олковник i по-молодецькому дзенькнув острогами. Пiсля сито┐ вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'┐жджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони по┐хали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'┐хав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями. Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував ┐┐ розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутн║ не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння. Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу - вiн коха║ ┐┐. При┐хавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно ┐┐ свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть ┐┐ серце. "Вiн коха║, коха║! - повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. - Вiн покохав ┐┐ з першого дня ┐хньо┐ зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась... А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через не┐ пiшов! Нi, не через не┐! - гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. - Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надi║ю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила - вiн визволить Укра┐ну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона коха║ його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Укра┐на? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, склика║ козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Укра┐ну з лядсько┐ неволi, й тодi прибуде до не┐, i вiзьме ┐┐ з собою. О, вона ждатиме його, вона очi сво┐ видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього! А вiн? Чи дума║ тепер про не┐? Чи згаду║ у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, дума║, дума║! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн ┐┐ коха║, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келi┐, в ту страшну хвилину господь заручив ┐х, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним - щастя, тортури за нього прийняти - блаженство! З ним, з ним i на смерть!" Дарина витерла щасливi сльози. Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Во║йкова... Що ж робити? Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили ┐┐ тривогу. Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок. Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали ┐┐ серце, не давали й на хвилину задрiмати. "Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi... Нi, нi, довгi роки, бо з тi║┐ хвилини, коли Найда по┐хав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!" Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала. Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив ┐┐ за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя. - Ото розiспалася, ледащо, - мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що ┐┐ зусилля вже дали деякi наслiдки, - буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора. При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило ┐┐ серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала. - Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, - з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. - Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа? - Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана! - Бач, чого захотiла! - тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. - Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чека║. Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у не┐ в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурха║, i тiло ┐┐ стало легким, мов пiр'┐нка. Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезно┐. Тiтка кудись вийшла - на столi стояв ┐┐ незакiнчений снiданок, - батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Ки║ва. Дiвчина привiталася й сiла за стiл. Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав: - А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька. - Не розумi║ш! - похмуро вiв далi генеральний обозний. - А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки сво┐х не чiпають", - передражнив вiн дочку. - Га? - То й що? Хiба це неправда, тату? - Правда, правда... Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, - вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. - Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я - генеральний обозний вiйська ┐┐ пресвiтло┐ царсько┐ милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую! - I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!.. - Ха-ха! За хрест iдуть, - перебив дочку iз злобним смiхом обозний. - А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало! - Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що ┐х приносять утiкачi з польсько┐ землi? Господи боже! - Дарина сплеснула руками. - Адже ж тако┐ муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi! - Терпить, терпить! - пробурчав обозний. - Коли господь попуска║, то нам, людям, мудрувати нема чого - на все його воля: отже, треба ┐й скоритися. - Скоритися? - з запалом вигукнула дiвчина. - Нi, ми повиннi об'║днатися всi, всi - козаки, гайдамаки й запорожцi - i визволитись од полякiв. - Тс! - просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. - Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашо┐ братi┐ вже зробив цей веселий променад. Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди ┐┐ високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями. Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше: - Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли... Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю - нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чи║му возi ┐деш, того й пiсню спiвай. Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi: - Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я ┐здив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я - ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. - Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. - Добру новину скажу тобi, дочко. А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi: - Жених трапля║ться, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього. У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила: - Хто ж такий? - Хто? Наче й сама не здогаду║шся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде! - Ви жарту║те, тату! - тремтячим голосом промовила Дарина. - Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: при┐де до нас для остаточно┐ резолюцi┐. - Тату, я не пiду за нього, - рiшуче сказала Дарина. - Що-о?.. - обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. - Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя? - Не князя i не губернатора, а нашого козака. - Козака?! - обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. - Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно... Годi дурiти! Будеш за полковником. - Тату, та вiн же москаль... - То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чу║ш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула. - Хоч би там що, а за полковника не пiду! - промовила вона твердо. - Я його не люблю, а шлюб без любовi - то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю. - Ти, ти... Ти смi║ш? - обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Ки║ва. Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу. - Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, - промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. - Дай боже, щоб се не було наслiдком тво┐х слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. - Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: - Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi... Якщо без мене при┐де полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув... Пiст незабаром кiнча║ться. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею. Обозний круто повернувся i вийшов. Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору ви┐хав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до сво║┐ роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана. З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. пй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi... Даринi здалось, нiби вона й зараз чу║ той сухий i скрипучий голос... Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад... Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на ┐┐ сльози, нi на ┐┐ благання, нi на ┐┐ вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У не┐ лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, хова║ться в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Нема║ в не┐ тако┐ вiрно┐ людини. Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли ┐┐ силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це ┐м обом не спало на думку, що батько може вiддати ┐┐ замiж? Адже повстання трива║ не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може пере┐хати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це... А тепер що дiяти? Дарина зупинилась на мить у затiнку розлого┐ липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на сво║ запитання, i, не знайшовши жодно┐ задовiльно┐, пiшла далi. "Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi ┐┐ вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В не┐ не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, тако┐ муки вона не витрима║! Туди, до нього! Так, до нього! - ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина. - Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi вранцi мiг таке ┐й сказати? Авжеж, вона по┐де до коханого, щоб подiлити з ним усе - i небезпеку, i смерть, i славу! Але як знайти його, як добитися до нього? Нема║ в не┐ нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi ┐┐ схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби ┐й i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на не┐ у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що ┐й небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цi║ю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд - втекти звiдси. Але як?" - охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у ┐┐ душi змiнювався надi║ю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу. Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. ┐┐ охопила якась дивна байдужiсть... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатi║ю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула сво║ iм'я. Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщу║ нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим. - Добрий вечiр, ясновельможна панно, - промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. - Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого. - Не впiзнала, хоча тво║ обличчя знайоме менi, - вiдповiла здивована Дарина, - я десь тебе бачила. - Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, - пам'ята║ш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас? - Навеснi? Так-так, - спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до не┐ приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер ┐┐ страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. - Але ж ти, зда║ться, був на однiй нозi, - сказала дiвчина. - Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, - усмiхнувся жебрак. - Звiдки ж теперечки? - Iду з польсько┐ Укра┐ни до тебе, ясновельможна панно. - До мене? - здивувалася Дарина. - Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, - жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула... Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди. Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами. Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм'я одного iз вiдомих лицарiв Укра┐ни, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб - запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря. Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, пода║ ┐й звiсточку про те, що покинув монастир! - Орле мiй, соколе мiй, життя мо║, - стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч сто┐ть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: - А хто ж тобi дав ┐х? - Козак якийсь, видно, значний... - Вiн не сказав тобi свого ймення? - Нi, тiльки дав менi ┐х iз словами: "Вручи це доньцi генерального обозного i скажи ┐й, що орел розбив сво┐ пута..." - А далi, далi? - Ще додав: "Скажи, що пiднiма║ться страшна буря, на те й посилаю ┐й хрест сей, щоб вiн оберiгав ┐┐ всюди..." - А ще? - А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати ┐м ради. - А ще що? - А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого - не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем. - Ну, а як же там, на Укра┐нi, що ляхи... гайдамаки? - заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака сво║ хвилювання. - Остання година прийшла - пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це ┐м не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, яко┐ не бачили з часiв Богдана. - Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо... Ти, либонь, стомився, зголоднiв... Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу? - Хоч десять. - Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина. - Покладись на мене у всьому. - Гаразд, але про це потiм... Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра... То я пiду, а ти приходь надвечiр. - Гаразд. - Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр. Iшла вона швидко, квапилась, ┐┐ хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини ро┐лися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака - вiн тепер допоможе ┐й у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн ┐х у години безмовно┐ молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них! Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого. - Любий мiй, коханий мiй, ║диний мiй, - повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася. Дарина спам'яталась, ┐й стало соромно свого пориву. Що б подумали про не┐ люди, якби побачили? Треба перебороти сво║ хвилювання. Потiм, потiм... Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити. Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi. "Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, - мiркувала дiвчина, - що вiн мав на увазi, коли просив ┐┐ допомогти Лебединському монастирю? Тут кри║ться якийсь iнший, пота║мний змiст, бо що може важити ┐┐ слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польсько┐ Корони? Може, Найда, нагадуючи ┐й про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона по┐хала туди сама? Так воно i ║! - мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. - Вiн хоче, щоб вона ┐хала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали ┐┐ в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг ┐й добратися до монастиря. О, вона по┐де, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе ┐┐ туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? - Дiвчина знову зупинилася. - Що вiн скаже? Втеча розлучить ┐х навiки. Вiн проклене дочку, бо ┐┐ вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти - значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому - значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" - Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла... Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспоко┐ла ┐┐; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в ┐┐ щиростi. Пiд кiнець ┐хньо┐ розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити... Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Ки║ва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi ма║ вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв. Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала ┐й певну надiю здiйснити свiй намiр. Вона щось придума║, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки... А два тижнi - немалий час... XV Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньо┐ мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв - Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ'я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя Укра┐ни впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали ║диною опорою переслiдуваного руського пiд'яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я. На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали сво┐м переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади ┐хала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; ┐х супроводило ще дво║ колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрно┐ втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав ┐й iз сердечною турботою: - Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня - це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он - хоч би хвороба не причепилася... - Ото ще, - усмiхнулася дiвчина, - не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз ┐здила... - Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруцi було б тво┐й милостi... - Насмiшив! Ото добре було б ┐хати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!.. - Не iнакше! - весело пiдхопили ┐хнi супутники. - Кульгавий на вигадки майстер! - Воно й правда... - почухав провiдник потилицю. - 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше... - I не спокiйнiше, - вiдказала Дарина. - Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся ┐хати, а це б стривожило ┐┐... Вона почала б умовляти мене, щоб я не ┐хала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали... А верхи я по┐хала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами про┐хали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди... - Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята... - Вiдпочину й минеться... Адже монастир у цiй долинi? - Рукою подати - он i озеро видно, - показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев. Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi ви┐хали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед ┐┐ очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з ┐┐ синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною. Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчасто┐ стiни, череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, - навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою. "Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, - розчулено подумала дiвчина. - I невже лиходi┐ обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння сво┐х рук!" - Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньо┐ природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i сво┐м виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг. Години через три подорожнi пiд'┐хали до брами, але й тут ┐м довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир - ┐хнi друзi, а не вороги i що гостя - справдi донька ки┐вського генерального обозного... Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а ┐┐ супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм'║ю в хатi за брамою. Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до сво║┐ келi┐. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олi┐ сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати ┐й про полiтичнi вза║мини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росi┐, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й сво┐х потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньо┐ кра┐ни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле сво┐ вiйська, щоб навести лад. - Небагато втiхи привезла ти, люба панно, - сумно зiтхнула iгуменя. - Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесилено┐ шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв. - О нi, не те, свята мати Серафиме, - палко вiдказала Дарина. - Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, - забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шука║ тiльки слушно┐ нагоди для втручання, понеже без не┐ сусiднi держави - Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення. - Ох, видно, прогнiвили ми господа, - сумовито захитала головою iгуменя, - i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лиша║ться, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть заморду║ i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться, православного люду - анi душi... А поки учиниться найяснiшо┐ царицi державна воля, то пiд крило ┐┐ вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напо║на кров'ю, прикрашена