- О tempora! - сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.
   -  Сини  католицько┐  церкви  здiймають  руку  на  пресвяту  матiр!   -
простогнав плебан.
   - Як пан дозволив? - скаженiв губернатор.  -  Адже  наше  лицарство  на
сеймиках  ухвалило,  щоб  не  було  бiльше  схизми...  щоб  вирiзати  всiх
схизматiв i дисидентiв!
   - Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав?  Адже
кожен iз нас ма║ право навiть на сеймi крикнути "veto" й  зiрвати  сейм...
То ось я у сво║му власному селi й кричу "veto"!
   - Це зрада!
   - Прокляття! Вiчнi  муки  вiроломцям!  -  у  фанатичнiй  лютi  вигукнув
Мокрицький.
   - Взяти його! - крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.
   - Вiзьми сам! - ступив крок  уперед  Левандовський.  -  Чого  ти  iнших
примушу║ш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за ┐хнiми  спинами  люту║ш?
О, настане час, i вся  пролита  тобою,  недолюдком,  кров  упаде  на  твою
голову, i ви всi захлинетесь  у  нiй...  Слiпi  звiрi,  безумцi!  Хiба  не
тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю?  Хiба  не  зна║те,  що
замучений народ грiзно пiднiма║ться на сво┐х катiв, сп'янiлих вiд кровi?..
Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi
закликають до помсти, до вiдплати, а  ┐х  же,  скривджених,  море!  I  ви,
безумцi, в таку хвилину, коли  загибель  загрожу║  всiй  вiтчизнi,  ви  ще
пiдсипа║те жару в огонь, кида║те iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi
вiтчизни, зрадники! А ти - головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь  же,
коли в тебе ще ║ хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести  зi  мною
рахунки за смерть мо║┐ дружини, мо║┐ дитини й за всi цi звiрства!  Виходь!
Я тебе називаю грабiжником, злодi║м, який  ганьбить  шляхетське  звання...
Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, сво║ безчестя, ганьбу!
   Слова  Левандовського  сво║ю  смiливiстю  й  грiзним   пророцтвом   так
приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли,  а  губернатор,  посинiлий,  з
виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив.
   - Зв'язати цього негiдника! - нарештi  просичав  вiн,  задихаючись  вiд
лютi.
   - I розстрiляти! - додав спокiйно Стемпковський.
   - Хто пiдступить - смерть! - крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;
   вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни,  що
зробили були крок до смiливця, вiдступили назад.
   - Що ж ви, боягузи?! - гукнув полковник. - Ха! Сто на одного напасти не
зважу║тесь?
   - Зв'язати! - гаркнув на все горло губернатор.
   Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та  вiн  був  добрий
рубака, гайдуки теж  не  поступалися  йому  в  майстерностi...  Три  шаблi
прийняли удари цiлого десятка.  Замигтiли  холоднi  блискавки,  задзвенiла
сталь. Один iз нападни кiв  упав  навзнак  з  розсiченою  головою,  другий
присiв, схопившись лiвою рукою за праву,  що  безвладно  повисла...  Решта
вiдскочила... На допомогу ┐м кинулись iншi...
   Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк  п'ять-шiсть  драгунiв,
та все ж вороги,  маючи  таку  перевагу  в  кiлькостi,  зрештою  неодмiнно
перемогли б  його.  Але  в  цей  час  з  боку  майдану  почувся  зловiсний
наростаючий гомiн... Усi сторопiли, зблiдли, насторожились... Драгуни,  що
напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу  вiдступити
з сво┐ми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi  в
безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих  вулиць  виткнувся
лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину  розлюченi
юрби винеслись бурхливими потоками на  майдан,  змiшалися,  завирували  й,
наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.
   - Бунтi - ослаблим голосом  прошепотiв  губернатор  i  затремтiв,  наче
осиковий лист.
   - Oremus domine! - пiдняли руки вгору ксьондзи.
   - Рятуйтесь! - захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.
