спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, - справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi ┐х скарби сину Петра - новому кесаревi Борису. - Так нехай тодi нас слуха║ i судить кесар Борис! - вигукнув болярин Мануш. - Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! - покотилось пiд склепiнням свiтлицi. Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав: - Той, хто нинi в Доростолi, - не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору роме┐в. - Так вiд кого ж судиш ти нас? - вже задихаючись, крикнув Мануш. - Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантi┐. Хочете, я покличу сюди цих болгар - немало ┐х уже полягло над Дуна║м, а ще бiльше ║ тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарi┐. Чу║те, ось ┐хнiй голос... У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дуна┐, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як виру║ пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп - загрозливо, неспокiйно, тривожно: - Да проклинай! Позор! Смерт! - Чу║те? - запитав ще раз князь Святослав. Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри - вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, ┐м нiчого було вiдповiсти на питання князя - не вiн судить ┐х, а Болгарiя i Русь. Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку ┐┐ заграв вiдблиск свiтильникiв. - Суд мiй буде короткий, - почав вiн, - бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви дво║ручили, як говорили за Русь: ми з вами - i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас - i продавали ┐х Вiзантi┐. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi - смертi. Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь ки┐вський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу. Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все сво║ життя i зараз злякались заслужено┐ смертi, заволали: - Помилуй, княже! - Це - Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! - аж надривались iншi. Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях: - Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем. - Будь по тому! - промовив князь Святослав. - Вас, - вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, - помилую. Iдiть на бiй. Вас, - вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, - скараю... Нехай звершиться суд! - Зажди, княже! - хижо заревiв Мануш. - Чому ж ти одних милу║ш, iнших кара║ш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, - процiдив Мануш, - супроти тебе iдуть тво┐ люди, руси... - Неправда, - одказав князь Святослав, - нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть. - Так ось тобi, княже! - крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу. - Що це? - не зрозумiв князь Святослав. - Читай. Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому ┐х промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо. Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до ши┐, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова. Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним. - Ти прочитав усе, ки┐вський княже? - запитав болярин Мануш. - Прочитав, - тихо зiтхнув князь Святослав. - Так чому ж ти мовчиш? - Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантi║ю йде проти Русi, - покараний буде смертю. - I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб? - Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, - вiдказав князь Святослав. - Вiн разом з тобою заслужив смертi. Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками сво┐ми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i во┐н, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього. У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти. I от, виявля║ться, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог - рiдний брат Улiб. Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони - боляри болгарськi - згоднi на мир з ромеями, вiддають Доростол, але просять iмператора не карати во┐в, випустити ┐х з фортецi... I ║ на цьому листi пiдпис не тiльки боляр, а й князя Улiба. Перед ним пройшло все його життя. Вiн пригадав багато днiв i лiт, брата Улiба й зрозумiв, що не тепер вiдступив той вiд покону батькiв сво┐х i всiх людей Русi, а в далекому дитинствi, коли був несмiливий i боязкий, ненавидiв свого рiдного брата i любив дiтей варязьких i грецьких, коли мрiяв про грецьку царiвну, збирав i берiг свою скотницю. I хоч князь Улiб пiшов разом з ним проти болгарського кесаря й iмператора роме┐в, але йшов вiн не перемогти, а домогтись свого - побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського iмператора. "Руська земле!! - стогнала душа князя Святослава. - Чи вiда║ш ти, хто думав сидiти на князiвському столi, чи зна║ш, що замишляв супроти тебе син Iгоря i брат мiй Улiб? I що, земле Руська, робити менi тепер з вiдступником братом?" I здавалося князю Святославу, що разом iз плескотом хвиль вiд Дунаю долинув до нього вiдгомiн далеко┐ рiдно┐ землi. Вiн нiби почув голоси князiв - сво┐х предкiв, голос батька Iгоря, матерi Ольги i ще багатьох i багатьох людей Русi: "Покарай його, Святославе!" Вiн здригнувся i схопився за яблуко меча. Крiзь розчинене вiкно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвiв поглядом свiтлицю, побачив на столi хлiб, сiль