ру┐нами та пожарищами... - голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вi┐, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснажено┐ постом i подвижництвом старенько┐ й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi. - Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, - з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала ┐┐ руки. - Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб'ють вiковi лядськi кайдани! - Що важить повстання беззбройно┐ i темно┐ юрби? Марний акт помсти - не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками... Поки не була розшматована надво║ наша вiтчизна, поки у великiй кра┐нi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за ┐┐ свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашо┐ Укра┐ни вже нема║ нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою? - к такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! - захоплено почала Дарина. - Запорожцi рвуться сюди i з братньо┐ любовi ладнi покласти за нас сво┐ голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiва║ i пiклу║ться про наш народ перед польським урядом. - Чула, чула... I отець Мельхiседек повiдомля║ мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють кра┐ну... Хто ж насмiлиться проти цi║┐ страшно┐ сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважу║ться пiдняти на них свою могутню руку? - Насмiляться! - збуджено вигукнула дiвчина. - Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться! - Найда? - поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. - Та це ж байка, казка, вигадана народом! - Нi, не казка, а правда! - Як правда? Адже люди гомонять - i я чула, - нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i назива║ться Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Укра┐ну, злучивши обидвi частини ┐┐ во║дино... I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич. - I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? - в шаленому захопленнi вигукнула Дарина. - Атож, гомонять... Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти ┐й, моя дитино, не подоба║: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге? - Звiсно, нi. Про Богуна - це байка, але не про Найду! Найда - жива людина... I молодий ще, сповнений сил, високо┐ доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! - палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. - Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надi║ю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв... Народ пам'ята║ Богуна, славного лицаря, того й плута║ його iм'я з Найдою... - Он воно що, - спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. - Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шану║ш ┐х... Дай боже... Дай боже! Тво┐ останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю... Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкрива║ серце iржею... О господи, владико наш! - iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. - Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! - i потiм, пiсля коротко┐ молитви, додала, звертаючись до Дарини: - Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор сво┐м словом i сво║ю гарячою вiрою дочок мо┐х, черничок... Ох, потребують вони зело' твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна... А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи... Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отру┐ли душi двох новеньких черничок квлалi┐ та Веронiки... Либонь, отру┐ли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi... Риба - i та шука║, де глибше, а людина - де лiпше... Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал ┐хнього митрополита Мок-рицький обiця║ усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожу║ бiдами й винищенням. - Хiба вони смiють? - обурилась Дарина. - Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями! - Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, - йому наш монастир i не пiдляга║, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi... А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться - чи то в монастирi, чи то в парафi┐ - хоча б кiлькох охочих пристати до унi┐, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять на┐зди, то цi двi сестри... вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян... - Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду? - Ох, спокуса велика┐ За православ'я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унi║ю - i сила, i мирськi спокуси... - I ясновелебна мати вважа║, що Мокрицький пiде в цi нетрi? - Уже двiчi був i домагався розвалити браму. Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньо┐ обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила ┐┐ ласкавим жестом: - Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довго┐ й важко┐ дороги; i тобi, i нам тво┐ сили потрiбнi... Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням... А зараз краще засни до трапези... Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, тво║ гаряче серце, уповаю, зiгрi║ серця наших черниць, змiцнить ┐хнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини... - О, вiддам на це всi сили, всю любов мою... - Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, - i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келi┐. Пiсля лiтургi┐ iгуменя, щоб не порушити сну дорого┐ гостi, навi┐ь не заходила до сво║┐ келi┐, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких - бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд не┐ допомогу, про новини з сусiдньо┐ Укра┐ни i взагалi про надi┐ на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист сво║┐ вiри й волi, що на чолi народно┐ боротьби стали великi геро┐ - полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Укра┐на горить одним бажанням - за знаком царицi кинутися в обiйми сво┐х братiв. - Уповайте ж, сестри, - закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, - на допомогу милосердного бога й велико┐ бiло┐ царицi. Вона твердо вирiшила вирвати сво║ю всесильною рукою цей край iз лядсько┐ i латинсько┐ неволi... Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубно┐ сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де пану║ вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами велико┐ монархинi, а всяк, хто спокуситься i не всто┐ть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Ка┐н! Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем свято┐ вiри... Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди. Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами - квла-лi║ю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про ┐хнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: квлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще