одню, всi зорi, тiльки одна iз них - така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, - ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша - злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить - i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить - i над обрi║м уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись... На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю - чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, - але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрi┐. Бо сонце - це дарунок богiв, це - життя, це - радiсть, щастя. Во┐ промовляли слова молитви: Сонце! Ти тiка║ш вiд нас -i наста║ холодна, темна нiч. Сонце! Ти вста║ш - i навкруг з'явля║ться життя, зацвiта║ земля i радiють люди. Спасибi Перуну, що кожного ранку посила║ нам сонце, Славимо й тебе - ясне, гаряче, житт║дайне сонце! Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його во┐, стояв у цю хвилину на носi лодi┐, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя. 4 У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять во┐в, плив Днiпром, а далi Руським морем, во┐ земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i во║водою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом. Тут, у полi, ┐м треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею. На сво┐х маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли. Во┐ Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Ки║ва, далеко попереду, так, що ┐┐ навiть не було видно, ┐хала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, ┐хала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По дво║, по тро║ на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь. Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах ┐х хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти. Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю. I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайга┐ Далеко в полi, як во┐, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що ┐х не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi. А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, ┐дучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрi║м. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли во┐. Попереду всього вiйська йшло чоло, - головний полк, - тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, во║водою Свенелдом i во║водами вiд полкiв усiх земель. Вони ┐хали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя - збро║носець), що везли про запас кольчуги, бронi. Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським ┐хали по обидвi руки вiд головного полку - щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом. Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi - всi пiшо - во┐ земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з во║водою сво┐м, що ┐хав попереду на конi з малою дружиною. Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянсько┐ землi iшла тисяча деревських во┐в, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'┐, а часом i босi, зброя в них була рiзна - у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами. А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю - великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi - борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами во┐, часто ┐хнi жони гнали табуни корiв, телят, овець. Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржаво┐ куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Ки║ва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога - навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа ви┐жджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Ки║ва, до Дунаю. 5 Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi яко┐ ┐хав во║вода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула. Спочатку йому було дуже важко - все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив - ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн - на iншому. Вона простяга║ до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед во┐в княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд - о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити. А який во┐н з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався - ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не зна║ш, де ┐х подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi. Знову ж - зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули - кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав: - Ти, Микуло, лук чiпля║ш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш во┐н справжнiй. Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, - вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував ┐х мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли во┐ вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою - одразу й засинав... Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому - цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула. I почалося це недавно, вiд Ки║ва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'┐ люди, смерди. Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати. Через кiлька днiв вони опинились край Полянсько┐ землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, во┐ говорили - само┐ княгинi Ольги. Во┐ як во┐: багато з них пiшло на нiч у село; молодi - погуляти, старi - побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, - простi поляни, багато ┐х прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ во┐ в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди... Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'┐в у гущавинi за скелями, заснув. Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi. Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак - во┐н з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд право┐ руки. Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi во┐. Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з ┐хнiх уст увi снi зривались раз у раз слова. - Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв во┐н з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Во┐н цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав. - Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбно┐ Мокошi. I зараз вiн торкнувся ┐┐ рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи. Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi - з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така проста, але й та║мнича, дуже рiдна, а водночас i страшна. - Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула. Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один во┐н. Вiн пiзнав-це був во┐н ┐хнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячно┐ ночi, Микула тихо засмiявся й запитав: - Не спиш, чоловiче? - Не спиться, - вiдповiв во┐н i зiтхнув. - Думаю про укра┐ну свою. - А ти звiдки сам? - З Новугорода. - Довго, мабуть, ┐хали? - Не дуже... Взимку ви┐хали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам зна║ш, швидко. - То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче? - Радиш, - вiдповiв чоловiк. - А мене Микулою. - Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Ки┐в, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом во┐нам було про що подумати й поговорити! Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула. - Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський. Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити. - Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста? - Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають. Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша: - I як у вас, у Новугородi? - Так, як i скрiзь... - Платите дань, чи як? - Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо до нас, Микуло, ┐хали по дань i сво┐ князi, i ки┐вськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi нема║... Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав. - То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула. - Ще важче... Урок та устав... - То й у вас посадники ║? - к, Микуло. - I тiунiв ма║те? - Аякже... - I вiрники на┐жджають? - На┐жджають. Да║мо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям. - Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо, Микула. - Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало. Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав: - I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди? - Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять. - I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула. - Били.., - так само тихо одповiв Радиш. - Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула. Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв: - Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко. Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша. - Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив Радиш. - Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Роме┐ заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити сво┐ми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, ┐м нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодi┐... От i платимо оброки й устави... Радиш помовчав i кiнчив: - Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'║мо роме┐в, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гада║ш, Микуло? - Я думаю, Радишу, що розiб'║мо роме┐в... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв. На цьому розмова ┐хня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув... А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв. Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди. Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед во┐в чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе. А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговор┐гги, якi це дорогi слова! Ки┐в i Новгород, а як близько вiд людини до людини. От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись. Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила ┐х i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi. I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це бува║ пiзньо┐ ночi. Мовчали й солов'┐. 6 Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка. У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде ┐┐ обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось при║мне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-ко┐ землi. Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля сво┐х вогнищ во┐ вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд не┐ прокинувся раптом один во┐н, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову. Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в не┐ нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней - нагадало ┐й так багато! Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта при┐хав до них брат Добриня, забрав ┐┐ з отчого дому, повiз у далекий Ки┐в. Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт. У ┐┐ пам'ятi став чудовий зелений Ки┐в-город. Гора з ┐┐ теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо. Але з пам'ятi ┐┐ невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила ┐┐ любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Ки║вом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтно┐ хлiвини... Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг - на землянку старо┐ Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим. Усе змiнилось i змiню║ться навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достига║ пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важча║. Нема║ в не┐ радостi, мина║ й життя. Правда, i тут, у Будутинi, була в не┐ радiсть - у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила ┐┐ любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина - Володимира. У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона ┐х не соромилась - була пiзня нiч, нiхто ┐┐ не бачив... Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi - нi во║вода Тедь, нi посадник Радко - не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi - цей притулок ┐й дали, був iз нею гридень Добриня - i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину - а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня - й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка - так ┐┐ тепер усi прозивали. I працювала Малуша, як усi, - з раннього ранку до пiзньо┐ ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла - сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю - табуни худоби, - все княже, все треба доглянути i зробити роб'┐ми руками. I хто зна║, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi? А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Ки║ва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто на┐жджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир. Часто в минулi роки навiдувався до не┐ в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв ┐й допомогти - власними руками, якимсь золотником, срiбними р║зами. Але Малуша не приймала помочi вiд брата - у не┐ були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного - знати, як живе ┐┐ дитя, ┐┐ син Володимир. I хоч це дитя, рiдний ┐┐ син, далеко вiд не┐ - у Ки║вi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужча║, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?! Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала - одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу. Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi - в поле за Россю - вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце. "Може, - думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, - ┐де це з сво┐ми воями князь Святослав?" Але князя Святослава тут не було. Коли во┐ наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi во┐в князя Улiба, во║воду Свенелда, ще багатьох во║вод, тисяцьких i просто во┐в, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було. Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi во┐ iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У сво┐й землянцi, поставивши перед собою оберегу - богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила ┐┐, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Ки║вi на Горi. Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цi║┐ ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди сво┐ дари - хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону ┐м слiд було дати все, що тiльки мали люди, - во┐ iшли на брань, вони йшли заради них. У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзна║ ┐┐, може, i це справдi спадало ┐й на думку, дар ┐┐ буде дуже убогим, смiшним. Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з сво┐ми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?! Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'┐ мовчали. Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два во┐, i швидко рушила до землянки. Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило ┐х цi║┐ ночi, - тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути. - А це що? - запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. - Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, - посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, - либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'┐м шматок i я... I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони ┐ли хлiб Русько┐ землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрi┐ встала темна хмара. Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрi┐, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрi┐? Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То во┐ князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдсько┐ боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю. I коли цi подi┐ ключ за ключем одна за однi║ю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, во┐, у яких на кров розбитi були руки й ноги, во┐, що багато днiв i ночей не знали спочинку, во┐, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсно┐ води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах сво┐ лодi┐, припадали до води, що здавалась ┐м солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем. Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його во┐, якi кiнно й пiшо iшли з Ки║ва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю. Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчно┐ тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт збро┐. Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси. - Здоров був, княже Святославе! - Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi во┐. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв? - Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено тво║ послали тисячi во┐в... - Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги? - Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила ┐хнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас. - Добре, коли тiльки тiкають, - замислився князь Святослав. - Не бачили i ми ┐х над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв ║. Печенiги - тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра - хто зна║! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, - князь звертався до во║води Вовка, - будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодi┐ нашi з дружиною. Ти, Iкморе, - звернувся вiн до во║води лодiйних во┐в, - бережись iншого звiра - роме┐в, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами. I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше во┐в сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi - в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях - залишились тiльки во┐ з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодi┐ - ┐м треба було стерегтись хеландiй роме┐в. На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину. - Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, - сказав Святослав, - iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на роме┐в. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром - посилав до нього во║воду Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив во║воду Богдана. - Помста, княже! - закричали пiд наметом. - До помсти! Суворе й замислене було обличчя у Святослава. - Помста впаде на голову кесаря Петра, - промовив князь, - i вiн не уникне ┐┐. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами... - Веди, княже! - загомонiли во║води й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi: - Проте, мужi мо┐, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на роме┐в. Будемо сукупно з ними - переможемо роме┐в. Пiдемо нарiзно - загинуть болгари, i важко буде нам. - Веди, княже! - лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай. Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла - з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'┐ною орла... - Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, - сказав Святослав, - i скажiть йому: iду на ви! 2 Звiстка про те, що лодi┐ князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, ┐┐ передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, - всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй. Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодi┐, напевно, iдуть проти Вiзантi┐, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря... Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався - чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся - чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору? Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з сво┐х жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарi┐, Преслави. Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали бiльше, нiж iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора Никифора ви┐хав до Ки║ва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра, в якiй вiн писав, що ки┐вський князь Святослав загрожу║ йому вiйною, свiдчила, що Калокiр дi║, а князь Святослав готу║ться до вiйни з болгарами. Отже, готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор: князь Святослав iде на Дунай, поб'║ болгар, знищить сво║ вiйсько, а тодi скаже слово й Никифор. Дивувало iмператора роме┐в iнше: ви┐хавши з Константинополя, патрикiй Калокiр протягом всього року не подав про себе жодно┐ звiстки. Мовчав вiн i тепер, коли лодi┐ князя Святослава стояли вже на Дуна┐... Чому мовчить василiк Калокiр, чому не озива║ться й князь Святослав? Адже за вiйну з Болгарi║ю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота. Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i що, крiм того, велике вiйсько його - пiшо й комонно - виринуло, нiби хмара, з поля на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше - негайно. Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм i через гiнцiв сво┐х передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на його вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар Петро слiзно благав iмператора Никифора, не вiдкладаючи нi години, допомогти йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого тiльки зажада║ iмператор, присягався у вiчнiй приязнi й любовi, - iмператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вiчна приязнь i любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то вiн знав, що саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських во┐в. Проте iмператор Никифор не виказу║ й не може виказати сво┐х потайних думок послам кесаря Петра. Вiн прийма║ ┐х у Великому палацi, довго розмовля║ з ними, диву║ться й обурю║ться, як то зухвалий ки┐вський князь посмiв напасти на Болгарiю, присяга║ться в любовi до кесаря Петра i просить переказати йому, що зараз у Вiзантi┐ дуже важко й вiн не може кинути проти Святослава свого вiйська. Але трохи пiзнiше, i саме у вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють наголову Святослава. Iмператор Никифор розмовля║ з послами, як батько i щирий друг Болгарi┐. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантi║ю й Болгарi║ю. Вiн зна║, що у болгарського кесаря ║ син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натяка║, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв... Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри - посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'явля║ться син кесаря Петра - Борис, i iмператор Никифор прийма║ його як високого гостя у Великому палацi i оселя║ потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе. Iмператор Никифор додержу║ свого слова. У Буколеонi кесаревича Бориса знайомлять iз онукою iмператора Костянтина порфiрородного Марi║ю, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у влахернськiй церквi патрiарх Полi║вкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя. Так дi║ iмператор Никифор, так нiбито змiцню║ любов i мир мiж Болгарi║ю i Вiзантi║ю. Правда, коли кесаревич Борис висловлю║ бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з сво┐м вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiця║, що вони рушать до Болгарi┐ разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджу║ться. Звичайно, йому краще рушити до Болгарi┐ у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська. Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У сво┐й грамотi кесар Петро писав, що во┐ князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, ┐х багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж ки┐вський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарi┐в. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн дума║? Адже якщо Святослав ма║ так багато во┐в, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперi┐ й стати пiд стiнами самого Константинополя... Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарi║ю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше. Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських поко┐в ║пископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман. Iмператор i ║пископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море. - Чи зумi║ ║пископ про┐┐хати в Понт? - запитав Никифор. - Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? - замiсть вiдповiдi, поцiкавився ║пископ. - Нi, ║пископе, до хозарiв зараз нiчого ┐хати - вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного ║пископа, а когось iз павликан* (*Павликани - релiгiйна секта). - Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ. - На цей раз тобi доведеться по┐хати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i ┐хнього кагана Курю. - Про що я мушу говорити з каганом? - Зараз до Болгарi┐ з великим вiйськом прийшов ки┐вський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посува║ться вперед, i ║ загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, ║пископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив... - У спину князевi Святославу над Дуна║м? - посмiхнувся ║пископ Феофiл. - Ти вгадав, ║пископе, в спину Святославу, але не над Дуна║м, а в Ки║вi. кпископ Феофiл не стримався i промовив: - Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дуна║м. - Ти зумi║ш, ║пископе, знайти кагана? - Коли я мушу ви┐хати? - замiсть вiдповiдi, запитав той. - Треба ви┐хати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото - тобi дадуть тридцять кентинарi┐в... Щасливо┐ дороги, ║пископе. I удачi! - Многi лiта тобi, великий василевсе! З Лодi┐ князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дуна║м i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей за┐дали комарi, пiд ногами сичали гадюки. Але во┐ Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дуна║м, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озбро┐вшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду во┐в, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед. Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi во┐в. I сторожа, яка ┐хала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих во┐в не видно. Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на сво║му шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дуна║м, а всi лодi┐ болгар за день до цього рушили Дуна║м угору. Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних во┐в негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодi┐. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, во║вод сво┐х i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець. Уночi во║води пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалаху║ свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських во┐в, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах. Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам ви┐хати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропону║ воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiця║ не чинити нiяких ушкод. Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли