асилевса, а хiба не таке ж життя в не┐, у матерi князя Володимира? - I, зiйшовши на землю, - вiв священик, - син матерi божо┐ Марi┐, Христос, став сiяти скрiзь сво║ слово, говорив людям, слугам сво┐м, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли - вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили... - Убили? - скрикнула Малуша. - Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй сво┐й славi... - А Марiя? - I Марiя, мати божа, разом з ним. Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у не┐, як вона живе, що дума║, що непоко┐ть ┐┐ душу. Найголовнiше ж - нiхто нiколи не обiцяв ┐й, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула. I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав: - Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя? - Згодна, отче! - I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього? - Згодна. - Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до велико┐ кам'яно┐ купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу. - Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я... Пiднявши вгору очi, священик замислився. - Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею ти була i Марi║ю вознесешся... З тим Малуша й залишила церкву над руча║м... До самого порога ┐┐ провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви. Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля восково┐ свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу. Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля. - Тур! - покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика. - Ходiмо! - стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив. Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старо┐ вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньо┐ ночi до сво║┐ хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiляко┐ ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджу║ться Христова вiра над Днiпром, ой нелегко. Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи ┐┐ за руку, раз у раз говорила: - Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти ┐м довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу. У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк. - Лягай! - прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною. Малуша лягла, й жiнка - поруч з нею. - Як тебе звуть? - запитала Малуша. - Во хрещеннi Софiя... Се речеться - премудрiсть божа. - А я тепер Марiя, - промовила Малуша. - Спи, рабо божа Марi║! Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до ┐┐ вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божо┐ Марi┐. Пiсля всього, що сталося, ┐й захотiлось тiльки спати, спати. Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи ║ де в теплому заснути йому, як менi?" А сон все склеплював i склеплював повiки. 5 За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли ┐┐ з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч - вкритий лiсами низький берег. Добриня сидiв на носi передньо┐ лодi┐ й пильно дивився вперед. Нехай люту║ вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi - перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять ┐хати вдень i вночi. Поки на Днiпрi - лодi┐ вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало. Добре погуляли в Ки║вi мужi з Новгородсько┐ землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер гра║, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два во┐ не сплять тiльки на кожнiй лодi┐: один пильну║ за вiтрилом, другий трима║ стерно - i того доста! Спить i князь Новгородсько┐ землi Володимир, син Святослава. До пiзньо┐ години, доки ки┐вськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодi┐, прощались iз землею батькiв, - хто зна║, коли i як доведеться ┐м повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем - нехай спить. А Добриня не спатиме. Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiта║, кипить, виру║ вода, i все бiльше i бiльше у нього думок. Дума║ Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, - з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Ки║ва, в дружину княжу. Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Ки║ва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?! Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зруба║м главу царю роме┐в, принесем дому i честь, i славу... Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього. Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною. Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати сво║му щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн ┐здив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. ┐здив вiн ще й з княжичем Святославом - на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були сво┐, кращi во┐, вiн покладався тiльки на них. Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цi║┐ думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз ┐┐ з Любеча, вiн потай привiз ┐┐ на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом. Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав ┐й, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!" Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе. Проте, вiдчувши сво║ щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i те, що iншому видавалось би лихим, умiв повернути на свою руч. Тому вiн, дiзнавшись, що Малуша непразна i що ┐┐ висилають у село, так радо згодився ┐хати з нею, тому вiн так пильно оберiгав ┐┐ в Будутинi, тому вiн молився до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору. I тому вiн так легко забув тодi про Малушу... Згадуючи ┐┐, боявся тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi - раз сказавши, не перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Нема║ Малушi. "Нi, - думав Добриня, - у кожно┐ людини своя доля, що судилось Добринi, те не годиться для Малушi". А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберiгав його вiд кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", - подумав вiн, i йому стало навiть душно серед цi║┐ ночi. "А чому й нi? - пробiг раптом холодок тiлом. - Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золотi гривни на ши┐. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може слава Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..." У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило. Лодiя зупинилась, а Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не переляга║ вiтер. Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв дужий вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила - лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й полетiла в пiтьму. "Добре, - подумав Добриня, - коли отак вiятиме низовка, то будемо за два днi й дома, в Любечi..." Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодiю бiля високо┐ кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса, з гривнами на ши┐ й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили славетнi дiди його, де народились батьки й вiн сам. Але нi! Добриня не зiйде на кручу бiля Любеча, а, навпаки, проведе лодi┐ понад правим берегом, далi вiд рiдного дворища. Батька, напевне, дома нема║, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на ши┐. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь Володимир? Во║вода Добриня - i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодi┐ далi вiд Любеча! У цю нiч Добриня, як це вже бувало й ранiше, вiдчув, що душа його розрива║ться на двi половини. У цiй душi було те, що боляче щемiло, як тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд Любечем, могили в степу, дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу. Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось i мiцнiло нове почуття. Вiн не любив князiв, вiн не любив бояр i во║вод, але розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв бути таким, як во║води, i вже був таким, як вони... У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все нiби вирiшено, серед темно┐ ночi лодi┐ ┐хнi пливуть до Новгорода, спить князь Володимир. Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька пригорщiв, змочив чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил. 6 Тi║┐ ж ночi перед свiтанком до Ки║ва примчав гонець. Вiн захитався i мало не впав, коли скочив з коня бiля ворiт, але його взяли пiд руки сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони жахнулись. Це був ┐хнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись - чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко запали, уста пересохли. - До князя... Святослава! - прохрипiв вiн. Коли через короткий час князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку. - Чолом, княже! - сказав Коста. - Це ти, Косто? - Я, княже! - Чи можеш говорити? - Можу, княже! - Тодi говори! Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт. У тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi ┐хнi кроки. На схiд вiд стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився навкруг, князь бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi. - Я ┐хав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем... На Днiпрi мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I от я тут... Ки┐в... Адже це Ки┐в... - Це Ки┐в, Косто. Говори далi. - Во║вода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а зрада ║ i в нас. Уже багато городiв залишили, сто┐мо тiльки в Переяславцi. Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже! Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь Святослав бачив, що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками, пiднявся на ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув, що той спить. Ледве вiн одпустив руку, як Коста поточився до землi, сiв, спираючись обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав. Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах. Навкруг повзли сiрi нитки свiтанку. На тлi голубого неба на сходi темнiла стiна з вежами, високо над нею палахкотiла денниця, скрiзь на Горi вже окреслювались хороми, терема. Десь близько на дворi пронизливо заспiвав когут. Одразу ж забили крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми - в передграддi, на Подолi. Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Ки║вi. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 1 Ще в Ки║вi, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарiю, i пiзнiше, дiставши вiд нього згоду, василiк iмператора роме┐в Калокiр почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава. Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен ма║ вигоди: Калокiр розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав його сво║ю довiреною особою i переда║ йому грецьке золото, князь Святослав зна║ тепер потайнi намiри iмператора i ма║ ┐хн║ золото... Калокiровi здавалось, що вони домовились з ки┐вським князем про все й тепер кожному з них лиша║ться зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збира║ сво║ вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожу║ Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн - василiк i патрикiй - хiба не годен бути iмператором роме┐в? Василiк Калокiр уявляв i те, що ма║ статись пiсля цього, - втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантi┐: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить сво┐х людей, утвердить межi iмперi┐, щедро заплатить князевi Святославу - сто, двiстi, триста кентинарi┐в, вiн дасть невелику дань i болгарам - навiщо йому сваритись з сусiдами? Далi ж, - майбутнiй iмператор думав i про те, - вiн збере в скарбницi iмперi┐ багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та ┐┐ iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дуна┐, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько... Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперi┐ над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Ки┐в. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди - вороги iмперi┐?! Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати. Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Ки║вi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарi┐, бо вiн проходив над Дуна║м не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чи┐м же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра! Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв - йому нi з ким було б говорити. Усi - i князь Святослав, i його во║води, усi цi во┐ руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, - чужi були йому, чужий був i вiн ┐м. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiрхитрий.)? Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарi┐ вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй - багатий вiрменин, - о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш - у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумi║, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем ки┐вського князя i скiпетром iмператора? Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким ┐хав на пiвнiч з Константинополя, - василiком iмператора роме┐в. Вiн дума║ тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер пода║ про себе голос, вiд усього серця вiта║ нового iмператора Вiзантi┐ Iоанна Цимiсхiя, обiця║ вiрно служити йому. У довгi осiннi ночi над Дуна║м василiк Калокiр склада║ листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посила║ цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержу║ вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя. I тодi вiн почина║ дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що при┐хав до Ки║ва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважа║, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з во║водами, тисяцькими i просто воями, вiн присяга║ться, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр сто┐ть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздува║ на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де виру║ море, де сiрi хмари низько нависли над обрi║м. Вiн задоволений, i посмiшка гра║ на його обличчi. А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав сво┐м болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки. - I як, Iзоте, боляри? - Вони згоднi зробити все, що велить iмператор... - Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса. - Добре, Калокiре! 2 Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом. Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з во║водами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, ┐хати на сво║ князiвство - у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько ┐х Iгор, не повернеться з походу. I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантi║ю. О, вiд матерi сво║┐ й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори роме┐в, яке велике й мiцне в них вiйсько - з кораблями, страшним грецьким вогнем, - i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що ма║ бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантi║ю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб... Але Святослав розбив усi мрi┐ брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще отчина iде на супостата, князi ┐┐ мусять стати попереду во┐┐в. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на роме┐в. Тим паче, що сам Святослав повiв во┐в морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом. А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарi┐ й iмператорiв Вiзантi┐ боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперi┐. Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дуна║м, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi. Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських во┐в. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились - за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен сво┐ми словами, всi в цьому станi? Так було, доки вони йшли над Дуна║м, так було й тодi, коли руськi во┐ стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку во┐н Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом во┐ стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави. А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi во┐ рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i в Ки║вi. До стану приходили новi й новi болгарськi во┐. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них - бiля Переяславця, Доростола. Князь Улiб говорив iз Свенелдом: - Що робити, во║водо? Уже попереду нас нема║ шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима. Во║вода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся. - Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу... - Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi... - Преслава - середа цi║┐ землi, i звiдти повзуть тi змi┐, що жалять нас тут i ген над Дуна║м. Вiзьмемо Преславу - ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi. Князь Улiб не послухав старого во║води, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всi║ю силою й битись за Преславу. Але коли князь Улiб став iз вiйськом сво┐м над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Дана┐. Коли князь Улiб поспiшив до Дана┐, заколот почався у Плисцi... I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав: - Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарi┐в iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю... Князь Улiб замислився. - Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарi┐, вiн хоче пройти ┐┐ i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це. Василiк Калокiр посмiхнувся. - О, - вiдповiв вiн, - тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй... - Ти зна║ш його? - тихо запитав князь Улiб. - Iоанн Цимiсхiй, - так само тихо сказав Калокiр, - з мо║┐ землi, iз Вiрменi┐. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азi┐ й кгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають. - Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... - почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора. Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба. - А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарi┐. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарi║ю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! - закiнчив василiк Калокiр. - Мир i любов! - сказав i князь Улiб. - Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я! - Так чому ж нам не подумати про це, княже? - жваво промовив Калокiр. - Помолимось за це! - Молитва очища║ душу! - згодився князь Улiб i став на колiна. З Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракi┐ й Македонi┐, що межувала з Болгарi║ю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонi┐ Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi. Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр - до Фiлiппополя - скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушно┐ години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава. Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Ки┐в. "Печенiги згодились. Так буде", - з цi║ю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедi┐ з Босфору ║пископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Ки║ва", - повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу. Але iмператор не може посилати туди сво║ вiйсько. Не в Болгарiю, а в Азiю перекида║ вiн легiони з Фракi┐ й Македонi┐. Туди ж змушений кинути й кращих сво┐х полководцiв на чолi з славетним Вардом Склiром i патрикi║м Петром. Там, у далекiй Азi┐, в Каппадокi┐, починають повстання проти нього небiж убитого iмператора Никифора Вард з сво┐ми двоюрiдними братами, з острова Лесбосу утiка║ й при║дну║ться до них брат iмператора Лев. Вони проходять городи й села в Азi┐, до них при║днуються землi. Загроза нависа║ i над Константинополем. Iмператор Iоанн зна║, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Склiром* (*Склiр - жорстокий.). З ним разом вiн посила║ ще й патрикiя Петра, який вславився сво┐ми походами в Азi┐ й тiльки недавно зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, - перетворив на ру┐ни й попiл перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокi┐ усiх родичiв покiйного iмператора i покарають. Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати ┐х. Вiн прагне, щоб родичi Никифора нiколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його i усiх небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й просто убивати. Така його iмператорська воля! Вард Склiр i патрикiй Петро, звичайно, вiрою й правдою служили Никифору. Але що ця вiра й правда, коли б Никифор не платив за не┐ золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд Iоанна багато кентинарi┐в - залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними городiв Азi┐, - чого ж ┐м ще треба? Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра й Петра. Вiн зна║, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки у Вiзантi┐ був страхiтливий неврожай, а за Никифора нiхто не дбав про голодне населення Константинополя. Iоанн Цимiсхiй посила║ кораблi до Азi┐ i кгипту, де люди також голодують. Але що Iоанну Азiя i кгипет? Вiн дба║ зараз тiльки про Константинополь. В Азi┐ i кгиптi забирають останн║ зерно, вантажать його на кораблi й везуть до Константинополя. Щедрою нiбито рукою за безцiнь розда║ iмператор Iоанн хлiб у Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього голодували, маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало таке щастя, волають: - Многi лiта iмператору Iоанну! Вiн - новий iмператор Вiзантi┐, - гордо сидячи на конi, робить великi виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць Влахерну - його зустрiчають стовпища нагодованих людей, його засипають квiтами, йому спiвають славу. Тепер на Iподромi, який колись гримiв i сяяв, але який за Никифора почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання, iгри, на аренi пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут лл║ться, як i в давнi часи, кров рабiв-гладiаторiв; сенатори, патрикi┐, урядовцi, димоти й динархи безумствують, славлять iмператора Iоанна. Вiн сам також присутнiй тут - сидить у сво┐й ложi, дивиться на безумний натовп, iнодi показу║ться народу, слуха║ його крики, вiтання, на обличчi його ся║ щаслива посмiшка. Але iнодi по цьому обличчю пробiга║ хмарка тривоги, вiн згаду║ далеку Каппадокiю, звiдки нема║ й нема║ вiстей, дума║ про недалекий острiв Прот, де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано. Проедр Василь схиля║ться до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче: - Константинополь трiумфу║, вiн щасливий, це твоя перемога! - Феофано! - вирива║ться у Iоанна. Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор дума║ про Феофано, не може забути ┐┐ ласки, поцiлункiв, рук... О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би до Феофано на крилах, або, певнiше, на легкiй скедi┐, велiв би повернути ┐┐ до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, дожива║ старий Полi║вкт, а його слово - це священне, непорушне слово. Iмператор Iоанн люту║ на патрiарха Полi║вкта не тiльки за Феофано. Того ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх змусив його покарати Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й всього духовенства. Якi пiльги можуть мати служники бога, коли Вiзантiя вою║, коли все золото треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати тiльки тих, що завтра мають вмирати? Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньо┐ ночi його повiдомляють, що патрiарх Полi║вкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно зiтха║. З обiцянками патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути ┐х у Пропонтиду! Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полi║вкта в Константинополi збира║ться собор ║пископiв, щоб обрати нового патрiарха, вiн сам приходить туди, сiда║ на тронi i пропону║ обрати патрiархом найнижчого чина в церковнiй i║рархi┐, малописьменного ченця, схимника з Олiмпiйсько┐ гори Василя. Собор ║пископiв спантеличений. Тут, у Софi┐, зiбралися мужi, достойнi митри патрiарха, у митрополiях Азi┐, кгипту, всi║┐ iмперi┐ ║ ║пископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства. Але Iоанн Цимiсхiй сидить на соборi, дивиться холодними очима на ║пископiв, i вони знають, що ┐х жде, якщо воля iмператора не буде виконана. I чернець Василь обира║ться новим, вселенським патрiархом. Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i главою над ченцем-патрiархом, вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софi┐ чи Влахернi й з Феофано. I iмператор одружу║ться. Майбутню василiсу ввели в собор Софi┐ з покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув ┐й на плечi пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь, сам iмператор Iоанн. Взявши за руку наречену, вiн повiв ┐┐ до олтаря, де стояв патрiарх. I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб з'║днати ┐х i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, - пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя наречено┐, i всi присутнi на цiй урочистiй церемонi┐ побачили непривабливий, зморшкуватий лик пiдстаркувато┐ дочки покiйного iмператора Костянтина - Феодори. Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн, коли й як це сталось. Усi ждали, що вiн - молодий, здоровий, дужий - вiзьме собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi Полi║вкта - i про це також говорили - могла стати й Феофано. А втiм, всi вони, побачивши Феодору, кричали, голосили: - Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi! - Многi лiта василевсу Iоанну! - Многi лiта iмператорам нашим! Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборi Софi┐, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi в куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано. Так, до само┐ останньо┐ хвилини вiн не мiг ┐┐ забути. Ще надавно, коли живий був Полi║вкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в Константинополi, все було готове для цього. Але, стоячи над труною патрiарха, iмператор Iоанн зрозумiв, що й справдi Полi║вкт робив мудро. Краще сидiти у Великому палацi одному вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох iмператорiв. . Iоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж ┐й не вбити четвертого - його, Iоанна? Стоячи над труною патрiарха, вiн старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його душу. Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор Iоанн дав собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав про Феодору. Вона не була красива - це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не було найменшо┐ приваби - i це вiн бачив. Але вона - дочка порфiрородного iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i бiля не┐ вiн ста║ спадко║мцем слави Костянтина. - Многi лiта iмператорам нашим! - кричали всi в соборi. 4 Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв Пропонтиди, мов табун сiрих чайок, що летiли через море, але стомились i сiли спочити, лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини ┐х названо Принцовими островами. Чудовi здалеку цi острови - з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, iз золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками. Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, ║ на цих островах могил. Споконвiку iмператори Вiзантi┐ вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв - Прот* (*Протi - перший.), усiх тих, що були ┐м невгоднi. Тут ║ монастирi з пiдземеллями, куди нiколи не сяга║ сонце, ║ скелi, з яких до води не долетить живою жодна iстота, ║ затоки, яких не помiтить найпильнiше око... Через це iмператори й закидали сюди сво┐х ворогiв. Одних оскопляли, iнших ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували життя в пiдземеллях. I нiхто, нiхто в свiтi про це не знав, - чудовi здалеку острови, дивний Прот! Саме тут, бiля Проту, через день пiсля вбивства iмператора Никифора, пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано. Вона нiколи не була на цьому островi, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер першого свого чоловiка Романа - звичайно, на смерть, довiку! А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до келi┐ сво║┐, одним одно загратоване вiконце яко┐ виходило на море, ступила зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не спала, ходила й ходила по келi┐, думала про втечу. Феофано дума║ так не тiльки цi║┐ ночi, - вона нi на хвилину не припуска║, що залишиться тут довiку. Самовпевнена, розбещена василiса вiрить, що стала жертвою божевiльного патрiарха Полi║вкта, що про не┐ думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь. У Константинополi залишились i мусять соцарствувати з Iоанном два ┐┐ сини - Василь i Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцура║ться вiд не┐, то ┐й допоможуть, вирвуть з Проту. к брат iмператора Никифора - Лев, син його i небожi, якi Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не взнають, хто скеровував його руку. к у Феофано й те, що може все зробити у Римськiй iмперi┐. Ви┐жджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiга║ в келi┐ великi скарби - золото, дорогоцiнне камiння... I ще одне, що вiдчува║ Феофано, - вона була, ║ i довго буде найкрасивiшою жiнкою iмперi┐. Вона дивиться у дзеркало i бачить себе - може, надто блiду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять лiт для божественно┐ Феофано, яка до того ж зна║ цiну сво┐й красi?! Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в монастирi, який, нiби велетенська фортеця, iз багатьма пiдземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем. У цьому монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були, ослiпленi, забитi багато iмператорiв, видатних людей та навiть патрiархiв iмперi┐: iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма сво┐ми синами, дiд Феофано по чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли в келiях i тi п'ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама. Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазнi безбородi ченцi, що стежать за кожним ┐┐ кроком, стоять бiля дверей ┐┐ келi┐ й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли вона навiть спить. Ще за одним, також загратованим, вiконцем об крутi скелi б'║ться розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б вона не пiшла. Здавалося, Феофано нiчого тут ждати, нi на що було сподiватись. Але Феофано жде, вона надi║ться, що хтось прийде ┐й на помiч, визволить з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий, що вартував бiля дверей ┐┐ келi┐, коли все затихло в монастирi i Феофано вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до келi┐ й погасив свiтильник. - Хто це? - прошепотiла, зата┐вши подих, Феофано. - Я твiй друг i прийшов вiд тво┐х друзiв. - Хто ж ти? - Я - етерiот Вард Валент з Буколеону. - Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора? - Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн. Феофано стало моторошно. В темнiй келi┐ перед нею стояв Вард - брат етерiота Льва, який убив ┐┐ чоловiка - iмператора Никифора. Отже, це спiльник ┐┐ i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше