Але я ii досi не знаю, чому вона ховала од мене сво┐ ноги, коли була босою, ще тодi, весною 18 року... Мене, як неправильно демобiлiзованого, латишi знову забрали до армi┐, i медична комiсiя дала менi мiсячний вiдпуск, щоб поправити пiсля тифу здоров'я. Я цей час хотiв використати в Москвi, ознайомитися з лiтературним свiтом i лишитися там. Одного разу Котина мати сказала менi, що Котя хоче поговорити зi мною. Ми вийшли. Йшли по тiй же Магiстратськiй вулицi. Котя хоче менi щось сказати й не може. Потiм вона сумно й несмiливо показу║ свою праву руку, а на нiй, на пальцi, обручальний персте еiь, що я його до цього часу зовсiм не бачив. Такий я був дурний i щасливий. I чудно, я зовсiм спокiйно прийняв це, тiльки став якимось порожнiм, i життя одразу почорнiло. В цей день я ┐хав, i ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив ┐┐ взад i вперед, плутав, крутив, i вона покiрно йшла за мною, тiльки була блiда, блiда. Менi треба йти, i я спинився з нею бiля ворiт. I от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав i заплакав. Я тяжко плакав над сво┐ми мрiями. I жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огнi i тривозi я нiжно марив за цi║ю людиною. Я крiзь ридання говорив ┐й про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу: - Дай я тебе хоч на прощання поцiлую. А вона не хоче... Я плачу й кажу: - Ну дай я поцiлую хоч волосинку... А вона не хоче... Ох, як тяжко я плакав над трупом сво║┐ любовi... Вона казала, що вже пiзно, що я нiколи не забуду i не прощу ┐┐... Вона не хоче кинути менi, як собацi, "недо┐дки"... Вона каже: - Iдiть... - Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною i прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене. Вона довго мовчала, потiм тихо й мертво: - Прийду... Iдiть... - Ну скажи хоч "iди". - Iди... Тодi я йду по бруднiй вулицi i плачу, плачу... Щоб не помiтили перехожi мо┐х слiз i ридань, я зiгнувся i заховав лице в шинель... Потяг одiйшов од станцi┐, i страшно i тоскно закричав свисток... Я ┐хав наче в безодню... Я ж комунар... Мо║ життя належить колективовi... Але в безоднi мо║┐ муки потонули i колектив, i комуна. Менi зовсiм не хотiлося жити. Не було стимулу. В вагонi ┐хав труп... I в останнiй момент, коли здавалось, що серце розiрветься од болю, надi мною, над мо┐м заплаканим i помертвiлим лицем нiжно нахилилося обличчя Ольги. Теплi очi привiтно зорiли пiд лахматою шапкою, i губи ┐┐ червонi, незабутнi губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене... I менi стало легше... XLVII Харкiв... Квiтень, юнiсть, сонце, надi┐... Я пiшов iз товаришкою Пiонтек 1, яку знав iще в Одесi. Вона повела мене в бiблiотеку-читальню ЦК КП(б)У. Ми зайшли в тиху кiмнату, де на канапi в синьому костюмi з рудою борiдкою Христа сидiв маленький чоловiчок, схожий на захiдного робiтника, i читав газету. Товаришка Пiонтек попросила мене почитати ┐й сво┐ вiршi. Я читав ┐й мо┐ росiйськi поезi┐, а маленький синiй чоловiчок читав газету, не звертаючи на нас жодно┐ уваги. Я спитав Пiонтек: - А вы понимаете по-украински? - Да. I я почав читати ┐й "Вiдплату". Коли я читав, наш сусiда одiклав газету i уважно слухав, доки я не скiнчив. Потiм вiн пiдвiвся з канапи i пiдiйшов до нас. Це був товариш Кулик 2. - Хто ви такий будете, товаришу? - спитав вiн мене. Я сказав. I Пiонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армi┐ як молодого поета, що пода║ надi┐. I товариш Кулик, як завагiтпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через "Учраспред" ЦК з армi┐. Пока оформлювали мо║ вiдкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферi┐ вiйськовий полiтробiтник, був улаштований в "Червоному готелi" i мав багато вiльного часу. Я познайомився в редакцi┐ газети "Вiстi" 3 з товаришами Коряком 4 i Блакитним 5. Коряк - маленький i гостроносий, в довгiй кавалерiйськiй шинелi, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Вiдплату". Вiн дякував менi за "гарнi переживання" i говорив: - Де ви були? Ми так давно чекали вас в укра┐нськiй лiтературi... Нам доводиться друкувати таку ┐рунду! - А ви цi║┐ ┐рунди не друкуйте, а друкуйте мене, - на┐вно сказав я йому. Читав я Коряковi й мо┐ вiршi росiйською мовою про любов, трави, шахти, i крiзь спомини i розлуки з рiдним селищем - "солодкий дим заводу". I Коряк порадив менi про це ж саме написати укра┐нською мовою. На другий день я принiс йому "Червону зиму". Хоч мiсто i взяло мене в свiй солодкий полон, але менi все снилися зеленi пахучi береги Дiнця, рiки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям... Одгорiв метушливий день. Я повертався до готелю. В номерi з меблiв були лiжко, стiл, стiлець i шафа з дзеркалом для одежi. От iз цi║ю шафою, власне, з трюмо в нiй, i зв'язане народження "Червоно┐ зими". Я стояв перед трюмо, звiдки на мене дивився смуглявий юнак, i раптом я нiби розтанув в туманi i зник у свiчадi, а замiсть мене простяглася важка, грозова й радiсна дорога мого молодого життя... Я пригадав сво┐ першi трудовi кроки, друзiв сво┐х, з якими дiлив i радiсть i горе, рум'яних чорнобривих дiвчат, i мiсячнi половники, i те, як радiснi робiтничошахтарськi колони вiтали революцiю, а я, сп'янiлий од щастя, iшов у цих колонах i цiлувався з такими ж, як я... Ось тривожно i грiзно кричить заводський гудок, i цей залiзний i довгий крик туго i владно б'║ по нервах i кличе, кличе... В небi рвуться i тануть димки шрапнелi, наче безжурнi хмарки, але з них летить смерть... Ми з гвинтiвками в руках бiжимо до заводу по вулицях, повних кулеметно┐ стрiлянини, на бiй за владу Рад... Дороги, дороги, дороги... Снiги, ешелони, кров... I нарештi, мов казкова жар-птиця, в радiсних руках мiльйонiв - Перемога! З тисячами таких же, як i я, повертаюсь на село. Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так i не дочекався мене з фронту з галiфе для нього, про яке вiн на┐вно мрiяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сiмнадцять рокiв. Туга i радiсть злилися в менi в золотий спомин душi, що вилився в пiсню i став "Червоною зимою"... Я дивився в трюмо i спiвав i плакав, спiвав i плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з лiрично┐ повенi, що залила мою душу... Я не писав, а складав поему. I коли я скiнчив, то вiдчув таку щасливу спустошенiсть, яко┐ бiльше нiколи не вiдчував нi до, пi пiсля "Червоно┐ зими". Все: i композицiйна будова, i лiрико-епiчний сюжет з наростанням лiричного струму, його кульмiнацiбю i спадом, мелодика в будовi словесних сполучень, образи - все це народилося з пережитого i передуманого, як дитина першо┐ любовi, в сонячному русi почуття, вагiтного думкою... Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив i зливалися з ним, щоб стати пiснею мо║┐, нашо┐ революцiйно┐ юностi. Другого дня я пiшов до Василя Блакитного. Вiн кудись iшов з товаришем i спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Вiн глянув на першi рядки, i враз його очi синьо й щасливо засiяли... - А гарно... Дивись! - захоплено вигукнув вiн до товариша i прочитав те мiсце, де "шикують злиднi нас юнак до юнака"... У поеми не було ще назви, i Блакитний взяв ┐┐ з самого тексту: "О не забуть менi Червону ту Зиму!" Вiн порадив менi назвати поему "Червона Зима". Мене призначили iнструктором преси при ЦК КП(б)У. Звичайно, iнструктор преси з мене був нiкудишнiй, я тiльки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мрiяв i складав у головi вiршi. Поетична лабораторiя у мене i зараз у головi. Я перекреслюю i виправляю рядки вiршiв у головi, а не на паперi, а коли впливаю образи на папiр, то жодних перекреслень i виправлень не бува║. Звичайно, iнодi я виправляю i перекреслюю на паперi, але, як правило, поетична лабораторiя у мене в головi i в серцi. Я записався в марксистський гурток при агiтпропi ЦК. Старий бiльшовик товариш Iкс, що вiв цей гурток, якось сказав усiм, показуючи на мене (я любив задавати запитання, i ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини): - Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы. I вiн нам розповiдав, як треба систематизувати набутi знання, розкладати ┐х у головi "по полочкам". Чудесна людина був дорогий i незабутнiй товариш Iкс. Його спокiйне i мудре лице i добрий зiр iз-за шкельцiв пенсне сто┐ть передi мною як приклад велико┐ самодисциплiни, спроможностi i органiзованостi. ' Але не довго я був iнструктором преси. Мiж iншим, мо║ iнструкторство показу║, яка чула i прекрасна бiльшовицька партiя. Як мати, в особi тт. Пiонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозумiла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, i давала менi всiлякi поблажки, "панькаючись" зi мною, як казали мо┐ вороги, на протязi довгих рокiв i пiднiмаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре камiння жпття. Велика партi║. Якби я вiрив у бога, я б молився тобi, так я люблю тебе i схиляюся перед тобою як твiй смуглявий син, якому ти дозволила i допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу i юну пiсню, що живе тiльки тобою, моя партi║, мати моя генiальна! Оргбюро ЦК, в особi товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукра┐нського пролеткульту6, куди увiйшли товаришi Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 i Василь Блакитний, Мiша Майський 9 i Хвильовий '░. Ми стали працювати разом у будинку на Московськiй, 20, де я часто приймав участь у лiтературних вечорах. I там я познайомився з Хвильовим. Вiн одразу ж захопив мене сво║ю любов'ю до життя й поезi┐. В шкiрянiй куртцi й кепцi, а потiм, пiзнiше, у шинелi з врангелiвського, або, вiрнiше, з англiйського сукна, в сивiй смушковiй шапцi ще з iмперiалiстично┐ вiйни, невисокого зросту, швидкий i динамiчний, чорнобривий i зеленоокий, вiн зачарував мене сво║ю магiчною iндивiдуальнiстю. Тiльки щось у мо┐й пiдсвiдомостi опиралося його волi. Я з делiкатностi погоджувався з ним, що треба писати верлiбром, а прийду додому i пишу ямбом. Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на дiлi не погоджувався. Нарештi Хвильовому це обридло, i вiн махнув на мене рукою. Вiн: "А тьi, Володя, себе на уме!" Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?" Так Хвильовий i не перехрестив мене в свою поетичну вiру. Тодi ж (це був 1921 рiк) при┐хав з Галичини до Харкова Валерiан Полiщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, якi особливо впливали на дiвчат, з усмiшкою - собi на умi. Величезна ерудицiя його мене захоплювала. Та ще сонячна бадьорiсть. Тiльки не подобався менi натуралiстичний бiологiзм у його поезi┐, але окремi вiршi й мiсця величезних поем мене захоплювали. Хвильовий часто любив повторювать iз Полiщука: "Котра година, товаришу? "Друга". I далi пiшла сiра смуга дороги пiд ноги... Або: "Нема Нiкандрика, нема 12..." - про брата Валерiя. I було двi сестри, Лiка i Льоля 13, якi обидвi закохалися в Валерiя, i вiн обох ┐х любив. Дивно? Але це так. З Льолею до Валерiя у мене була любов. Тiльки коли я йшоп вiд не┐, то пiсля ┐┐ пестощiв почував себе так, нiби iю менi про┐хав з гуркотом i дзвоном трамвай. Я знав, що це не любов, але нiчого не мiг з собою поробити, бо ┐┐ очi були такi мiстичнi й та║мнi. Вона завжди ┐х так томно, по-схiдному мружила. Та ще вона причарувала мене пiснею: Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14. I от туди приходила купатися красуня ║гиптянка Радонiс. Одного разу високо над нею пролiтав орел. Побачив сво┐м гострим орлиним оком туфельки Радонiс i вкрав одну з них. Пролiтаючи над садами Мемфiса i5, резиденцi┐ фараона, вiн загубив туфельку красунi в сад владаря кгипту. Фараон по туфельцi закохався в Радонiс i наказав ┐┐ розшукати. Розшуки закiнчились щасливо. И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому. Льоля спiвала цю пiсню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека". Потiм я узнав авторку цi║┐ пiснi, власне, цього вiрша. Це улюблена поетеса Iгоря С║верянiна Мiрра Лохвицька. I ще я узнав, що Льоля мружить сво┐ темнi ║гипетськi очi не тому, що в не┐ така мiстична душа, що випромiнюють ┐┐ слпвоподiбнi очi, а тому, що вона близькозора. I чари розвiялися. Я розлюбив Льолю. А тут з'явився Полiщук, - прийшов, побачив i перемiг. Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру i стала його дружиною. З пролеткульту нiчого не вийшло. Вiн так i вмер, не народившись. Але перед смертю вiн захотiв мо┐ми зубами укусити Маяковського. Це було в росiйському драмтеатрi, що мiстився тодi над Лопанню. При┐хав Маяковський i мав виступити в цьому театрi. Менi, в порядку пролеткультiвсько┐ дисциплiни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського. Я погодився. Але вони не знали, як я любив його! I от вечiр. Маяковський при┐хав i виступив (чи менi так запам'яталося, чи здавалось) у театральнiй тапочцi, величезного зросту, зовнi гострий i безпощадний у боротьбi з сво┐ми опонентами. А я дивився на його очi, i побачив, що вiн зовсiм не такий, яким вiн хотiв здаватися. Очi в нього були сумнi i добрi, добрi, повнi невимовно┐ нiжностi до людей, в його очах я наче бачив свою душу. Пiсля читання вiршiв, що як громи, викликали безперервнi бурi аплодисментiв, почалося обговорення прочитаного i взагалi по поезi┐ Маяковського. Маяковський - гiгант фiзично i гiгант поетично - розправлявся, як iз цуценятами, з сво┐ми ворогами. I от на сцену, в хутрянiй шубi, лiзе просто через рампу старий i однозубий (мiж iншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов. Маяковський з вишини свого гiгантського зросту розправившись iз сво┐м черговим ненависником, спитав Рижова, що напiввилiз на сцену: - И ты туда же, детка?! I Рижов злякано порачкував назад, так i не виступивши проти Маяковського. Тодi дали слово менi. Я спитав Маяковського: - Вы были на фронте? - Был. - Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы - великий поэт. Разрешите пожать вашу руку. I вiн, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полемiки, простягнув менi свою руку, яку я обережно i побожно потис. А потiм пролеткультiвцi казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому". Товариш Блакитний, як редактор газети "Вiстi" (тодi вона була "Вiсти", а не "Вiстi", як потiм) дозволив менi жити на горищi редакцi┐, де колись була, ще до революцi┐, церква Юзефовича, редактора газети "Южный край",обладнана в клуб. Зимою в нiй було дуже холодно, i мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за сво║ життя купив на гонорар за поему "1917 рiк" 16. В тiй колишнiй церквi я жив i писав вiршi, i туди до мене приходила Льоля з ┐┐ мiстичними очима, в яких я так гiрко розчарувався, коли узнав, що ┐х мiстичнiсть не що iнше, як близькозорiсть. В цiй же церквi у нас вiдбувалися лiтературнi вечори, на якi приходили всi, хто любив укра┐нську лiтературу. А таких було багато i ставало все бiльше. Пiсля суду "над пролетарськими поетами" клуб наш у церквi попрацював недовго. Стали ширшi масштаби, i лiтвечори перенесенi в Селянський будинок на площi Рози Люксембург 17. Хвильовий через свою чарiвну iндивiдуальнiсть i величезне знання росiйсько┐ i укра┐нсько┐ лiтератури (по сутi, вiн був учнем, як i я, велико┐ росiйсько┐ лiтератури, наших класикiв i народу) зiбрав навколо себе цiлу плеяду молодих проза┐кiв. Вiн перейшов на прозу пiсля сво║┐ збiрки поезiй "Досвiтнi симфонi┐". Його соратниками були трохи пiзнiше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в ки┐вськiй вiддалi), Пiдмогильний 22 i iншi. Можна сказати, й Головко 23. I на всiх ┐х була печать його генiальностi. Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозi, - основоположник укра┐нсько┐ радянсько┐ поезi┐, особливо в сво┐х раннiх творах. Це моя особиста думка, i я ┐┐ нiкому не нав'язую. Першу мою збiрку "Поезi┐", що видало Державне видавництво Укра┐ни (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потiм вiтав М. Доленго 25: "Золотим сумом вi║ од поеми "Червона зима". А потiм, в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка "Червона зима" 26, ┐┐ вiтав сип мого безсмертного вчителя Iвана Яковича Франка Тарас Франко27: "Дивним чаром вi║ од першо┐ збiрки молодого поета". Вiн мене застерiгав од футуризму Семенка 28, i правильно, як я потiм зрозумiв. Я не любив його розхитаних ритмiв не верхарнiвського типу, але там, де вiн ставав бiльш-менш органiзованим ритмiчно i гостродумнпм, вiн менi подобався. Якось я зайшов до редакцi┐ "Вiстi" в кабiнет редактора. На мiсцi Блакитного сидiв симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький i зосереджений. Я його спитав: - Ви Семенко? А вiн менi: - А ви Сосюра? Так ми з ним познайомились. Вiн менi як молодому поетовi радив не дуже зважати на лiтературнi авторитети, що справа не в тому, скiльки книжок вийшло у письменника, а що вiн дав нового, в чому його оригiнальнiсть. Вiн менi, мiж iншим, радив римувати: "корова" i "театр". Першу пораду його я сприйняв, а друго┐ - нi. Я працював в лiтературному вiддiлi Наркомосу (лiто), де виходив журнал "Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк. В черговому номерi "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30, i одна з них мене гостро обурила. В нiй було таке мiсце: "Спить обдурене село, засипане снiгом i прокламацiями"... Я сказав т. Коряку: - Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюцiя! Я пiду в ЦК. Товариш Коряк перелякався i почав виправдовуватися, що його не було в Харковi, що номер вийшов без нього i т. д. Я пожалiв тов. Коряка i в ЦК не пiшов. У черзi за бiдним обiдом для спiвробiтникiв Наркомосу я познайомився з Копиленком. Його здивувало, що я в черзi щось мурмотiв. Я йому сказав, що пошепки складаю вiршi, бо в черзi довго стояти, а я не люблю гаяти часу. Копиленко познайомив мене з Сенченком 31. Наскiльки перший був жвавий, запальний i любив лiтературу всi║ю сво║ю широко розкритою сонцю i вiтрам життя душею, настiльки мовчазним i зосередженим був кремезно збитий русявий другий. Вони жили на Журавлiвцi, i я часто заходив до них, де ми дiлилися духовною ┐жею, а вони ще й пiдгодовували мене смачною гречаною кашою. О юнiсть! Повна сонця i надiй юнiсть! I що для тебе була гречана каша, голоднi пайки, холод i нестача в одязi, коли тобi належав весь свiт! Мила моя жертвена i геро┐чна юнiсть!.. Через те. що в мене була полiтична освiта слабенька, брошурного характеру й трохи вiйськово-полiткурсантського, де я познайомився тiльки з основними принципами марксизму i керувався бiльше класовим iнстинктом, я вступив студентом до Комунiстичного унiверситету iм. Артема 32. Ректором був (о радiсть!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а вiн мене, як поета. Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що вiн ┐┐ покинув, викрила фотографi║ю як австрiйського жандарма. Вiн мене спитав: - Як ви гада║те, це добре, що на землi точиться класова боротьба? Я сказав: - Вiд того, що я скажу, добре це чи нi, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'║ктивний закон, який не ма║ нужди в мо┐х оцiнках. Я був прийнятий до Артемiвки. Тiльки менi не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я "чудесний матерiал". Який я матерiал? Я людина! В Артемiвцi викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював i в ЦК. Вiн прославився сво║ю чудною i дикою для мене лекцi║ю: "Красота - это контрреволюция", i пiд час диспуту по нiй розбив в пух i прах усiх сво┐х опонентiв. Хоч менi дивно було, як це вiн