вiддати кров i життя. Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протi┐ Кожеми й сказав: - Я iду на рать! Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв: - Добре, во┐не! А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди ┐хнього селища - лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... ┐х збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином. Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. По┐хав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд - вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi. Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi: - Оце я буду ┐хати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо ┐ду я далеко - на рать. Вiста сплеснула руками. - Ти ┐деш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв: - На роме┐в iду... далеко-далеко! пй важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала: - Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд? - Нi, - вiдповiв Микула, - не по дань ┐ду i не буду таким, як Бразд. - То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями? - Ти багато хочеш, - сказав Микула. - Я все це мушу зробити, але пiсля ратi. - А Бразд i Сварг iдуть на рать? - запитала Вiста. - Нi, не йдуть... - Боги! - скрикнула Вiста. - Багатий брат не йде, хоч йому ║ що захищати, а ти - вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш? Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всi║ю правицею голову й повiльно сказав: - Бразд не йде, бо що йому захищати? Сво║ багатство? Та коли б i гречин прийшов - вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь - кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили - закуп я у Бразда, скоро - скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин - стенить мо║ серце, жажелi* (*Жажелi - ярма.) вони готують на ви┐ нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь... Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому ║, що да║ тепло, жар? А чи нема║ такого вогню в людях? - I ще я згадую батька Анта, - уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. - Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Во┐к, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають роме┐, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на роме┐в, били ┐х. А тепер я чую ┐х голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба. Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне - Микула мусить iти бити невiдомого ┐й ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала: - То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться. - Нi, Вiсто! - вiдповiв Микула. - Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться! I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом. Сонце зайшло. Фарби неба вгорi мерхли, нiби квiти, яких торкнувся мороз. Над Днiпром, над луками й селищами стояла тиша. В цiй тишi на селищi почулись звуки - там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо. То Сварг кував ратним людям зброю - мечi, списи, вiстря для стрiл. Мав би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив i собi меч iз срiбним крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах. Але нема║ в Микули достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить... "Але, - пригадав Микула, - ║ в мене iнша i, може, не гiрша зброя". - Зажди, - сказав вiн Вiстi i зник у хижi. Коли через короткий час Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн стояв на порозi з шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi. - Ти як батько Ант! - вирвалось у Вiсти. Микула постояв бiля порога, ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж заскреготав вiд iржi, й махнув ним. - Проти тако┐ збро┐ ромей не всто┐ть, - сказав вiн. Аж тодi вони повернулись до хижi, сiли бiля вогнища по┐сти. I побачив ще Микула за вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв ┐┐ в руки. Це була вилита з срiбла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихiтними нiжками. Голова жiнки закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на ши┐. Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? п┐ одягав i з нею ходив на брань батько Ант, носили ┐┐ дiд Улiб, прадiд Во┐к, а може, й давнiшi пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу - богиню, що давала людям рiд, житу - рiст, землi - плiд, всьому сущому - життя. У далеких походах, як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i, як богиня цi║┐ землi, оберiгала того, хто ┐┐ носив. Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на не┐, вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiга║ i його! I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит. Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Ки║ва, далi - на роме┐в. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд... В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом - вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили: Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зруба║м главу царю роме┐в, принесем додому i честь, i славу... I в цей час всiма шляхами Русько┐ землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв. Русь вставала проти роме┐в! 4 У Ки║вi во┐ земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, - добре, що була година, - днювали й ночували над Почайною i Днiпром. Микулi щастило. Вiн прийшов до Ки║ва разом з любецькими воями Чернiгiвсько┐ землi ранiше, нiж во┐ iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора. Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь - мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном. Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину - жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, - бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло. У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось та║мниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб - форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi. I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Ки║ва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами... З корченицi виходив Мутор. - Що, Микуло, дивишся на Гору? - А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався. - Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i во║водами. Туди, Микуло, попасти важко - ║ земля, ║ Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею... - А як би менi попасти туди, на Гору? - запитував Микула. - Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору. - Про Добриню ми довiда║мось, - вiдповiв Мутор, - пiди на торг, там усiх дружинникiв знають... - Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди? - Нi, Микуло, - промовив Мутор. - Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, ┐х не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i ┐сть, та ще п'║ меди з медуш княжих. Хоч, правда, - додав вiн, - тепер i ти нiбито дружинник... Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не ┐сти й пити. - Це я пожартував, - сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. - Ти, брате мiй, не дружинник, а во┐н. Я також, коли треба, стану во┐ном. А дружинником не хочу - негоже менi ходить по дань... З Гори в цей час Боричевим узвозом ┐хали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней. - Добриню ти знайдеш, - говорив Мутор, - пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче - адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв. - Княгиня Ольга ┐┐ взяла... - А ти дума║ш - у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня ма║ й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв ма║... Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що зна║ Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно по┐хав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню. Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Ки║вi, де могла бути - цього розповiсти не мiг. - Була в мене дочка, - говорив вiн, - молода, кароока, взяла ┐┐ княгиня, а куди - не знаю... Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив ┐┐ такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром? I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян - сiдельник - сказав: - А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi. - Та хiба ж туди пустять? - Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла во║водi. Допоможеш, то й пiдеш. Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi. Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та во║водськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда. Микула добре запам'ятав лише одне - коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь во║водi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города. В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях ┐х - бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено - те саме, яке колись побачив Микула у лiсi... Сiвши пiд однi║ю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву. А тепер вiн сидiв у Ки║вi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти роме┐в, i знамено маятиме над ним... "Що ж трапилось? - думав вiн. - Чий я тепер ║ i яке знамено ║ мо┐м?" В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближа║ться жiнка - молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi. Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в не┐ були теплi, на обличчi грала посмiшка. Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою. I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче. - Дозволь менi, жоно, запитати, - звернувся вiн до не┐. - Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла ┐┐ до себе. От я i зайшов сюди ┐┐ пошукати. Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до не┐, ще й заговорить, i низка ключiв у ┐┐ руцi забряжчала. "А може, - подумав Микула, - ця жона з князiв? Рятуй мене з списом сво┐м, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?" Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в не┐ не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя. - А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? - запитала жiнка. - У Ки║вi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, - безтямно говорив Микула. Тодi жiнка зiтхнула - нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась. - Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги. - А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми - роб'┐ люди... А чи жива вона? - Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка. - Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона? - Вона жива, - вела далi жiнка, - тiльки живе не в Ки║вi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала ┐┐ в село княже... - То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду ┐┐, повезу в сво║ село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе? - Пракседа я, ключниця теремiв княжих. - Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу! Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки. - Це наш княжич Володимир мене шука║, - промовила вона. - Княжичу, княжичу, я тут! - подала Пракседа голос. По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром. - Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодi┐ пливуть з Новгорода. Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа сто┐ть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них. Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима... - Кланяюсь тобi, княжичу! - тихо промовив Микула. Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi очi, дивився в них, зна║ ┐х... Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира. "Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула. Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи. - Я пiду на стiну, - сказав Володимир. - Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли. Увечерi Микула хваливсь Мутору: - Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня по┐хав за княжим загадом во┐в збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працю║ в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий... - А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i во┐в з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi. - То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. - Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у сво┐й корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо... - Чому ж колись? - А як же iнакше? Адже брань почина║ться, брате мiй, i я йду. - Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Дума║ш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь... - Кого князь кличе, той i йде... - Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. - Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь - серце умлiва║... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi - i город Ки┐в, i Днiпро, i оцi луки... - Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула. - То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди? - То й ти пiдеш iз нами? - А так, пiду! 5 Разом з во║водою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли ┐х новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово ки┐вського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою во║вода Гудим до Ки║ва-города. Бiльшiсть ┐х пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо. Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови во║воду Свенелда й брата Улiба. - Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i лодi┐ нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'║дна║мось i перейдемо Дунай. - То добре, княже, - згодився Свенелд, - i так бiльше поставимо над Дуна║м сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже! - Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч во┐в на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодi┐ Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з во║водою Свенелдом... - Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд. - А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Ки║вi? - втрутилась у розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме? - Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, - вiдповiв Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людi║ ┐х стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе? Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав: - Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня. З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився ┐й у очi. - Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Ки┐в i землi. - То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив князь Святослав. - Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки ┐х прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром. Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво - зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини. Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд. Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Ки┐в. Цього ранку ворота на Горi - i Подольськi, i Перевесищанськi - були розчиненi, мости - опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина. З Гори ┐м добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину - до Вишгорода й Десни - рiки. На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодi┐ вабили очi во┐в i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували ┐х у рiзний колiр - червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодi┐ починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували. У морi Руському важко було ждати добро┐ днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому во┐ добре перевiрили щогли й ре┐, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi. Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодi┐ ┐хатиме, уклали там бронi сво┐ й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки - тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсно┐ води. Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато во║вод, щоб ще раз оглянути лодi┐. Усе було готове в далеку дорогу, во┐ кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато во║вод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками. На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i во║вода морський Iкмор, склали жертву - зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком - двома переплетеними внизу срiбними списами. Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодi┐ рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо - жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв. Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами - по три в ряд - пливли i iншi лодi┐. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами. I довго на березi Почайни княгиня Ольга й во║води з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрi┐ бiлi вiтрила. Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину. Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки во║вод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали ┐х у далеку дорогу, бачив матiр - княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля не┐ трьох сво┐х синiв. Вiн прощався у думках з берегами, якi невблаганно тiкали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками. Любi були йому зараз цi мiсця - шматок власного серця. Прощався вiн i з людьми города Ки║ва, - у далеку й важку дорогу вирушали во┐. Нелегко буде в цей час i киянам. Що жде ┐х тут, над швидким Днiпром?! I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини прощання перед ним виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя Малушi. Чайка з криком легша за насадом, припадала до щогл - це, здавалося, летiла, уболiвала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом - це вона, либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Ки║ва обвiвав його обличчя - це Малуша прощалася, обнiмала його сво┐ми руками. Аж тодi, коли за крутим поворотом зник Ки┐в, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра вiдкривалось перед ним. Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрi║м у синьому небi двома широкими рядами пливли хмари, а ще далi лежала голуба, непроникна iмла... Не зупиняючись, лодi┐ пливли цiлий день. Одразу ж за Вiтичевим розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад береги, у серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли ки┐вськi гори. Увечерi, коли над обрi║м запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати вiтрила. Але лодi┐ не зупинились, во┐ сiли на весла, бiля стерен запалали свiтильники, на водi заграли ┐хнi тремтливi вiдблиски. Лодi┐ йшли кiлькома рядами. На носi кожно┐ з них стояв во┐н, який пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час во┐ змiнювали на веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв стерно. На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодi┐ пливуть по плесу Днiпра, а впали у воду й переливаються всiма барвами багато разкiв намиста. Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще вода шумiла за упругами й кермом. Раптом десь з неосяжно┐ глибини темного неба, з пiвнiчного краю, зiрвалася зоря. Вона була дуже велика, слiпучо-бiлого кольору, летiла небом просто на захiд, через береги й Днiпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них, куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля само┐ води. У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро. Дружинники пiдняли весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де, залишаючи по собi пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала над Днiпром, над горами правого берега i, густо почервонiвши, догорiла на далекому заходi... Навкруг стало темно-претемно. Лодi┐ зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що побачили, заслiпленi блиском зорi. У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли на веслах недалеко вiд нього. - Зоря упала-помер хтось... - То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн да║ нам знак. - До чого знак - загинемо чи повернемось на щитах? - Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак. Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А тим часом очi звикли до темряви, окреслились плесо, свiтильники, темнi береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла, лодi┐ рушили з мiсця. Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен, що це не звичайна зоря, яка iнодi пролiта║ небом, а зоря-знак. Чому саме в цю нiч знак пройшов по небу, що вiщу║ ┐м Перун? Стоячи на кермi, князь дивився навкруг, нiби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, - скоро новий день. I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди бува║ перед свiтанком, що близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'┐. Вони спiвали поруч, у кущах, якi минали лодi┐, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра. Коли князь Святослав вслухався в цей солов'┐ний спiв, йому здалося: то не солов'┐ спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi. А хiба не про те ж саме промовля║ небо на сходi - звiдти йде свiтанок, свiтло хоче знищити нiч, розвiяти тьму? Так чому ж не жити людям серед цi║┐ краси й дозвiлля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть во┐, що сидять на лодiях. Не за здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону - хочуть миру. "Але хiба, - думав князь Святослав, - був i ║ на землi мир? Бранi були допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт сто┐ть до бранi, брань стояла до свiту. I зараз тихо над Днiпром, тихо в луках навкруг, спiвають солов'┐, во┐ сплять, прагнучи миру й любовi, а десь уже чату║, гострить меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь". Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодi┐ рiзав плесо, за упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири. Знак на небi уночi показував ┐м шлях на захiд. Це знак перемоги! 2 Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогiв, стояла незвичайна яснина, вiтер попрощався з ними востанн║ бiля Ки║ва та й подався в iншi землi... Але в щастi цьому та┐лося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодi┐ було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами. Швидко спадала й вода. Бiля Ки║ва, Роднi й ще якийсь час лодi┐, коли навiть на них не гребли, несло за течi║ю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить ┐х пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки? Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодi┐ зупинились. Старi во┐, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодi┐, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями. У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг - Неясить - на веслах вони не наважувались рушати. Усю нiч лодi┐ стояли в плавнях бiля берега. Завидна во┐ наварили ┐жу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з сво┐ми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою во┐в. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма - дубовi, гребцi готували весла, чимало во┐в стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi. Не всi лодi┐ рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру - i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма - i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрi┐, рушала iнша... Перший порiг, який однi во┐ називали Будилом, iншi - "Не спи!", а переляканi гречини за ними - "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однi║ю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодi┐ цей порiг, виходили на чистоводдя. Але вдалинi у цей час заявився острiв - там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями. Проте i цей порiг лодi┐ одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсiм близько гула страшна Неясить. Уже здалеку було видно, як кипить, виру║ вода в Неяситi. Зрадливе пасмо камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро вiд берега до берега. Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так, що луна котилась далеко берегами. Во┐ з страхом дивились на цей порiг. Вони були певнi, що тут, пiд водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули з-пiд води сво┐ гострi iкла, що вони вiчно неяситнi - жадають людсько┐ жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодi┐, якi рушають у порiг, перевертають ┐х, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi. Лодi┐ зупинились вище Неяситi, во┐ виймали з них приготовленi ще з Ки║ва волоки - деревлянi котки. Волокти лодi┐ доводилось по низькому берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина во┐в клала котки, витягала лодi┐ на бербг i волочила ┐х вподовж всього порога, а ще бiльше во┐в з списами й луками напоготовi йшли в яри й лiси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв. Волоком треба було пройти шiсть тисяч крокiв. Во┐ князя Святослава знали, що кошту║ кожен з цих крокiв. Вони переносили до самого кiнця порога вантажi на плечах, але лодi┐ однаково були важкi, посувались на котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий пiсок обпiкав ноги, всi обливались потом. З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодi┐, навiть нiч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав ┐х на кручах проти скель Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i незабаром, коли сонце пiдвелося високо в небi, лодi┐ одна за однi║ю стали спускатись на воду. Неясить була позаду. I вже ┐х не лякали три пороги за Неяситтю - Вiльний, Вручий i останнiй - на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодi┐ проходили ┐х впевнено, швидко. Ще деякий час Днiпро линув мiж двох високих кам'яних берегiв, що нагадували вузькi ворота. А там во┐ опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi й зеленiли лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя - сучасна Хортиця). Здалеку було видно на рiжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Пiд ним гостi й во┐, що збирались рушати в пороги, а також i тi, що щасливо ┐х проминули, завжди приносили жертву. Жертву - хорта i пiвня, як це водилось по покону, - складав Святослав, бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв перед високим дубом, на якому трiпотiло молоде листя, а мiж гiллям висiли зотлiлi полотнища, заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей i язикiв, що минали цей священний острiв. Тепер перед дубом на островi поклав меч i щит Святослав. Вiн дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, вiн просив i надалi допомагати ┐м... Позад нього стояли во┐. Коли князь Святослав склав жертву й землю пiд дубом змочила кров хорта i пiвня, во┐ стали на колiна, з уст ┐х зiрвалась молитва - давня молитва пращурiв: Боги, допоможiть нам i помилуйте, Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi, За це славимо i молимось вам, боги! Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм ┐м ще раз стояти тут i складати вдячну жертву?! З За островом Григорiя Днiпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високi гори, не обривались над плесом кручi, не врiзувались у воду й жовтi коси. Понад Днiпром з обох бокiв зеленими мурами тяглись плавнi - хистка болотяна низина, де росла трава, в якiй вiльно мiг сховатись кiнь, де сплiтались у непроникну сiтку корчуватi дуби, липи, вiльшина, верби й лози. Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами i шапками гiлля нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазя┐ни, довгi вiки стояли й стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують, що робиться в далекому полi й тут, на Днiпрi. З лодi┐ князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв Днiпра в глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки, там вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там ║, де ┐м кiнець - нiхто не знав. Княжi во┐ нiде не зупинялись, лодi┐ ┐х поспiшали на пiвдень. I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох високих берегiв, нiби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодi┐ якийсь час пливли мiж горами, а тодi перед очима во┐в вiдкрилась така безмежна широчiнь, такий неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", - подумали молодi во┐. Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра - Бiлобережжя, останнiй мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi гостi i де люди з Русi перед далекими походами востанн║ прощались з рiдною землею. Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони ви┐жджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти - хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати. I зараз, тiльки лодi┐ князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а во┐, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi. Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши сво┐х землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши ┐х на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес. Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодi┐, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi. "Важко жити людинi, яка не ма║ нi роду свого, нi рiдно┐ землi", - подумав Святослав. I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, ма║ щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що ма║ багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарi┐. Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у сво║му темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрi┐, на хвилi. Надвечiр усi лодi┐ зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони пере┐хали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя - сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсно┐ води, оглянути перед далекою дорогою щогли, ре┐, вiтрила. Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодi┐ одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море. Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла. Зробивши широке пiвколо, лодi┐ розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд. У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавно┐ шалено┐ ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.." Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в без