   - До збро┐! -  крикнув  Стемпковський,  блиснувши  очима  й  шаблею.  -
Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати - й залп! Пiкiнери -  в  лави,
до стрiльцiв! Решта на коней!
   Рiшучий голос полковника  одразу  пiдбадьорив  розгублених  вояк;  його
гучна команда  наче  розбудила  шляхту.  Усi  кинулися  виконувати  наказ.
Офiцери при║дналися до сво┐х жовнiрiв.
   Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу,
що котилася просто на  нього,  шляхтич  скам'янiв  од  жаху:  "Що  робити?
Пробиватися вперед - божевiлля, захищатися - теж... Сховатися  за  ограду?
Але брама зачинена". Залишалося одне - кинутися праворуч чи лiворуч вздовж
огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленостi вiдрiзала
шлях до  вiдступу...  Купку  одурiлих  вiд  страху  вояк  оточила  юрба...
Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й  пiною
на губах.
   - Ага, ось вони, вбивцi мого сина! - захрипiла вона й голiруч  кинулась
на озбро║ного з нiг до голови довудцу.  Напад  був  такий  несподiваний  i
навальний, що довудца не встиг опустити пiднято┐ шаблi й  упав,  збитий  з
нiг. Жiнка не випустила сво║┐ жертви, а, навалившись,  вп'ялася  руками  й
зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала ┐х,  в  одну  мить
зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних
ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп  iз  мушкетiв.  Юрба
зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши  iнших
податися назад.  Але  на  них  напирали,  збиваючи  з  нiг,  заднi...  Все
змiшалося...
   - Чого стали? - крикнув Левандовський, який  одразу  ж  при║днався  до.
атакуючих. - Швидше! Не давайте ┐м часу набити мушкети. Ми  ┐х  зiмнемо...
Ану вперед!
   Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян,  пiдбадьорив  лави,  що
були похитнулися; пролунали  крики:  "Бий  ┐х!",  "Смерть  ляхам!"  Натовп
сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час:  поляки  дiстали
можливiсть знову набити мушкети  i,  скориставшись  розгубленiстю  хлопiв,
самим кинутися на ворога... Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне,
усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi  потилицi
й спини... Левандовський розумiв це i старався вдихнути  вiдвагу  в  серця
повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню.
   - Смiливiше! Дружнiше! Вперед! - надривався вiн, розмахуючи  шаблею,  -
Ми ┐х розчавимо... Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з  ваших  жiнок  i
дочок? Хоч церкви не вiддайте ┐м у руки! Он  гляньте,  нещасному  титаревi
спекли ноги й руки... Полум'я  розгоря║ться...  Вирвемо  ж  iз  рук  катiв
мученика! Вперед! За мною!
   Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся
за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.
   Левандовський вiдчув: iще  одна  втрачена  мить  -  i  замiшання  селян
перейде в панiку.
   - До возiв! - скомандував вiн, не даючи ┐м часу опам'ятатися.  -  Он  у
вас  рушницi...  Стрiляйте  по  ляхах   iз-за   возiв...   Почастуйте   ┐х
по-запорозькому свинцевим горохом!
   Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.
   - Веди нас! - пролунали в натовпi вигуки.
   - За мною ж, друзi! До возiв!  -  крикнув  Левандовський,  i  слухняний
натовп кинувся за ним. Вози, а ┐х було не менше десяти,  стали  справжньою
барикадою.
   Кшемуський  трохи   заспоко┐вся.   Стемпковський   пропонував   негайно
атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати.
Кшемуський  наказав  кiльком   жовнiрам   прокрастися   через   ограду   з
протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що  пожежа
примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.
   Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по дво║. по тро║  односельцiв
допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi
зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.
   Нiкому з полякiв  i  на  думку  не  могло  спасти,  щоб  у  затурканих,
зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба  з
укрiплено┐ засiдки викликала панiку...
   Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати,  тому  що
стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття,  тодi  як  кулi  повстанцiв,  маючи
добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато
одягненi  поляки...  Пораненi  конi  заметалися  в  навколишнiй   тиснявi,
кидаючись на людей i збiльшуючи  замiшання...  Затрiщала  ограда...  Серед
гамору й крику не чути було слiв команди... Одна куля  вцiлила  плебана  в
плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi...
   Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно
крикнув:
   - Усi на коней! В атаку!
   Голос полковника знову примусив  полякiв  пiдкоритися  його  командi...
Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян,  але
вони тепер уже стояли за сво┐ми барикадами  твердо.  Конi  ставали  дибки,
налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки... Шаблi не
дiставали селян за прикриттям,  а  прорвати  його  було  важко...  Тi,  що
проскочили всередину. були розшматованi юрбою... Спробувавши  кровi,  вона
п'янiла вiд лютi... Перше почуття страху минуло.
   -  Славно,  хлопцi!  Так  ┐м,  псам!  Так  ┐х!  -  пiдбадьорював   усiх
Левандовський, перебiгаючи поза возами. - Вiдомстiть ┐м, катам,  за  ваших
жiнок i дiтей... усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки  губернатора  дайте
менi... Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!
   Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо
шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри...  На  протилежному  кiнцi
села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари... Та нiхто не  звертав  на
це уваги.
   Шалена атака захлинулася... Дехто з полякiв повернув коней назад.
   - За мною тепер! На ляхiв! - кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
   Наелектризований натовп не ждав повторення  команди:  неначе  бурхливий
потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз  засiдки  й  навально  вдарив  на
розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi  подалися  назад,
тиснучи один одного й збиваючи з нiг... За мить всi ляхи кинулися тiкати.
   Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в  шаленому  поривi  переслiдуючи
кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною  юрбою...  Цi║┐
хвилини й  чекав  Стемпковський;  пробравшись  з  пiвсотнею  уланiв  через
розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн  ударив  з  тилу  на  розпорошених
повстанцiв. Слiпий жах охопив ┐х; замiсть того, щоб  зiмкнутися  в  щiльнi
лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо,  збиваючи  один
одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами
коней... Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами  повсталих;
решта, розгубившись,  подалися  в  три  вузькi  вулицi  й  застрягли  там;
Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi  ранiше  улани,
що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з  тилу...  Селяни
опинилися в жахливому  становищi.  Хоча  Левандовський  i  кричав  щосили:
"Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а  тепер  бийте!"  -  та
лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.
   Неминуча смерть вселила енергiю в оточених:  затиснутi  з  усiх  бокiв,
вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати  й  вузькi  вулицi  хоча  й
посилювали страшенну тисняву, та разом з  тим  захищали  селян  вiд  атаки
кiнноти розгорнутим фронтом.
   Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти
кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда  на  левади,
пiдпалюйте хлiви! Ми ┐х живцем засмажимо!"
   Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули  двi  стрiхи  й  задушливий
дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною  пеленою,  уже  серед
полякiв пролунав трiумфуючий регiт... Та зненацька десь неподалiк почулися
несамовитi вигуки й тупiт...
   Поляки спершу не  звернули  уваги  на  цi  звуки;  та  ось  заднi  лави
обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре  озбро║них
гайдамакiв на чолi з дияконом.
   - Бий ┐х, катiв! - пролунав страшний вигук.
   - Смерть ляхам! - гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв  списами.
Польських вояк загнали в  тiсний  кут,  де  вони  не  могли  захищатися...
Зчинився страшенний гамiр;  у  ньому  було  чути  i  стогiн,  i  зойки,  i
прокляття, й iржання коней, i дикi  вигуки  людей,  i  регiт,  i  пекельне
пронизливе завивання.
   Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й  кинулися  в  городи,
щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани  й  драгуни
зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок,
але ┐х скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби  й  молодицi,  якi  не
встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали
з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв ┐м пiд руку...
   - Гей, пане дияконе! - кричав Левандовський, вже гарцюючи  на  конi.  -
Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо  два  орлiв  -  бiля  левад  ║
загiн... треба вирiзати, бо втече!
