чомусь сумовито. - Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! - з тривогою промовив iнок. - Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi... Та чого ж ти сто┐ш? Розкажи, що зна║ш; пан iгумен пише, що ти ма║ш щось на словах менi передати. Дiвчина знову сiла на сво║ мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав ┐й, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi ки┐вському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян". Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; ┐┐ довгi вi┐ були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини. - О господи! - промовила вона, коли Найда замовк. - Що ж робити тепер? Батька нема║, i не знаю, коли вiн повернеться... А мого слова не послуха║ нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. - Вона махнула рукою й додала швидко: - А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?.. - Нема║ нiяких вiстей! - От i батько по┐хав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать - не зна║, тiльки думка була, чи не на Польщу. - Нi, панно, на це мало надi┐, - вiдповiв чернець. - Москвi нема║ коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б. - Ну, вони ┐й не страшнi, та й батько завжди казав, що Росi┐ бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег. - Про це нема чого й сперечатися... i буде це напевне... та тiльки тодi, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися сво║ю головою. - Доки сонце зiйде, роса очi ви┐сть! - зiтхнула Дарина. - Що ж буде з цим кра║м до того часу? - Ру┐на, - похмуро вiдповiв чернець. - Ох, не говори так холодно, так суворо! - зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. - Тепер пiдiйма║ться таке повстання, яке було за славно┐ пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Укра┐ну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цi║┐ останньо┐ надi┐, без яко┐ вже нема║ менi щастя на землi! У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину. - Авжеж, - пiднесено говорила дiвчина, - тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в сво┐й келi┐ й не зна║ш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк... Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка. - У Печорський монастир? - здивовано промовив чернець. - Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Укра┐нi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi хова║ться од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Укра┐ною, тодi, - натхненно говорила Дарина, - всi зберуться до нього, загримить давня слава Укра┐ни, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть ┐┐ вiд Польщi, й понесуть на сво┐х крилах до ново┐ слави й долi!.. - Звiдки вони довiдались про мо║ iм'я?.. Навiщо сплели його з цi║ю казкою? - схвильовано промовив чернець. - Народ пам'ята║ про тво┐ лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про тво┐ славнi дiла, - чого ж дивуватися, що вони пов'язали тво║ iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. - Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: - Нещаснi┐ Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця! Чернець нiчого не вiдповiв... Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання. У Дарини вирвалося стримане зiтхання... В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип... Здалеку долинув протяглий дзвiн... Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на ши┐ й довгою бiлою намiткою на головi. - Благослови, отче, - промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди. - Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, - вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставлено┐ iконами, додав: - Але хай буде ласка господня з усiма вами! - Амiнь, - вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: - Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашо┐ скуштувати. - Не вiдмовся, пане! - промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi тро║ пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських поко┐в козацько┐ старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звича║м червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихо┐ лiтньо┐ ночi. Усi посiдали за стiл... Незважаючи на пильнi припрошування, Найда ┐в мало й неохоче. Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, - до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Укра┐нi. - Ох, горе, та й годi! Кара║ нас, отче, господь за нашi грiхи! - промовила, зiтхнувши, панi. - А з чим присила║ до нас отець i молiльник наш iгумен печорський! - З прикрою звiсткою, вельможна панi, - i Найда розповiв ┐й про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв. Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями. - Алжеж, авжеж... горе гряде звiдусiль, - заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. - Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там ко┐ться в польськiй сторонi. Тiльки слуха║ш, i то серце кров'ю облива║ться! Ох, господи, i що воно буде! - стара голосно зiтхнула. Нiхто нiчого не вiдповiв. - Пiду ще, звелю ┐м, сердешним, дати повечеряти... В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи ┐м тепер i той лицар допоможе. Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку. - Лицаря Найду... - нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула ┐┐ уста. - Зна║ш, - промовила вона, пiдводячи на Найду сво┐ темнi, оксамитовi очi, - вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! - i лиця ┐┐ зашарiлися. - Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, - додала вона швидко. На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi. - Справдi, все думала про тебе, - промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. - Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стиска║ться, коли подумаю про це! Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорно┐ шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, - щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота. Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив ┐┐ очi... - Скажи, - спитала Дарина Найду, - чи давно ти пiшов у монастир? - Вже бiльш як пiвтора року... - А ми два роки не бачилися з тобою... Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо: - Куди ж ти подався вiд нас? - Од вас, з Укра┐ни, на Запорожжя, звiдти на лядську Укра┐ну, пройшовся з гайдамаками по панських ма║тках та й прибув до Ки║ва. - Певно, журилися тво┐ батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр! -У мене нiкого нема║, панно. - Ти сирота? - жваво промовила Дарина, i голос ┐┐ забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо. - Бiльше, нiж сирота, панно! - вiдповiв Найда. - Як так? - А ось як: сво┐х батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть - ┐м дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Ки┐вщинi, а де саме - не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум. - А козак той? - промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила ┐┐. - Навiдувався... Кажуть, часто на┐жджав у Сiч, подарунки менi привозив... Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий... Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять... Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер... - Вiн родич тобi? - тихо спитала Дарина. - Нi, родичiв у мене, кажу тобi, нема║ нiяких, тут я весь зi сво┐м родом. Найда - i край! Бачиш, який значний 'козак! Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронi║ю. - Нема║ в мене нi родичiв, нi близьких. - Нiкого близького? - перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi. - Нiкого, панно, нi ║дино┐ душi! А тому нема кому й журитися за мною. - Нi, ║ кому! - нараз голосно промовила Дарина. - Так, запорожцi, братчики, я про них забув - тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому. - к кому, - палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки ┐┐ спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей: - Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, - вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. - Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир. Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi: - Можливо... це... даруй менi... я не повинна, не смiю тривожити чуже серце... Та коли це... сердечне горе... то його заго┐ть час... ти ще такий молодий... може... адже все у волi божiй... ти ще можеш знайти сво║ щастя... По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно: - Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, нема║ тепер щастя на нашiй землi, одне зоста║ться: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасно┐ батькiвщини, продали волю за хутори та чини... Та я не ┐хньо┐ породи! - гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. - Атож, - говорив вiн пiднесено, - я не з ┐хнього числа: мо║┐ душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi сво║┐ не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й нема║ нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Сво┐ ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залиша║ться нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури - кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнча║мо на шибеницi або на палi! - Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з у┐дливою посмiшкою: - От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, яко┐ не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна мо║┐ долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити ┐┐? З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання ┐┐ досягло найвищо┐ мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили ┐┐ серце, гаряча хвиля кинулася ┐й до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози... Щоб приховати сво║ збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку. У кiмнатi запала мовчанка. Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину. Вона мовчала, не пiдводячи голови. Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа. - Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? - холодно спитав нарештi Найда. Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям. - Скажи йому, що батька нема║ дома й не вiдаю, коли повернеться, - вiдповiла вона. - Мо║ ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще по┐ду сама в монастир. - Ти дума║ш туди ┐хати? - поквапне перебив ┐┐ Найда. - Так, по┐ду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер. - Нi, ти цього не зробиш, - заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. - Тепер небезпечно в лядському кра┐: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах... Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди ┐хати! - Нi, пане, - стримано, але твердо промовила Дарина. - Я по┐ду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край. - Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй... - В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я... В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня. - Даруй, отче, - заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. - Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, - усмiхнулася вона вельми задоволене. - Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй. Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр. Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй ┐┐ кiмнатi було темно, але вiдблиск ясно┐ мiсячно┐ ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього. Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась. Якийсь тихий смуток охопив ┐┐ душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов ┐й з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в ┐┐ вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря! З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не ма║ сумнiву, вiн любить когось... якусь нерiвню, й не сподiва║ться на вза║мнiсть... Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!.. З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз ┐й здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося. "Що це? Невже вiн?" - промайнула в не┐ думка. Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрiзь було тихо, сонно й нерухомо. "Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", - подумала Дарина й сумно притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?! Заворушилися в головi ┐┐ тужливi думки: "Чому в не┐ нема║ жодно┐ близько┐ людини, жодно┐ рiдно┐ душi? Чому нiхто не коха║ ┐┐? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда... Не друг вiн ┐й, нi! Чому ж нема║ коло не┐ ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому вона могла б розповiсти все те, що гнiтить ┐┐ душу цi║┐ тепло┐, тихо┐ ночi?" Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до ┐┐ палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася гостра, невiдступна туга. Не спалося паннi Даринi цi║┐ ночi, - чи то душно було в ┐┐ свiтлицi, чи то дратувало нерви напо║не пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон голосний спiв солов'┐в, - а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь чарiвну, неземну мелодiю, i ┐й ставало, при солодких i разом з тим сумних звуках, когось i чогось невимовне жаль... А лiтня нiч коротка: не встигла й задрiмати Дарина, як свiтлиця ┐┐ сповнилася житт║радiсним голубим промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною. Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, згра┐ легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих хрестiв свято┐ обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення. Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у сво║му поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на не┐ нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над кра║м улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед яко┐ вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро. Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у ┐┐ серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев, то у не┐ в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям... Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку... Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. ┐й стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили сво┐ яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до не┐ наближався, глибоко задумавшись, ┐┐ вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив ┐┐ i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти. Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну. - Я рада, що велебний пан iще не по┐хав, - весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати сво║му голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею ┐┐ щоки. - Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою. - Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, - вiдповiв Найда. Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир. - Вельможна панно, - боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. - Мене страшенно турбу║ думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти зважишся-таки по┐хати до Лебединського монастиря? - Турбу║? - спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах ┐┐ променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити сво┐ очi. - Атож, турбу║, - пiдтвердив вiн, - навiть бiльше... млi║ од жаху серце... i не диво: панна дорога всiм... вона - янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматовано┐ шулiками Укра┐ни... то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость? - Спасибi за щирiсть, тiльки тво┐ похвали запалили менi все обличчя вогнем: я ┐х не варта... Але невже в Лебединi так небезпечно? - Авжеж... Скрiзь нишпорять згра┐ розбiйницько┐ шляхти... i панну... особливо саму, без охорони... може спiткати таке лихо... О, не доведи господи - страх подумати. - Мене не насмiляться зачепити: мiй батько - росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою. - Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iсну║, крiм сваволi та гвалту... Та коли ти так береш до серця долю жiночо┐ обителi, то напиши листи - я сам одвезу ┐х, пiдтримаю там дух i надi┐... - Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, - палко заперечила панна. - Схизматського ченця кожен шляхтич вважа║ за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити тво║ життя на небезпеку. - Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге? - Менi першiй, - швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: - I кожному, хто любить народ свiй... Тiльки ти закрився рясою од друзiв i та┐ш у сво║му серцi холод до них. При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст. Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, ┐й здавалося - iще одна хвилина, i вона почу║ од ченця щось фатальне i та║мниче, те, що вiн берiг у сво║му серцi пiд складками цi║┐ холодно┐ ряси... I вiд цього чекання серце ┐┐ завмерло й спинилося в грудях. Коли нараз ┐м заступила дорогу дивна постать. Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова ┐┐ була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвсько┐ будови. - Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! - заговорила стара грубим рипучим голосом. - Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, - що було з тобою, що жде тебе i що в мислях ма║ той, на кого дума║ш. Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у не┐ в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке ┐┐ мучило. - Не бiйся, тако┐ циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не схова║ться, - провадила стара, - всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'║, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости... - I вона блиснула очима на Найду. - Дозволь ручку. Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно: - Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя. - Добрий розум дав тобi господь - i пановi обозному личив би, а серце в тебе ║дине на всю Укра┐ну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблука║ш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiска║ться, як пiд добрим молотом пiдкова. - Ходiм, стара, - рушила до ганку Дарина, - я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу. - Постривай хвилинку: милосердя тво║ вiдоме по всiх лiсах i яругах... сестрою тебе лiсовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом... усi тебе благословляють... та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси то┐ й загартованi серця м'якнуть. - Бог з тобою, стара, - усмiхнулася Дарина, - яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися. - Ой, не лукав! Сама зна║ш цiну цi║┐ диявольсько┐ сили, краси... - А от хочеш, я тобi поворожу! - нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старо┐, ┐┐ несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом. - Одiйди вiд мене, - немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. - Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати тво┐х слiв, бо знанням тво┐м, якщо воно не ║ просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням. - Не хочеш дати руки - не треба; я й без не┐ бачу тво║ серце наскрiзь пiд цi║ю чорною рясою. По очах тво┐х читаю твою долю, - люто засичала циганка. - А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцно┐ руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом сво┐м прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньо┐ ночi... - Хто ти? - з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. - Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посила║ сюди чи пекло? - Як хочеш! Але я тво┐ думки бачу наскрiзь, i ти це зна║ш, а тому й тремтиш... Мужн║ серце тво║ не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у тво┐х грудях, як спiймана пташка, i зна║ш чому? Тому що вiдчува║ш провину й неправду... - А-а! - простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшно┐ циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, - ┐й здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе. - Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! - говорила циганка. - Вищi сили призначили тво║ серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки... Пам'ята║ш нiч на Трубежi? - Спинись! Нi слова! - скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив ┐┐ за плечi. - Або присягаюсь богом, що ця ряса не вряту║ тебе!.. - Оце-то так, - захихотiла зловтiшно стара, - спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, - провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, - незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки - в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повi║ться чорною хмарою i вкри║ всю Укра┐ну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, - лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, - ганьба впаде на твою голову, печать Ка┐нова ляже на виду тво║му, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшно┐ кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя сво║, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла! Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю. Дарину вивела з зацiпенiння служниця. - Панно, ясновельможна панно! - гукала вона, пiдбiгаючи. - До нас при┐хав якийсь значний панотець iз Ки║ва, в рясi ║двабнiй i в клобуцi, може, чесний владика. - Де, де? - стрепенулася Дарина. - Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя. Назустрiч ┐й пiдвiвся високий на зрiст, мiцно┐, козацько┐ статури чернець. При║мне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надi║ю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест. - Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! - скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики. - Хай буде над тобою десниця Всевишнього! - промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини. Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з ┐┐ батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезно┐, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй. Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку. - Ох, запопадниця наша, - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво... гаразд iще, що сьогоднi четвер. - У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, - вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: - Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю. Владика благословив запропоноване брашно й питво. Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший. - Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж ┐й ласка господня царственого вiку!.. Град ┐┐ велiй, краси невимовно┐, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря - дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля велико┐ владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно. Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшо┐ царицi: всi║ю душею вона сто┐ть за руський православний люд, iмену║ нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажада║, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо се║ порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси... Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами... та до того ж iще й вiйна з Туреччиною. - Авжеж, це правда, - погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. - Тiльки от бiда: король, звичайно, послуха║ велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiяко┐ цiни. - Воiстину так, - ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. - Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом. - А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив? - Удосто┐вся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не поко┐, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги... Царедворцi виблискують сво┐ми шатами, а сама найяснiша видом сво┐м подiбна до сонця, а очi ┐┐, як зорi на небi... Мудрiстю високою сяють... i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiва║ людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпiнню, а на мо┐ слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, - каже, - проявля║ться воно то поодинцi, то окремими ватагами, - то не повстання, а розбiйництво... Так i польський уряд перед iншими державами його атесту║, а сво┐ утиски поясню║ переслiдуванням ватаг... I оскiльки жодна кра┐на розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати ┐х... У всякому разi, - каже, - я послала в Варшаву наказ, i Р║пнiн менi повiдомив, що на мо║ слово там зважать. Передайте, - каже, - чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мо┐ пiдданцi..." - Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, - у поривi екстазу промовила Дарина. - Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi! - Хай почу║ всемогутнiй молитву твою, порив юно┐ i чисто┐ душi! - промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: - На прощання ┐┐ найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм'я ┐┐ згадував у сво┐х грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царсько┐ ласки, послати менi листа про те, що з ┐┐ наказу учинено буде. - Тако┐ удачi не можна було й сподiватися, - все дужче й дужче хвилювалася Дарина. - О, тепер, коли цариця прикрила нас сво┐м крилом, ми зумi║мо поквитатися з ляхами, - збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася. - Ото, горличка може перетворитися на орлицю! - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних... i заступiться: нема║ в них захисника, нема║ в них молiльника! - сказала Дарина. Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував пп в чоло й промовив тремтячим голосом: - На тобi хай буде благословення господн║, дух божий живе в серцi тво║му, бережи ж цю святиню! В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда. Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер вiн дуже радий, що його зустрiв. Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають. - Невже панотець не снiдав? - звернулась вона поквапно до Найди. - Я так захопилася бесiдою. - Дякую вельможнiй паннi за ласку, - вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. - Я трапезував. - А, спасибi тiтцi, - заспоко┐лась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся: - Хе, старий же я став: говiркий, а малопам'ятливий... Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного - листа вiд нього: ось вiн! - Лист вiд татонька! - зрадiла Дарина. - Я так давно вже не мала вiстей вiд нього... - I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати. - Ну, сiдай, брате во Христi, - добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен. - Перед його превелебною милостю постояти менi при║мнiше, - ухилився вiд запрошення Найда. - Твоя воля, твоя щирiсть... - з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. - А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в мо┐й обителi, то врата ┐┐ для тебе широко одчиненi. Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда. - Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi мо║му ║ радiсть, - пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець. - Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен... Дякуючи гос-подевi, ║ надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi сво┐х обiтниць ламати i ти до кiнця днiв тво┐х не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш... Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в ┐┐ серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, ┐┐ обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав: - Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну? - Так... знову затрима║ться... а мене непоко┐ть його здоров'я... Вiн так у дорозi не береже себе, - заговорила, розгубившись, Дарина, немов ┐┐ пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й та┐ла навiть вiд себе само┐. - Нi, про справи - то навпаки... Пише батько, - вела вона далi, оговтавшись трохи, - що його затрима║ ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження ║ з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Ки║ва. Виходить, те, що говорили в столицi, - правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасно┐ кра┐ни свою державну допомогу. - Хай буде благословенне ┐┐ iм'я! - побожно промовив архiмандрит. - Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час. Коли