iще довiв сво║ убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачару║ хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту! При цих словах Во║йкова Дарина трохи зашарiлась. - Нам з татусем не було чого боятися, - вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, - бо гайдамаки сво┐х не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя! По обличчю Во║йкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi. - Он як! - мовив вiн. - Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi. - Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю... - хотiв був заперечити генеральний обозний, та Во║йков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто: - Речено бисть у святому письмi: "Господь умудря║ младенцiв..." ┐м краще видно. Але, - провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, - тiшу себе надi║ю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят. - Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами мо┐ми старiсть... - Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один при║мний променад, - лукаво пiдморгнув обозному Во║йков. - А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашо┐ армi┐, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли ┐м пощастить скорити серця чарiвних укра┐нок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати. Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули. У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Во║йков iз ┐┐ слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони сво┐х не чiпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний ┐┐ нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйсько┐ армi┐, що пiдiйшов до нього. Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, ┐й було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька при┐хати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на не┐ свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора - все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину. "Невже жених? - знову й знову поверталася вона до цi║┐ думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. - Цiлком можливо. п┐ шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв Укра┐ни й росiйського двору". Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма. Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили ┐┐ серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли ┐м почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до не┐ iнакше - незабаром Дарину та ┐┐ батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Ки┐в. Дiвчина неуважно вiдповiдала на ┐хнi запитання, коли раптом увагу ┐┐ привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звича║м запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв. - А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? - з дещо удаваним здивуванням вигукнув Во║йков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому. При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась. - При┐хав богу помолитися i найпри║мнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашо┐ ясновельможно┐ милостi з привiтом i поклоном. - Радий, радий бачити. Повеселимося разом... А може, одвик? - Вiд веселощiв, правда... - Звикнути не важко буде... Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш? При цих словах Во║йков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився. - Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшо┐ монархинi нашо┐ усiх бусурман, - вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, - i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними ┐й невiрами, то й тодi я просив би ┐┐ милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв. - Одначе, - лукаво усмiхнувся Во║йков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, - ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв. -Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудро┐ царицi нашо┐ кожен себе щасливим i задоволеним вважа║, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають. - А вiд лиха? - тонко усмiхнувся Во║йков. - Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшо┐ царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiва║мося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха нема║ для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань. - Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову зася║ на банях свято┐ Софi┐. - Об тiм i ми господа щиро й повсякчас блага║мо! - Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! - багатозначно закiнчив Во║йков. - А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам. Во║йков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi поко┐ свого палацу. До них при║дналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйсько┐. Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Во║йков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн яко┐ стояли м'якi канапи, i запросив сво┐х супутникiв сiсти. Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссi║ю, неприязнi стосунки Австрi┐ i Францi┐ i деякi ускладнення на пiвднi й сходi. Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi. Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав квропи. Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед сво┐ми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лаке║м, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз сво┐ми гiстьми. Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Во║йков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу. - Хто це? - звернувся хтось до генерал-губернатора. - Якийсь посланець! - вiдповiв Во║йков. - Треба .гадати, невiдкладна справа. - Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, - шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним. Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Во║йкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом: - Вiд його милостi ясно┐ в бозi преосвященного ║пископа переяславського й бориспiльського. Во║йков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення. - Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сi║ послання поганих звiсток - наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? - сиплим басом вимовив прибулий у Ки┐в з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука. - О нi, - з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Во║йков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. - Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiле┐в королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копi┐ з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копi┐ з рескрипту ┐┐ iмператорсько┐ величностi вiд його королiвсько┐ величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звича┐в i обрядiв православно┐ греко-росiйсько┐ церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копi┐ окремого мирного трактату, укладеного Росi║ю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православно┐ схiдно┐ церкви, щоб ки┐вська губернська канцелярiя всi копi┐ сих грамот в книги губернсько┐ канцелярi┐ вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима. - I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю... понеже оригiнал мирного трактату iсну║ i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього. - Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання ┐х, - промовив прибулий з листом ║пископа сотник, - розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають ┐х. - Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз сво┐м поплiчником роблять на┐зди на православний люд, де тiльки кого спiймають - по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побо┐, впень знищити православний народ хочуть, - пролунали голоси малоросiйсько┐ старшини. Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки сво┐х чобiт. - Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? - здивовано й неприязно знову спитав полковник. Во║йков розвiв руками: - Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон'юнктури. Вiдаю, - його преосвященство пише менi, - що в iгумена Мельхiседека ║ справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копi┐ з них знадобилися i чому сi║ ма║ бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй ки┐вськiй губернськiй канцелярi┐? - Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати пх у книги мiськi, - зауважив кошовий отаман, - а понеже вони суть ║дина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушу║ться спокiй ┐хньо┐ вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiле┐ остерiга║ться показувати, щоб ляхи ┐х не вiдiбрали й не знищили зовсiм. - Так, так, - схиляючи набiк голову, задумливо мовив Во║йков i потiм швидко додав: - Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як сво┐ п'ять пальцiв, зна║ш... - Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали... отож i належиться менi про все, що в областях дi║ться, знати, - спокiйно вiдповiв кошовий. По обличчю Во║йкова майнула ледь помiтна усмiшка. "Ох i хитрий же ти, старий хохол, - мовив вiн про себе, - але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!" Во║йков зiтхнув i промовив уголос: Рекузувати - вiдмовляти. - Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що ║ сили, а всього осягти не можу, - i, звертаючись до сотника, додав: - Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйсько┐ нашо┐ вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цi║┐ обставини, сирiч внесення в книгу тутешньо┐ губернi┐ конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiле┐в, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу. При цих словах Во║йкова серед малоросiйсько┐ старшини виник ледь помiтний рух. - Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано' бути не може! - стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра. - Отець iгумен вжива║ резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти сво║┐ мети правом? - додав iнший. - Тим паче, - пiдтримав кошовий отаман, - що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за .благочестя пiд свiй захист прийма║. - А без виписок цих, - мовив сотник переяславський, - насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодно┐ православно┐ церкви в усiй землi заднiпровськiй. - Серцем засмучений... серцем засмучений! - зiтхнув Во║йков, опускаючи голову i здiймаючи руки. - Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцi┐... - Можуть статися новi кон'юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, - прохрипiв полковник, - а для тих, хто пода║ до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя... - Справедливо й розумно, - мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на сво┐х товаришiв, - у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення... Во║йков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками: - Тим паче, що про цi привiле┐ i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч ┐м, утискують людей грецько┐ вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити - надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашо┐ канцелярi┐ докладну промеморiю. Во║йков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще дво║ з малоросiйсько┐ старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Во║йков, полковник, Калнишевський i обозний. Якусь мить усi мовчали, потiм Во║йков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою. - Ремству║ш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдi║ш - полiтичнi резони... - Аж нiяк, - вiдказав Калнишевський, - ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум'яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-русько┐ вiри, допоможе ┐м вiд нестерпно┐ лядсько┐ кормиги звiльнитися. При останнiх словах кошового по губах Во║йкова майнула загадкова посмiшка. - На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, - промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. - Цариця сама в сво║му рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист прийма║; та не тiльки вона ма║ вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого ┐┐ втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя в усiх станах Корони польсько┐ терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, - на цьому словi Во║йков зробив помiтний притиск, - так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння... - Якби господь дав! - зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. - Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко! - А що, пане? - Та от iз запорожцями... Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас. - Що? Бунт, заворушення, смути? - жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi. - Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польсько┐ приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував сво┐х козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польсько┐ розвалити. У цiй дражливiй факцi┐ я й хотiв просити вашо┐, ясновельможний, благорозсудливо┐ поради. - Кошовий пильно глянув на Во║йкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки. - Ох, - нарештi промовив Во║йков, сумовито схиляючи голову набiк, - яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити ┐х i вiддячити мучителям... Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиля║ться цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську сво║му на вiдкритий захист народу укра┐нського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, - пiдкреслив вiн, - був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi. - Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не... - На захист права й порядку державного i на випадок чого... сподiваюся, пiдтримають персональну славу ┐┐ величностi, - обернувся Во║йков до полковника. Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув. - А втiм, - вiв далi Во║йков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, - найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мо┐, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже! Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг. Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Во║йкова, промовив: - Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi. - Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього. - Охоче! - квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським. Во║йков довго дивився ┐м услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника: - Хитрий хохол... - Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно - кого завгодно обдурять... - Та не завжди вда║ться! - А ║пископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд! - Про се вже й сiятельний князь Р║пнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цi║ю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не ма║ нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiду║ сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантсько┐, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи ║вропейськi. - Неодмiнно... Марнi мрiяння... - хрипiв полковник. - Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгi┐, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцi┐, якi мали мiсце нещодавно, - до невдоволення i ремствування привело б,.. - Покласти край, ваше високопревосходительство, - перебив полковник. - Вiдхилити, - поправив його з лагiдною посмiшкою Во║йков. - Тим паче що милостива наша цариця спiвчува║ дисидентам i втруча║ться в справи Корони польсько┐, i коли господь допоможе, - Во║йков загадково усмiхнувся, - урiвня║ ┐х з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк. - Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, - мовив, густо почервонiвши, полковник, - рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi. - Що робити! - Во║йков розвiв руками. - Полiтичнi резони... Цариця дба║ про злиття... Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i дума║ про гетьмана... Ось навiть цей обозний, що тiльки про сво┐ хутори помишля║, i той, либонь, у душi iнше та┐ть... - Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi ма║те? - Iстиннi... Багатий, несказанно багатий, i ║дина донька, бiльш нiкого... i гарна з себе. - Це байдуже! - полковник усмiхнувся. - Казна... в походах розтрусилась... - Одразу поправите сво┐ дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь... - I кишенi полата║. - Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами. - А сам же вiн, мазепа цей? - Я балакав з ним: з дорогою душею! - Ну, а дочка?.. - Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не всто┐ть... Невже во┐н росiйський не здобуде цi║┐ вiкторi┐? - Охо-хо! Надiюсь... одначе не завадить пiти й засвiдчити ┐й свою пошану. - До того ж вона й нудьгу║ сама. Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Во║йкову i попрямував важкими кроками до зали. Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож. - Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором. - Щиро вдячний, - вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, - штатськi резони перш за все. - Вельми при║мно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити ┐┐, засвiдчити ┐й свою естимацiю... - Ходiмо, ходiмо... Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться за┐хати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль? - Це... кгм... залежатиме вiд однi║┐ чарiвницi, - а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi. - Доню, Дарино! - покликав ┐┐ обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася. - Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажа║ познайомитися з тобою! - Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, - прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. - Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити при║мний для думок i для очей променад? - Далебi, тут страшенно душно, - погодилась дiвчина. Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з сво║ю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад. Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про сво┐ справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип. Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо. - Ой хороше! - вирвалося в не┐ з грудей глибоке зiтхання. - Пречудово┐ - голосно вiддихуючись, мовив полковник. - Панна не танцю║, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, - кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, - а пусти ┐х у дiло - нiкудишнi! Гвардiйцi, - шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя ┐х усiх на сво┐х плечах виносить! Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про ┐┐ заслуги, про те, що гвардi┐ несправедливо вiддають бiльшу шану. Дарина майже не слухала, про що говорила ┐й ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовля║ з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв ┐┐ сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi? Полковник помiтив нарештi, що Дарина слуха║ його дуже неуважно. - А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, зда║ться, не в авантажi? - Чому? - здивувалася Дарина. - Якщо вони не чинять нам зла... - Зла? Боронь боже! Ми лише встановлю║мо скрiзь спокiй i порядок, припиня║мо крамолу, бунти, сваволю... - А в Польщi ви встановите мир i спокiй? - За одним лише словом наймилостивiшо┐ царицi. - А чи узна║ вона про те, що ко┐ться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу? - Кгм... Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбува║ться в Польщi. - То, виходить, ви тут пробудете... - Аж поки не встановимо спокою... - О, слава богу! - А панна цiкавиться справами полiтично┐ ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна бо┐ться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армi┐ росiйсько┐, даремно... - Нi, мене тривожить доля рiдного народу. - Кгм! - полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати сво║му хрипкому басу по можливостi бiльшо┐ лагiдностi. - Похвально. Схильнiсть до добра прикраша║ жiноче серце... Кгм... Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда. Дарина мовчала. - Кгм...- провадив полковник,- шановний батечко ваш зробив менi при║мне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий за┐хати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одно┐ чорноброво┐ чарiвницi, а саме - чи перебува║ моя особа у не┐ в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузi║ю... Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно: .Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасу║ полковниковi росiйсько┐ армi┐. Полковник крекнув: - Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвню║ генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випада║. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат... Кгм... I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту... А тому прошу вас сказати менi... кгм... просто, без фасонiв... Дарина похолола, та полковник не закiнчив сво║┐ мови, бо в цю мить ┐х наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе. Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив: - Пробачте, обов'язок служби... - Може, я продовжу з вами, панно, цей при║мний променад? - послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась. - Нi, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут i вiдпочину... - Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок мо║┐ служби,- полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу. Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. ┐й було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови... такi далекi ┐й, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови... Очевидно, вiн уже розмовляв з ┐┐ батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйсько┐ армi┐. "Ох, батьку! - Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла але║ю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра.- Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унi┐, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн бо┐ться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою ║дину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи ┐┐, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" - Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях. "Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой Укра┐ни! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой коха║ ┐┐, Дарину, ┐┐ одну! - Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце ┐┐ застогнало, защемiло вiд щастя й болю. - Чи дума║ вiн тепер про не┐? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ята║, вона жде... Коли ж? Коли?" - з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки ┐┐ полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт... Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив сво┐ води Днiпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньо┐ рiки. На безхмарному обрi┐ спалахували та║мничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки... Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне... Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це сво║ю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом ┐┐ вивiв iз задуми звук укра┐нсько┐ мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли дво║, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк. - Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, - почула Дарина. Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий ┐й, вона вже його чула десь... Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати. - Та й не дивно, -.вiдповiв другий, - нi свiтла, нi простору .нема. - Сядьмо тут, - перебив його перший голос. - Коли б не пiдслухав хто. - Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закри║ тiнь. - I справдi! Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша. - Ну що ж, допитався? - знову пролунав сухий, скрипучий голос. - Так, допитався. - Що ж? - О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть... Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на не┐ почнуть чинити на┐зди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони сво┐х кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi ┐й народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок. - То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Ки┐в, ┐х не придушуватимуть? - Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь! - Так, -вiдповiв на це скрипучий голос. -То вже давно не ║ мiстерiум, що тим, хто прибува║ сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст... Чому б i нам не мати орлиний погляд i змi┐не жало? - Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може... - Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв? - Заварю║ться каша. Французи пiддають жару, - бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже пронюхав щось... Треба буде замести слiди. - А як справа за Днiпром? - Росте, шириться... - тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв. Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше: - Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжу║ днi мо┐? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любо┐ Укра┐ни? Адже i орел ║, i сокiл... а орлят... тiльки б клекiт почули... До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу... Та ось доводиться оглядатися на iнших... Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку. - Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашо┐ ж допомоги, тiльки сво┐м вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю ┐хню вдачу, всi звича┐, всi ходи й виходи зна║мо. - От тепер би, друже, спираючись на це ┐хн║ бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецько┐ вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край... - Самi об тiм повсякчас дума║мо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест пiд пiвмiсяцем... Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла... За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'║дналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний... Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром. При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила ┐й в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем. - Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, - промовив один iз спiвбесiдникiв. Вони пiдвелися з мiсця й рушили але║ю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз сво║┐ схованки; тепер, на тлi освiтлено┐ але┐, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на ┐┐ превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi. Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз сво║┐ схованки й теж попростувала до палацу. "Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-укра┐нськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi та║мнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявля║ до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий ┐й? Де вона чула його?" - розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи але║ю. Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим ┐х вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду. Дарина вийшла на лужок i при║дналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Во║йков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi ┐х засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв. Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до не┐. - Шукав, - засапавшись, мовив вiн, - по всiй дистанцi┐ i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю... Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю ┐┐ до мого при┐зду до вас i тiшу себе надi║ю одержати належну милостиву резолюцiю! - з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Во║йкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку. З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище. У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Во║йкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi". Во║йков нетерпляче розiрвав пакет. Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка. - Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? - почулося серед гостей. - Бунт, заколот? - мовив полковник, ступаючи вперед. - Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбача║ться. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збира║ до себе гайдамакiв! При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав ┐┐. Усi здивовано озирнулись на дiвчину. - Лякатися, панно, вам нема║ чого, - звертаючись до не┐, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. - Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв. - На арканах усiх приведемо! - гаркнув п