проповiдував, що красота - контрреволюцiя, хоч сам любив квiти i мав дуже красиву дружину. А коли вiн у ЦК перевiряв дiвчину, що хотiла мати роботу секретарки, то сказав ┐й: - У вас некрасивий почерк! I от Валентин Сергiйович Рожицин читав нам, студентам, лекцi┐ по iсторi┐ культури, i коли дiйшов до Пушкiна, то я запискою спитав його: "Почему Пушкин писал по-русски?" Всi, чи бiльшiсть студентiв, гримнули розкотистим смiхом, мовляв, яке iдiотське запитання. Але Рожицин сказав: - Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски. А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня. Професор розв'язав мо┐ останнi сумнiви. Справа в тому, що за мiй перехiд як поета з росiйсько┐ мови на укра┐нську я не подобався багатьом студентам. Вони дорiкали менi за це майже як за нацiональну зраду, вважали укра┐нським нацiоналiстом. I коли я говорив ┐м, що писав би росiйською мовою, якби народився в Росi┐, бо я знаю тiльки лiтературну росiйську мову, а народно┐ не знаю. Без знання ж народно┐ мови письменником, яким я хочу стати, не станеш. - А Гоголь? - казали вони менi. - Так Гоголь тим же й великий, що сво┐м знанням народно┐ укра┐нсько┐ мови збагатив росiйську лiтературу, - казав я. Але це ┐х не задовольняло. Один менi сказав: - Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче вiдповiв: - "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт! I от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе сво┐ вагання в сторону рiшучого i беззастережного переходу на укра┐нську мову. Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентiв, якi дуже любили, як i я, Рожицина. Я прекрасно знав, що у Пушкiна в сiм'┐ панувала, як i у всього росiйського дворянства, французька мова як побутова мова. Менi хотiлося вустами професора вiдповiсти студентам на ┐х великодержавницькi нарiкання. Вчився я добре. Вчителька з росiйсько┐ мови навiть звiльнила мене вiд слухання ┐┐ лекцiй. А от економгеографiя та фiнансовi всякi справи менi нiяк не давалися, i я заздрив дiвчатам i студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в водi. Менi дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива нiжною i мрiйною укра┐нською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими вiями, за якими сiяли карi сонця ┐┐ чудесних,глибоких,як щастя,очей. Це була Наталя Забiла 3". Я писав ┐й закоханi записки, i раз запискою просив ┐┐ прийти на цвинтар уночi, де часто молодь улаштовувала романтичнi побачення. Цвинтар був поруч Артемiвки. Але Наталя не прийшла. Замiсть не┐ мали прийти ┐┐ чоловiк, теж студент Артемiвки, Сава Божко 35 з Iваном Кириленком 36, та побоялись, як потiм розповiдав менi Кириленко, бо думали, що в мене ║ зброя. А збро┐ в мене i не було. Звичайно, я не знав, що в Наталi ║ чоловiк, та ще такий цинiк i Дон-Жуан, як Сава. Правда, Дон-Жуан вiн був примiтивний, як сiльськi куркульськi парубки або росiйськi купчики: "Моему-де праву не препятствуй!" Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталi, а в Савi ┐┐, мабуть, захопила його емоцiональна первiснiсть, сила i напористiсть, яких у мене не було. Я був нiжний i нiяковий, i навiть Наталя часто читала менi марксистськi нотацi┐ за мою розхристанiсть i непокiрнiсть певним догмам, в якi вона свято, як начотниця, вiрила, не розглядаючи ┐х крилато, в дi┐, в зв'язку з життям. Але ми ж були молодi, i кожний по-свойому молився марксiвському боговi. XLVIII Органiзувалася спiлка пролетарських письменникiв "Гарт" 1. Органiзатором i ┐┐ iдейним керiвником i натхненником був т Блакитний, або Еллан. Ми пiшли в "Гарт". Йогансен 2, хвi┐льобi┐й, Полiщук i ще багато. Ми називали себе спадко║мцями класично┐ лiтератури, власне, так було на дiлi. Я, наприклад, нiяк не мiг примиритися з буржуазною теорi║ю одмирання поезi┐, яка то.и розкладалась, але не поезiя взагалi, а поезiя розгромлено┐ (у нас) буржуазi┐, коли були у нас рiзнi течi┐: футуристи (слово-звук) 3, iмажинiсти (слово-образ) 4, акме┐сти (слово-плоть) 5, нiчевоки (слово-тiнь) 6 i т. iн., не кажучи вже про символiстiв (слово-символ) 7 i декадентiв 8 рiзних мастей. Повний розклад на атоми. Теорiя одмирання поезi┐ була гадючим жалом переможеного ворога, який хотiв отру┐ти молоду i свiжу свiдомiсть переможцiв. Я вважав, що ми повиннi продовжувати традицi┐ класично┐ лiтератури i вести ┐┐ на новi, на сво┐ вершини, i продовжувати творчо, по-сво║му. Коряк написав статтю "Iз стрiх вода крапле" i прочитав ┐┐ нам на зборах "Гарту". В статтi говорилося, що нашi молодi письменники повиннi писать так просто, як Пушкiн, Толстой, Гоголь. Всi, що виступали в обговореннi, хвалили статтю. Я виступив теж i сказав: - Товариш Коряк калiчить молодих початкiвцiв. Писати так, як Толстой, Пушкiн i Гоголь, неможливо, а бути ┐х епiгонами це не вихiд, це смерть для пролетарсько┐ лiтератури. Вчитись у класикiв необхiдно, але вчитись творчо i не в одного, а в багатьох класикiв не тiльки укра┐нських, росiйських, але i в чужоземних. Тiльки через складний лабiринт творчих шукань у боротьбi з шаблонами в других i в себе можна прийти до сво║┐ iндивiдуально┐ простоти. Так треба вчити молодь, а не штовхати ┐┐ на безплiдне епiгонство. Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо i сумно похнюпився. Менi було його дуже жалко, але думок його не жалко. Коряк у заключному словi сказав: - Всi, хто тут виступили, були не щирi. Один тiльки Сосюра сказав менi правду. Ще перед "Гартом" була органiзована спiлка селянських письменникiв "Плуг" т. Пилипенком Сергi║м Володимировичем - високим, спокiйним чорновусим красенем з нiби вiрiзьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнiм офiцером царсько┐ армi┐ i прекрасним бiльшовиком-укра┐нцем, в якому гармонiйно по║днувалось соцiальне i нацiональне. Це був справжнiй вiдданий справi Ленiна, як i Блакитний, iнтернацiоналiст в кращому розумiннi цього слова. Я, в силу сво║┐ мандрiвно┐ душi, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то - навпаки. Як маятник, мотався мiж ними, бо любив i плужан, i гартованцiв. I ще обличчя Сергiя Володимировича нагадувало менi старовиннi укра┐нськi фрески. Я дуже любив його i дивився на нього, як на батька. Так само я любив i Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, смiливими i натхненними очима, i зразкового комунiста. I Пилипенко, i Еллан дуже любили молодь, i молодь любила _┐х. Пилипенка ми всi любовно називали "папаша" i безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар. Вiн, блiдий i прекрасний, стояв перед нами, i ми були готовi пiти за ним в огонь i в воду, так само i за Блакитним, який вражав мене iнтелектуальнiстю вищого типу. Пилипенко був бiльш народний, i тому спiлка "Плуг" набрала таких масових форм з лiтгуртками iменi "Плугу", що це декого стривожило (мене диву║-чому?) i т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовiзмi. Нiколи "Плуг" не замiняв партiю, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух укра┐нсько┐ молодi до культури, i неправильно зроблено, що завчасно "Плуг" лiквiдували. Треба було б дати йому визрiти в прекрасний плiд культурно┐ революцi┐ на Укра┐нi, яка тодi приймала грандiозний розмах. Так само i з "Гартом" i "Ваплiте" 9, хоч "Гарт" мав меншi форми i в сво║му розвитку зустрiчався ще з iнерцi║ю безкiнечнорiчно┐ русифiкацi┐ серед укра┐нських робiтникiв, а от "Плуговi" була вiдкрита "зелена" вулиця в серця укра┐нсько┐ молодi. "Ваплiте" - Вiльна академiя пролетарсько┐ лiтератури, в якiй я теж був, але рiк, була ще вужча, по сутi, кастова органiзацiя, куди приймали тiльки "аристократiв", обранцiв од лiтератури. Якось я дав М. Кулiшевi10 нову збiрку сво┐х поезiй для видання в видавництвi "Ваплiте". Збiрка пройшла понад п'ять рецензiй, i все не було нiяких наслiдкiв. В цiй збiрцi був вiрш "Неокласикам" п, i Хвильовий i Кулiш хотiли, щоб я вилучив цього вiрша iз збiрки, а я не хотiв. Одного разу я спитав т. Кулiша, скiльки ще рецензiй пройде моя збiрка. Кулiш вiдповiв з усмiшкою: - Та, мабуть, ще рецензiй з десять. Тодi я обурився i сказав: - Вi┐ менi нагаду║те петлюрiвського старшину. А потiм подав заяву про вихiд iз "Ваплiте" i перейшов до ВУСППу12, який був органiзований для боротьби з "Плугом", "Ваплiте", потiм "Лiтфронтом" 13, "Новою генерацi║ю" 14, "Авангардом" 18 i т. iн. Ще про "Молодняк" 16, комсомольську органiзацiю молодих письменникiв, на чолi яко┐ був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима i широкою походкою юнак. Вiн почав широко ходитп, коли став на чолi "Молодняка". Я любив його як сво║ продовження. Але менi не подобалось, що молоднякiвцi протиставляли себе старшим письменникам, а себе (мiж собою) возводили трохи не в генi┐. Тодi ж мене ударив у серце С. К. 18 вiршем [з], якого я пам'ятаю тiльки чотири рядки: Зростав на лiрицi Сосюри. Де Гете, Шiллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужi мури, яким просте iм'я - шаблон!.. Да, С.! Ти не став "понад дужi мури", а так i залишився, як поет, мо┐м епiгоном. Звичайно, Павло Усенко, хоч i любив його як поета, i перший вiтав його як поета, присвятивши йому вiрша, коли вiн iще жив у Полтавi, "Сьогоднi генi┐в чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такi випадп в мо║ оголене всiм вiтрам революцi┐ серце. Це схоже на статтю Якова Савченка 20 "Мертве й живе в укра┐нськiй поезi┐", де вiн хотiв розправитись зi мною, як колись iз Чупринкою 21, i зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Ра┐су Троянкер 22, до живих. Потiм, коли вiн i я були в Москвi на змичцi з росiйськими письменниками, Савченко спптав мене: - Ти не сердишся? - Нi. - Це культурно. А чого б я мiг на нього сердитись, коли вiн сам себе побив. Якось критик Меженко 23 сказав менi: - Я вважаю всiх поетiв за дегенератiв, крiм Тичини. Я вiдповiв: - А я вважаю всiх критикiв за дегенератiв, крiм Коряка. Взагалi, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик i на перо. Але треба повернутись назад. Був студентський вечiр в Артемiвцi. Мене все годувала пирiжками одна з розпорядниць - бiлява, з волоссям, як льон, свiтлоока дiвчина в трофейнiй врангелiвськiй шинелi. Звали ┐┐ Вiра 24. Вона чомусь суворо й задумливо-нiжно все дивилася на мене. Я призначив ┐й побачення, й вона з охотою дала згоду. Цвинтар. Сонце. Пташинi пiснi... Життя, молодiсть, i любов, а пiд нами - царство мертвих, свiт мертвих. Я нiжно взяв в долонi золоту од сонця голову Вiри, i вона, трохи опираючись, повернула сво║ лице до мо┐х губ. - Ты любишь по-рабочему... Быстро! Чому вона думала, що всi робiтники нахаби, не знаю. Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усяко┐ психологiчно┐ пiдготовки, як говорили тодi заправськi Дон-Жуани, так просто взяти й поцiлувать. Я сказав ┐й, що я не такий швидкий, як вона дума║, що я не цинiк, а зробив це, бо не мiг не зробити, бо я полюбив ┐┐ за ┐┐ хорошу усмiшку, льонове волосся, i що вона так гарно збудована. Вона менi розповiла про себе, що була полiтруком ескадрону, приймала участь в штурмi Перекопу, а до того в придушеннi куркульського повстання на Харкiвщинi. Крiм того, вона закiнчила в Москвi Свердловський комунiверситет 25 i викладала полiтекономiю в Харкiвськiй губпартшколi, що була зв'язана господарчо з Артемiвкою. Коли вона менi це розповiдала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, дво║ мовчки й швидко почали копати могилу... I я подумав: "Мабуть, i щастя наше ляже в могилу". Так воно потiм i сталося. XLIX Через недостатнiсть загальноосвiтньо┐ пiдготовки я перейшов з Комунiверситету за власним бажанням до робiтфаку Iнституту народно┐ освiти. Перед тим я одружився з Вiрою. Вона все писала менi записки i клала менi пiд подушку, щоб я не помiтив, коли приходила до нас у кiмнату студентського гуртожитку. Я записки читав i став дивитися на Вiру якось чудно, проганяв ┐┐. А вона не сердилась на мене i все приходила. Менi сподобалась така упертiсть, i я сказав ┐й: - Идем в загс. Вона щасливо почервонiла, i лице ┐┐ всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить i цiлу║ ┐┐ сво┐ми багряними губами... На робiтфак я пiшов на перший триместр, щоб iти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру. Ректором iнституту був товариш Стрiльбицький, свiтла пам'ять про якого незгасно горить в мо║му серцi. Це був, якщо можна так сказати, свiтлий бiльшовик. Чула i сердечна людина з велико┐ лiтери. I от почалась учоба. Лектор по хiмi┐, товариш Фiнкельштейн, почав нас знайомити з елементами свiту, з киснем, воднем, азотом i т. i[н]. Вiн каже: - Кисень. А я з задньо┐ парти: - Оксiгенiум. Вiн: - Водень. Я: -_ Гiдрогенiум. Вiн: - Азот. Я:_ - Нiтрогенiум. Тодi Фiнкельштейн (мiж iншим, менi не подобалось, що вiн казав, що все в природi побудовано без усяко┐ участi розуму. А вiдкiля ж генiальне визначення Маркса "Материя думает!"), тодi Фiнкельштейн каже: - А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я пiдвiвся. - Идите в третий триместр. - А жена? - I жена пусть идет. Вы ей поможете. I от я на третьому триместрi робiтфаку ХIНО 1. До класу входить викладач укра┐нсько┐ лiтератури т. крофе┐в. Мiж iншим, тодi вийшла хрестоматiя з укрлiтератури проф. Плевако 2, i основники-студенти вивчали мене по всiй Укра┐нi, а я вчився на робiтфацi. Цiкаво? Такi "казуси" могли бути тiльки за диктатури пролетарiату. крофе┐в почав за списком знайомитись з робiтфакiвпями. Коли вiн дiйшов до мене i назвав мо║ прiзвище, я пiдвiвся. - Сидiть, сидiть! Я сiв. - Ви не родич того Сосюри, що пише вiршi? - Нi, це - я. - А може, ви його брат? - Та нi! Це - я. А потiм професор крофе┐в, коли закiнчував свою лекцiю, часто питав мене: - Ну, як? Правильно я говорив? Менi було це дуже смiшно. I це примусило мене задуматись. Робiтфак, по сутi, повторював те, що я знав ще з агрономiчно┐ школи. Навiть там знання давали глибшi й ширшi. Iти на основний, як менi пропонував т. Йогансен, що викладав в iнститутi? Так лiтературу я знав краще за першого-лiпшого професора лiтератури. Я з 12-ти рокiв уже був знайомий не тiльки з росiйською класичною лiтературою (з укра┐нською я познайомився пiзнiше, за громадянсько┐ вiйни, i особливо, пiсля не┐), але i з свiтовою (через росiйськi переклади). Так що менi мало чого було робити i на основному. Наприклад, хiба викладали там таке: на поемi Пушкiна позначився величезний вплив французького "Слова о полку Iгореве" - "Песни о Роланде" 3. Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Фiлiппа ░: "Глаза сияют, лик прекрасен..." 