i м'ясо i не мiг пригадати, коли й хто все це поставив. - Нехай небо розсудить, хто з нас винен! - крикнув князь Святослав. - Боги! Допоможiть менi зробити поправний суд iз братом! Пiзно вночi князь Святослав з Улiбом вийшли за город, на берег Дунаю. Слiдом за ними йшли два во║води. Вони одiйшли далеко вiд стiни, так, щоб нiхто ┐х не мiг чути. Тодi во║води стали, а брати-князi ще пройшли вперед. - Так, Улiбе, - сказав Святослав. - Ранiше я тiльки здогадувався й вагався, а зараз знаю все... Ось - земля, он - мiсяць, будемо говорити тiльки правду. Над Дуна║м за цей час встиг пiдiйнятись мiсяць - великий i повний, схожий на вогняне коло, вiн висiв над лiвим берегом, освiтлював громади ромейських кораблiв, золотою дорiжкою вiдбивався на плесi, грав у хвилi при березi. I в цьому неспокiйному червонкуватому сяйвi Улiб побачив, куди привiв його брат: вони стояли на кручi над Дуна║м, навкруг них були тiльки пiсок та вода, темнi постатi двох во║вод ледь окреслювались удалинi. - Навiщо ти привiв мене сюди? - сполохано крикнув Улiб. - Що, що ти замислив, брате? - Слухай, Улiбе, - вiдповiв на це Святослав. - Не замишляв я нiчого супроти тебе i не хотiв би замишляти... Але нинi менi й дружинi все про тебе сказали болгарськi боляри, показали й лист до Iоанна Цимiсхiя. Ти пiдписав його, Улiбе? Уночi, при сяйвi мiсяця, обличчя людини нiбито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Улiба стало надзвичайно блiдим, крейдяним, якимсь мертвим. Тiльки очi на ньому блищали й свiтились незвичайним блиском. I князь Улiб зрозумiв, що все те, про що вiн мрiяв i до чого готувався, вже вiдомо князю Святославу i його дружинi i що вони, руськi во┐, не простять йому того, що вiн содiяв. Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись: - Ти мене марно обвинувачу║ш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа - не меч, а мир. - О, iмператор роме┐в, - вiдповiв Святослав, - був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкоду║ш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти - проти меча i сто┐ш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цi║┐ ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр... - Ти хочеш i мене вбити? - Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж ┐хнiй. Негоже, щоб ки┐вського князя вбивали, як татя. Ти ма║ш меч, зроби ж так, як роблять нашi во┐, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою... Улiб упав на меч. Це була ║дина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок. Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темно┐ громади Доростола - тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз сво┐м причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами. Та ще в станi роме┐в чувся тупiт коней i брязкiт збро┐. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi. Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох во║вод темнiли оддалiк. - Во║водиi - покликав Святослав. - Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дуна┐, во║води рушили до Святослава. А попереду ┐х лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску. - Во║водиi - промовив Святослав. - Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили роме┐... Вiн подивився на во║вод i побачив ┐хнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава. - Вражда наша закiнчена, - сказав князь Святослав. - Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо нема║ на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, ┐┐ людям. Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю. - Але не хочу я, - сказав далi князь Святослав, - щоб про цю вражду нашу й суд знали роме┐ й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, - це роме┐ вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що роме┐ наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, во║води? - Правда, княже! - Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло. - Але як залишити тебе, княже, одного? - Не бiйтесь, - вiдповiв Святослав, - мене роме┐ не вiзьмуть. Проте во║води не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь. I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик. Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупо┐ ночi сво║ гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiта║ над Дуна║м, уболiва║, що так все сталось. I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти - душа - розкида║ш над ним чорнi крила, дума║ш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись? Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дуна║м, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого - i не знайшов, хотiв зробити сво║ - i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного - люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах... Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих. А вiд города вже йшли во┐, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цi║┐ ночi ромеями тут, на березi Дунаю. Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дуна║м вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання. Бiля столу сто┐ть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь сто┐ть такий, як i завжди, - стрункий, дужий, незламний. Перед ним вища дружина. Небагато ┐х лишилось - нема║ в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули во║води новгородський i деревський, нема║ вже й Улiба. - Дружино моя! - промовля║ князь Святослав. - Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу роме┐в - переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Русько┐ землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь... - Веди нас, княже! - заволали во║води. - Де твоя голова ляже, там складемо й голови сво┐... Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь - то щастя, мир, спокiй будуть на Дуна┐, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог ┐й не буде страшний. Переможуть роме┐ - тодi полетять чорнi вiтри над Дуна║м до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперi┐, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть. Князь Святослав ждав цi║┐ години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом сво┐м. Довго тут, у Болгарi┐, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви. Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй - кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога. I коли руськi полки почали, ┐м здавалося, що перемога така близька, на кiнцях ┐хнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, - хитнулись лави iмперi┐. Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських во┐в налiтала з бокiв кiннота, але во┐ поставили й проти не┐ щити, били коней, скидали вершникiв. I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi во┐ готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти... У розпалi бою нiхто не помiтив, як на пониззi Дунаю випливала темно-сiра хмара. Попереду не┐ полетiв дужий вiтер. На Дуна┐ встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори. Буря, страхiтлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вiтер свистiв мiж списами, знамена одривались вiд древкiв, во┐ руськi все йшли i йшли вперед. Але вiтер слiпив ┐м очi. Вони одвертались вiд бурi, що штовхала в груди, валила з нiг, а разом iз тим одвертались i вiд ворогiв. Святослав бачив усе це. Вiтер бив i йому в груди, пiсок засипав очi. Кiнь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на мiсцi. Святослав пiдняв угору обличчя й кiлька разiв махнув мечем так, що коли б хтось попав пiд нього, то був би враз розрубаний... - Перуне! - крикнув вiн крiзь свист i завивання вiтру. - Що ти робиш, чому пiшов проти Русi, невже ти заодно з греками? Одступиi Поверни всп'ять, Перуне! Вiн навiть махав мечем - так, нiби вiв двобiй, розрубував ту силу, що гнала на во┐в море важкого повiтря, хмари жовто┐ пилюки. - Перуне! - кричав Святослав. - Слухай мене, Перуне! Вiтер не стихав, хмари пилюки все густiшали, кiнь не мiг ступити вперед. Найстрашнiшим було те, що крiзь жовту iмлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави во┐в обабiч нього, як вони розiрвались, i вже деякi, широко розплющивши очi, закидали на спини щити, повернулись назад... Але й роме┐в била, шматувала ця буря. - З нами святий Феодор, - кричав Вард Склiр, - уперед, роме┐i Не випускайте русiв... Роме┐ не могли стримати русiв, що заподiяли ┐м тако┐ велико┐ шкоди... - Дружино! - кричав князь Святослав, повернувши коня за вiтром i перемагаючи свист i рев бурi. - Вершники, iдiть на головнi ворота, землi - кожна в сво┐! Бийте роме┐в, бийте! Нам помага║ Перун! У розпалi бою, крiзь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидiв на конi i, розмахуючи мечем, рубався з якимсь роме║м, з голови до нiг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, i князь, напевне, вбив би його мечем. Але раптом пiд князем. Святославом упав кiнь. Пiшi роме┐, мабуть, пройняли списами коня, бо упав вiн сторч, i князь ледве встиг вихопити ноги з стремен... Князь продовжував битись пiшо. На землi опинився i вершник, з яким рубався Святослав. Бiля нього було ще кiлька роме┐в з списами й мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох бокiв. А князь спочатку був з двома мечоносцями i риндею, потiм з одним мечоносцем i риндею, потiм з одним тiльки риндею, а далi залишився сам. Коли Микула побачив це i кинувся стрiмголов до князя, у нього стиснулось серце: вiн помiтив, як один iз роме┐в вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани... , - Княже! - крикнув Микула. - Iду-у-у!!! Вiн не бiг, а летiв, пiднявши свiй меч. За одну мить опинився бiля князя, i перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом вiн збив з нiг ще одного, третього вдарив у спину... А тим часом бiля князя Святослава вже було багато во┐в. I хоч з плеча його ще цiдила кров, князь знову сидiв на конi, ┐хав вперед, а за ним крокували во┐. Уночi iмператор бiля свого шатра приймав полководцiв. Сам вiн сидiв у позолоченому крiслi, перед ним на столi горiв свiтильник. - Проклятий бiй, - лютував Iоанн, - скiльки ми втратили вбитими? - Початок бою був дуже важкий, iмператоре. Ми втратили тисячi зо двi... - Поховати з почестями, писарям записати iмена, родичам ┐х дати землю в Болгарi┐... - Добре, василевсе! - А русiв вбито скiльки? - Вони забирають трупи... - Але скiльки, скiльки ┐х може бути? - Тисячi двi, може, бiльше, - невиразно вiдповiв хтось iз полководцiв. - Двi тисячi, а може, й бiльше, - сердито пробуркотiв Цимiсхiй. - Повинно було бути десять тисяч, всi... Ви ┐х просто випустили сьогоднi з поля бою. - Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря... Ми