ала благати рятiвникiв сво┐х, щоб зглянулись над нею й пустили б ┐┐ з цього свiту. - Навiщо вам мо┐ страждання? - ламала вона руки. - Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж ║ теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть! - Ой вей, мамеле! - несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. - Пустiть ┐┐, не мучте! Вона така добра... очi в не┐... ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так ┐┐ жаль! Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до сво┐х грудей, залилася сльозами. - Не плач, панно, не плач, адамант мiй! - втiшала Сару жебрачка, цiлуючи ┐┐ холоднi руки. - Велике в тебе горе, та око кгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть... на його терезах наше життя, i ми не смi║мо переступити його волi... Вже яке гiрке мо║ життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану. Цi простi, теплi слова чужо┐ стражденно┐ людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав ┐й груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей ┐┐ дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: - Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, - пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала сво┐м супутницям: - Ведiть мене, не бiйтеся! Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з сво║ю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'┐зду до мiстечка. - Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? - накинувся був зразу Гершко на Ривку. Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь: - Де тинялася! Несла на руках разом' з цi║ю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка... На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря - од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн а┐д!.. Я гадала, що ми донесемо мерця... Ой вей, вей! Що робиться на свiтi! - Ну, гершду, годi! - зупинив ┐┐ Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. - Слабка, хвора... Ну, ноги й те║... А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом. - Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили... та й Сару пiдкрiпити слiд було б. - То налийте нам два ока пива, - наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка. Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однi║┐ брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води. Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися. З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому ┐┐ обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс. - Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! - заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря. Ривка пiдштовхнула до не┐ дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку. - О, красуня! Очi, як у небiжки... немов бачу ┐┐. Тiльки шлехт - хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хита║ться... Ну, та ми ┐┐ тут швидко поправимо! - говорила вона привiтно. - У мене всяке зiлля ║, я ж знахарка! - засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: - Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй! Гершко пiдiйшов iще раз до руки сво║┐ родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала сво┐м затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю... Та й господиня так i упадала коло сво┐х родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до ┐жi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела ┐┐ в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним... Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня. А Сара, лiгши на сво┐й новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось ┐┐ тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, ┐┐ груди. Ця надмiрна знемога не давала ┐й заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед ┐┐ очима. Щирi слова жебрачки дзвенiли в ┐┐ вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" - сказала ║врейка, - а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! - зринали в ┐┐ розгарячiлiй головi думки. - Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати ┐┐ з неволi! Адже все у божiй волi... Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток мо┐х не занесе на батькiвщину ворон!" - Сара почала до болю ламати сво┐ руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми по┐хали, iнакше б нас догнав... Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взна║ вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли... i завезли на погибель!.. Що ж, до останньо┐ хвилини я терпiтиму... Та якщо силою свого домагатимуться, то... тодi прости мене, боже!" Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щиро┐ ласки слова: "Дитя мо║, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрача║ свою отруту, а серед людей розвива║ться все бiльше й бiльше любовi..." Нарештi втома взяла сво║, й дiвчина заснула мов убита. Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним ┐┐ кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися - це неминуче; щоправда, на те ║ один спосiб - але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього... Та й, крiм того, сторожа ┐┐, напевне, буде пильна й завбачлива... Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. п┐ вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашн║ начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово - в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення. "Отак, - усмiхнулася Сара. - Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до при┐зду головного ката... Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та ┐┐ завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову - i очi пронизливi, i нiс гачкуватий... Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради... О, якщо вона мене вiзьме в сво┐ кiгтi, то не втекти менi..." "От хiба що, - стрепенулася Сара, - менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб - хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати ┐┐ ласкою... I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожно┐ хвилини мiг мене вирвати з рук катiв... Це головне, головне! - захвилювалась вона. - Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньо┐ хвилини". Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився житт║радiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надi┐... Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь ┐┐ то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала. Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в не┐ i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала ┐х тiтка, певно, нiкого не було. "Однак це зовсiм незручно", - подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з'явився батько з господинею дому. Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко ┐┐ ще бiльше поблiдло, темнi вi┐ закрили очi. - Хай буде мир над тобою, дитино моя, - лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до не┐ руки. Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по ┐┐ щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й та┐ло в зморшках сво┐х лють. Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм сво┐м худеньким тiлом од внутрiшнього холоду. - Ти сирота, - говорив далi тим же тоном Гершко, - i тiтонька Рухля найближча i ║дина твоя родичка; ти ┐┐ повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово ┐┐ мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi. Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi ┐┐ повiк блиснули двi чистi росинки. - Не страшне, нi, - заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. - Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу ┐┐ любити, як любила свою померлу дочку Дебору... Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою... Ой мамо, що то була за дитина! - i Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. - Ой сирiтко, як тобi, - провадила вона, - не вистача║ материнсько┐ ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на тво┐ сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистача║ дитячо┐ любовi, яку нам бог посила║ в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов... - i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками ┐┐ голову й поцiлувала в чоло. Сара впiймала руки старо┐ i вкрила ┐х поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку. - Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, - заговорив Гершко, - а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзра┐лiв, котрого ти не раз зневажала, - вiн невичерпний у щедротах сво┐х i дару║ тобi другу матiр, дару║ без плати, набiр: ти це пам'ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, тво║ минуле, тво┐ грiхи й провини, так само, як i тво║ зрадливе серце, вiдомi тво┐й тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо тво║ серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його сво┐й матерi: в нiй, у ┐┐ ласках тво┐ радощi, а в покiрливостi тво┐й i в цiлковитому послуховi ║диний порятунок. Кажу ще раз, - грiзно пiднiс голос Гершко, - що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким сво║┐ волi! Сара випросталась. На ┐┐ щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку. - З тво┐м словом, тату, я згодна, - стримано прошепотiла вона, - смерть лiпша за ганебне життя. - Вперта, - проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання. - Уся в тебе, - всмiхнулася Рухля. - I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу ┐┐ серце наскрiзь - адже я знахарка. Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i ┐й здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тi║┐ змi┐лася ║хидна усмiшка. - Так от я й бачу, - вела сво║ стара, - що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш... Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити тво┐й дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi: Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще... а хвороба може будь-кого зламати, не те що... - Хоч би одужати й вiдпочити! - простогнала Сара. - Так, так, дитино моя, - заступилася тiтка, - нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай... а я ще зiлля приготую... то ти в нас до зими як огiрочок будеш. Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса. - Нехай буде по-тво║му, сестро, - нарештi сказав вiн, - може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю яко┐ зцiляться мо┐ очi... Будь ┐й за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком... Тiльки май на увазi, що спускати ┐┐ з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть... вона на все здатна... - Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка ┐┐ не схова║ться. - Ну, хай благословить вас господь, - мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: - Я Ривку пришлю до тебе, дочко! Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в ┐┐ материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама, то ┐┐ замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр ┐й було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення ┐┐ прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй сво┐й покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в не┐ ┐┐ та║мницю, а сама була замкнута й нещира, та┐лася з усiм вiд сво║┐ названо┐ дочки, - навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце ┐┐ ув'язнення... Тому-то й Сара не могла ┐й довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати ┐┐ на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала на┐вно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело ┐┐ до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi. А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко ви┐хав у сво┐х гешефтах зовсiм з мiстечка i ви┐хав, як казала тiтка, надовго... Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в сво┐й самотинi. Одного тiльки Сара тепер боялася - хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити ┐┐ вiд мук. Одужання в ┐┐ план не входило, навпаки - на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше ┐сти. Що ж до друго┐ обставини, то думка про не┐ не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи ┐┐ й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами - кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати ┐й цей шлях... "От якби нiж, кинджал або отрута... але де ┐х добути, де ┐х знайти?" - мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi. Пiсля вiд'┐зду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову: - Ти все ще блiда, як лiлея, й мало ┐си... Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, ┐┐ в руку й мовчки опустила очi. - Авжеж, тужиш... я бачу, - вкрадливо говорила Рухля. - Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися... без простору, без вiльного духу... Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна... I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього... якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися... а слiпому шукати дорогу важко... Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiша║ш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi. Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши ┐й свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав ┐┐ з дитинства. Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота - нi собака, нi кiшка, нi курка - не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихо┐ рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясно┐ блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м'якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар. Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей... Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре вплива║ на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла ┐й частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi. Якось уранцi, сiвши на сво║ улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити сво║┐ присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до не┐ личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала ┐┐ вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу сво┐х стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо ┐┐ покликала: - Естерко! Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши ┐┐, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до не┐ з криком: - Ой вей! - Цить, дитинко! За мною стежать! - застерегла ┐┐ Сара, притиснувши до грудей. - Ти одiйди i вдавай, що мене не зна║ш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую. - Гiт, але ж чому? - здивувалася Естерка. - Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся? - Нi, не те, пiсля розкажу... Ти собi розвiшуй вовну... Я одiйду до паркана... отак, мiй адамантику... Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти... Що це за вовна й навiщо ти ┐┐ розвiшу║ш? - Щоб вiтром сушилася... Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах... От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася. - Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни? - Вона взимку плете панчохи та коци й прода║. - I мама твоя сюди приходить? - Влiтку рiдше... тiльки тодi, як фарбу║, а взимку й до панчiх, i до коцiв. - Ага! Виходить, ви служите в цi║┐ хазяйки? - Атож, - зiтхнула дiвчинка. - Да║ нам стару одiж... а коли - то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа... - Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi... а то лише дещо з речей... - Мама за одiж дiста║ грошi... Ходить на базар i дiста║, - щебетала Естерка. - Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi... Купу║ сама, а то й випрошу║ в добрих людей... а потiм дома чистимо, лата║мо - i на базар... I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi? - Нi, - сумно всмiхнулася Сара. - Мене не пускають... Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi? - Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною... Зi мною разом плакала... "Так, - каже, - шкода, що пальця б собi урiзала..." Мама моя така добра, сама не ┐сть, а все менi... - Я так i думала, - зрадiла Сара, i очi ┐┐ засяяли. - Я б через тебе передала перстень. У мене ┐х багато... продайте... я й вам допоможу... i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що зна║ мене, що зi мною ма║ гешефт. - Ой, хiба ми не зна║мо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна. - Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам. Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до Сари, спритно й непомiтно взяла в не┐ перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася сво║┐ пiдозри й безтурботно спитала в Естерки: - А яке це мiстечко? - Кам'янка. - А рiчка як зветься? - Днiстро. Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати ┐й було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею. Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до не┐ й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до не┐. - Мама вiта║, - прошепотiла вона, дивлячись убiк. - Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень... "Дорогий, - каже, - боюсь..." А потiм я впросила... багато дали за нього, осьо!.. - простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет - талярiв i злотих. - Ой мамо! - вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос. - Ти! Байстря! - закричала вона. - Що панi хоче? - обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки. - Вус? Ти ┐си фарби разом iз сво║ю матiр'ю-злодiйкою? Га?! - накинулась на не┐ Рухля. - Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна ┐сти? Вiд них смерть! - Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у не┐ забринiли сльози. - Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармо┐ди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама - бодай ┐┐ взяла яма! - пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт! - Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з'┐в, - заплакала Естерка. - Не з'┐в! Дурепа! Звичайно, не з'┐в, якщо не полопались... А хiба тi фарби продати не можна? - Мама прода║ тiльки старi жечi, - схлипнула Естерка. - Ну, ну, знаю, - пом'якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. - А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я тво┐й матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мiй шеляг... Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме! Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила ┐┐. Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: ┐┐ пекла одна думка, що зненацька блиснула ┐й у головi. - Слухай, Естерко, - звернулась вона до дiвчинки. - Яка то фарба мiдянка? - Зелена, оно, як та шерсть, - вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи. - Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила ┐сти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна? - Навiщо? А щоб ми одразу здохли... - Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла? - Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти ┐й за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала ┐┐. - Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить? - Якiсь темнi корiнчики... Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги. - А коли знову? - пiдвела голову Сара. - Днiв через три... А хiба що? - У мене до тебе ║ прохання, мiй дукатику... - зам'ялася Сара. - Яке? Все, все зроблю! - жваво мовила Естерка. - Данке! Тiльки ти й мамi сво┐й не кажи, - нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою. - Бачиш, менi хочеться перефарбувати сво┐ стрiчки... в мене багато ┐х, я й тобi подарую... перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений... То ти дiстань менi й червоно┐, i мiдянки... хоч трошки... Не чiпай хазяйсько┐, щоб не перепало тобi, а краще купи... Ось вiзьми таляр... можна? - Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни - хоч зараз! Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула ┐┐ мiцно-мiцно до сво┐х грудей. Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще - i зовнi, i настро║м: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала сво┐й хитрiй полiтицi й сво║му знахарству, i це тiшило ┐┐ самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подво┐ла ласку до сво║┐ затворницi, намагаючись всiляко примусити ┐┐ бiльше ┐сти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для не┐. Ривка теж стала ласкавiша з сво║ю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому - на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них... Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх сво║ знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка ┐й дуже дякувала за грошi й присягалася в сво┐й вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення сво║┐ добродiйницi. Радiсть добросердо┐ ║врейки при зустрiчi з Сарою i запевнення ┐┐ були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати ┐й через Естерку рiзнi доручення, а також просити ┐┐ поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були ┐┐ ║диною втiхою та надi║ю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надi┐ i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цi║┐ жахливо┐ неволi та з'║днатися знову з друзями i з любим, ║диним Петром. Якось у свiтлицю до не┐ прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до не┐, i хижий дзьоб та яструбинi очi старо┐ почали ┐й здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою. - А ти з кожним днем усе краща║ш, моя Сурочко, - спiвала тiтка. - Не натiшуся тобою... Так полюбилася ти менi... Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора! Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула ┐┐ голiвку до сво┐х широких, плескатих грудей. - Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! - вела свою пiсню Рухля. - Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн ║дину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти ┐жак ┐жаком... Випий iще чарочку наливки - вона тобi на користь... - Боюсь, мамо, - сором'язливо вiдповiла Сара. - Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться... - Пусте! Це квасок, - пiдлила вона знову ┐й у чарку. - Заснеш краще - та й квит! Турбу║ мене ось що: батька твого довго нема║, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий мина║, а його нема... У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч ┐┐ й зраджували iскорки в очах. - Недобрi вiстi чула я на базарi, - провадила Рухля, - ой мамеле, якi недобрi! Бодай ┐х нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде! - Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? - стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв. - Усi, кажуть, як один! пх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять... Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзра┐лю, найгiрше! Запопаде хлоп - вiша║, запопаде шляхтич - вiша║... Ох, ох! На всiх розбiйникiв i ши┐ не вистачить! - I сюди прийдуть гайдамаки? - особливо зацiкавлено спитала Сара. - Хто його зна║! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав... Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його зна║! Такi часи настають, як за фараона в кгиптi... Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзра┐лю? - майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою. Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! - вихором налетiли на не┐ гарячi думки. - Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б ┐м сказала, що я вже не ║врейка, що серцем i душею я давно ┐хньо┐ вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь... Не повiрять, може? То я б послалась на Петра... а його, лицаря, напевне всi знають... Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, - усмiхнулась вона, - та й гайдамаки мусять знати Петра... А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди... Ех, якби вiн знав, то перший знав." - Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись. - Ох, тi пiдлi хлопи! - скаржилась Рухля. - Через них i пани чинять гвалти. - А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? - заперечила Сара. - Пани ж грабують хлопiв i примушують ┐х мiняти вiру... а вiра кожному дорога. - Так, так! Вiра дорога... вiра батькiв священна! - палко мовила Рухля. - За не┐ можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд сво║┐ вiри! - Я думаю, що проклятий i лях, - додала Сара, - вiн силомiць наверта║ до сво║┐ вiри. - I той проклятий! - погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на не┐ благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. - Ось що, мо║ райське яблучко, - поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. - Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в'┐вся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить? Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись сво┐х iнтимних признань. - Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб'║ мене... - Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, - забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнувато┐ рiдини. - Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, - почала Сара, - i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду... Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит. - Ой-ой! - кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. - Виходить, вiн все-таки по-сво║му любив свою дочку... - Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, - мовила Сара, - та все ж таки менi ще так-сяк жилося... Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних... i я жила, нудячись в самотинi... ну й сама не знаю, як покохала одного... - Кого, кого? - видивилась на не┐ зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа. - Ой мамо! Вам же однаково... ви не зна║те... - нiяковiла, червонiла й блiдла Сара. - Нi, нi, скажи: це на твою користь... - Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому. - Це ще побачимо, ти тiльки скажи, - наполягала тiтка. - Гаразд... Але, на бога, - нiкому... Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк... У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком ┐здили, ║ бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце мо║ одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим - i зрозумiли одне одного... - I це правда? - суворо спитала стара. - пх бiн а┐д, - вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. - Ну, подумайте ж самi, моя мамо, - зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки сво║ пота║мне, - хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж... та ще зразу, силою... - А як твого коханого на iм'я? - несподiвано спитала ┐┐ тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно: - Абрум Мiнц. - Ось воно що! - розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. - Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю... - Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, - нiж у серце, а тут раптом силують... Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають... "Виходь зараз замiж, я наказую!.." Ну, а менi тодi, та й тепер - краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, - упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк... Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно... Менi б тiльки рiк один, щоб забути... Я ось i тепер уже трохи заспоко┐лась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха... Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! - й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару. - Ой дитино моя люба, моя сирiточко, - щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. - Все, все заради тебе зроблю... ублагаю, умовлю батька... А вiн менi зовсiм не те... дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш... Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий! - Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! - скрикнула Сара й кинулась в обiйми до сво║┐ опiкунки. Через два днi пiсля цi║┐ розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настро┐. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: ┐х, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть ┐х iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польсько┐ держави, вирiшено просто... повигонити ┐х з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звича┐. - Ой вей, а що ж буде з нами? - запитала тривожно Рухля. - Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за ║вре┐в узятися? - Нi, про це не турбуйся: ║вре┐в пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без ║врея? Пхе! Пановi без ║врея те саме, що рибi без води... Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, - провадив Гершко. - Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi... Сара, блiда й збентежена, слухала батькову розповiдь, i кожне його слово впивалося стрiлою в ┐┐ серце. А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб... Усе це зовсiм заспоко┐ло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду. А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв. - От спасибi тобi, сестро, за тво┐ турботи, й за лiкування Сари - теж спасибi! - заговорив вiн, весело потираючи руки. - Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти ┐┐ собi за дружину... бодай я сво┐х пейсiв не побачив! - Красунею Сара й ранiше була, - вiдповiла Рухля, - поки не замучили ┐┐... Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем... Щасливий той батько, якому бог дару║ таку дочку, як Сара... Я ┐┐ добре взнала й полюбила всiм серцем. У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози... - То, виходить, вона знову стала мо║ю дочкою? - скрикнув Гершко. - Виходить, кгова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу... - Брате мiй! - перебила його Рухля. - Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, - ось при нiй кажу, - варта того, щоб мо┐ слова не були пущенi за вiтром. - Добре, сестро! - усмiхнувся Гершко. - Мо║ вухо охоче слуха║ твою мову, бо кожне тво║ слово таке ваговите, як щире золото... Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншо┐ кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на ┐┐ боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у не┐ страшну пiдозру. Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала велико┐ ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають сво┐ рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв... Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п'яного шляхтича, - вiн знав цiну ┐хньо┐ одваги, - а, певно, в цьому кра┐ було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра... Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, ┐й пiд час розмови спала шалена дум