6 i т. д. Або: франки маврiв "рубають, колють, рiжуть!!!" I у Пушкiна: "швед, русский колет, рубит, режет". Так що менi було нема чого робити нi на робiтфацi, нi на основному. I я покинув учобу i став просто поетом. Правда, в партiйних документах у мене записано, що я маю незакiнчену середню освiту, бо в мене нема║ диплома про закiнчення вищо┐ освiти. Але мiй диплом - мо┐ три томи вибраних поезiй. Це не нескромнiсть, а образа на наших партiйних бюрократiв, яких я терпiть не можу, як i усяких чинуш, що загубили свою людську душу за "согласовать", "углубить", "провернуть", "протереть с песочком" i т. д. Iшли роки. В мене було вже два сини, Олег i Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мiй зiр, i я що довше дивився в глибину його очей, - все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тiльки не так сильно. Вiра вже була студенткою агробiологiчного факультету IНО. Я все робив, щоб вона закiнчила освiту, а вона, як усякi дрiбнобуржуазнi натури (вийшло, що вона не селянка, як казала менi, партi┐, i ┐┐ за це виключили з партiйних лав), вона не мала почуття вдячностi. Якось вона байдуже i зверхньо сказала менi: - Ты лентяй и некультурный. Я спитав ┐┐: - А что такое шваповская оболочка? Вона, бiологiчка, не змогла менi вiдповiсти. Мiж iншим, ще в агрошколi ми вивчали фiзiологiю, гiстологiю, ембрiологiю i т. i[н]. I от почалося, як наслiдок розрухи, що нам лишили вiйна i революцiя, безробiття. Ми йдемо з Вiрою майданом Тевел║ва 7, i на вiтринi Вiра побачила гарну кофточку. - Купи мне эту кофточку! Я: - А бачиш, он дядьки хлiба просять?.. Вона: - А... ты меня не любишь! Ясно. Я ж ┐┐ одягав добре, i особливих потреб в нових кофточках у не┐ не було. Словом, колишня свердловка i полiтрук ескадрону стала звичайною мiщанкою. Навiть сестра ┐┐, що жила в Москвi i вчилася на iнженера, писала ┐й, що "у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки". I я вирiшив покинути Вiру, коли вона закiнчить IНО. А сини,сини!? Як я забув про синiв, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тiльки за це я вирiшив покинути Вiру. I не за те, що вона приховала сво║ соцiальне походження. Останнiм приводом для розлуки було таке. Якось я Вiрi сказав (ми уже кiлька рокiв жили в новому будинку письменникiв "Слово" 8): - Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты? - Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Менi було так важко матерiально. Я бився як риба об лiд, щоб допомогти Вiрi вчитися. Сам же я не вчився, i, можливо, заради не┐, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тодi Олег) з матерiальних причин. I чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вiрi, що вона матиме вищу освiту, а я - нi. Хоч товариш Iкс казав, що в мене знань на професора, але вони не органiзованi... А органiзацiю знань, систематизацiю ┐х да║ тiльки вища освiта, i це я визнаю й зараз, бо в мене ║ провали i в математицi (я не вчив нi тригонометрi┐, нi логiки, нi алгебри), не кажучи вже про вищу математику i астрономiю. В природничих науках я пiдкований добре. Але це ж не все. I менi часто снилися сни, що я студент то партунiверситету, то просто унiверситету, i це вiчно терзало i зараз терза║ мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романi), що маю блискучу лiтературну самоосвiту. Так що лiтературнiй молодi я всiм серцем рекомендую вчитися, вчитися i вчитися. Я на все дивився, як поет: на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всiй його складностi, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета - поезiя, i щоб ця поезiя служила нашому народу, який одяга║, году║ нас, вихову║ нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився боговi! Я вiчний учень народу i горджуся цим. Хоч це не значить, що я "вiчний студент". Як комунiст, борючись за лiнiю партi┐ в життi (я знаю, що лiнiя партi┐ - лiнiя трудового народу, i якби партiя в сво┐й боротьбi за комунiзм не додержувала на основi марксо-лепiнiзму лiнi┐ народу, вона б не була комунiстичною партi║ю), я знаю, що ми не тiльки учнi, але й вчителi народу. Але я нiяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хiба син може вчити батька? У батька (а це мiльйонний батько) бiльше голiв i досвiду! Я не можу i не хочу йти попереду народу, я хочу йтii за ним, хочу злитися з ним i дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, i не знизу вгору, як дехто, а просто в вiчi, як мо║му батьковi колись дивився i якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже вiд фiлософi┐. Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного i нiжного до слiз у сво┐й любовi до людей, до природи мо║┐ золото┐ Донеччини i взагалi Укра┐ни. Правда, ця нiжнiсть не заважала менi iнодi ставати тим сiльським хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дiвчат i за те, що вони нас дражнили: "Хахол-Мазепа!" (Ну, то було вiд "разделяй и властвуй..."). Розкажу ще про один лiтературно-м