стинно┐ вiри, то церква негайно переходить у ┐хн║ володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i ┐┐ майно в сво┐ руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цi║┐ безглуздо┐ формальностi, - промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, - патрон i колятор церкви - я, отже, вiд мене й залежить, кому передати ┐┐ - поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами сво┐ми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, - додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи сво┐ вусики. - Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам по┐хав оглядати iншi сво┐ ма║тки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками сто┐ть стiною навколо церкви й захища║ ┐┐, а малочисельна команда руба║ й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна сто┐ть знову стiною... Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок... звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати ┐м канчуками спини од п'ят i до лопат... - Го-го! - зауважив хтось iз молодi. - Видовище, мабуть, було пiкантне. - I зворушливе, - хiхiкнув Голембицький. - Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок сво┐х жаль. А я, скориставшись ┐хнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили. - Генiально! - скрикнув од захвату плебан. - Але в цей час, - вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, - коли все було вже зроблено, луна║ на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До збро┐! На погибель!" I врiзався в банду... Махну кривулею - i голова з плечей, ударю навiдлiг - двi летять, рвонусь уперед - за мною вулиця. Команда теж руба║, але не встига║ догнати мене, а тут i Гонта пробива║ться до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку сво║ життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що ┐х прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку мо┐х смiливцiв з Гонтою на чолi... Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю. - У пана хорунжого, - зауважив з у┐дливою усмiшкою Стемпковський, - першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю. - Од страшенно┐ втоми, ясновельможний пане, - вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. - Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився. - Правда, це видно було, - пiдтримав його Младанович. - Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi... Але все-таки Гонта загинув? - О, бiдолашний! - сумно зiтхнув хорунжий. - Його садовили вже на палю. - Ну, а пан з допомогою повернувся? - Аякже, - поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. - Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки... Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'┐здi мо║ брудне лахмiття, обкурене порохом битви... Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу. Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто ┐┐ не ма║, а користу║ться лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував ┐┐ Голембицький. З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi ║врейського кагалу в Малiй Лисянцi. - Ясновельможний пане, - почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, - даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка... - Що таке, Лейбо, в чому справа? - спитав Младанович, стурбований таким початком. - Пресвята Ченстоховська матiр! - сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном. А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями сво┐ розпатланi пейси. - Та не муч же, - тупнув ногою уманський губернатор, - а кажи швидше, в чiм рiч? - Ясновельможний пан зна║ нашого славного, святого цадика, слово котрого ма║ велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив сво┐х дiтей, коли неправда. - Ну, ну? - Так у того цадика ║ небiж, ой, розумний який! Такий кантор... який нiколи панськiй милостi й не снився. - Досить! - гримнув розгнiваний Младанович. - Кажи дiло! - Ой вей, даруйте! - верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. - Це не я... це мiй дурний язик... все iз-за зубiв вискаку║... коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре... Я зараз, зараз... той самий Ха┐м, про якого я сказав, що добрий ма║ копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, - ┐здив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару... Ой слiчна, ой пишна! Тако┐ гарно┐ ще не було на свiтi... iх бiн а┐д! Тако┐ не було навiть нi панянки, нi крулевни... - Ти глузувати надумав? - заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима. - Ну! - брязнув Младанович шаблею. - Зараз, хвилинку! Ох! - стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: - Так той Ха┐м, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли зна║те, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока... Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Ха┐м на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво... Склика║ i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказу║, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги... Ой, гевулт! Що з нами буде! - вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: - Ой вей, вей! - Oremus! - вигукнув молодий ксьондз. - Одверни гнiв твiй, боже! - молитовне сплеснув руками плебан. - Це ж зовсiм коло мене! - схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. - Це в мо┐х володiннях!.. - Еге ж, у панових, - пiдтвердив Младанович. - I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити ┐┐ п'ятою в зародку. - Не знав, не вiдав... Не було ранiше... це нанесло ┐х звiдкiлясь вiтром... чи не з Бара? - Можливо, - спокiйно вiдповiв Пулавський. - Ми розгромили кiлька ватаг... а рештки - полова... може, й залетiли... - Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений... - Передусiм, - обiзвався Стемпковський, - треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати. - Сам бог вирiк святу iстину тво┐ми устами, сину мiй, - урочисто промовив плебан Ба║вський. - Н║стети! Пiд мо┐м крилом така зграя! - вигукнув Кшемуський. - I схизматський чернець iще й нацькову║ цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мо┐ всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я при║днаю i сво┐ команди до нагоничiв, i влашту║мо пишнi влови... Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, мо║ мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг! Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Н║х жи║!" - на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "велико┐ ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми житт║радiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими. - Я гадаю, - на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на сво║му тронi, - що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспоко║нi... Чи не так, вельможне лицарство? - Так, так, ясновельможний! - почулося з усiх бокiв. - Mesdames! - I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. - Я можу заспоко┐ти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!.. - Браво! - вигукнула молодь, забряжчавши шаблями. - А тепер, мо┐ любi гостi, - закiнчив Младанович, - гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога... У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочисто┐ хвилини, коли сам господар поведе ┐х до трапезного покою. Але тут трапилося щось надзвичайне. Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архi║пископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч сво║му архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цi║┐ хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архi║пископа здалася просто чудом. - Dominus vobiscum! - промовив нарештi архiпастир, простягаючи сво┐ руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися. Младанович перший кинувся до архi║пископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом: - Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи тво┐, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньо┐, що звершилася по молитвi глави нашо┐ церкви. Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi: - Коханi дiти католицько┐ церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих геро┐в! До вас зверта║ святе слово сво║, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагаду║ вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицько┐ церкви, але й поширити ┐┐ вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого ║ збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець заклика║ вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть ┐х до ║диного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юно┐ пастви. Святий отець посила║ вам благословення на боротьбу i розгрiша║ сво┐ми молитвами всi вашi грiхи. Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву. - Присягайтеся ж, - проголосив вiн урочисто, - присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям сво┐х родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу! - Присяга║мось! - закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши сво┐ шаблi. - Нi пощади, нi жалю до схизматiв! - Нi пощади, нi жалю! - глухо прогуло в залi. - Винищити всiх до ║диного! - До ║диного! - вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз. - До ║диного! - понурим хором повторив натовп. - I всi ┐хнi храми обернути на попiл i вугiлля! - Стерти з лиця землi! Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився... рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на сво║ мiсце... Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого. - Amen! - мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi. В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Укра┐на була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича - верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв - верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, клисаветградського, Олександрiйського повiтiв, - вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, - та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в сво┐ мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, - гнаний руський люд. Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, - для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспоко║ння бентежно┐ душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб - церковцю, а потiм i монастир. Багато укра┐нських монастирiв були щедро обдарованi сво┐ми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими - просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли ┐х прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i ┐х мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх укра┐нських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братi┐, i сво┐м пречудовим мiсцем. Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi яко┐ й дiстав свою назву. На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть ста║ горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усi║ю мiсцевiстю, а на вершинi цi║┐ гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю. Монастирський Святотро┐цький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський ║пископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келi┐ братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду - i укра┐нцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змi┐лася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах яко┐ та┐лися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з само┐ вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери... I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви. Кра║вид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi - i все це десь на обрi┐ зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед яко┐ з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напо║ному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти ┐┐ й понести в бурю боротьби. Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами Укра┐ни в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православно┐ вiри й русько┐ народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу. Серед братi┐ Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережно┐ Укра┐ни, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправно┐ маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирсько┐ су║ти ховали в сво┐х серцях почуття безмежно┐ любовi до змучено┐ батькiвщини й ненавистi до ┐┐ ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братi┐ захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений i║ромонах отець клпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека - рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим сво┐м знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря. Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружно┐, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення ┐┐, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Укра┐ну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв ┐х мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською ║пархi║ю, а через не┐ i з найсвятiшим синодом: тiльки в ║диновiрнiй Росi┐ вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до сво┐х нещасних спiввiтчизникiв. Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем укра┐нських церков, на Укра┐нi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'явля║ться перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлю║ться перерваний насильствами ворогiв зв'язок ┐┐ з Переяславським ║пископством. Число тих, що прилучалися до Переяславсько┐ ║пархi┐, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ'я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з ┐хнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека ║пископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив сво║┐ полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Р║пнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматiв" i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге по┐хати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря. З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший i║ромонах, намiсник отець клпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од само┐ дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспоко║ння облитiй кров'ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць. Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот сво┐х п'ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезно┐ внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убого┐ пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодно┐ байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезно┐ перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли ┐┐ далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi. Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля при┐зду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали при┐жджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, - скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення. Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях. Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'┐здах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську су║ту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гноблено┐ i занепало┐, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всi║ю душею i зробив повiрником сво┐х та║мних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього сво║ життя. Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським ║пископом Гервасi║м та ║пископом бiлоруським Георгi║м Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв. Оскiльки вища i║рархiя була знищена в Руському кра┐, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в i║ре┐ i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйсько┐ держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський ║пископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали ┐х на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушно┐ вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати ┐х письма й служби божо┐, а потiм уже просити Гервасiя затвердити ┐х. Тепер же, внаслiдок протекторату Росi┐, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського ║пископа Гервасiя. З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки сво┐х особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв. Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарно┐ височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували сво┐ми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину. Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями. Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя. Та, незважаючи на задушливу спеку, в келi┐ архiмандрита було прохолодно. кдиний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два поко┐ настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньо┐ спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло при║мне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келi┐ спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя - перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я. Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник клпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергi║ю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в та║мний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили ┐х, не порушуючи жодним словом читання. - Хай буде, господи, ласка твоя над нами! - вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек. - I хай прийдемо ми до тихо┐ пристанi вiд бур i напастей! -додав тремтячим вiд хвилювання голосом клпiдифор. Далi ║пископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православно┐ церкви, знову прилучаються до православно┐ ║пархi┐. - "У всьому цьому, - виразно читав Найда, - я зрю плоди високих тво┐х трудiв, в бозi собрате, ║диний оборонче й вiдновителю на Укра┐нi зганьблено┐ вiри, а тому я, ║пископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Укра┐нi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув: - Господи, чи достойний я цi║┐ честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом... душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилю║ мо┐ груди су║тою радостi, але покладений на рамена мо┐ обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу. - Хай не бентежиться серце тво║, брате мiй во Христi, - заспоко┐в Мельхiседека намiсник, - нема║ в нас на всiй Укра┐нi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, - на радiсть воно всiй братi┐ i всьому руському людовi! Пiд тво┐м воскрилi║м процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних... Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! - з цими словами старий низько схилив голову. - Нема║ достойнiшого пастиря! - вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн. - Аксiос, аксiос! - проголосив диякон. - Не менi, мо┐ дорогi брати й друзi, а ║диному боговi! - вiдповiв iгумен, прийнявши в сво┐ широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив: - Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю сво║ серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй! Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга... - А що ж, - звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, - хiба закiнчилося послання святого владики? - Нi ще, превелебний отче, - вiдповiв Найда. - То читай далi! - i iгумен знову сiв на сво║ мiсце. кпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братi┐ i всiх жителiв Укра┐ни, закликаючи ┐х до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти ┐х, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави ║сте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре... I сi║ ┐х, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки". - Амiнь! - промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики. Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову: - Так, достойно й праведно ║ дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали... з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами. Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло. - Ну й терпiли ж! - мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. - Не вiдаю, чи ║ на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Сво┐м терпiнням ми зажили собi вiчно┐ слави, й iсторiя запише це на скрижалях сво┐х: сво┐м терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога велико┐ ласки - чудо звершу║ться: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надi║ю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвсько┐ вiри, повертаються в лоно рiдно┐ й iстинно┐ церкви... - Повертаються в деяких мiсцях, правда, - мовив архiдиякон, - а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбо┐ та на┐зди. - Це випадки, - заперечив Мельхiседек, - та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат ║диновiрно┐ монархi┐. Минуло┐ седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, ║пископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копi┐ по всiх наших храмах, нехай радi║ i перебува║ в надi┐ народ... - Ох, прости мене за мо║ зухвале iнакомислi║, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! - заговорив Аркадiй. - Але дух мiй бентежиться, i заспоко║ння йому вiд цих радiсних вiстей н║сть нiякiсiнького... Шляхта переродитися не може... Який змалку, такий i до останку! I ранiше ┐┐ настренчували ксьондзи та ║зу┐ти гнати й винищувати впень схизматiв, - то яку вагу матиме для них королiвський декрет? - Одначе за цими декретами сто┐ть сила могутньо┐ держави. - Чи сто┐ть iще - цього ми певно не зна║мо, яснепревелебний владико, - зауважив Найда. - А коли й сто┐ть, - додав клпiдифор, - то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе. - Ех, покора i терпiння! - не витримав i прорвався Аркадiй. - Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення... У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо... - Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, - суворим голосом мовив Мельхiседек. - Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту - пiдстав праву, а хто меча пiдняв - од меча й загине". - Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй ┐┐... в сво║му дiлi твоя воля чинити так, як зна║ш, - не вгавав Аркадiй, - а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти - це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очi... Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи ┐м поперекидав, а самих крамарiв - за дверi! - Ти блюзнiрству║ш! - сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк. - Отець Аркадiй вiд щирого серця, - заступився за нього Найда, - од гарячо┐ любовi до народу й до свято┐ нашо┐ вiри... I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв... не можна! - Маловiри! - гаряче озвався iгумен. - Господь ║ промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддя┐ Без волi його не впаде i ║диний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв... - Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? - буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно. Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив сво┐ груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi та┐лося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з ┐хнiми думками? Усi задумалися. "Отже, все скiнчиться примиренням, - майнула в Найдинiй головi думка, - бiдолашний люд примусять заспоко┐тися. Як йому житиметься - не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, - i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись... А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса... нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець клпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi... А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю - i досi волосся на головi ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на ┐┐ слова нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.." Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло: - Не буде