   - Не втече! Там кругом непролазне болото! - заспоко┐в його диякон,  але
людей послав.
   Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись,  чи
не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
   На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й
двi  жiнки  з  дiдом,  розтоптанi  кiньми.  Левандовський,   здригнувшись,
одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" - майнула думка. Та
ледве  вiн  наблизився  до  входу,  як  страшне  видовище   змусило   його
вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар,  замiсть  рук  у  нього
стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi,
але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест
церкви.
   - О,  за  цей  труп  пролл║ться  багато  кровi!  -  з  гiркотою  сказав
Левандовський. - I недолюдки заслужили вiдплату!
   Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив,  тiльки  мертвий  дзвонар
сидiв на закривавленiй палi й стерiг сво┐ дзвони.
   - Прокляття! Де ж цей Кшемуський? - вигукнув Левандовський,  пiдбiгаючи
до коня.
   - Даремно, пане, шука║ш, - простогнав хтось поблизу.
   Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.
   - Даремно... - вдруге мовив вiн через силу. -  Губернатор...  будь  вiн
проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сiв у каруцу з ксьондзами...
тепер вони в замку...
   - Сто дяблiв! Я  знайду  його  й  там!  -  крикнув  володар  Лисянки  й
пришпорив коня.
   Вiн помчав iз сво┐м загоном на другий кiнець села, але там  селяни  вже
кiнчали з  жменькою  уланiв:  загнавши  ┐х  у  болото,  вони  заарканювали
вершникiв, витягали ┐х на берег i розправлялися по-сво║му.
   Левандовський повернувся на майдан.  Тут  уже  було  все  спокiйно.  На
цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику - для батюшки  й  титаря,  а
другу - широку, братську - для решти.
   Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду.  Левандовський  пiд'┐хав
до  них  i  згарячу  почав  переконувати,  щоб,  не   даючи   опам'ятатися
Кшемуському, негайно вчинити напад на  його  замок  i  розгромити  чортове
гнiздо... Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.
   - Ну, пане, в'┐вся ти на цього гаспида - i се добре... Та не настав iще
час... У нього там,  за  мурами,  набереться  сотнi  зо  три  жовнiрiв  та
гармати... То коли б нам не поламати сво┐х зубiв - це одне; а друге  -  он
при┐хав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк  склика║  всiх,
хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд  та  за
вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський  монастир;  там  вiн  дасть
усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти  ошую
й одесную на демонiв!
   - I менi можна туди ┐хати? - несмiливо спитав пан Левандовський.
   - Ти хоч i католик, а серце в тебе руське... Ми тобi вiримо...
   - Такому пановi не вiрити? Адже ж  вiн  довiв...  Вiримо,  як  собi!  -
загомонiли селяни.
   - I побрататися, братi║, з таким паном за честь! -  промовив  диякон  i
притиснув католика-пана до сво┐х широких грудей.
   - За честь! За честь! - пiдхопили всi, поскидавши шапки.
   - Спасибi, панове! - подякував Левандовський.
   Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту  шляхтою,  та  ловити  дорогих
коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах  тiла  сво┐х
батькiв, братiв, чоловiкiв... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони
над дорогими небiжчиками, вiддаючи ┐м останн║ цiлування. Не чути  було  нi
стогону, нi плачу... Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони...
   Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити...  Вiльний  вогонь
перелiтав з однi║┐ хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв  соломи...
Задушливий дим  чорними  хвилями  коливався  по  вулицях  та  провулках  i
застилав небо жовто-бурою пеленою... Тiльки церква серед майдану, вкритого
трупами, виблискувала багрянцем,  немов  ┐┐  хрести  й  банi  були  облитi
кров'ю.
   Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i
вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух,  нерухоме  повiтря  наче
застигло. Низько над землею  носилися  чимось  занепоко║нi  ластiвки.  Усе
провiщало страшну нiч; та, незважаючи на  це,  дорогою  до  Мотронинського
монастиря повiльно посувалися юрби прочан.
