з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн ┐х не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цi║┐ чорно┐ тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд. - Брате мiй у Христi, друже мiй! - прошепотiв ледве чутно хворий. - Ти все, мене ради, не спиш, тiло сво║ томиш, серце сво║ журиш... За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати. - Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую... я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення тво┐х страждань... Але душа моя немiчна й болить за тебе... за нещасний народ, приречений на загибель... О, перед таким горем затуманю║ться мiй розум i журба душу роздира║. - Ох, духу засмучення не даждь мi! - тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги. - Як же тобi, отче? - пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянсько┐ церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди. - Менi легше... Бiль втиха║... На серцi таке солодке заспоко║ння, душа тремтить вiд радостi... Не треба бентежитись... - тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця. - Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! - промовив отець Хома i похилив голову на груди. Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою. Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн. За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi - батющину й титареву. - Тату! Люди вас просять! - тихо промовила Прiся. - А що там, доню? - обiзвався титар стурбовано. - Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що ┐┐ батько збира║ться розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду. - Ой господи, що ж нам робити? - Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж. - Iду, iду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, зда║ться, смерть одразу, - бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей. - Сюди, сюди, татусю, - й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: - Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу... Вiн обiцяв, - все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло ┐┐ серце й гаряча хвиля залила все обличчя. - Шукай вiтра в полi, - кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями. Усi посiдали на призьбi титарево┐ половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали. Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев. Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу. - Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, - говорив Петро, - мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, - вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори... Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада? Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi сво┐х цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ: - Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польсько┐ команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати... то хiба дати знать зараз... ось Петро зна║, куди й кому... це моя перша рада. - Так-то воно так, панове громадо, - зiтхнув титар, - але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою... Може, Москва сво┐ вiйська на ляхiв вишле, - от що!. - Чували й ми це... поголоска йде, - обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. - Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку... Тiльки коли те буде? - Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а сво┐х рук не складай! - знову подав голос Лящ. - Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться... Сповiстити про все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi... Коли пiдоспi║ загiн, тодi дати одкоша замковим командам. Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха. - Добра твоя рада, Ляще, - сказав титар, - тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власно┐ потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi. - Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом - ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн. - Добра твоя рада, - промовив, пiсля короткого мовчання, титар. - Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи тво┐х порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас... Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка! - Це найпростiше, - обiзвався нарештi Качур, - пiти й зарiзати його, як барана! - Хе, пане дядьку! - вiдповiв Петро. - I я так попервах подумав,.та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi. - То всiх перерiзати й корчму спалити, - запропонував Качур. - Теж не гаразд, - засмiявся Петро. - На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. - Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однi║┐ ночi, та ще й коротко┐, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово... Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме сво┐ речi... Адже так, Саро? - Так, так!.. - поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. - Щонайменше ┐м треба три днi на сво┐ справунки. Тiльки на четвертий день... i то навряд чи можна зiбратися. - Отже, нам за цi три днi, - провадив Петро, - слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й... - Посадити на палю, - перебив Качур. Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати ┐┐ в сiни. - Перелякав, пане-брате, дiвчину, - зауважив титар. - Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми ┐┐ батька на палю! - Еге ж, тату! - говорив далi Петро. - Я теж ┐й заприсягся, що батька ┐┐ не вб'║мо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi - хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати... - Сину мiй! Радiсть моя! - вигукнув зворушений титар. - Що, панове, дума║те? - звернувся вiн до всiх. - Як його думка? - Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, - промовив Довгонос. - Звичайно, дiло говорить. - Воно так, - погодився й Качур, - а все б краще порiшити його, - почухав вiн потилицю пiд шапкою. - Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенно┐ ями, - посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. - Головою ручуся - не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, зна║ там усi ходи й виходи... та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового. - Ну, то поки що х й йому дiдько! - згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою. - Тату! - заговорила вона тремтячим од слiз голосом. - Панотець кличуть... Батюшка вiдходять... - Господи! - скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. - Твоя воля! Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися. - Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, - додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля. Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед ┐хнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця пларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву. - Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлуча║ нас... Його свята воля! Попрощайтеся! - сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю. Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi. - Як же ┐х щадити, наших мучителiв i катiв? - пролунав серед цi║┐ гнiтючо┐ тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. - Як же щадити? Дивiться - це ж дiло ┐хнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто - вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого - iде, заступа║ться... до диких звiрiв iде... i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, сто┐мо склавши руки й тiльки зiтха║мо! - говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. - Сто┐мо й зiтха║мо, - пiдвищив вiн голос, - а кати, глита┐ бенкетують i смiються з нас! Як же нам ┐х щадити? О, присягаюся перед цi║ю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика! Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем. Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово. - Сину мiй! - заговорив мiсцевий священик. - Не нам, грiшним, судити братiв сво┐х, не нам воздавати за дiяння ┐хнi. к над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчно┐ любовi. Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях ┐хнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба. Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика. Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою. Усi зата┐ли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу. I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно: - Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мо┐... Я щасливий: у душi мо┐й нема║ нiкому докору... За вас вона молитиме бога любовi... i я вiрую... я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом... простiть! Тiльки себе жалiйте, а мо┐х мучителiв... Христос усiх прощав. - Йому й вашому боговi вiрю я! - несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. - Йому поклоняюся... До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, - святi, святi! До вас порива║ться моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навча║те прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв... О, приймiть же мене на сво║ лоно! - I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого. - Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, - сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. - Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi сво║му i хай не оскудi║ твоя вiра довiку! Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив ┐┐. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останн║ слово: - Простiть, молiтеся... - Одходить, - сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки... VI У той час, коли на Правобережнiй Укра┐нi напружувалась у всiх верствах суспiльства житт║ва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'║днання братiв зростало, та проте зовнiшн║ спiлкування було послаблене. Заборона польсько┐ Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцi┐, але все ж таки ┐┐ утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та ║зу┐тiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх - i шляхту, i козакiв, i поспiльство, - всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали ┐х надi║ю, що цариця захистить вiру i ┐х, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду. Ки┐в, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйсько┐ iмперi┐, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до сво║┐ метрополi┐. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньо┐ участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати ┐м бажаний напрямок. За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течi║ю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi сто┐ть Кита┐вська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат. Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цi║┐ темно┐ зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережно┐ Укра┐ни, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi кра║вид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напо║не ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до тако┐ благодатi. У тi часи Кита┐вськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Ки║ва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi ма║тки й замки, щоб поквитатися з сво┐ми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйсько┐ держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував. З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi ви┐жджати до одного з ┐хнiх заднiпровських ма║ткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною свято┐ обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого ┐й було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала ┐м i давала притулок, а ┐хньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа ┐┐ горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть ┐┐ росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до пота║мних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi ┐┐ спокою. Був тихий i теплий травневий вечiр. Сонце, заходячи, кидало червоне промiння на порослi лiсом кручi по той бiк ставу, клало м'якi тiнi на западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в одному, то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий серпанок далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина i, видно, не звертала нiяко┐ уваги нi на чудовий ласкавий вечiр, нi на чарiвну картину бiля сво┐х нiг, нi на прегарну панораму околиць: ┐┐ задумливий погляд тонув у туманному виступi Печорсько┐ гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври. Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з сво┐м батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залiзняком, вельможний пан обозний по┐хав на лiвий берег; його кликали й сво┐ справи - по господарству великих ма║ткiв, i службовi - побачення де з ким, а особливо з ║пископом переяславським. Треба було повiдомити в столицю про настро┐ на Лiвобережнiй Укра┐нi, про впливи на не┐ глухобунтiвливо┐ сусiдки - Польщi, а також про стан хлiбних запасiв, на випадок, коли б довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько не тiльки не повертався додому, але не присилав навiть про себе нiяких звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi ┐здила в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав, що вiн мав тiльки послання вiд превелебного отця Гервасiя, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його; але куди вiн потiм подався, було невiдомо. Святитель тим часом благав, щоб усi iстинно вiруючi звернули сво┐ погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi латинян, i на сво┐х братiв, що там знемагали. Пiд час першо┐ подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в храмi ченця Найду; вiн дивився на не┐ неодривним, полум'яним поглядом, вогонь якого доходив до ┐┐ серця й заважав молитися. Панна мимохiть оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима й знiяковiло опускала вi┐. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда зник, i, незважаючи на зата║не бажання побачити його знову й поговорити про його настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в архiмандрита; послати ж навмисне по нього ┐й було незручно. За другим при┐здом до Лаври вона, на превеликий свiй жаль, не зустрiла вже нiде загадкового запорожця-ченця. Сьогоднi панна Дарина була в гостях у i║ромонаха Кита┐всько┐ пустинi отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив ┐й при║мну новину, що одержано звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом i православного люду, i православно┐ церкви в Польщi. Вiд цi║┐ звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв, якi загибають у тяжкiй польськiй неволi, страшенно зрадiла; пiд впливом свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр ┐┐ охопила якась туга, подруга сердечно┐ самотностi. Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавн║ минуле, мимовiльно переносячись вiд однi║┐ картини до друго┐. Настрiй у не┐ був журливий, i смуток пiдкрадався до ┐┐ серця якимсь тяжким передчуттям. Нарештi ┐┐ думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли ┐┐ туди цiлком, ┐й пригадався той час, коли вони жили в тому мiстi, i нараз вона вiдчула в сво║му серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами, що вiдлетiли у вiчнiсть... Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме ┐й було жаль, але почувала, що було жаль... Перед ┐┐ очима воскрес при┐зд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне - палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана любов до пригнiчено┐ батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою боротися за не┐ до останньо┐ краплини кровi, - привернули ┐┐ увагу й викликали спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним бесiди, в яких юнак малював ┐й картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн сто┐ть за Днiпром i лине по всiй руськiй землi. Звичайно, вона чула й ранiше про пригноблення правослаэного люду в Польщi, але намальованi вогненним словом запорожця картини пiдiймали в ┐┐ серцi почуття кривди й викликали в ньому новi, не вiдомi ранiше пориви - пiти на допомогу страдникам i послужити батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в ┐┐ очах був геро║м, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе ┐┐ душу: а втiм, ┐хн║ сердечне зближення було перерване його раптовим вiд'┐здом, а незабаром вона з батьком пере┐хала в пiдмiський хутiр Кита┐в, бо обозному треба було часто бувати в Ки║вi у службових справах. Минуло два роки... I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя... Авжеж... у не┐ саме вiд того й щемить серце: хто ж поряту║ конаючий народ, коли найкращi сини Укра┐ни одiйдуть вiд боротьби й поховаються - чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як ┐й шкода цi║┐ молодо┐ сили, що гине марно в найпотрiбнiший час... "Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотiло в ньому?" - цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили ┐й душу. "Та чи погасло воно?" - закрадався сумнiв, i перед ┐┐ очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, зда║ться вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливо┐ виразностi, а блискучий погляд... "Нi, полум'я в ньому не згасло, воно тiльки та┐ться й бризка║ iскрами, але може кожно┐ митi спалахнути страшним вогнем... Нi, пiд цi║ю рясою б'║ться вiдважне серце, але в глибинi його кри║ться якась незбагненна та║мниця!" - Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку... У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити. - Старцi? Жебраки? - стрепенулася вiд задумливостi Дарина. - Звiдки? - Не питала! - вiдповiла служниця. - Прийми, прийми ┐х, - пожвавiшала панна. - Дай ┐м мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi... та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi... може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали. - На те вони й жебраки... всякому сво║. - Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила ┐м корцiв зо два пива i по чарцi оковито┐ дала... А я потiм зайду розпитаю ┐х. Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до велико┐ хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Тро║ сидiло за столом, а дво║ розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя ┐хнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi ┐хнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою. При появi панни Дарини всi посхоплювалися з сво┐х мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати ┐й за хлiб, за сiль, за ласку, ┐хнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на не┐ ласку господню. - Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, - вiдхилила вiд себе подяку Дарина. - Ну, та чого ж ви сто┐те? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви зна║те, що хата моя - покришка. - Зна║мо, зна║мо, вельможна панно! - весело загомонiли всi. - Не тiльки ми зна║мо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола! - Саме як до янгола, - пiдхопили iншi. - Що ви, панове? - спалахнула й зашарiлась Дарина. - Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди? - Та ми з рiзних мiсць, - вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Ки║вi не раз. - Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли - полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi... За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив ┐м червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався. - А цей ось - теж з Подiлля, - провадив далi ки┐вський жебрак, показуючи на iншого прочанина. - Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, - накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодо┐ вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i ┐х порiшив... - А його молода дружина? - спитала Дарина. - Дружина повiсилась того ж дня... трохи ранiше, - похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся. - А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон... - Що? - здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетично┐ будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження. - Воiстину, ясновельможна панно, - вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. - Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а ║гда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами... Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор при┐хав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол... Ну, я не дав ┐м чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив ┐┐. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви. - Годi┐ - спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi ┐┐ блищали сльозою. - Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на мо║ серце вогнем. А як же ┐х бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньо┐ боротьби! Ох, братове мо┐, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не да║ сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'║днатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядсько┐ неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву. - Слова тво┐, ясновельможна панно, сама iстина! - зарокотав октавою диякон i зупинився. - Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його... - А що ж, братове, нового нiчого нема║? - заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. - Чи не вгамовуються в сво┐х звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни? - Де там соромляться! - мотнув головою диякон. - 3 кожним днем гвалт над простим людом росте... Що виробля║ канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться... А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв. - Ой, останнi часи надходять! - зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку. - Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! - заговорив другий. - Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство... конфедератами себе велича║: пани ┐здять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують... - Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбо┐... а про церкви й казати нема чого: з конфедератами ┐здять ксьондзи, - старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, - пiдтвердив перший. - Плач сто┐ть на рiках вавiлонських: рида║ мати невтiшно за дочкою i роздира║ ризи сво┐ родитель за загиблим сином, - обiзвався диякон. - Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне... а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, - докинув ки┐вський жебрак. - Господи, не попусти! - сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. - Слухайте, братове, - почала вона, опанувавши себе. - Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, по┐хав до царицi просити ┐┐ пресвiтлу милость подати вам, нашим братам ║диновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi. - Хай не зайде сонце в ┐┐ державi i хай укриються славою днi ┐┐ на многi лiта! - проголосив диякон. Усi пiдбадьорилися й повеселiшали. - Пошли ┐й, господи, всякого щастя! - Дай, боже, ┐й вiку довгого! - Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв! - Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! - посипались з усiх бокiв побажання. - Тут ось що, - заговорив ки┐вський жебрак. - Питала твоя милость, куди ми пряму║мо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i ру┐нах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс ┐┐ в край чернець з Афонсько┐ гори, що сто┐ть посеред моря-кияна. То з-пiд то┐ гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда... i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядсько┐ неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря. Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазi║ю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в не┐ само┐ з цим iменем ║ якийсь та║мничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, - цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, геро┐в, що давно зiйшли в могилу... - Ну, вiдпочивайте ж, - сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. - Потомилися ви, намучилися, то спочиньте... Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я по┐ду в Печери, разом шукатимемо того Найду... - Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажа║, - загомонiли зворушено потайнi гостi. Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе дво║ очей страховища, яке виринуло з глибини й прича┐лося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею... Вiд не┐ вiяло холодною вогкiстю. Дарина пройшлася разiв зо два темною але║ю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували ┐й нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок... i серед цього хаосу - образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, - все це хвилювало й збуджувало молоду кров. Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над сво┐м життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ята║ нiжнi материнi пестощi, в родинi ┐хнiй не було нiяко┐ близько┐ родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля ┐х кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйсько┐ колегi┐, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора... Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони пере┐хали до Ки║ва, вона упрохала батька оселитися в Кита┐вському хуторi, ближче до свято┐ обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею. - Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? - хтось гукав ┐┐ в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула ┐й серце. - Що там? Я тут! - обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла ┐┐ дiвчина-поко┐вка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебно┐ мосцi отця архiмандрита. - Де ж той лист? - стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у ┐┐ серце вп'ялося холодне жало. - Ось! - i поко┐вка подала ┐й великий пакет. Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою. Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiща║ про нещастя з ┐┐ батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що нема║. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання. Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесно┐ матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити ┐┐, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця i║ромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у сво║му дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, - дода║ iгуменя, - iде в обителi вагання, бентежиться дух i нема║ жодно┐ сильно┐ душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi". У сво║му листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона по┐хала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама сво┐м палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i ┐┐ батьковi, щоб поспiшив до не┐ в монастир. Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували ┐┐ замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сi║ послання мо║ барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про мо║ молiння". Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв. Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула... Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув. Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка... Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда! - Ти? - радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. - Звiдки? Як? - Дихання спинилося в ┐┐ грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках. - Мене прислав до тво║┐ милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, - вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда. - Справдi... так... Вiн пише про це... - отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. - Але я не сподiвалася побачити... Я гадала, що тебе вже нема║ тут... ми були з батьком ще раз у Печерах... i не бачила тебе... - Я нiколи не виходжу з сво║┐ келi┐... ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху... Я сьогоднi вперше ви┐хав... Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн... - Батька нема║... вiн по┐хав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся. - То ти тут сама? - Сама з думами сво┐ми, - додала тихо Дарина, й голос ┐┐ прозвучав