ордобiйний випадок. Це було в кiмнатi редакцi┐ "Червоний шлях", що мiстилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартакiвського провулку. Я зайшов за гонораром до редакцi┐, але гонорару не видавали, а перед тим я отру┐вся бананами i зi мною було, як при холерi. Це - психологiчна пiдготовка. Ну i ще, я купив хутряну доху, яка теж - елемент психологiчно┐ пiдготовки. В редакцi┐ були Iван Днiпровський 9, Панч, Тичина, Наталiя Забiла i ┐┐ другий чоловiк, поет Шмигельський 10. Тодi вийшла нова збiрка поезiй Полiщука "Громохкий слiд". Забiла i Шмигельський були в захопленнi од "Громохкого слiду" i казали, що книжка генiальна. Я сказав, що вона генiально видана, але всерединi в не┐ г... Шмигельський i Забiла напались на мене, що я нiчого не розумiю в поезi┐ i т. i[н]. Я сказав, що ┐х iнтелiгентська думка для народу не характерна. Тодi Забiла: - Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии. Я не знав, що вона була вагiтна на третьому мiсяцi, i крикнув: - Ах,_ ты, беспартийная идиотка! Тодi вона, як розлючена кiшка, кинулася на мене i почала бити по обличчi. А ┐┐ чоловiк, Шмигельський, замiсть схотiти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати ┐й набитись. У боротьбi одiрвався рукав мо║┐ новенько┐ дохи. Ви уявля║те? Отру┐вся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по мордi. Хоч, признаюся, менi не так болiло, як було при║мно, що мене б'║ людина, в яку я ще був i тодi закоханий. Але при чому ┐┐ чоловiк? Коли Наталiя набилася, вона, вся червона i захекана, вибiгла з кiмнати. Тодi Днiпровський, як прекрасний психолог, спокiйно пiдiйшов до дверей i защiпнув ┐х на гачок. Наче вiн знав. що буде далi. А Шмигельськпй дивиться на мене й смi║ться. Я з словами "муж и жена - одна сатана" пiдiйшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку... А вiн мене як свиснув, та так, що я полетiв на стiл, ║тiл на стiлець, а стiлець на Тичину, який присiв у кутку, закрив лице руками, але лукаво i спостережливо дивиться крiзь розтуленi пальцi... Я подумав: "Прямая линия самая короткая", - i почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тiльки це робилося швидше, нiж я пишу. Шмигельський так бiльше i не мiг влучити мене сво┐м залiзним кулаком. Такий я був швидкий i сердитий. Словом, од мо┐х прямих ударiв, i все в одну точку, правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, i я став вiдчувати, що б'ю не в обличчя, а в мокру i слизьку подушку, що росла i пухла на мо┐х очах. Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове i швидко постукав у дверi. Вбiга║ Йогансен. - Що? Сосюру б'ють? - Нi, - сказали йому, - навпаки... Але я через те, що менi не дали добитися, сiв на канапу i розплакався. Де взявся Хвильовий, гладить мене по головi й примовля║: - Не плач, Володю, не плач! Панч сказав: - А ти, Володю, пiшов не по сво┐й спецiальностi. Тобi б треба було бути боксером. Другого дня в коридорi тi║┐ ж редакцi┐ Шмигельський менi сказав: - А ти, Володю, здорово б'║шся. У мене й досi голова гуде... Чи воно в менi щось первiсне, глибоко приховане, i вибуха║, коли я дуже розсердюсь i, особливо, коли я правий? Де тодi беруться й сили. Я наче дивлюсь на себе збоку i сам дивуюсь собi, захоплююсь собою. Так бува║ пiд час натхнення, коли пiсля того, як напишеш, сам не вiриш, що це ти написав. Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати. Ви менi пробачте, любi читачi! Пишу я це не для того, щоб радити вам розв'язувати всi суперечки кулаками, але справа зараз йде про хулiганiв, яких я ненавидiв i ненавиджу всiма силами сво║┐ душi. Це було ще в 1922 роцi, коли я був студентом Артемiвки. В кiнотеатрi йшла американська картина "Сiнабар", в якiй особливо рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнiсiнький звiрячий мордобiй. Тодi мiсця не нумерували, i хто захопив яке мiсце, той на тому й сидiв. Вiра була вагiтна, i юрба так стиснулась, що придавила нас iз Вiрою до одвiрка. Я закрив Вiру собою i схопився за рiг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живiт Вiрi. Юрба так надавила на мою напружену руку та ще проти ┐┐ згину, що я думав - рука злама║ться, але вона тiльки туго угнулася i витримала натиск юрби. "Пробка" розсмокталася, i ми з Вiрою побiгли до моряка-iнвалiда на дерев'яшпi, що стояв з краю ряду стiльцiв, в якому вiн захопив чотири мiсця. Три були порожнi, а коло четвертого вiн стояв сам, затуляючи нам прохiд. Я спитав його, чому вiн один захопив стiльки мiсць. Вiн же на чотирьох стiльцях не сидiтиме. "Это для товарищей". Я (одсовуючи моряка вбiк): - Места не нумерованы. Садись, Вера! Але ззаду кiлька парубчакiв почали мене лаяти, i особливо один iз них, худий, з нахабним обличчям в матроськiй смугастiй тiльняшцi. Видно, що