переслiдували ┐х до само┐ стiни, i там був жорстокий бiй. - "Жорстокий бiй"! - з серцем засмiявся iмператор. - Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лiвого бокiв, чому не оточили ┐х всiх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на бiлому конi йшов поперед нашого вiйська. Чому ж ви не пiшли за ним? Нiхто з полководцiв не вiдповiв на слова iмператора, i тодi вiн, не маючи змоги сховати сво┐х почуттiв, схопився з крiсла й забiгав перед столом. Полководцi бачили то його обличчя, то спину. Нарештi iмператор зупинився i довго дивився на Доростол, стiни якого ледь окреслювались на тлi сiрого неба. - Проклятi руси! - викинувши вперед стиснутi кулаки, говорив iмператор. - Чому ви навiть тодi, коли з нами все - бог, святi небеснi, вiтер, буря, - не можете розбити, знищити ┐х? Ви покоряли Крiт, Iталiю, Азiю, ви хвалились, що нема║ сили, яка може проти вас вистояти... Чому ж ви не можете розбити цих варварiв, що гризуть шкури, що вiрять у бовванiв, що не вмiють тримати в руках списiв? Якi з вас полководцi? Я - чу║те? - я сам поведу сво║ вiйсько, я знайду Святослава, я залишу вiд нього тiльки порох, тлiн!.. Вiн був лютий i хижий у цю хвилину, вихвалявся сво║ю силою. Але це був не той Цимiсхiй, який гордо i впевнено вiв сво║ вiйсько сюди, до Дунаю. За крикливими словами iмператора, за всiма його обiцянками було iнше, i це розумiли полководцi, що стояли перед ним. Вони, i вiн також, не знали, як розбити русiв, що сидiли в Доростолi, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього. Ще пiзнiше, коли iмператор Iоанн був сам у наметi, туди зайшов проедр Василь. З першого ж погляду iмператор вгадав, що той ма║ недобру звiстку. - Що трапилось, проедре? - запитав Iоанн. - Друнгарiй Лев iз Константинополя повiдомля║, що Вард Фока почав повстання в Азi┐, захопив багато кораблiв у морi, не пуска║ нiкого до Константинополя... Iоанн Цимiсхiй довго сидiв мовчки i безнадiйним поглядом дивився на сiру полотнину намету. - Я не можу бiльше воювати з Святославом, - хрипко сказав вiн. - Усе йде проти мене й iмперi┐. Проедре, ти завтра по┐деш василiком до Святослава. Мир! Мир! За всяку цiну, дай йому дань, заплати йому за живих i мертвих. Нехай вiн iде з Дунаю. I я ще одного хочу - покажiть його, який вiн, оцей князь Святослав? РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ 1 З великим i численним почтом при┐хав на берег Дунаю Iоанн Цимiсхiй. Ще вночi, думаючи про наступну зустрiч з руським князем, вiн велiв, щоб з ним ┐хали всi полководцi й присутнi в станi високi особи i щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши нiколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду - схожу на нього самого - людину, Iоанн був певен, що Святослав при┐де на зустрiч з почтом, у найкращому сво║му вбраннi, iз знаменами, сво┐ми знаками, i хотiв перевершити Святослава. Iмператор Iоанн i весь його почет ┐хали до берега Дунаю на конях, пiд розгорнутими знаменами iмперi┐, оточенi безсмертними. Iоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангiй, плечi його прикривала багряна хламида iз золотими застiбками, бiля пояса був дорогоцiнний меч, на грудях блищали перли й золото, на головi - шапка з камiнням; червонi сандалi┐ впирались у золотi стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководцi й вищi сановники Iоанна - соцарствуючий iмператор Костянтин, патрикiй i проедр Василь... На березi Дунаю вони зупинились. Тут був нап'ятий намет, бiля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стiл, а на ньому - корчаги з вином, келихи. Iмператор зiйшов з коня, ще ранiше вiд нього спiшились полководцi. Iмператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одiйшли до кручi, щось мiж собою говорили. Полководцi стояли мовчки, бачили, що Iоанн чимсь невдоволений. А тодi на плесi, нижче вiд Доростола, з'явився човен. На березi було тихо, й усi чули, як над Дуна║м гримлять кочети в човнi, б'ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човнi сидить шiсть гребцiв, а сьомий сто┐ть на кермi. Бiля самого берега човен круто завернув, i нiс його зарився в пiсок. Супутники iмператора Iоанна кинулись до берега, щоб дiзнатись, хто посмiв поставити човен туди, де присутнiй iмператор роме┐в. Але одразу й зупинились... Гребцi на човнi виймали з кочетiв весла, опустив кермо стерновий, усi вони вийшли на берег. Хтось iз них пiдтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що при┐хали човном, вийшов чоловiк, який тiльки-но стояв позад гребцiв i керував човном. Був вiн одягнений, як i гребцi, може, хiба пiдперезана ремiнним поясом бiла сорочка й бiлi штани у нього були чистiшi, нiж у iнших, а бiля пояса висiв меч. Тiльки тодi, коли вiн наблизився, iмператор i його супутники побачили, що на поголенiй головi цього чоловiка сивi║ пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловiк на iмператора, i на губах його пiд довгими вусами грала посмiшка. - Здрав будь, iмператоре роме┐в, i ви, полководцi! - сказав князь Святослав i, взявшись правою рукою за криж меча, за звича║м вклонився Iоанну i його полководцям. - Ти мене хотiв бачити, от я i при┐хав. Iоанн зрозумiв слова ки┐вського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати i зустрiчатись у Константинополi. Довгу хвилину вiн дивився на князя, i в