: - Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв. - О, - вiдповiв паракимомен, - iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом. - Але коли ж я тепер зможу з ним говорити? - Коли? - замислився паракимомен. - Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе ┐┐ прийняти й говорити з нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, - на подвiр'┐ Мами? Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi... 11 Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. i коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз поко┐в у сад над морем. Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад. - Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з ки┐вською княгинею, - тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому. Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць. - Так, - вiдповiв iмператор, - ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра. - Невже княгиня може високо пiдiйнятись над сво┐м диким народом? - Я боюсь, - оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, - що ми не зна║мо цього народу. Русь, як ми дума║мо й скрiзь стверджу║мо, це - багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають во║нного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже ┐хнi князi Олег i Iгор стояли он там, - вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, - пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер? Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ. - Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка... княгиня Ольга, - смiючись, промовив паракимомен Василь. - Ця жiнка не краща вiд сво┐х князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом. - Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору? - Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважа║ Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками мо┐ми при┐хати до Ки║ва, де в не┐ два сини... Сфендослаф, Гузлiб... - Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, - згодився паракимомен. - Але на таку зухвалу мову в нас ║ вiдповiднi слова. - Я, як ми домовились, нiчого ┐й сьогоднi не сказав. Треба знати, що дума║ твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину. - Що ж, - хижо засмiявся паракимомен, - княгиня одержала сповна все, що ┐й належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, ┐й ║ над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав ┐й, що мiй iмператор ще говоритиме з нею. - Вона просила мене про це. - Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка... А вже насува║ осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?.. - Ти зробив усе, як ми домовились? - Так, iмператоре, - вiдповiв паракимомен, - все зроблено, як ми домовились. Василiки* (*Василiк - посол.) нашi давно ви┐хали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть ┐х над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен - грецька назва Днiпра.)... Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер. - Я хочу спочити, - сказав вiн. - Час, iмператоре, час, - взяв його пiд руку паракимомен. 12 Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озбро║нi етерiоти* (*Етерiоти - внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де щойно був з iмператором. Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги. Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, паракимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса. А тим часом в усiй Римськiй iмперi┐ не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою. Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько - Роман I. Костянтин був братом Василя. Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр'ю його була iмператриця, дружина Романа I. Мати ж Василя була рабинею-слов'янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарi┐, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя. Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв. Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi. Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть сво║┐ матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр'ю, вiн навiки забув про не┐, бо не хотiв бути сином рабинi. Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився сво║ю кров'ю, пробивався по щаблях i║рархi┐ Великого палацу, втиснувся у царськi поко┐ як безбородий* (*Безбородi-║внухи, скопцi.) i довго працював у гiнеке┐ iмператрицi клени, пiзнiше став куропалатом* (*Куропалат - мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина. Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого. Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, - до царського ложа. Але постiльничому Василевi цього було мало.. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись. Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, яко┐ вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство. 13 В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi, як листки на одному стеблi. Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один дума║ про iмператора Костянтина. Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано. Спав ┐┐ чоловiк - престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла. Перед нею проходило все ┐┐ життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно! Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок ┐┐ батька, до вух ┐┐, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних i несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку: Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi... У нас ║ вино, музика i жiноча ласка! А батько ┐┐ - старий, пузатий Кротир - ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, гра║ музика: Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi... I поперед музик - дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подару║ ┐й золоту або срiбну монету. Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше - Анастасi║ю, або ще простiше, як кричали п'янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи ┐┐ стан: "Анастасо! Наша Анастасо!" Однi║┐ темно┐ ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так, що цi║┐ ночi молодий чоловiк залишився у Феофано... Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив ┐┐ всю нiч, назвав новим iм'ям - Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина - Роману... Вiн ┐┐ полюбив. Чи любила вона його - хто зна║? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi. I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однi║ю з найкрасивiших жiнок Вiзантi┐, а може, й землi, була тi║ю великою грiшницею, якiй все проща║ться за ┐┐ чари. Пiд владою цих чар у той час, коли батько - iмператор Костянтин - сидiв на тронi й писав трактати "Про церемонi┐ вiзантiйського двору" i "Про управлiння iмперi║ю", син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однi║┐ людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однi║┐ Феофано. Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у не┐ ново┐ й ново┐ ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю. Iмператор Костянтин, що все сво║ життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонi┐. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора роме┐в. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову. Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв ┐┐ у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських поко┐в. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантi┐, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив ┐┐ стан, який мiг бути взiрцем краси, ┐┐ темнi, iз живими вогниками очi, - таких не було, мабуть, на всiй землi, ┐┐ уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, ┐┐ обличчя - нiжне, як пелюстка троянди, ┐┐ тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги... "Прекрасна лакедемонянка!" - подумав iмператор Костянтин. I незабаром, бо вже треба було поспiшати, пiзнього вечора у влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя. Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати. Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком сво┐м торкався води, вiд чого здавалося, що далеко, на самому обрi┐, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула, як нестямно б'║ться ┐┐ серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося ┐й буденним, простим. Простою для не┐ була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слоново┐ кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У не┐ вже не було нiякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та, мабуть, i напевне, батькiв шинок, пiсня "Ми убогi люди...", келих вина i поцiлунок незнайомого легiонера дали б ┐й у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?! Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня: Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх... У нас ║ музика, вино й жiноча ласка. Тепер на обрi┐ був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга - вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались - мiсяць заходив. I Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що ┐й треба робити. Вона уперто думала. Коли ж на обрi┐ залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано вирiшила - iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею. Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й зустрiла постiльни-чого Василя. - Що трапилось? Чому молода василiса не спить? - запитав вiн, пiзнавши ┐┐ тонку постать. Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi. - Чомусь я не можу сьогоднi спати, - вiдповiла вона. - У кiтонi душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад. - Але iмператор Роман може образитись. - Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не розбудить. Вона подивилась на постiльничого. - Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи, постiльничий, ти також багато п'║ш? - Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, - вiдповiв вiн, - бо чим бiльше п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я. - Це правда, - сказала Феофано, - я помiчаю, що ти п'║ш менше вiд iнших i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам. - Так, - щиро згодився вiн, - я завжди роблю менше, нiж хочу. - А постiльничому багато хочеться? - Нi, - глухо сказав вiн, - багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати... - Що ти мусив би мати, постiльничий? - Я хотiв би спати, - вiдповiв Василь, - коли сплять всi, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще... - А ще що? - Я хотiв би мати те, що менi належить. - А хiба постiльничий не ма║ того, що йому належить? - здивувалась Феофано. - Вiн - найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперi┐ людина... Чого ж ще бажа║ постiльничий ? - Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу... - Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти? - Невже ти й досi не зна║ш, Ферфано, хто я? - Не знаю... - Я такий, як i ти... - Не розумiю... - Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати - рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман... - Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа? - Так, Феофано. - I ти не любиш брата iмператора? - Як i ти, Феофано... - Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми - ти i я - зумi║мо поговорити... - Вони мене зробили безбородим, i в мо║му серцi залишилась тiльки помста. - Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй. 14 Повернувшись пiзньо┐ години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх сво┐х жон, слiв, купцiв, служниць - ┐х привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келi┐ до келi┐, голосно висловлювали сво║ захоплення, вихвалялись подарунками. Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у сво┐й келi┐, кiлька жон зайшли до не┐... - Не вемо, - запальне говорили вони, - на небi - сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребува║, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не прийма║... Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi - по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарi┐ - грецька монета.), священик - 8, сли - по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак - голова Костянтина з куцою бородою i товстими вусами. - А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись ┐х збирати. - Чудо! - верещали вони. - Нi, нема║ на землi красоти тако┐... - Ви лiпше вже йдiть спати! - зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку. Жони вийшли з ┐┐ келi┐, але заспоко┐тись не могли i ще довго стояли на подвiр'┐, гомонiли, плескали руками. Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла ┐й запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв. Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо. - Сядьте, купцi мо┐ й сли! - звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими... Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом. - То як же, купцi мо┐ й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу - птахiв спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора? - Бачили, - вiдповiв купець Воротислав, - i вельми милувались... Там, у Золотiй палатi, зiбрано чудес багато. - А навкруг пустота, тлань i мряка, - засмiявся раптом купець Ратша. - Яка пустота i тлань? - поцiкавилась княгиня. - Купець Ратша випив надто грецького вина i всу║ згаду║ про пустоту й тлань, - пiдвiвся й заговорив Воротислав. - Проте коли почав, скажу, матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi сво┐й вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от, по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми навкруг не┐ (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золото┐ палати добрались, i всюди однаково! Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв. - То правда, - згодилась вона. - Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й тланi в нiй вистача║... Коли б це багатство нам... - Не такi ми ницi, матiнко княгине, - сказав Воротислав. - Нам аби не орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з сво┐ми товарами на схiд сонця й сюди, на захiд сонця, то ми б ┐х сво┐м багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми викладали сво┐ дари! Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай - не купила ти у нас ┐х, ми тобi ┐х подарували, i не ти давала дари iмператорам - уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам сво┐м даю бiльше. - Ось ще блюдо менi дали, - промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб. - Що ж, - промовив вiн, - нашi ки┐вськi кузнецi не згiрше зроблять, а золото це не щире, ║ в ньому мiдь, се реку - iржа. - На те я й покликала вас сюди, - суворо сказала княгиня. - I ви, i я з одним ┐хали сюди - говорити з iмператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку. Княгиня замовкла й довго дивилась на свiчу, що стiкала й стiкала воском. - Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз зустрiтись i тодi про все домовитись. Як бути, купцi й сли, - чи ждати? - Горе, горе з iмператорами цими, - зiтхнули вони. - Але що ж, будемо ждати, княгине! 15 Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кiлька мiсяцiв на Судi, бо хотiв якнайдужче вразити, приголомшити горду пiвнiчну княгиню, показавши ┐й Новий Рим, велич його соборiв i палацiв, красу й багатство города. Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши в супроводi царевих мужiв святу Софiю, торг мiж форумом Костянтина i площею Тавра, пройшовши вздовж i впоперек вiдому всьому свiту головну вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, i оглядаючи те, що вони хотiли ┐й показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена. Це був справдi чудовий, великий город на межi квропи й Азi┐. Сюди сходились багатства всi║┐ землi, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими, оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя - моза┐ка.) й фресками соборами будували кращi майстри свiту. Тут розквiтали науки, збирались вченi, лунала музика, творили художники. Тут на торзi княгиня бачила арабiв з Багдада, що продавали харалужну зброю й шовк, бачила китайцiв, якi суперничали з ними, iталiйцiв, що розпродували знаменитi рукописи, вироби з слоново┐ кiстки й бронзи, оправленi в золото й срiбло, бачила iспанцiв - торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських кра┐н i з берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв i ║гиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невiдомого свiту. Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня Ольга, був багатий, вiн показував приклад як може жити людина, що ма║ в сво┐х руках незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикi┐, сановники. Вони також жили, як боги на землi. Але допитлива, хитра ки┐вська княгиня побачила в Константинополi й iнше. Вона ходила з царевими мужами, слухала ┐х, запам'ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чiпке, чула також немало. Коли ж бiля не┐ не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз купцiв сво┐х чи слiв - людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як потрапити до подвiр'я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень I вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужiв. Тодi поряд iз багатством i красою, якi ┐й показували ретельнi мужi, княгиня Ольга побачила бiднiсть Константинополя, гидоту й бруд, якi звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок, у яких руки й ноги опухали вiд солоно┐ води, дiтей, якi гризли смердючi костi, i рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй. Так в один iз вечорiв княгиня довго блука┐ла вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площi Августеона, перед святою Софi║ю, а потiм тихим кроком разом з багатьма iншими людьми зайшла до собору. Вона вже була тут вдень, i тодi собор справив на не┐ величезне враження, ┐й здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забува║ про всi злигоднi життя, ║дна║ться з богом. Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь був залитий вогн