вiн нiякий не матрос, а тiльняшку надiв для форсу i залякування "фра║рiв". Вiн брудно мене облаяв, пославши до однi║┐ матерi... Я йому вiдповiв тим же, тiльки додав: - Бандит! - Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, - загомонiли його, як видно, захопленi поклонники, а вiн, мабуть, був ┐х отаманом. Мiж iншим, я в таборах Чона н, купаючись на Дiнцi пiд Чугу║вим, розпанахав собi вказiвного пальця право┐ руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висiла на перев'язi. I от передi мною пiдвелась довга верста з маленькою гадючою голiвкою i поцiлю║ менi кулаком у обличчя, хоч i бачить, що я можу битись тiльки лiвою рукою проти його двох довгих рейок. Вiн розмахнувся iз-за спинки стiльця, але я уважно стежив за ним i вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, i страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетiв повз мого носа. Хулiган по iнерцi┐ перегнувся i повис животом на спинцi мого стiльця головою вниз. Тодi я ударом середньо┐ сили лiвою рукою зацiдив йому ребром долонi пiд ложечку. Вiн кiлька разiв тiпнувся i залишився висiти на стiльцi як порожнiй мiшок. Майже вся публiка стала ногами на стiльцi i мовчки дивиться. А хулiган, очупявши, як сповите [дитя], знову поцiлюб мене сво┐м кулачищем, i знову я заспоко┐в його ребром долонi, Тодi члени його банди, якi з сво║рiдного благородства не втручалися в наш двобiй, стягли свого зiв'ялого отамана з спинки мого стiльця i, як неживу ляльку, посадовили бiля себе. До мене пiдiйшов один. - Ваши документы. Я йому показав свого студентського квитка i сказав, що не можу як я з однi║ю рукою дати себе битя, що я активно оборонявся. Погасиля свiтло, i почалося кiно. А ззаду я чую: - Всунь ему перышко. Та я спокiйно дивився кiнокартину, бо знав, що в кiнотеатрi вони менi нiчого не зроблять, а от на вулицi... Я сказав Вiрi: - Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут. Так i вийшло. В метушнi вони не помiтили, що мене нема з Вiрою, а думали, що я десь близько вiд не┐, i йшли за Вiрою. Бiля центрального виходу утворилася "пробка", i хулiгани застрягли в нiй. Я спокiйно пройшов через майже вiльний запасний вихiд. Iду повз центрального, а хулiгани бачать мене, та "пробка" ┐х не пуска║, i вони в безсилiй лютi тiльки загрозливо махають на мене кулаками. Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пiшов додому. Далеко пiзнiше прийшла блiда Вiра. Вони йшли за нею до самого нашого дому. А це вже про бандитiв, i я теж забув про це писати ранiше. Зима 1923 року. Я в демiсезонному пальтi, з портфелем iз парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночi. Порожньо i тривожно кругом, бо тодi роздягали навiть i вдень. Проти мене йде один, а другий iде з Чернишевсько┐ вулицi, що перетина║ Басейну. Iде до мене з правого боку. Але вiн далi вiд першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зiйтись в однiй точцi, якою був я. Я ┐х випередив, швидко пiшовши назустрiч першому, випнувши великi пальцi рук у кишенях. Так, щоб вiн подумав, що в мене ║ зброя, i не в однiй руцi. Коли ми порiвнялися, бандит спитав мене: - Спички есть? - Нет, товарищ! - вiдповiв я, спокiйно i напружено проходячи повз нього. Так саме спокiйно я пiшов, не оглядаючись, далi. I коли я пройшов досить, то оглянувся, у свiтлi вулично┐ електрики побачив, що бандити на розi Чернишевсько┐ зiйшлися i той, другий, щось швидко говорив першому i гнiвно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як i Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене ║ зброя. А в мене ┐┐ й не було. L Ще на фронтi я читав вiршi Тичини в 1919 роцi, але, крiм "Бiльше не побачу сонячних очей" 1, нiчого не зрозумiв. Потiм, пiзнiше, його "Сонячнi кларнети" ввiйшли в мою душу як море акордiв i дня, i ночi, i свiтання, i заходу. Вiн чарував i полонив мене. Я жив тiльки його образами, повними музики i сонця, а то й трагiчними, як трагедiя мого народу, як я тодi думав. Да. Раннiй генiальний Тичина був вчителем мо║┐ поетично┐ юностi пiсля Шевченка, Франка, Лесi Укра┐нки, Вороного, Чупринки i Олеся, бо я вчився у багатьох, мiж iншим, i у проза┐кiв, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як i вчусь у його пiсень, то трагiчних, то нiжних, то повних тако┐ геро┐ки, що серце захлина║ться од щастя, що я син такого народу. Безкiнечно благородного, рицарського, який нiколи нiкого не поневолював, а тiльки бився за сво║ мiсце на землi. Боронив свою рiдну Вкра┐ну. Так от. Про Тичину. Коли я познайомився з ним живим, а не в мрiях, то мо║ уявлення лишилося про нього таке, як i у мрiях. Тонкий i стрункий, зеленоокий i нiжний, вiн немов летiв у мо┐х очах, мов летiв у небо слави, якого вiн, як нiхто з нас, був досто┐н. Це ж був 1923 рiк, один з перших рокiв нашо┐ лiтературно┐ молодостi. Якось ми були на городi диткомуни iменi Василя Чумака 2. Був Iван Кириленко, зда║ться, Божко й iншi, яких не пам'ятаю. У Тичпни, в його генiальному вiршi "Воздвигне Вкра┐на свойого Мойсея" 3, ║ такi рядки: Од всiх сво┐х нервiв у степ посилаю: - Поете, устань! Я ще на фронтi, коли читав: А справжня муза, неомузена, там, десь на фронтi, в нiч суху, лежить запльована, залузана на укра┐нському шляху 4, - то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках: "Поете! Устань!" я просто вiдчув, чи менi так здавалося, що вiн зверта║ться до мене, що запльованою i залузаною душею, в суху нiч лежав я з гвинтiвкою в руках на кривавому шляху Укра┐ни... "Поете! Устань!" I я душею кричав великому поету нашого народу: - Якщо я чудом залишусь живим, я встану! Якось дивно переплiта║ться в менi в часi поезiя Тичини. Але це було так. Бо в боях десь у глибинi душi в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити i спiвати. Смертi я не боявся. Менi тiльки жалко було мо┐х вiршiв. I буквально так, якось пiзнiше, сказав про себе Павло Григорович. Я просто жахнувся. Наче вiн - я. Але повертаюсь на город диткомуни. Павло Григорович лежав у травi i задумано i мрiйно дивився сво┐ми зеленими волшебними очима в небо й iнодi на нас. Я спитав його: - Прийшов той поет, якого ви кликали? I Тичина вiдповiв: - Нi. Та я не повiрив йому. Яка дивна юнацька самовпевненiсть i вiра в сво┐ сили, не тiльки тi, що були в мене, а в тi, що будуть! Потiм iще летiли днi. Павло Григорович бував в сiм'┐ Днiпровського Iвана, куди заходив i я, i читав нам сво┐ харкiвськi вiршi про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5... I раптом вiн сказав: - А що, як я усохну?.. Ми мовчали. I далеко потiм Тичина сам вiдповiв на цей крик його стривожено┐ душi: "Глибинами не всохну, не вмiлiю" 6... Да. Я любив i люблю Тичину як нашого великого поета. Хоч i люблю в нiм не все. Багато вiн да║ до друку так званi поетичнi вiдходи з його творчо┐ лабораторi┐, що непоко┐ли i непокоять мене, бо я знаю, який це гiгант, i ста║ боляче, коли вiн iнодi, i не зовсiм iнодi, стрiля║ з гармат горобцiв. Але не дивлячись на це, Тичина - генiй, i таким вiн е не тiльки для нас, а таким залишиться i для наших нащадкiв, коли ми мовно не зникнемо як нацiя. LI I от Вiра з синами покинула мене. Вона пере┐хала в стару кiмнату, посварившпся зi мною навiки. Ну хай ми посварилися. Але при чому ж дiти? За що вони росли напiвсиротами? Я нiколи собi не подарую цього, як i сини мо┐, що вiдмовились вiд мене. Олег навiть сказав, що коли я помру, вiн не пiде за мо┐м гробом. А Коля гостро i назавжди порвав зi мною. Вiра ┐х виховала в смертельнiй ненавистi до мене. Вона навiть вигадала лозунг для синiв: "Рвать и презирать". Це у мене "рвать" i мене "презирать". Ну що ж. Що посi║ш, те й пожнеш. Тяжко оголювати сво║ серце, але я iнакше не можу. Моя рана не тiльки моя. Скiльки у нас родинних трагедiй! ┐х навiть i не перелiчиш. Правда, ┐х ста║ все менше. Це показу║ на змiцнення нашо┐ держави, i врештi ┐х i зовсiм не буде. Я вiрю в це. Вiрю в гармонiйну людину комунiзму, яка переможе не тiльки морально доiсторичну людину, але переможе й смерть i стане Владарем Космосу, переможе час i простiр, стане безсмертною. Знов повертаюся назад. Як менi хочеться сказати про тих, кого уже нема мiж нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушникiв радянсько┐ заповiтностi, про тих, хто чудом лишився живим. Я написав поему "Махно" 1, за яку стiльки випив горя, що й нащадкам стане. I в цiй поемi я згадую про Примакова 2, переможця Махна, I от вiн, живий герой мо┐х мрiй, запросив нас на зустрiч iз ним у квартирi Ра┐си Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими дiлянками фронтiв. А менi щось не вiрилось. I товариш Примаков спитав ┐┐: - А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта? Ну, санiтарна i бойова дiлянки мають чималу дистанцiю. Видно, Азарх дуже хотiлося, щоб я або хто iнший оспiвав ┐┐ як геро┐ню громадянсько┐ вiйни. Але чому вона не щира? Хiба серед медробiтникiв громадянсько┐ вiйни не було геро┐в? Примакову я читав "Махна", i вiн менi сказав, що коли почнеться вiйна, то забере мене до себе. Але ще до вiйни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго i прекрасного полководця буремних днiв на Укра┐нi. Так само i Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься "порушенням радянсько┐ законностi", i Епiка 4, Кулiша, i багатьох, що чесними i чистими очима дивляться на нас iз вiчностi, повними слiз i любовi до народу, за яку вонп пiшли в безсмертя, бо пам'ять про них вiчно горiтиме в наших серцях. Звичайно, лiтература у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з мо┐х "друзiв" почне менi