Михайло Старицький. Облога Бушi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини)_ Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу, Та не дали нi себе, нi вiри свято┐ ворогам на поругу! (Iз народно┐ думи)_ I Це було в самий розпал велико┐ трагедi┐, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню укра┐нського духу, на його буття,- трагедi┐, що охопила пожарищами всю Укра┐ну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд ┐┐ ру┐нами закiнчилася. Це було то┐ доби, коли розпанахана Укра┐на мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав сво┐ потуги в Литву. Це було то┐ доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов'янською кров'ю кра┐ни, аби сплюндрувати ┐х упень i повернути геть усе на ру┐ну. Це було то┐ доби, коли два кревних народи, призначенi на дружн║ та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стягк, стали "у дiдiвську славу дзвонити"... Це було восени 1654 року. На пiвдень вiд Могильова, за дво║ гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв сво┐ми зубчатими мурами, сво┐ми бiйницями-баштами. Край п'яти тi║┐ скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша,цебто торговий майдан,- з одного боку тулилось до стрiмчасто┐ скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього - вали, а з четвертого - великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам'яною загатою. Отой замок "Орлине гнiздо" з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i ма║ткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на рата┐в укра┐нських, на сусiднiх панкiв i шарпали в сво┐х пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiло┐ з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до старо┐ Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо сво║ лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили л'евенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озбро┐ли добре як вартову надднiстрянську страж-ницю. Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм'я покрови пресвято┐ богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний. Стояв хмурий, глибоко┐ осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi. Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови ┐м усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розма┐тою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i са║това рожева, з панянських цукрових плечок, накритка. В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам'янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi. Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине: "Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!" Церква свiтлом ся║. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже пбклубами чорнi║, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки. Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi ┐м вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами сто┐ть Михайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен до могучего дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним сто┐ть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне. В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов'язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап'ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками. Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зрива║ться з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсило┐ жiночо┐ муки. Попереду скраю сто┐ть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч не┐ у глазетовiм кораблику - ┐┐ подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з не┐ не зводить очей. Орися сто┐ть перед образом великомученика Степана; ┐┐ струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, зда║ться легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах кри║ться непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; па мармуровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пиша║ дитяча краса. Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; ┐й мрi║ться далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка. "Так, постраждати за вiру, за правду, за сво┐х друзiв-братiв, - дума вона, - непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi - порожнi слова, поглум над знудженим серцем... Там тiльки i спокiй, i щастя - у сяяннi довiчного неба". Вона придивля║ться пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять ┐й у душу; але тi очi знайомi, ┐┐ серце з ними зжилося, ┐х промiнь тiльки й грiв ┐┐ душу самотню... Та це ж не святого стражденника очi, а очi ┐┐ коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив ┐┐, безталанну, i забув сво┐ присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя ┐┐ стямок... "Що це я? - кинулась раптом Орися.- У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!" I вона почала ревно молитись. А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: "Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенi║!" Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в ║пiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв: - Братi║ i друзi мо┐, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступа║ година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Укра┐ну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню... Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру! - Ляжемо, панотче, голови положимо! - перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi. - Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай кри║ вас вiд стрiл i напастей покров пресвято┐ богородицi, заступницi нашо┐ перед престолом Всевишнього! - велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд. Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм - значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила. Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожно┐ башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород. Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державно┐ вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi. Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на во┐нство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся. Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед сво║ю батавою i до не┐ обернувся тихою мовою: - Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати! - Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! - вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир. - До се┐ пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського сто┐ть за пiвмилi; пан Яскульський - ' i пройда, i зух - вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву - на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував во║вода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину - орлине Чарнецьких гнiздо. - Так, так,- пiдмiцнив сивобородий дiдусь,- учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах. - Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi згра┐, розлiзлись загони татарськi,- додав хорунжий. - Знати, наважились вони,- вiв далi сотник,- або перерiзати нас усiх до ║диного, або забрати, як бидло, живцем: нас - пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер - на всесвiтнiй глум, на поругу... i се моя перша рiч. - Не дамося собакам живцем! - покрикнула громада.- Хiба через наш труп переступлять поганцi! - Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну,-прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу. - Дорого, дiду, заплатять! - зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала: - Добрий козак. - Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. - Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна - продовж йому, господи, вiк - здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали ┐х тут в iпермицерi┐ наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здола║мо ми затримати злочинцiв? - А що ж, пане сотнику? - спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за ║дине вухо зухвало.- А скiльки приходиться на козака тi║┐ поганi? - Та голiв двiстi на християнську душу...- вiдповiв сотник. - Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньо┐ доби таку купу; ну, а щоб ┐м подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири - не менше... чи так, братцi? - Так, так! - вiдiзвались деякi весело.- А такого убгати, як ти, то й тижня мало! - Так, стало буть, панове, на тому й сто┐мо, щоб затримати ┐х тут, та й квита,- по-мо║му, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина,- сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом. - Даймо,вставив старий козарлюга,- що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось... Ну та це пусте - спробувати можна. - Тим паче,додав сивий дiд,- що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду! Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились. - Так слухайте ж мого наказу,- ║казав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.- Всiми сво┐ми потугами, наскiльки в нас ║, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого - невилазне провалля, а просто - добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; ┐м розвернути сво┐х потуг буде нiде, а ми ┐х потроху i почнемо лущити та локшити... потiха вийде, та й годi! - Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув! - Нащо й краще! - пiдмiцнили чупруни. - Ну, а коли нас, по божому попуску, з тi║┐ позицi┐ виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось... - Чого не продержатись? Продержимось! - пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов. - А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту,- провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу! - Не дамося живцем! - покрикнула грiзно жонота. - Зумi║мо вмерти,- вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед,- i святинi нашо┐ в руки поганцiв не кинемо!! - Батькова дочка! - зауважив кобзар. - Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати. Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки - з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чи┐х-не-чи┐х чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю... Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху - Орисю. - Прощай, доню! - промовив вiн переривчастим голосом.- Ти зна║ш... як тебе я люблю... нiхто, як бог... Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що на┐здом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти... Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до не┐ надвiрнi та й спалили з хатою разом. - Пам'ятаю, батьку,- велебно вiдповiла Орися.- За мене не зчервонi║ш,ти, вiр! Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм: - Пора! За мною! I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов ба║чний той змiй, вповзала у браму широку. Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо сво┐ допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ... II Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудно┐ форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням. Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, сто┐ть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулi┐ i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина... В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сяга║, а тепер воно якось лиховiсне чорнi║. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i ки┐вського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло ┐┐ осяю║ стиха святобливий лик божо┐ матерi, що сво║ю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулi┐, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по ┐й хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд не┐ довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь та║мничим смерком. А надворi скаженi║ буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi ви║, мов голосить по згубi когось близького, дорогого... В куточку трiскотить стиха лампадка та вчува║ться часами стогiн задавленого ридання. На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у не┐. Спала з не┐ намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула. Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силку║ться туди прозирнуть, куди пiшли дорогi ┐┐ серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дi║ться тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд не┐ далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтно┐ темряви заблима якась непевна iскра i згасне... Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй сво┐ замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на ┐┐ личко блiде; руки ┐й з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль - зосталося то та┐ною. Нарештi Орися повагом перевела сво┐ очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю - i на ┐┐ виду перебiгла хмарина. - Годi, Катре! - промовила вона строго.- Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба ┐┐ для останньо┐ боротьби. Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i ┐┐ плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук. - Грiх! От перед цi║ю святою матiр'ю грiх! - показала на образ Орися.- Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти! - Не те, не те!..- вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на ┐┐ заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий - нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше.- Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут... на самотi... натiшитись сво┐м лютим горем... а там уже я не заплачу! - Сором з сво┐м горем тепер панькатись! - ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи ┐┐ шовкове волосся.- Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла... а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi... - Не на всiх, не на всiх однаково! - гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки. - Як неоднаково? - навiть схопилась Орися.- Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що? - Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi...- вiдмовила, рвучи слова, Катря. - А я чи нажилася? - спитала нервово Орися.- Туди... на муки... на страту... мiй батько пiшов... ║дине мо║ кохання, ║дина вiдрадiсть... ║дина моя слава i втiха; але глянь - я не плачу i не збентежу його останньо┐ хвилини сльозою. - Ох, правда,- мовила Катря, гамуючи сльози.- I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплю║ райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком прикову║ до втiхи земно┐... ти ще не кохала┐ - Почiм ти зна║ш? - вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його у┐дливу болiч.- А може, кохання мо║ ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце! - Тво║ кохання! - нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i зата┐вши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла ┐┐ страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова. - Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе само┐ сховати, а не то що вiд миру,- важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид. - Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! - обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю.- Скажи менi хто? Подiлись горем - легше буде... Коли виплачешся i розважиш тугу - завжди на душi легша║... - Ти пам'ята║ш того козака... Антона Корецького... що до нас при┐здив у Бар? - А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем? - Так, так! - Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що та┐ну вивiда║,мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики... Тiльки тривай... - зупинилась вона, мiркуючи...- Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою? - Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю... ех! - Орися нетерпляче махнула рукою.- До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати? - Квiточко моя, сонечко ясне! - благала Катря.- Скажи... повiдай, хоч кришечку... хоч капелиночку! - Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,- годилась через силу Орися.- Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi,- я там росла ще дитинкою... I так було славно, ох, як славно! Батько при┐здив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я ┐┐ ледве згадаю... Потiм наш хутiр спалили... матiр теж... Як при┐хав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов,- каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх. - Ну, ну! Що ж далi? - допитувалась зацiкавлена Катря. - Що ж? Звичайно... став вiн у нас мешкати... в другiм хуторi,- ми пере┐хали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись... ну, призвича┐лись, порiднилися... ех, та що й згадувати! - Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку! - Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно... Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку... Потiм вiн при┐здив до нас такий радiсний та щасливий... i до Бара ото... а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту... Ну, ми й покохались. - Так де ж вiн, твiй Антось? - Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже... -_ I ти викинула? Забула його? - Не руш! Годi! - сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразько┐, наболiло┐ муки, i Катря припала до ┐┐ колiн i притихла, почувши незмiряне горе. Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, - однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у сво║┐ подруги на колiнах. Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне - веде якийсь спiв похоронний... Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися; ┐┐ погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi... Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вi║ вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом. Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку сто┐ть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски... А сво║му коханому Орисенятку да║ медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiга║ з смiхом до татуся красунька Орися, а батько ┐й пуска║ назустрiч клубочками дим... ┐й весело, вона залива║ться, аж дзвенить,- i навтеки, та знову-таки верта║ться з галасом на дим, поки не закашля║ться; молодиця тодi злякано хапа║ ┐┐ i притиска║ до лона. - I як-таки тютюном та на дитину! - зiрвався з ┐┐ уст лагiдненький докiр. - Нехай привча║ться до запорозького курива! Правда, доню? - зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю. - Мамо, я привчусь - засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим. Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ. Орися схопилася його дiгнати; а це ┐┐ перейняв другий i вдарив; вона - в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще драту║ й смi║ться: - Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса... бий ┐х! I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний укра┐нський вечiр ласкаво огорта натомлену землю. А ось друга нiч... чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн по┐хав ненадовго, а ось третiй день - i нема... А це раптом як затупотить кiньми... Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!" - Бери Орисю! Рятуй ┐┐! Ховай! - до не┐ з благанням кинулась мати i передала ┐й дитину на руки. Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають ┐х, огорта║ пiтьма, гонить жах... Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба. Червона кров... чорнi, обгорiлi трупи... жаховитi обличчя... стогiн i плач... i сиротинна самотнiсть... тиша могильна... Мамо! Мамо! Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба пора║ться коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрно┐ батьково┐ речi запада ┐й у душу; а поруч сто┐ть молодий кучерявий хлопчина, названий ┐┐ брат; почува║ вона в стуканнi серця, що вiн ┐й ближчий за брата... А старий батько розказу║ вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про син║ море безкра║, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери... Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито сво║ стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно. Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в не┐ вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" - i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками ┐┐ стан... Вона чу║, як стукотить його серце, вона чу║ його поцiлунки гарячi... ┐й i боязно, i хороше, i млi║ солодким тремтiнням серденько... - Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! - вибива║ться вона з обiймiв. - Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всяко┐ радостi, бiльше життя! - Коханий мiй, любий! - шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi ┐┐ таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займа║ться серце. - Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! - присяга║ться ревно козак, притискаючи ┐┐ до сво┐х могутнiх грудей... I знов усе лине, зника... далi, далi! Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне - веде якийсь спiв похоронний... Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi. - Не спиш усе, моя ягiдочко? - прошамкала вона, наблизившись до Орисi.- Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй! - Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! - промовила тихо Орися. - А тiльки не спиться менi... голову думи обсiли... - Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! - зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку.- Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти... Ох, а господь iнакше мiрку║... - Не надi мною одною його воля свята, а над усiма,- вiдiзвалась спокiйно Орися. - Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку... - I Орися схопила i поцiлувала руку у баби. - Що ти, що ти, моя безталанна? - кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей. - Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: похова║ нас хижий звiр. - Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться... - Сили, бабусю, у ворога дужi - не подолати! А проте - хай буде, що буде, що боговi миле... а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла? - Молодесенькою. - А як горiла вона, ти бачила? - Годi! Годi! Господь з тобою... Най ┐┐ кри║ покровом сво┐м цариця небесна! Не думай... засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець... - Я засну, бабусю,- обезпечала Орися. - Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести... - Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дба║ш лишень про других... а я то про себе... Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати...- заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi. - Нi, нi! Ти вiдпочинь,- там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся тво║┐ бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю. - Послухаюсь, бабусю,- згодилась Орися покiрно. - Пошли ┐й, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! - промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi. Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне - веде якийсь спiв похоронний... Зупинилась Орися перед ликом небесно┐ i тихо навколiшки стала. - Царице безгрiшна! - шепотiли уста ┐┐ тихо. - До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай мо║ серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу! Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок. Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити: - Вставай, - уже почина║ться! III Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке - куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, - iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi. А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя. Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзько┐ роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi ┐х полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрi║ дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розма┐тi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до ┐жi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку. На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний - Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш - розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горноста║м; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрi║ i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ято┐ до лiвого боку дамасько┐ шаблi. I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава - нагадували швидше фiгуру знуджено┐ повi┐, нiж мужнього ватага Посполито┐ Речi. Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум. За ним сидить в сталевих шелягах во║вода Чарнецький, на всю округу - пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вi║ холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрi║ сваволя i лютiсть. Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея - на цей раз порожн║: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет. Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в са║ти, ║дваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили ┐х тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком ║диним. Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою. I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв - все змiшалось у галас безладний та дикий. - На мо║ здання, - провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, - не слiд нам затримуватися тут повними силами ради яко┐сь там жменi ошарпаних гультiпак - i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко. - Найперше,сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, - панська вельможнiсть надужива║ злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку... - Не я, яснiйший графе, надуживаю правдоту, не я, - пiдкреслив сво┐ слова збуреним голосом Лянцкоронський. - Замок Буша - це орлине гнiздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького. - Так, вельможний гетьмане, мiй батько його будував, а вiн знався на справi вояцькiй i винайшов виборну мiсцевiсть, - пiдкрепив пан Чарнецький. - Тим краще, панове,- бiльше потiхи... але я доведу його вельможностi, що над правдотою вчинено гвалт,- вiв далi Потоцький, i в його масних очах заяскрiла ненависть. - Вчора ми одного з того бидла скрутили, i вiн на сковорiдцi признався, що в пригородi засiла лиюень купка мiзерна яко┐сь рванi та втiкачiв-хлопiв, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розумi║ пан - самi