очах у нього було здивування й розгубленiсть. Не ждав вiн, що Святослав як гребець при┐де на зустрiч з ним - iмператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний во┐н, не думав, що Святослав так просто, як рiвний до рiвного, пiдiйде до нього. Було й iнше в душi iмператора. Побачивши Святослава, вiн зрозумiв, що князь Русi iнакше зробити й не мiг. За простотою й звичайними вчинками руського князя iмператор Iоанн побачив щось бiльше й важливiше, нiж думав його розгублений почет. Логофет ждав слова Iоанна, щоб передати через товмачiв це слово руському князю. Але iмператор Iоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, i звернувся до нього: - За вiтання дякую, княже! Так, я хотiв тебе бачити й говорити. Пiдемо, княже до намету. - А може, ми поговоримо на човнi, - запропонував i засмiявся Святослав. - Дуже любо тут, iмператоре... Вода та небо... Це буланечувана образа. З iмператором роме┐в нiхто не смiв так говорити. Iмператор Iоанн запрошу║ руського князя до свого намету, а той смi║ кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загаду iмператора. Але трапилось диво, чудо. Iмператор роме┐в Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв: - Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен... Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що ┐м робити, - порушу║ться весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв - молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, - неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали. Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного. - Так он ти який! - тихо сказав Iоанн Цимiсхiй. - А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? - щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками - двома перлинами i великим червоним рубiном. - Та нi, - вiдповiв iмператор. - Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що при┐деш як гребець на човнi... - Ти не помiтив, що я тримав стерно... Настало мовчання. Над Дуна║м було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi - в голубому небi - нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак. - Ти мене кликав, iмператоре, - перервав мовчання Святослав. - Що ж хотiв ти запитати? - Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, - почав iмператор, - навiщо ти забився так далеко вiд рiдно┐ землi, прийшов сюди?.. - Звiдси до Русько┐ землi, - вiдповiв Святослав, - рукою подати. Ось вона, Руська земля, - показав вiн на лiвий берег Дунаю. - До Константинополя, зда║ться менi, звiдси набагато далi. Та й вiда║ш ти, iмператоре, - не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото. - Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар... - Я приборкав непокiрних болгар, - посмiхнувся князь Святослав, - i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар. - Я мусив вирушити, - спалахнув Цимiсхiй, - бо ти склав мир з болгарами... - А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир. - Якщо роме┐ давали русам золото, iмператор ┐х мусив i укладати мир... - Ми не печенiги, - сказав Святослав, - i заради золота не вою║мо. За Русь ми, iмператоре, стояли... - За Русь? - iмператор струсив сво║ю рудою бородою. - Добра Русь, коли ти дiйшов з сво┐м вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори роме┐в нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Ки║ва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя. - Що iмператори роме┐в не стояли пiд стiнами Ки║ва - це правда, - згодився Святослав. - Ки┐в - не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробу║ стати пiд стiнами його, - аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що роме┐ не йдуть на Русь, - то лжа. - Чому ж лжа? - нiбито здивувався й навiть образився Iоанн. Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз i став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дуна║м геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!" Що думав iмператор роме┐в у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi сво┐ очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно. Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його... - Горе чайкам убогим, - промовив вiн, - а проте дали вони цьому злодi║вi дунайсько┐ водицi напитись... Отак, iмператоре, бува║... - Ти сказав, - сердито перебив його Цимiсхiй, - що лжу говорять роме┐... Де лжа? - Вiда║ш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашо┐ пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори роме┐в посилають сво┐х во┐в на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд? - Княже Святославе, це лжа. - Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили роме┐ над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували роме┐ на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори роме┐в, якби князi Русько┐ землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперi┐. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже роме┐ мають великi землi над морем, у Азi┐, пiвсвiту... - Русь, - перебив його iмператор, - ма║ не менше земель, нiж роме┐... - Це правда, - сказав Святослав i посмiхнувся. - Русь ма║ дуже багато земель. Русь, - вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, - ма║ так багато земель, що ти й не уявля║ш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких укра┐н пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту. Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi. А далi iмператор Вiзантi┐ схилився ближче до князя Святослава, сказав та║мниче, пошепки: - У тебе пiвсвiту, пiвсвiту ║ в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе? - Про що ти говориш, iмператоре? - не зрозумiв його Святослав. - Ти i я - ми два богатирi, - так само тихо вiв далi Цимiсхiй, - i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде мо║, за Дуна║м - тво║. Я сидiтиму в Константинополi, ти - в Ки║вi. Князь Святослав подивився на iмператора роме┐в, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець. Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв ки┐вський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом... А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi. - Бачиш, який чудовий камiнь?! - промовив князь Святослав. - А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь? Iмператор не мiг второпати, до чого веде ки┐вський князь. - Камiнь?! - засмiявся вiн. - Як чий? Коли камiнь у тво┐й руцi, вiн твiй... - А тепер? - засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола. Iмператор мовчав. - Чий це камiнець зараз? - ще раз запитав князь Святослав. - Ти мене запиту║ш про дивнi речi, - похмуро вiдповiв Цимiсхiй. - Тепер камiнець нiчий... Але до чого це? - Бачиш, iмператоре, - сказав Святослав. - Камiнець - i то ось вiн - мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, мо║, а оце - тво║. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що ║ Вiзантiя i ║ Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дуна┐, але ж це земля болгарська. I вона не одна. к франки, англи - у цей бiк, а там - за Руссю - монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться. - Ти мене не зрозумiв, - промовив Iоанн Цимiсхiй. - Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де мо║, а де тво║. - Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантi┐ - сво║, Русi сво║, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай. - Так, - махнув вiн рукою, - посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього... Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава... - Вiд себе я хотiв додати, - повiв Цимiсхiй, - що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець. - Менi при║мно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, - вiдповiв на це Святослав. - Але ж з тобою не я боровся, а Русь... - Боролась Русь, а ти ┐┐ князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинно┐ вiри - християнство. - Дякую тобi, iмператоре, - одверто сказав Святослав. - Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? к в нас ки┐вський князь, ║ князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi ║ вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей трима║мось старо┐ вiри, яку ви назива║те язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас ║ сво║. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мо┐ й дiди, - язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почека║мо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир? - Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу - чому б тобi не при┐хати до Константинополя? - Князi ки┐вськi бували вже не раз у Константинополi, - крiзь зуби вiдповiв Святослав. - Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Ки║вi? Адже про Ки┐в всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. При┐жджай, iмператоре! Ми зустрiча║мо наших гостей хлiбом. - Чим? - не зрозумiв Цимiсхiй. - Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю. - Добре! - промовив iмператор. - При┐ду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався. - Iмператор Никифор, - сказав вiн, - посилав до тебе сво┐м василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi... - О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантi┐ i йшов з нами вiд Ки║ва аж сюди... - Я хочу, щоб ти його повернув... - Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився... - Шкода, - закiнчив iмператор. - Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв... - А я повiдав, що думав... Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава. Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи... - Хочу пити на тя, - сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих. - Спасибi! - вiдповiв похмуро iмператор. - I я вип'ю за тебе... Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi. Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен. Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидко┐ течi┐. Над ним полетiли iз смутним криком чайки. Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течi┐ пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi. - Хитрий ки┐вський князь! - прошепотiв проедр. - Вiн не випив вина з мого келиха... Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з не┐, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок. Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий - проедр Василь - i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр - рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати. Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспоко┐вся й, мабуть, заснув. У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати - вся охорона iмператора, - стоя