ламати i вже зламав слово, яке дав уночi матерi. Вiн по┐хав слiдом за Малушею, наздогнав ┐┐. I ┐й, може, досить зараз сказати одним однiсiньке слово, щоб усе склалось надалi зовсiм не так, як замислила княгиня Ольга. Бо вiн не змiнився, вiн такий же, як i був, вiн жде, що скаже Малуша. Але змiнилась за цей час до невпiзнання Малуша. Зовнi цих змiн не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку вiн знав i яку любив: ставна, трохи блiда, з рум'янцями вiд морозу на щоках, в незвичайному темному платнi, в шапцi... Проте щось нове з'явилось у Малушi, в самiй ┐┐ душi, i це княжич Святослав вiдчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потiм знову повторила: - Пощо, княжичу, женешся за мною? - Я знав, шо княгиня вночi говорила з тобою, - задихаючись, промовив вiн. - Говорила вона й зi мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять во║води, бояри, вся Гора... I тодi я на одну якусь мить завагався, згодився, - я не тiльки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумiв, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпiв, страждав, а потiм... потiм погнався за тобою, i от стою тут... Чу║ш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!.. Малуша ледь посмiхнулась блiдими, пересохлими устами. - Пiзно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночi. О, яка це була довга i важка нiч. Але зараз Ки┐в-город далеко, нiч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу? Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гiрке було в ┐┐ словах. I вiн крикнув, вiдповiдаючи ┐й: - За долею сво║ю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. . Малуша обернулась i побачила, що Добриня i Тур стоять далеко вiд них, бiля саней. - Княжичу, мiй княжичу, - сказала вона. - Ти любив мене тодi, в купальську нiч, я ж любила тебе i тодi, i зараз. Але пам'ята║ш, княжичу, я говорила, що з нашо┐ любовi не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... I це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як i був, - княжич, заступник людей, я ж роба, свiтлий княжичу, тiльки роба, i такою менi бути. - Перед такою робою я згоден, стати на колiна! - крикнув Святослав. - Чу║ш, Малушо, я зараз стану на колiна... - Княжичу Святославе, - перелякано вiдповiла вона. - Якщо ти зараз станеш передо мною на колiна, - це буде осрама, ти не будеш князем. Нi, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти передi мною, а я стану перед тобою на колiна... I Малуша раптом впала на колiна серед снiгiв, промовила: - Тебе я любила, князевi кланяюсь. Вiн не чекав, що Малуша так зробить, i, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею... - Малушо! - вирвалось у нього. - Так що ж робити? - Я ┐ду туди, - вiдповiла Малуша, - де повинна бути, ти ┐дь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш менi встати? - Встань, Малушо! - сказав Святослав. Далеко бiля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала. - Але я при┐ду туди, де ти будеш, Малушо... - Нi, - вiдповiла вона. - Ти не при┐деш, бо про це знатиме вся Гора. I не ┐дь, княжичу, благаю. - А якщо буде син? Невже я його не побачу? - Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, i вiн захистить тебе. Скажи тiльки, як назвати сина? - Нас скорила Гора, - вiдповiв вiн, - то нехай син володi║ миром у всiй нашiй землi. Володiй миром!.. Володимир буде. - Володимир буде, - повторила Малу┐па. - Але ти жорстока, Малушо! - вирвалось у нього. - Говориш страшнi речi. - Це я жорстока? - тихо вiдповiла вона. - Нi, княжичу, не я жорстока, а свiт. I нiчого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам'ятаю i люблю тебе. А зараз кiнчимо, княжичу! I в мене, i в тебе далека дорога. Обернувшись у той бiк, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула: - Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов - з шоломом на головi i мечем бiля пояса. - Дозволиш нам ┐хати далi? - пдьте, - вiдповiв княжич Святослав, - i нехай... нехай щаслива буде вам дорога. - Будь здоров, княжичу! - побажав Добриня. Тур сiв на сани i щосили вдарив коней. Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сiли в сани Малуша i Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: "Гей, конi, гей!", гридень Тур, як пронизливо зарипiли полозки саней, а з-пiд кiнських копит полетiли грудки снiгу. Конi йшли швидко. Минуло небагато часу, сани про┐хали полем, пiрнули в яр, повiльно виповзли на високий, вкритий снiгом пагорок, на якусь мить нiби повисли там на тлi ясного неба i зникли. Тодi княжич Святослав залишився один у полi: холодне небо вгорi, сiрi снiги навкруги, холод на душi i в серцi. "Гнатись! - виринула думка. - Повернути ┐┐ до города!" Але одразу ж вiн, здавалося, почув голос Малушi, ┐┐ слова: "Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пiзно ти за мною погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночi, а нiч минула, все минуло..." I це була правда. Вона ждала його вночi, i коли б вiн тодi прийшов, все склалося б, може, iнакше. А зараз уже пiзно. Вона не вернеться до нього, не пiде до города - нiколи. Так що ж сталось? Вiн пригадав минулу нiч, розмову з матiр'ю, кожне ┐┐ слово i зрозумiв, що сталось. Досi вiн був молодим i щасливим, його називали княжичем, але вiн був такий, як i всi люди. Досi вiн думав, що йому дозволено те, що й усiм. Це було щастя - ходити на Горi й бути, як усi. Його називали княжичем, але скiльки разiв просто - Святославом. Як рiвний з рiвними, вiн летiв з воями у полi навздогiн за ворогом i, як i всi, мiг перемогти ворога, але мiг прийняти й стрiлу. Коли Святослав хотiв, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську нiч вiн пiшов до Днiпра й зустрiв там Малушу... I вiн полюбив Малушу. Полюбив так, як нiкого до того. Це було його перше, свiтле кохання, вiн згоден був зробити все, що тiльки вона побажа║, вiн мрiяв, що любитиме ┐┐ довiку, бо Малуша - найкраща з усiх, мрiя його й бажання. I навiть тодi, коли вiн дiзнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, вiн скаже про це матерi, i вона зрозумi║ його, бо вона не тiльки княгиня, а й мати. I от проминула нiч. Не вiн сказав матерi про Малушу, сама княгиня запитала про не┐. Далi ж все склалось зовсiм не так, як вiн думав, мрiяв i бажав. Вiн пригадав гарячi слова матерi, ┐┐ суворi очi, кожне ┐┐ слово вцiляло в серце, душу. О, вiн не знав, що ма║ таку матiр. Минуло┐ ночi вiн нiби вперше побачив ┐┐, побачив - i жахнувся. Але вже тодi вночi i зараз у полi - пiд холодним небом, серед сiрих снiгiв - вiн зрозумiв, що то не мати з ним говорила, то вiн уперше в життi сво║му зiткнувся з силою, яко┐ досi не знав, про яку ранiше не думав. Ця сила - Гора, во║води й бояри, мужi лiпшi й нарочитi, князi всiх земель, тiуни, ябетники, огнищани, купцi, сли - о, скiльки ┐х ║ на Горi, на Подолi, в усiх городах i землях на Русi! Не княгиня Ольга правила землею, - це вони правлять землею й княгинею, це вони хазя┐ни Русi. Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матерi княгинi i в нього ║ дружина. Княжич чомусь вiрив, що, коли б вiн вийшов перед нею й розповiв про свою муку, дружина б його не засудила, а пiдтримала. Але хiба може дружина пiти проти Гори, проти бояр i во║вод, проти князiв усiх земель? Княжич Святослав подумав про людей, що живуть у городах i селах на Русi. Коли б вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили б його, бо Малуша - це ж ┐хня дитина, це - всi вони. Але хiба вiльно йому i хiба дозволить Гора, щоб княжич Святослав ходив вiд города до города, вiд села до села? Та чи вистачить життя для цього? Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Вiн був би згоден узяти Малушу за руку, вийти з города, iти в поле i жити там з нею, орати, стерегти землю. Заради не┐ вiн згоден на це, не хотiв би бути князем. Але за словами матерi княжич Святослав вiдчув ще одно. Власне, вiн знав це i ранiше: у великих трудах i потоках кровi народилась i змiцнiла Русь; це батько його i дiд - князi Iгор i Олег, - а разом з ними ще багато людей поклали за не┐ голови. I тут, у полi, i скрiзь над Днiпром, на полудень до Руського моря, на схiд сонця, до Iтиля-рiки, на пiвнiч, до Крижаного моря, i на захiд, до Родопiв, земля полита кров'ю, засiяна кiстьми руських людей. I вороги не вгавають. Не перемiгши руських людей у чистому полi, вони пiдповзають до них з усiх бокiв: над Iтилем-рiкою сидять i чатують хозари, в степах над морем блукають орди печенiгiв, у Клiматах сидять херсонiти, а всiх ┐х спонука║ й сама готу║ зброю Вiзантiя, iмперiя роме┐в. Вiн чув уночi слова матерi про Вiзантiю, вiн згоден, що там зiбрано всi багатства свiту, що там уся наука й культура. Але це ж роме┐ образили матiр, яка ┐хала до них з миром i любов'ю, вони образили i його, княжича Святослава. Нi, немарне князi Олег i Iгор ходили з воями на Константинополь, немарно стояли пiд його стiнами... I роме┐ не тiльки ображають. Iз слiв матерi Святослав зрозумiв, що Вiзантiя збира║ сили проти Русi, рано чи пiзно виступить, щоб скорити Русь, а людей ┐┐ зробити рабами. Так хто ж поведе руських людей на Вiзантiю? Мати стара, i не жiноча це справа. Покластись на Гору? О, вона продасть Вiзантi┐ Русь. Але Русь - це не Гора, це не бояри й во║води, це тьма людей, яких треба рятувати. У княжича Святослава дуже болiло серце. Хитаючись, нiби в груди йому бив шалений вiтер, княжич Святослав зробив крок, другий. Пiдiйшов до коня, взяв поводок, поглянув ще раз на сiру, тьмяну долину i, схопившись лiвою рукою за луку, одним стрибком, як завжди, вихопився в сiдло, вдарив коня. I коли вiн помчав шляхом до Ки║ва, це вже був не той юний княжич Святослав, що на свiтанку цього дня ви┐жджав з ворiт города Ки║ва. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ 1 За землянкою безугавно шумiла Рось. Особливо шумiла вона ночами, коли не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вiтер. Тодi Малуша виходила iз землянки, йшла в берег, сiдала на якомусь каменi й думала свою думу. Удень Малушi думати було нiколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити, було селом княжим, княжi були в ньому й люди. Тут проходив край Полянсько┐ землi, за рiчкою починалось поле, через що й рiчку, яка протiкала мимо Будутина й текла далi до Днiпра, називали Руською рiчкою - Россю. Над Россю, крiм Будутина, було ще багато княжих сiл - Межирiччя, Гута, Хмiльна, а там, де Рось допливала до Днiпра, на Княжiй горi височiв над широкою долиною город iз стiнами, ровами, валами - Родня. Неспокiйне було життя в цьому городi й селах, якi стояли край Полянсько┐ землi. Одразу ж за Россю жили чорнi клобуки - плем'я, що в давнi часи прийшло вiд Iтиля-рiки й тут осiло. Люди цього племенi - вилицюватi, трохи косоокi, з пласкими носами - розмовляли зовсiм не так, як поляни, носили на головах високi чорнi клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирi з полянами i, якщо з поля налiтала якась iнша орда - билися з нею. Далi за Россю тягнулось поле, в ньому з'являлись i з'являлись, як хвилi в морi, рiзнi орди, сараною налiтали вони на полян, руйнували й грабували городи й села над Россю i Днiпром, гнали людей у неволю. Через це в Будутинi, княжому селi, сидiли дружинники, що не раз сходились на Росi i в полi за нею з багатьма ордами, якi сунули мимо Полянсько┐ землi. В iншi ж днi, коли тихо було в полi, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали ┐х камiнням i присипали землею, у корченицях кували мечi й бронi, готували списи й стрiли. Проте люди цi не тiльки оборонялись вiд ворогiв, вони хотiли й ┐сти. Надiятись на те, що ┐х нагодують князi, не доводилось. Навпаки, князi самi жадали користi вiд сво┐х городiв i сiл, вiд людей, що жили в них. Ось чому той, що ┐хав шляхом з Ки║ва за Рось, мiг бачити, як у полi iде за ралом ратай, а край борозни лежить його меч i щит, - то княжi во┐ iз жонами сво┐ми й дiтьми тяжко працювали, заробляли хлiб насущний, щоб дати княже - князевi, собi ж взяти сво║. Навкруг Будутина багато вже було зорано землi, люди будували хижi, довбали човни, якими ┐здили по Росi й ловили рибу, ходили на лови, самi на себе ткали, робили добрий посуд з глини. Кузнецi з-над Росi, а особливо з Роднi, вiдомi були скрiзь на Русi - вони знали емаль, чернь, робили чудовi речi iз золота й срiбла. У Будутинi ж випасались княжi табуни. Пiд охороною пастухiв, що носили в руках бичi, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрiлами, табуни цi з ранньо┐ весни до осенi по черево бродили у високiй травi на луках понад Россю. Як i в iнших княжих селах, був у Будутинi во║вода - Радко, що водив дружину, i княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутинi й навколишнiх селах уроки, говорив вiд iменi князiв з чорними клобуками, ставив княжi знамена на полi i в лiсах, iменем князя творив суд. До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привiз iз Туром у Будутин Малушу. У Добринi був з собою княжий знак - золота гривна. Маючи ┐┐, вiн мiг говорити з во║водою й посадником iменем княгинi. Радко й Тедь, звичайно, боялись во║вод i бояр, що дуже часто на┐жджали до Будутина з Ки║ва iз золотими гривнами, iменем княгинi брали жито, худобу, вимагали, щоб ┐х ставили на покорм, давали в'┐зне, ви┐зне... Добриня нiчого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь хижу... - Ти що ж? Во║водити дума║ш? - запитав Радко. - Нi, во║водо, - вiдповiв Добрщщ. - Гридень сам кряжий, таким i буду. - То, може, випал хочеш мати? - поцiкавився Тедь. - Нi, посаднику... I випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумiю випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня. Дивнi дiла роблять княжi мужi, воеводам з посадниками часом важко й зрозумiти, що вони бажають. Радко i Тедь порадились i одвели Добриню з Налушею у землянку над Россю, де жив ранiше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть пiдстрелили на луках. У землянцi залишилась тiльки жона його Желань. А через те, що Желань була вже стара й немiчна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду i не задубi║ вiд морозу взимку... Так i попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Вiн витримав - i по дорозi, i в Будутинi не сказав нiчого, що свiдчило б про його розпач i бiль або, крий боже, засмутило б Малушу. I тепер, коли Малуша й Добриня вийшли iз землянки, щоб його провести, вiн не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий, збуджений, посмiхався. - Видите, - говорив вiн, - до┐хали щасливо, вогнище ма║те, прийде i честь, i слава! Прощавайте! А я швидко буду в Ки║вому городi! Але коли Тур залишав Будутин, то не по┐хав шляхом до Ки║ва, а завернув праворуч до Днiпра, просто в поле. Так конi його i йшли, доки не смеркло. Тур все сидiв на санях, дивився у тьмяну далину, нiчого не бачив i де чув. Малушi цi║┐ ночi приснився княжич Святослав. Вiн нiбито прийшов у ┐хню нову землянку, тихо вiдчинив дверi, став на порозi так, що промiнь вiд вогнища освiтив його всього, простягнув руки, а потiм рущив уперед, сiв бiля Малушi, як колись не так давно, поклав свою руку на ┐┐ голову, а другою обiйняв за стан... I ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиля║ться все нижче й нижче до не┐, очi в очi, уста в уста... Прокинувшись раптом серед ночi, Малуша спочатку не зрозумiла, що сталось, правда це чи тiльки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкi стiни, - i заплакала Малуша в холоднiй землянцi пастуха Проня. Через кiлька днiв Добриня скинув i почепив у куточку землянки на кiлочках шолом свiй i меч, взяв у Желанi баранячу шапку покiйного Проня, попросив у не┐ ще й сокиру... Гiрка образа все краяла серце Добринi, вiн не мiг забути, що був добрим гриднем у княгинi, у Святослава був сотенним, мiг стати тисяцьким, во║водою. А княгиня Ольга вигнала його з Ки║ва, разом iз сестрою послала до Будутина. Але Добриня вiрив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з Малушею мусять i повиннi жити, треба тiльки берегти ┐┐... I пiшов Добриня в лiс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху ялину, обчухрав ┐┐ вiд гiлля, порубав на шматки, приволiк до землянки, заходився довбати човен, щоб повеснi продати його чорним клобукам. Та й крiм того було багато дiла в маленькому хазяйствi покiйного Проня - запасти дров, пiймати рибину на Росi, вбити зайця на прокорм... Три чоловiка жили тепер у землянцi Проня, Добриня про всiх мусив дбати... 2 Взимку Микулi з Вiстою довелось дуже важко. Вони недо┐дали, голодували. Рятувала риба, зiлля, що виросло бiля землянки, гриби, якi Вiста набрала в лiсi. Iз звiром також була невдача - вепри й ведмедi ховались у нетрях. Микула до того зголоднiв, що ┐в веверичину... Уся надiя була на те, що прийде весна, зашумлять рiки й лiси, вийде з нетрiв звiр, з голубих глибин неба iз вирiю прилетять птахи, ви┐де тодi Микула з конем на шматок землi над Днiпром, де не було ще княжого знамена, пройде з ралом, посi║ зерно - матиме врожай... Та хiба людина може знати, що буде з нею завтра, хiба людинi вiдомо, коли в не┐ буде радiсть, а коли печаль? Виснажений, кiстлявий, але бадьорий, жвавий крокував Микула поруч iз сво┐м конем у веснянi днi до ниви. Коли кiнь зупинявся, важко дихав, стояв, здригаючись всiм тiлом, Микула пiдходив до нього, допомагав, приказував: "Гей, конику, гей!" Так до┐хали до ниви, що лежала недалеко вiд Днiпра. Микула пустив коня на молоду зелену траву, сам пiшов оглянути ниву. Правда, кiнь не хотiв чомусь гризти траву i, скiльки Микула не ходив, усе стояв, здригався, нiби щось думав... Микула був задоволений. З-за Днiпра вже вставало сонце, все навкруги зеленiло, пахло свiжою землею, перепрiлим листям, водою. Над Днiпром лiтали й несамовито кричали бiлоснiжнi птахи, високо вгорi спiвали жайворонки. Микула навiть постояв, задерши голову, щоб побачити, де вони спiвають, але, крiм бездонного голубого, слiпучого неба, нiчого не побачив. Треба було братись до роботи, i Микула запрiг у рало коня, промовив: - Почнемо, конику! Кiнь пiшов. Спочатку рвучко, швидко, нiби вiн, як i Микула, розумiв, що ┐м треба виорати цю ниву, посiяти... Микула стрибав за ралом. Одразу ж звiдкiлясь налетiли чорнi граки, з криком кружляли над рата║м i конем, падали на землю, гострими дзьобами розбивали рiллю... Так було прокладено кiлька борозен. Микула запалився, хотiв краяти й краяти землю, класти й класти борозну. Вiн навiть кричав на коня: "Гей, конику, швидше, спочивать будемо потiм, гей, гей!!!" I раптом сталось неймовiрне. Коли Микула прокладав ще одну борозну понад лiсом, де корчi випирали iз землi, кiнь його раптом зупинився, важко дихнув, а потiм упав на теплу, свiжу, пахучу землю. Микула кинув рало i побiг до коня. Той лежав спокiйно, не пробував навiть встати, тiльки важко дихав, та ще очi його - великi, дуже темнi - були виряченi, i з них котились сльози. Микула спробував пiдвести коня, схопив його за шию, але кiнь дужим рухом голови одбив його. А далi в коня щось, мабуть, обiрвалось, вiн витягнув ноги, вдарився головою об землю i вже так i занiмiв - iз великими, темними, широко виряченими очима. Важкi, сiрi, мокрi, схожi на велетенських коней з довгими хвостами хмари пiдiймались вiд Днiпра й котилися над кручами, селищем, лiсами. Земля була вогка, липка, пахла тлiнню, у житнiй ямi в землянцi не було нi зернини, бiля землянки не було дерева на вогнище. Захворiла Вiста. У не┐ була гарячка, кiлька днiв i ночей вона лежала на дерев'яному помостi. Не пiзнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось кликала, благала. Всi цi днi Микула був бiля не┐, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив ситу, а в довгi холоднi ночi сидiв бiля вогнища, час вiд часу пiдкидав туди гiлля, думав. Вiн думав все про одно: що з ними робиться, як дiяти йому зараз, що буде далi? Увесь цей час перед ним стояло минуле - воно було зрозумiле й просте. Тодi вони нiбито пливли на великiй лодi┐ рiвним плесом широко┐ рiчки, часом на шляху ┐хньому траплялись пороги, - були ж бо бранi, а часто й самi ходили на рать. Але завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усi перешкоди, i пливла далi лодiя ┐хня широким, рiвним плесом. Тепер Микулi здавалося, що хоч попереду та ж сама рiка, але чомусь вона захаращена порогами й камiнням. I пливуть вони не на лодi┐ великiй, а кожен сам по собi - на утлiй однодеревцi... к, правда, рiвнiший i безпечнiший шлях мiж порогами, але тим шляхом ┐дуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як вiн, все б'ються мiж камiнням, калiчать сво┐ руки, ноги, серця... Тодi вранцi, тiльки Вiста прийшла до пам'ятi, Микула вирiшив пiти до брата Бразда i, як у старшого, просити в нього помочi. Усе сво║ життя Бразд нiкого не боявся, хiба що тiльки орди з-за Днiпра. Коли вiн лягав спати, то одразу й спокiйно засинав... Тепер Бразда немов пiдмiнили. Вiн був неспокiйний, думав увесь час, шо хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось зата┐ти. I вiн люто, з усi║ю силою, яку мав, - чи то сам, чи з помiччю княжих дружинникiв i вiрникiв, - виявляв, хто й що не додав князевi, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нiчого було дати. А вже звiдси пiшло ще одно. Бразд знав, що в Любечi ображених, скрквджених, покараних ║ багато. Куди б вiн не йшов, то вiдчував на собi ┐хнi погляди, до нього доходили через iнших i слова цих людей, погрози. Вiн не зважав на слова. Вiн нiчого у людей не брав, - за кров i службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити новi устави, шукати винних i карати... Але спати вiн не мiг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрада║ться пiд стiнами, хтось вночi пнеться до його двору. I тому Бразд велiв закупам викопати рiв i насипати вал навкруг свото двору, завiв кiлькох псiв, що могли перегризти горло людинi... Цi пси й зустрiли Микулу, коли вiн поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одiгнав псiв. - Здоров будь, Бразде, - сказав Микула, коли зайшов у сiни терема. - Мир дому тво║му, здоров'я худобi... - Здоров будь i ти, Микуло, - вiдповiв на привiтання Бразд. - Що з тобою трапилось? Ти зблiд, брате, схуд, мабуть, хворiв? - Так, брате, - промовив Микула, - я хворiв, у мене довго болiло тут i ось тут. - I вiн показав спочатку на голову, потiм на серце. - Ти багато працю║ш, брате, - посмiхнувся Бразд. - Сам бачив - новi ниви ореш, бортi шука║ш, на звiра ходиш, рибу ловиш... Хiба тобi багато треба? Адже на старому нашому дворищi тiльки ти та жона... Щось схоже на стогiн вирвалось з грудей Микули. - Ти говориш правду, - ворухнув сухими устами вiн. - Менi багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсiм нiчого не ма║мо... Бразд зробив здивоване обличчя. - Як це ти нiчого не ма║ш? - сказав вiн. - Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже i я, i Сварг пiшли з старого нашого дворища, а тобi залишили й землянку, i клiтi, все добро в хижi, обори для худоби, ями для жита... - У ямах для жита пищать мишi, - гiрко посмiхнувся Микула. - То ти хочеш щоб я тобi з ям мишей вигонив? - сердито процiдив Врйзд. - Нi, Бразде, - мовив Мжула. - Мо┐ мишi будуть вже менi. Але, крiм мишей, не маю нiяко┐ худоби. Здох батькiв кiнь, а без коня нема║ й жита. - Я в цьому не винен, - одвiв очi вiд брата Бразд. - Ми були однаковi, коли виходили з батьково┐ хати. А далi кожен робив, як умiв. - Так от я не вмiю робити так, як iншi, i так, як ти, брате Бразде, - вирвалось у Микули. - Вiр менi, я не шкодував рук, робив усе, що мiг, я робив бiльше, нiж мiг... Але не вмiю я, не можу... - Чим же я можу допомогти тобi? - Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однi║┐ кровi... Поможи! Бразд довго дивився на сво┐ руки, що лежали на столi, потiм перевiв погляд на обличчя Микули, у якого дрiбно смикалась нижня губа. - Що кров i що твiй рiд? - Бразд важко зiтхнув. - Старого нашого роду вже нема║, у кожного з нас тепер свiй рiд. Ти говориш про кров, але i кров у людей рiзна... Помогти ж тобi не знаю i як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому? - Нi, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу i не пiду до твого дому... Це правда - старого нашого роду вже нема║, у кожного з нас тепер свiй рiд. Так поможи ж менi рятувати свiй рiд. Дай менi купу... Бразд довго смiявся. - Що я чую! - нарештi сказав вiн. - Це правда, я даю купу людям. I не я даю - що я, княжий холоп, - я даю купу людям вiд князя. I закуп мусить дать князевi - оброк, менi - урок. Коли ж вiн цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його рiзками, якщо тiкатиме - зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку i уроку?! Битиму рiзками чи зроблю холопом? Як не ║, а ти ж менi брат... - Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш рiзками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата. З Багато людей зiбралося цього дня в Золотiй палатi, всi лави з не┐ загодя винесли, попiд стiнами навкруг товпились лiпшi мужi Русi - князi земель i городiв, бояри й во║води, тисяцькi, огнищани, тiуни княжi. Тiльки в кiнцi палати, як i завжди, стояли крiсла - княгинi Ольги посерединi, Святослава i Улiба з бокiв. Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кiлька бояр i во║вод. Княгиня Ольга пiшла вперед, але не сiла, як це бувало ранiше, в сво║ крiсло, а зупинилась i якусь хвилину стояла бiля нього. Усi, що зiбралися тут, знали, для чого ┐х покликано i що ┐м скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокiйна, i коли почала говорити, то сама не пiзнала свого голосу i часто зупинялась, щоб передихнути. - Дружино моя, - почала княгиня, - бояри, во║води, люди Русi. З близьких i далеких земель, з усiх кра┐н днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Вiдомо вам, дружино моя, що от уже много лiт минуло, як не стало князя Iгоря, i по вашому слову сiла я на Ки┐вський стiл. За цi лiта зробила я, що могла. А що не зробила - це клянiть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русi, мнозi дiла треба сотворити. От чому я й зiбрала вас, дружино моя! Дiла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кiнець свiй, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стiл Ки┐вський, кого назвемо сво┐м князем... Тихо було в палатi, i княгиня Ольга мовчала. - Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кiлька голосiв. - Нi, дружино моя, - одповiла на це княгиня, - Я сказала не всу║, мусимо назвати князя. - Святослав! - крикнуло тодi багато голосiв разом. - Просимо Святослава! I вже в палатi закричали: - Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава! Коли шум затих, княгиня Ольга сказала: - Думала i я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Iди, сину, сiдай на стiл! Святослав сiв у крiсло, на якому колись сидiли Олег i Iгор, на якому тiльки вчора сидiла його мати - княгиня Ольга. I враз у палатi прозвучав голос: - Сiв ║си на Ки┐вському столi князь великий Святослав! Багато голосiв пiдхопили: - Славен князь Святослав! Славен! Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два во║води пiдняли з пiдлоги заранi приготований шматок дерну, поклали його на голову князя. Вiн чув, як холодна земля торкнулась його голови, вiд шматка дерну одривались i котились по ши┐ й спинi грудочки землi. - Де ║си, князю? - запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимо┐ клятьби, яку завжди у день вокняжiння давали людям сво┐м князi Русi. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князi, i вiдповiв: - Пiд рiдною землею ║смь i пiд людьми мо┐ми. - Чи будеш вiрно служити людям сво┐м? - Клянусь. - А якщо вiдступиш? - Нехай земля поглине мене... Тодi два боярини й два во║води пiдняли шматок дерну i розбили його на головi князя Святослава. Земля й корiння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде сво┐х людей. Але князь Святослав нiколи не зрадить свого слова. От до нього пiдступило кiлька гриднiв. Гострим бричем* (*Брич - бритва.) зняли волосся на головi, залишивши одне тiльки пасмо - нехай воно нагаду║ людям, що вiднинi Святослав - великий князь. От до Святослава пiдiйшла мати - княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями iз червоно┐ мiдi, позолочений, викладений багатьма дорогими камiннями шолом. Гриднi подали ┐й, i вона зав'язала на Святославi пояс iз мечем. Один iз старiйших бояр дав Святославу лук i тул... - Славен наш князь! - гримiло, виплескувалось з дверей i вiкон. Тодi князь Святослав вийшов iз Золото┐ палати, за ним рушили всi во║води й бояри. Перед ганком, скiльки не глянь оком, по Горi, на городницях стiн, на дахах будинкiв, навiть на гiллях дерев - скрiзь було повним повнiсiнько людей. Одразу ж за ганком, обабiч шляху, що вiв до Перуна, у бойових доспiхах сво┐х, iз щитами й мечами у кiлька рядiв стояли дружинники, а попереду них, на чолi, - сотеннi й десятники, над ними срiблом блищали списи, пiд подихом вiтру з Днiпра розвiвались знамена землi Чернiгiвсько┐, Переяславсько┐, Деревлянсько┐, Новгородсько┐ i ще багатьох, що прислали сюди сво┐х гiнцiв. За дружинниками стояли купцi, ремiсники, жiнки й дiти з усi║┐ Гори... Тiльки князь Святослав вийшов на ганок - вдарили бубни, пронизливо загули труби, засвистiли сопiлi, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Iз дахiв, з голубниць, коли почувся цей шум i крик, хмарою полетiли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою. Князь Святослав разом iз матiр'ю спускався з ганку. За ними йшли мужi лiпшi - князi земель i городiв, бояри, во║води й тисяцькi, огнищани, тiуни, сли заморськi, родичi княжi, гриднi. На гомiн людей i на крики князь Святослав вiдповiдав посмiшкою, вiтав усiх рукою. Так у вирi крикiв i йшли вони - мiж рядами дружинникiв - до пiвденно┐ стiни Гори, до Перунового требища. Там уже горiв вогонь, кiлька жерцiв готували жертву, сам Перун був оздоблений - на начищених ще з ночi золотих його очах i срiбних вусах грав вiдсвiт вогню, дерев'яний тулуб його був обвитий гiллям, бiля нiг простеленi килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цi║┐ нагоди величезний бiлий хлiб iз знаменом княжим, скрiзь розкиданi були квiти. Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горi затихли. Усi, що йшли за князем, зупинились, вiн сам ступив уперед i став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срiбному блюдi частини жертовних тварин, якi вiн кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, вiн плеснув з не┐ у вогонь вина. Над вогнищем пiдiйнявся димок, на якусь мить зiв'яли вогнянi язики. - Боги! - голосно промовив князь Святослав. - Звернiть очi сво┐ на нас, дiтей ваших. Ми прийшли до вас сьогоднi iз жертвою й просимо - дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землi, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги! Вiн дивився блискучими очима на вогонь, звiв очi вгору й простягнув руки до дерев'яно┐ постатi Перуна. Весь його вигляд, очi, рухи свiдчили, що Святослав вiрив у те, що говорив. Вiрив, що Перун може дати Русi тепло, урожай, мир i перемогу. А близько бiля князя стояла його мати Ольга, i хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але ┐┐ скорбнi очi, блiде обличчя, складенi на грудях руки красномовно свiдчили, що ┐┐ не зворушу║ те, що робиться на требищi, душа ┐┐ заперечу║ проти цi║┐ жертви, в думках вона вита║ десь далеко. - Перун прийняв жертву! - раптом закричав жрець. Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите вино дало буйне горiння дереву, i вогнище перед Перуном розгорiлось, замиготiло, в очах i на вусах бога заграли червонi вiдблиски, здавалося, що, стоячи на горi, бог Перун торжеству║, смi║ться. Князь Святослав узяв свiй меч i щит, одягнув шолом, княгиня Ольга глибоко зiтхнула, але нiхто не почув ┐┐ зiтхання. Вийнявши мечi з пiхов i високо ┐х пiднявши над головами, кiлька десяткiв дружинникiв стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них вiдгукнулися труби, голосно запищали сопiлi, княжа дружина забряжчала в щити. Розмахуючи мечами, сходячись i розходячись, нiби це був справжнiй бiй, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець сво┐х далеких предкiв. Все частiше й частiше били бубни, все дужче i дужче гули труби, безперестану свистiли сопiлi - аж гула вся Гора. I так довго, як велiв покон, во┐ ходили круг вогню, зображаючи, як вони зустрiчають несподiваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як працюють на сво┐х нивах, як любляться, веселяться. А в цей же час то тут, то там у численному натовпi лунали й пiснi - деякi з них були древнi, як свiт, деякi - тiльки-но складались. Ой славен, ясен, красний наш князь, Ки║ва-города князь Святослав. - Нехай люди гуляють! - сказав князь Святослав старшинi. А вже з княжих медуш були викоченi перевари меду, вже винесли з клiтей рядна й постелили ┐х на травi, вже лежали на них хлiб, м'ясо i всяке зело: на Горi, у передграддi, на Подолi починалося свято - Святослав, син Iгорiв, вокняжався на Ки┐вському столi. 4 I ще раз прийшла весна, прилетiли гуси й журавлi, на крилах сво┐х принесли сонце, на Росi потрощило й хвилею прогнало кригу, iз землi стрiлами тягнулись трави, настали гарячi днi, теплi ночi. В одну з цих ночей Малущi стало дуже важко, нестерпно боляче. Бiль народжувався нижче серця, зводило ноги, тiло здригалось, хотiло визволитись вiд болю, розродитись вiд того, що само вже прагнуло життя... Малуша лежала на травi в землянцi. Желань не запалювала свiтла, але надворi високо над Россю висiв мiсяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате свiтло. Промiнь мiсячного сяйва заглядав через душник i в землянку, освiтлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею. - Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! - говорила Желань. У Малуш┐ вiд болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на мiсяць, з грудей ┐┐ виривались важкi стогони. - Малушо! Ворушись, ворушись, Малко! Добрияя стояв у цей час недалеко вiд аемлянки на високiй кручi й дивився на Рось. Чорнi тiнi лягали вiд скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тiльки плесо свiтилось, сяяло, нiби там лускою грала срiбна риба. Добриня ждав. Вiн вiрив, що мине якийсь час i на нiiбi загориться ще одна зоря, а на землi, поруч, у землянцi, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що вiн над цим навiть не замислювався. Так завжди було в свiтi, так мусить буте й тепер. Вiн думав про iнше. Кожна зоря в небi ма║ свiй круг, матиме свiй круг i ця нова зоря, що народиться цi║┐ ночi. Але яку долю матиме дитина, що народжу║ться зараз у землянцi над Россю? Для Добрию то не байдуже. Жiнка, що стогнала й кричала в земляяцi, була його сестрою, в нiй текла та ж сама кров, що й у Добринi, - кров Анта, дiда Улiба, Во┐ка... пхня ж кров буде i в новонародженiй дитинi, кров полянського роду... Але буде в дитини й iнша кров, i коли Добриня думав про це, холодок i трепет пробiгали по його тiлу. У землянцi пролунав дитячий плач; здригнувся на кручi над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча. У землянцi рипнули дверi, звiдти вийшла Желань. - Це ти, Добрине? - Я, Желань... Тодi вона сказала одно слово: - Син... I стала швидко з цебром спускатись до рiчки. А Добриня зайшов до землянки. Мiсячний промiнь доходив до кутка землянки й освiтлював голову Малушi й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима бiля себе. Там лежало дитя - ┐┐ син, що тiльки-тiльки з'явився на свiт. Вiн ще не знав i не бачив свiту, але хотiв iти в цей свiт, хотiв жити й так голосно кричав. Добриня ступив уперед i поклав на землю бiля ложа свiй шолом, зняв з пояса й поруч iз ним поклав i меч... Здивованими очима дивилась на нього Малуша. - Кланяюсь тобi, княжичу! - промовив Добриня. - Буде вiн Володимиром, - сказала Малуша, - так велiв батько... - Здоров будь, Володимире! - проказав ще раз Добриня. - У тебе добре iм'я. Нехай боги допоможуть тобi володiти миром у Руськiй землi, нищити ворогiв. Дай боже! Малуша заплющила очi. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром вiд берега поспiшала Желань. Пiдiйнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висiло над землею. По праву руку над Россю, де плив мiсяць, небо було свiтле, там зорi ледь окреслювались, тлiли. А на пiвночi й сходi небо було темно-син║, глибоке, i в ньому, як зсипище перлин, мiнилися, переливались, грали барвами великi й дрiбнi зорi. Де ж, думав Добриня, мiж цими зорями та нова, що запалилась цi║┐ ночi, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горiла, вона мусила горiти. Але Добриня був у землянцi, коли вона запалювалась, й тепер уже не мiг знайти ┐┐ в морi зiрок, що грали перлинами, мiнились, сяяли, як холодний срiбний пилок у високому бездонному небi. Тi║┐ ж ночi, коли мiсяць почервонiв i став схилятись до лiсiв потойбiч, а чорна тiнь вiд скель закрила плесо Росi, кручi, а потiм i землянку над ними, з Будутина ви┐хав вершник. У полi не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидiв у сiдлi, вiн добре знав шлях у полi, щосили гнав коня, i луна копит, як це бува║ перед свiтанком, широко летiла навкруг. То мчав до города Ки║ва Добриня, вiн хотiв швидше привезти до княжого столу звiстку про те, що в Будути-нi над Россю народився вiд рабинi Малушi Володимир, син Святослава. 5 I знову доля ще раз усмiхнулася Малушi... Щастя матерi! Уже в ту нiч, коли бiля грудей лежала рiдна дитина, жадiбно п'ючи материнське молоко, вбираючи ┐┐ сили, Малушi було невимовне радiсно, вона була по-справжньому щаслива. Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким i страшним, одступило вiд не┐, як буря на Днiпрi. Тепле, нiжне тiло сина лежало поруч ┐┐ тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тiлу - голiвцi, спинi, нiжках, - i це нiби заспокоювало, втiшало. Вона лежала на ложi в кутку землянки, що вимощене було з трави, пiд нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долiвцi поруч стояло цебро з водою iз Росi, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена iз лози й присипана землею стеля, з яко┐ вряди-годи сипались грудочки. В землянцi не горiло свiтло, тiльки через душник сюди вривався зеленкуватий мiсячний промiнь. А ┐й здавалося, що в не┐ найкраще в свiтi ложе, ║ в не┐ все, чого тiльки може бажати людина, ║ в не┐ й найголовнiше, найбiльше - щастя. I так було не тiльки цi║┐ ночi. Ранок ┐й видався кращим ще, нiж нiч, бо тодi вона вперше побачила очi свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробiг, як промiнь, бо до землянки приходили, як велiв покон, простi люди Будутина, й усi вони несли сво┐ дари. Вечiр ще раз втiшив ┐┐, бо тепер син уже хотiв спати, а сама Малуша вiдчула важку втому, заснула та так i спала, обнявши рукою сина, всю нiч. А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянцi був цiлий рiд - баба, мати, син... Але робота не стомлювала Малушу, i нiколи вона нiбито не працювала з такою радiстю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бiгла на рiчку, поралась на городi, допомагала Желанi, - та хiба перелiчиш усе, що робила й що хотiла зробити ще Малуша. Свiт розквiтав навкруг не┐, за весною прийшло лiто, за лiтом осiнь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радостi, щастя. I навiть взимку, коли Рось скувала крига, а за стiною землянки гула вiхола й сичав мороз, ┐м у землянцi було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сидiла недалеко вiд вогнища перед колискою, злегка погойдувала ┐┐, пригадала пiсню, яку спiвали в Любечi над дiтьми сво┐ми матерi, яку чула й сама в рiднiй хатi. Колишся, колиско, вiд кута до кута, Маленька дитина, велика покута, - починала Малуша i прислухалась до сво┐х слiв, бо це було нiбито сказано про не┐, як i всi слова далi: Ой сину мi