дорiкати, зважаючи на описанi мною кулачнi епiзоди. Але я ┐х описав не для смiху, а щоб показати, як пристрасна любов до лiтератури керувала нами, що iнодi ми забували навiть, що ми люди, i ставали троглодитами, знов таки ж з безмежно┐ любовi до слова, що ║ душею нашого народу. Я написав поему "ДПУ" 5, i коли прочитав ┐┐ однiй сво┐й знайомiй, вона сказала: - Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цi║┐ дiвчини. На чекiстiв, справжнiх чекiстiв, я дивився крiзь святий образ Дзержинського. Iменно вiра в нашi органи безпеки i любов до них керували мною в поемi "ДПУ". Азарх була, зда║ться, головредактором ДВУ 6, i коли вона прочитала в поемi, що в отамана бандитiв карi очi, а в чекiста, що його вартував, свiтлi, то вона сказала: - Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь. Але я колiр у очей не мiняв i менi "крепко" не влетiло. Взагалi, тодi дуже чiплялися до лiрики i в серце мо║ встромляли тисячi ножiв рiзнi лiтературнi шавки, внаслiдок чого я написав збiрку поезiй "Серце" 7. Коли почалися арешти укра┐нських радянських письменникiв, то менi страшно стало, що розбивалася моя вiра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, - раптом вона - ворог народу. I так удар за ударом, i все в душу. душу народу, бо письменники - виразники народно┐ душi. LII На робiтфацi вчилася зi мною на одному триместрi Б║л║нькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського 1 - тодi наркома освiти. Б║л║нькая повела мене до нього на квартиру, i вiн, великоголовий i широкоплечий, за столом здавався менi високим, а як вийшов з-за столу, то передi мною стояла людина маленького зросту з широким i високим чолом фiлософа. Його чорнi, а може, синi (це ж при електрицi) очi були повнi блиску й мудростi. Я читав йому вiршi, i вiн мене назвав "поэтом гражданских набегов" i дав наказ дати менi через секцiю наукових робiтникiв окрему кiмнату. Але коли я написав поему "Махно", Беленькая говорила його думку про мене: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш". Якось, уже пiсля дискусiй з троцькiстами, ми, робiтфакiвцi, почали говорити про Пушкiна, i я сказав, що Леiгiн любив Пушкiна через соцiальну спорiдненiсть iз ним, що естетично Ленiн був вихований у такому ж оточеннi, як i Пушкiн, себто тому, що Ленiн i Пушкiн дворянського походження. Що Ленiн полiтичне для мене вождь, а от щодо поетичнiiх симпатiй, то я з ним не згоден. Гурiнштейн, Мiлл║р, Б║ленькая й iншi накинулись на мене, як на ворога. Потiм перескочили на революцiю. Мiлл║р сказав: - Каждый стон раненого красноармейца - музыка. Я крикнув: - Ти садист i мерзавець! А Б║л║нькая-Ситниченко крикнула менi: - Революция - это напор! Я: - Кинь! Ти ховалась десь по куточках i не зна║ш революцi┐! Словом, на мене полетiли заяви, i мене викликали на партбюро робiтфаку. I знову всi накинулися на мене за Ленiна. Я ┐м говорив, що я Ленiна люблю, що я за його iде┐, якi стали iдеями всього трудового народу, iшов на смерть. Але менi не повiрили. Тодi я сказав: - Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые. Один з членiв бюро аж пiдскочив на мiсцi: - Ого! Сильно сказано! Я бачив, що питання сто┐ть так, що все бюро за виключення мене з партi┐. Я, в силу сво║┐ полiтично┐ розхристаностi i покладання надiй бiльше на класовий iнстинкт, а не на знання уставу i теорi┐ партi┐, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), i тiльки коли вiн санкцiону║ виключення з партi┐, тiльки тодi треба здати партквиток. I, заранi знаючи рiшення бюро, я вклав руку в кишеню пiджака, що бiля серця. Всi пополотнiли... (Думали, що в мене зброя). I коли я з кишенi витяг партквиток, всi раптом i з полегшенням зiтхнули. Коли розбирали рiшення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурiнштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у станi нервового вибуху i що прошу партквиток менi повернутi┐, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось iстеричного. Гурiнштейн мо║┐ заяви зборам не читала, i тi товаришi, що боронили мене, були обеззбро║нi, коли на запитання: "А де ж Сосюра?" - Гурiнштейн вiдповiла: - А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании. На партбюро IНО рiшення про виключення мене з партi┐ було стверджено бiльшiстю двох голосiв проти одного. Але наспiла партiйна чистка. Головою комiсi┐ по чистцi у нас був т. Касторов, старий бiльшовик. Коли мене викликали, я зайшов до кiмнати, де за довгим столом, накритим червоним, сидiли... робiтники. Змалку рiднi обличчя глянули на мене очима мого заводу: - Ваш партбилет? - У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет? Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене i каже: - Расскажите! I я розповiв, як мене цькували троцькiсти типу Гурiнштейн, яка, коли висували кандидатiв до Рад, пропонувала висувати сво┐х, бо робiтники не вмiють думати, що треба думати за них, про фразу Мiлл║ра, що "каждый стон раненого красноармейца - музыка" i ще багато. Тодi т. Касторов каже: - Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет - это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать. I от прийшов час оголошення результатiв чистки. Ми всi прийшли, хто з надi║ю, хто з тривогою. Була тривога i у мене. Нарештi заходить комiсiя. Першим зайшов секретар комiсi┐ i привiтався зi мною. Я подумав: "Мабуть, не виключили, раз вiта║ться". I менi стало свiтлiше на душi. Але тривога не проходила, хоч до не┐ при║дналась i бiлокрила надiя. Почали читати прiзвища тих, кого залишили, кому рiзнi партпокарання, кого виключили. Номер мого партквитка був 279305. Читали спочатку номер партквитка, потiм прiзвище. I от Б║л║нькая-Ситниченко. Забув, яке покарання за те, що вона приписала собi партстаж з 1915 року, а сама вона член партi┐ з 1917-го. Та ще й що вона за громадянсько┐ вiйни бiльше була в командировках. Гурiнштейн: "За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить". Гурiнштейн тяжко зiтхнула i, наче з не┐ випустили повiтря, як порожнiй мiшок, опала на стiльцi. Я грiшним дiлом дуже зрадiв, що ┐┐ спiткала така смертна для комунiстки доля. I от нарештi Сосюра: "За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением". А Ленiн дивиться на мене з стiни, тепло усмiха║ться сво┐ми мудрими примруженими очима i наче каже: "Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригiнальним, говорив проти мо║┐ любовi до Пушкiна. Ти теж його любиш!" I душа моя вiдповiла Ленiну: "Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!" I, повний щастя, я глянув на свiт так, як я дивився, коли мене, замiсть розстрiляти, червонi брати прийняли в сво┐ лави бiйцiв за весь бiдний народ. Перший арешт, як писав Хвильовий у сво║му листi перед самогубством, "перший пострiл по нашiй генерацi┐" (не по "Новiй генерацi┐" Полiщука, яка складалася з одного його, а по генерацi┐ письменникiв, якi творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Мiшi Ялового 3, якого ми всi дуже любили, прекрасного комунiста i людини, поета (Юлiан Шпол) i проза┐ка ("Золотi лисенята" - роман). Не марно ми всi називали його Мiшою, ласкаво, як улюбленого брата. Яка це була сонячна людина! Коли вiн був секретарем редакцi┐ журналу "Червоний шлях" i я йому принiс уривок iз "Третьо┐ Роти" ("З минулого"), вiн прочитав його (це про кривавий перiод мого перебування в Петлюри) i сказав менi: я: Не советую тебе печатать! Почему? Вiн: - Слишком пристальное внимание. Я сказав: - Друкуй. Грiшним дiлом, я, коли його заарештували (а ми ж вiрили нашим органам безпеки), подумав, що "пристальное внимание" було скероване на нього, що в нього була совiсть не чиста i вiя, вважаючи мене теж за грiшника, застерiгав мене словами: "Слишком пристальное внимание". А тепер виявилося, що совiсть його перед революцi║ю чиста, як сльоза, як i багатьох, що пiсля нього пiшли в небуття з жахом у серцi. Вони ж думали, що гинуть од руки сво┐х, а це був iдейний жах, найстрашнiший. Бо коли умира║ш од руки ворога, то ти знавш: духовно - ти не умреш, тебе нiколи не забудуть червонi брати, а коли умира║ш од руки сво┐х, як ворог народу, це страшно, бо це не тiльки фiзична, але й духовна смерть. За арештом Ялового пролунав пострiл iз браунiнга, яким Микола Хвильовий розбив собi череп, i його генiальний мозок криваво розбризкав стiну його кiмнати, де вiн творив, клянусь серцем, тiльки з любовi до свого народу. А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Нi! Хвильовий як письменник, як генiй, безсмертний. I не Н., який ходив пiд столом, а то може, й на свiтi його не було, коли ми з Хвильовим одкривали першi сторiнки Жовтнево┐ лiтератури, не Н., цьому лiтературному флюгеровi, вбити пам'ять генiального сина Революцi┐, що був бiйцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тiльки не Комуни, а тих, хто амiйпо вислизнув з-пiд контролю партi┐ i хотiв мечем диктатури пролетарiату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогiв народу, що дiяли iменем народу. вибили меч руки партi┐ i вiддали його знову в чеснi й святi руки синiв Дзержинського. LIII Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад. Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу укра┐нську лiтературу, то були в нiй Еллан, Кулик, Коряк, Доленго i почали приходити до нас: Йогансен, потiм при┐хав iз Галичини Валерiан Полiщук, з'явилися Копиленко i Сенченко. Я не кажу про Ки┐в, де засiяла така зоря Жовтнево┐ поезi┐, як Василь Чумак (пiсню якого - "Бiльше надi┐, брати!"-ми спiвали на робфацi). Чумак i ще Залi┐вчий 1, що першого покололи багнетом в пiдвалах денiкiнсько┐ контррозвiдки, а другий геро┐чно загинув пiд час повстання проти гетьманцiв у Чернiговi. Ну, i звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити укра┐нську лiтературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях. А лiтвечори в сельбудi! Яке це було щастя, коли нашi молодi серця билися, як одне серце, в ║днаннi з такими ж, як i ми, молодими читачами, що так же, як i ми, любили рiдне художн║ слово. Як чудово знав сучасну росiйську лiтературу i пропагував ┐┐ серед нас, письменникiв, Копиленко, як вiн вiтав все нове i прекрасне в нiй, як любив вiн все нове в лiтературi Укра┐ни! А Сенченко Iван! Безумовно, в його перших вiршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання генiальностi, у вiршах про нове, радянське мiсто, якi вiн вмонтовував у свою прозу зi скульптурними образами. Жалко, що Iван чомусь покинув писати вiршi i, зачарований прозою, остаточно закохався в не┐, щоб бути вiрним ┐й до кiнця. I тихий, i мудрий Доленго Мiша, якого я дуже любив як лiтературного труженика, трохи чудного i химерного поета, але iменно цим i привабливого, чудесного критика з тонким художнiм смаком. Його я люблю й зараз. I зараз вiн такий же, як i був, тихий i мудрий. А Еллан! Перший пiсля Кулика живий поет, якого я, ще початкiвець, побачив i полюбив всi║ю душею за сталевi синi очi з гострим холодом у зiницях, коли вiн хвилювався, владно стисненi губи, коли говорив про завдання жовтнево┐ поезi┐. Солдати, солдати, солдати пiд знаком червоних зiрок!. Або: Нiжно iскрять апарати Кремля на словах манiфесту-декрету... Ну i, звичайно, "Ударом зрушив комунар..." i "Повстання". Так. Вiн був i другом, i вчителем для таких, як я. Вiчно для других i нiколи - для себе. Такий Василь чудесний i всiм ║ством вiдданий комунiзму богатир духу, який все особисте пiдкорив загальному, i таким i пiшов вiд нас, коли його огняне серце перестало битися для революцi┐, щоб битися вiчно в рядках його поезiй, що вiн залишив нам i нашим нащадкам. Як я ┐х всiх любив! I Хвильового, i Коряка, i Пилипенка, i Йогансена (поета-чародiя), i Копиленка, i всiх, хто запалив сво║ серце огнем любовi для народу i свiтив ним сво║му народу на шляхах його геро┐чних шукань. Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все бiльше. Але всi вони злилися для мене в один образ, який менi свiтить iз днiв нашо┐ юностi, i цей образ нiколи не погасне для мо┐х очей... А коли мо┐ очi погаснуть, вiн буде свiтити для очей мого безсмертного укра┐нського народу... I от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив всiм серцем i дивився як [i] на мого комунiстичного батька, називаючи "червоним левом Революцi┐". Нас викликали на бюро Дзержинського райкому - Кулiша, Досвiтнього 3, Касьяненка 4 i мене, щоб ми сказали про сво║ ставлення до самогубства Хвильового i Скрипника. Секретарем райкому була висока енергiйна жiнка (забув ┐┐ прiзвище), що дала нам слово. Ну, всi виступали, як бог на душу положе. Та от виступа║ вiйськовий у шинелi, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), i каже: - Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются... I коли менi було дане слово, я сказав: - Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то "иных" линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, "математика Революции", как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких "иных линий" связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще "иные" связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические "иные линии" связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса "иных линий" связи с так страшно ушедшим от нас человеком. Я вiрив тому, як офiцiйно трактувалися смерть Хвильового i Скрипника, i щиро сказав, що я любив цих людей i що менi дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую ┐х самогубство, як жах вiдповiдальностi перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Кулiша, Досвiтнього i Касьяненка незадовiльнi, а мiй виступ вона визнала щирим, i що вiн задовольня║ пп. З цим погодились iншi. I ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвiртку двору будинку "Слово", бiля яко┐ стояли Досвiтнiй i Епiк. Я чимось був дуже обурений, а вони лагiдно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими i красивими, смерть iз тьми вже замахнулася сво║ю гострою i безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили ┐┐ двоногi тiнi... LIV Що я забув написати про саме прекрасне i про саме страшне в мо║му життi - про любов i голод. Голод тiльки торкнувся нас iз Марi║ю сво┐м чорним крилом, але багатьох, багатьох вiн не тiльки торкнувся, але i штовхнув у незлiченнi могили на мо┐й милiй Укра┐нi. Почалася колективiзацiя. Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, i з'явилася стаття Сталiна "Головокружение от успехов". Потiм, трохи пiзнiше, в 1932 роцi, в Кисловодську, один хворий на астму старий бiльшовик менi казав: "Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью "Головокружение от успехов", а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации". Якось дивно писати про любов на цьому страшному фонi страждань мiлiонiв, i я скажу просто. Мене посилали в Сталiне для лiтроботи з початкiвцями на мiсяць. Я зайшов до Вiри i спитав ┐┐ (я iнодi заходив до синiв): - Если я встречу человека, которого полюблю на всю _жизнь,_ ты разрешишь мне жениться? I мертво вiдповiли губи людини, про яку я писав вiрш "Так нiхто не кохав": - Разрешу. I я в Сталiне одружився з мо┐м синьооким щастям i горем, що полюбив на все життя. Я з Марi║ю 1 при┐хав з Донбасу в Харкiв. Якось на вулицi я познайомив Вiру з Марi║ю, i Вiра, блiда, з затисненими од суму i гнiву вустами, процiдила крiзь них сво┐й подрузi, коли вони одходили од мене: - А она красивая... I от почався голод. На вiтринах продовольчих магазинiв були тiльки одпнокi бiлi головки капусти та iнодi картоплини. Продавцям нiчого було робити, i вони сумно й безпорадно стояли всi в бiлому, як у китайському траурi, за прилавками. По вулицях ходили так же, як за безробiття в часи непу, тiльки без пилок i сокир, селяни в свитках, голоднi мо┐ брати, вони од голоду вже не могли ходити, i ┐х звозили у призначенi мiсця. Iнодi вони ходили по квартирах нашого будинку "Слово", але на високi поверхи вони вже не могли пiднiматись. Я жив на другому поверсi, i коли вони заходили до мене, то я мiг дiлитися з ними тiльки хлiбом, бо нiчого iншого в нас не було. Ми й самi ┐ли тiльки один раз на день i робили все можливе, щоб син ┐в тричi на день. А вони, худi й жовтi, як вiск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрiшнього пожару губами: - Хоч би шматочок м'яса!.. А де я його мiг узяти?.. I от напiвпомерклi очi страдникiв мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, i ┐х муки страшно вгрузали в не┐, щоб в 1934 роцi вибухнути гiпоманiакальним пожаром. Ми, напiвголоднi, сто┐мо бiля вiкна нашо┐ письменницько┐ ┐дальнi, на першому поверсi нашого крила "Слова", а дружина одного вiдомого письменника, що чудом залишився живим пiсля страшних поневiрянь "де Макар телят не ганяв", сто┐ть (дружина) над нами на сходах i з глузливою зверхнiстю каже нам: - А ми цими обiдами году║мо наших цуценят... Я зненавидiв ┐┐ за цю фразу, i коли ┐┐ репресували, то подумав: "Так цiй куркульцi i треба!" I от 1933 рiк. Мене послали на Нiкопольщину, власне, в самий Нiкополь, на будiвництво трубного заводу. Я по┐хав з дружиною, а син лишився дома з ┐┐ сестрою. Крiм того, що я був на будiвництвi, помiчник начполiтвiддiлу показав менi рибальськi артiлi i артiлi колективiстичнi. Коли ми йшли з околицi в одне село (вже починала зеленiти весна), ми побачили маленьку дiвчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якiсь ягiдки, ще зеленi... Од цих бiдних опухлих ручок серце мо║ мов зупинилось i весь свiт захитався в менi i навколо... Але це було тiльки мить, i я повернувся до життя. Заходили в село. Iдемо в колгоспний дитсадок, що мiстився в сара┐, власне, ┐дальня дитсадка. Дiти сидять навпочiпки коло круглого низенького столу, ┐дять дерев'яними ложками, всi з однi║┐ миски. Одна дiвчинка набере ложку мутiю┐ рiдiти, пiднесе до губок, проковтне i оближе ложку, а потiм знову, проковтне i оближе ложку, а потiм знову, проковтне i оближе. Мп ┐┐ пита║мо: - Для чого ти так робиш? А вона: - Щоб довше ┐сти... Боже мiй! Я бачив тiльки краплю страждань мого народу, та й тi краплi падали, як вогнянi, на мо║ серце, i пропiкали його наскрiзь. А писати про те, що менi розповiдали iншi, я не можу, бо в мене i так страшно горить лице i гостро болить потилиця. LV Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити i не поламатися, а вистояти в морi трупiв i на сво┐х плечах (я кажу про весь народ) понести й далi святий тягар труда во iм'я комунiзму, бо навiть те, що робилося iменем робiтничого класу, iменем партi┐, не одiрвало селян од робiтникiв, не викликало страшного повстання, як акту соцiального само┐убства, на яке штовхали народ наш чорнi руки ворогiв i лiвих загибникiв, що колективiзували народ пiд дулом нагана. Святий наш народ. Вiн усе витримав, i навiть такi страшнi жертви не захитали його вiри в партiю. Настiльки полiтичне вирiс наш народ, що вiн не тiльки вiдчуаав, але й знав, що партiя веде його лiнiю, але ┐┐ перекручували всi, хто був зацiкавлений в дискредитацi┐ Радянсько┐ влади перед укра┐нським народом, який був i ║ Радянська влада, як i росiйський народ, як всi народи-брати. А який дурень сам устромить ножа в сво║ серце? Так i наш народ. Хоч i ║ страшне прислiв'я, вигадане виродками людства, яке наводить [...] 1 в одному з сво┐х романiв: "Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился". Я вважаю, що це прислiв'я перевершу║ всi i║зу┐тськi "iдейнi" концепцi┐. Але, повторюю, народ наш витримав, i в цьому його безсмертя, i я горджусь мо┐м народом i молюся йому, як колись молився богу. Тiльки народ мiй витримав, а я - нi, бо захворiв психiчно. Про це потiм. LVI Пробачте, любi читачi, що я вже вживаю методи кiнонапливу i повертаюсь усе назад, але це не вiд того, що я забудько, а щоб краще iти вперед i яснiше було те, що буде. В 1929 роцi ми, укра┐нськi письменники, - пiсля дружнього вiзиту до синьооко┐ сестри Укра┐ни Бiлорусi┐, де я близько i рiдно узнав чудесних i свiтлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не кажучи вже про таких велетнiв, як Якуб Колас 4 i Янка Купала 5. Ми по┐хали з таким же вiзитом до бiляво┐ сестри Укра┐ни, могучо┐ сестри всiх радянських народiв, до Росi┐, в Москву. I от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркотi i дзвонi, в гiгантському розгонi до щастя, а швидше велике село, але така ж рiдна, як i зараз. Нас приймав товариш Сталiн в примiщеннi ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов вiн. з нами розмовляв дуже калiченою укра┐нською мовою Каганович, i це мене дуже дратувало. I от зайшов товариш Сталiн. Всi на нього дивилися побожно, а коли т. Сталiн щось спитав, то Кулик, як школяр, пiдняв руку, i я бачив, як пiд столом у нього од пiдхалiмського захвату дрiбно трусилася лiва нога... Менi й Пилипенковi дуже хотiлося ┐сти, а може, i з яко┐сь пiдсвiдомо┐ бравади ми з ним в пiв-уха слухали тов. Сталiна, бо пили чай i за┐дали його бутербродами з ковбасою. Але мене навiчно вразили слова людини, в образi яко┐ ми бачили партiю, народ. Вiн уособлював в собi для нас все, i природу нашу, що народ змiнював сво┐м геро┐чним трудом i цим самим змiнювався сам, i найсвятiше в свiтi - Вiтчизну: - Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: "Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)", - каже т. Сталiн. - Все это глупости. Только прп полном ц всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может быть. I цi слова нашого вождя, як золотий дороговказ, свiтили менi в темнi ночi мо┐х хитань у мовному питаннi, в мо┐й безкiнченнiй муцi й тривозi за душу мого народу, за укра┐нську мову. I цi хитання ще й зараз потрясають мене, i я не сплю ночами i все думаю, думаю... Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (вiн сказав це на прийомi укра┐нських письменникiв у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Укра┐нi): "Укра┐на - не Болгарiя". Так. Укра┐на не Болгарiя, а Укра┐на, або укра┐нський народ, не давав права нi Корнiйчуковi6, нi Бiлодiдовi7 говорити, що укра┐нський народ- двомовна нацiя. У мене серце облива║ться кров'ю од гнiву i обурення на цих людей. Ну,Кириченко помиля║ться! Але нi Корнiйчук, нi Бiлодiд не "помиляються", вони це говорили тому, що бони самi двомовнi, i накидали це укра┐нському 45-мiлiонному народовi бюрократично, якщо не сказати гiрше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тiльки ║ прах! Да, Укра┐на - не Болгарiя. В Болгарi┐ болгарська мова не зазнала долi укра┐нсько┐, хоч як ┐┐ турки не зживали з свiту. Але росiйське самодержавство, взявши собi на допомогу страшного спiльника - православi║, призвело наш народ до того (майже за 300 рокiв), що вiн забув сво║ iм'я (нам же навiть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), i коли питали укра┐нцiв, хто вони, то була тiльки одна страшна вiдповiдь: "Ми- православнi". I от тепер великодержавнi шовiнiсти усiх мастей беруть собi в спiльники росiйську мову, щоб асимiлювати наш народ в росiйськiй культурi. Невже це потрiбно великому, святому i благородному росiйському народовi ("Повинную голову и меч не сечет", "Лежачого не б'ють!")? Нi! Росiйський народ не акула, а наш великий брат, i не марно радянський Рил║║в 8 - прекрасний росiйський поет Прокоф'║в 9-виступив в журналi "Огонек" на захист укра┐нсько┐ мови, як перед тим товариш Софронов10 -_ теж один з кращих синiв нашого пiвнiчного брата - вiдповiв на крик мого серця, коли вiн був на Укра┐нi, на "Любiть Укра┐ну" вiн благородно i мужньо вiдповiв: - Люби Укра┐ну! От справжнi сини Росi┐, а ┐х сiмдесят, якщо не бiльше мiлiонiв, i всi вони так думають, i всi вони люблять Укра┐ну святою братньою любов'ю, i вiра в це розвiю║ пiч мо║┐ душi, i в нiй вста║ залитий сльозами свiтанку день, що у нас ║ великий спiльник i вiн не вiддасть на поталу нашу укра┐нську мову всiляким воробйошш i бiлодiдам. Я залiзно вiрю в це, як вiрю в безсмертя мого народу, якому мол