   В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в  монастирi  мала
вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан  мiг
нагнати мимовiльний страх на кожного  зустрiчного:  обличчя  у  всiх  були
похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на
завтрашн║ свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок  i  дiтей  не  видно
було зовсiм.
   Пiших прочан обганяли озбро║нi з нiг до голови вершники.
   Посеред дороги поволi рухалися  велетенськi  чумацькi  мажi,  до  верху
навантаженi й укритi кiнськими  шкурами;  подекуди  з-пiд  шкур  виглядали
хвости в'ялено┐ таранi.
   Великi чумацькi воли насилу везли  цю  поклажу.  Певно,  рибу  закупила
жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на  Маковiя  прочан;  дивне
було тiльки те, що на вибоях у  навантажених  копченою  i  в'яленою  рибою
возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких  свитах,  якi
геть ховали ┐хнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля  сво┐х
возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й  iнша  якась
причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила ┐х ховати сво┐
обличчя.
   Перед тим, як в'┐хати в лiс, вози зупинялися.
   - Хто ┐де? - лунав iз хащi тихий оклик.
   - Вози з таранею! - вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу.
Швидко  насувалася  нiч,  край  неба  раз  у  раз  спалахували   лиховiснi
блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й  новi  юрби  загадкових
прочан.
   Тим часом  на  монастирському  дворi  стояла  велика  метушня.  Мовчки,
нечутно шастали  по  двору  ченцi,  готуючи  все  потрiбне  для  вiдправи:
розставляли нещодавно прибулi вози з  залiзною  таранею  -  спочатку  бiля
церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця -  по  крутому  схилу  гори,
виносили з церкви анало┐ та iкони, розстеляли килими.
   Брама  не  зачинялась,  а  тiльки   охоронялася   посиленою   сторожею.
Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенно┐ прибулих  прочан  -  вони
строкатими гуртами снували по всiй околицi.
   Згори здавалося, що  глибоко  внизу  серед  кущiв  i  низьких  заростей
стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.
   Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями,
тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.
   Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних  образiв,
блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву та║мничими сутiнками.
   Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному  тлi
яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келi┐ отця архiмандрита.
   У нiй зiбралися i║ромонахи, диякон Аркадiй, отець  Антонiй,  настоятель
клпiдифор, Залiзняк i Найда.
   В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою  i  хрестом  на  ньому.
Бiля аналоя стояв отець  клпiдифор;  поверх  чорно┐  ряси  на  ньому  була
траурна ║пiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом;  обличчя  у  всiх
були зосередженi й сповненi суворо┐  мужностi.  Тiльки  на  обличчi  Найди
крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, пота║мна мука.
   За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця  боротьбу,  та
все-таки вийшов з не┐ переможцем.
   Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження
страшно┐ звiстки, передано┐ Найдi Залiзняком: справдi,  сильний  польський
загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.
   Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла  гору,  i
Найда залишився  на  мiсцi,  влаштовуючи  й  готуючи  все  для  наступного
фатального дня.
   У келi┐ було тихо. Отець  клпiдифор  погортав  требник,  розкрив  його,
поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:
   - Братi║, поки нога наша не  переступила  порога  цi║┐  келi┐,  усе  ще
перебува║ в смиренному споко┐ на нашiй бiдолашнiй  Укра┐нi;  та  тiльки-но
вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й  нiхто  вже
не спроможний буде погасити ┐┐. Що вона передвiща║ нам - порятунок  чи  ще
гiрше лихо? кдиний вседержитель свiту вiда║ про  це.  Можливо,  ми,  слiпi
слуги його, ведемо в цей час на  заклання  вiтчизну  свою!  Помолимося  ж,
братi║, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою  допомогу:
бо не помсти шука║мо, не користi й земно┐ слави, а спасiння святого хреста
нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми,
не вiдаючи волi промислителя... Помолимося  ж  йому  щирим  серцем,  усi║ю
душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле сво║ благословення!..
   Усi мовчки опустилися на колiна;  настоятель  тремтячим  голосом  читав
молитви; присутнi повторювали за ним  пошепки  кожне  слово,  з  надi║ю  i
благанням зводячи очi  на  темнi  лики  святих.  Нарештi  отець  клпiдифор
обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.
   Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.
   - Чада мо┐ возлюбленi! - сказав клпiдифор, пiдносячи ┐м  хрест.  -  Вам
вручили ми долю свято┐ церкви  й  нашого  краю.  Заприсягнiться  ж  у  цей
страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за  собою  малих
сих!
   - Присяга║мось муками  Христа,  спасителя  нашого!  -  промовили  разом
Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. - За вiру i  за  волю  народу  ми
вiдда║мо сво║ життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна
думка скаламутить наше серце, коли хоч  раз  рука  пiдiйметься  з  велiння
нашо┐ гординi, - хай  ми  тодi  не  матимемо  вiчного  спасiння,  хай  нас
вiдлучать вiд свято┐ церкви нашо┐ навiки!
   - Амiнь, - закiнчив клпiдифор,  обнiмаючи  Залiзняка  й  Найду.  -  Хай
благословить вас господь i дару║ вам перемогу.
   - Вiримо, пречесний отче, i надi║мося! - палко мовив  Залiзняк.  -  Ех,
шкода тiльки, що нема║ превелебного отця iгумена... Коли б менi той папiр,
присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!
   - Папiр ║!  -  обiзвався  хтось  за  спиною  Залiзняка  тихим  голосом.
Полковник швидко  обернувся  й  побачив  за  собою  отця  Антонiя.  З  уст
Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але  Антонiй  подав  йому
ледве помiтний знак i пошепки сказав:
   - Коли вийдемо з келi┐, пiдеш за мною.
   Присутнi почали пiдходити до хреста - слiв отця Антонiя не почув нiхто.
   Нарештi всi поцiлували хрест.
   - Чи все у вас готове, чеснi отцi? - спитав Залiзняк.
   - Все!
   - Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою.
   - Попроща║мося ж, братi║! - мовив отець клпiдифор. - Хай буде над  вами
воля господня.
   Усi мiцно обнялися й почали виходити з келi┐.
   Залiзняк пiшов слiдом за Антонi║м.
   Вийшовши в коридор, що  вiв  од  келi┐  отця  iгумена  на  ганок,  вони
повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку.  Тут  мiстилася  аптечка
Мельхiседека, а також зберiгалися в пота║мних скриньках  усi  монастирськi
папери.
   Келiйку  тьмяно  освiтлювала,  ледь  блимаючи  бiля  образiв,  невелика
лампада. Антонiй старанно зачинив за собою  дверi;  потiм,  пiдiйшовши  до
однi║┐ iз стiн, вiдчинив пота║мну шафочку й дiстав звiдти товстий  згорток
паперу, перев'язаний золотим шнурком.
   - Що це? - схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом
отця Антонiя.
   - Указ царицi росiйсько┐, - урочисто вiдповiв той i,  зiрвавши  шнурок,
розгорнув перед полковником товстий аркуш  пергаменту,  списаний  золотими
слов'янськими лiтерами.
   - Читай, читай! - задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за
плече, пiдвiв його до лампади.
   - "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська..."
-  почав  Антонiй  i,  повiльно  карбуючи  слово   за   словом,   прочитав
полковниковi весь указ, в якому нiбито  вiд  iменi  Катерини  наказувалося
всiм козакам, селянам i запорожцям укра┐нським,  пiд  проводом  Залiзняка,
винищити по всiй Укра┐нi ворогiв православно┐ вiри й руського  народу,  бо
цариця  не  хоче  бiльше  терпiти  насильств  i   звiрств   лядських   над
православною церквою та православним рiдним народом  i  обiця║  йому  свою
швидку й сильну допомогу.
   - Друже мiй, брате  мiй!  -вигукнув  Залiзняк,  коли  Антонiй  прочитав
папiр. - Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти  ранiше  не
сказав менi про нього?
   - Бо ще не настала остання хвилина.
   - Хто тобi дав його?
   - Знайшов у пота║мнiй скриньцi отця Мельхiседека...  -  вiдповiв  отець
Антонiй, опустивши очi.
   - Чи так це, отче?  -  i  Залiзняк  пронизав  отця  Антонiя  допитливим
поглядом.
   - Не час, козаче, дошукуватися,  звiдки  указ  i  хто  привiз  його!  -
збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. - Благо, що вiн ║!  Сплюндрована
Укра┐на  й  свята  церква  волають  про  допомогу...  Лише  це  волання  ║
непреложною iстиною... Iди ж i переможи ненависних латинян,  сокруши  ┐хню
гординю й визволи кра┐ну вiд ║гипетського ярма... А для цього  -  будь-яка
зброя придасться... Амiнь! - закiнчив вiн.
   - Присягаюсь, що з цим папером, - вигукнув Залiзняк, стискаючи  в  руцi
пергамент, - усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду  вiйська
на люту кару ворогам!
   Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за  пазуху  дорогоцiнний
папiр, поспiшно вийшов у присiнок.
   Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною  почулося  тихе
шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.
   Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У  напiвтемрявi
присiнка важко було розгледiти вираз ┐┐ обличчя.  Полковник  бачив  тiльки
великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.
   - Це ти, Прiсю, дитя мо║? Що з тобою? - ласкаво промовив вiн.
   -  Господи  боже!  -  тремтячим  голосом  заговорила  Прiся.   -   Пане
полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник  залишить
нас!
   - Нi, нi, голубко моя! - перебив ┐┐ Залiзняк. - Я  не  залишу  тебе,  я
домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.
   - Не те, не те! - з тугою вигукнула дiвчина. -  Пан  полковник  пiде  з
козаками, а на вiйнi, ой боже милий,  -  усе  може  трапитись!  Страшно  й
подумати!
   - Господь над усiма нами!
   - Над усiма нами, а батька замучили! - Прiсин голос урвався, i все тiло
┐┐ затрусилося вiд глухого ридання.
   Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.
   - Хто за бога, за того й  бог.  Не  переможуть  нас  ляхи,  а  монастир
укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.
   - Не про себе я, не про себе... - палко вiдказала дiвчина. -  Хай  мене
закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, -  хто  я?  Дурна,
нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо... Ой боже мiй, боже мiй!..
   - Та що з тобою? - здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами
й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:
   - У мене ║ прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б
усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь  кожного
слова, доглядатиму пайового коня... Нiхто не  дiзна║ться,  я  обрiжу  собi
коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я  не  можу  тут
залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам  на  вiйнi,
що нiкому захистити його!
   - Ти, ти збира║шся захищати мене?! - вражено вигукнув Залiзняк. - Бiдна
маленька дитино, та чи зна║ш ти,  що  таке  вiйна?  Там  смерть  щохвилини
загляда║ у вiчi.
   - Усе, усе витерплю! - вигукнула Прiся, судорожно  чiпляючись  за  руку
Залiзняка.  -  Кiстьми  ляжу,  душу  свою  занапащу,  тiльки  б  з   паном
полковником...
   - То хай же буде по-тво║му, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай  -  не
ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! -  полковник  пригорнув
до себе дiвчину й нiжно поцiлував ┐┐ в чоло.
   - Ви... ви... мене... - Прiся схопила Залiзнякову руку  i,  заливаючись
сльозами, почала палко ┐┐ цiлувати.
   Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.
   - Прiсю! - запитливо промовив вiн  i,  взявши  дiвчину  за  пiдборiддя,
пiдвiв ┐┐ голову й пильно заглянув у вiчi.
   Але Прiся вмить випорснула iз  Залiзнякових  рук  i  зникла  в  глибинi
двору.
   Якусь мить полковник стояв здивований i  зворушений  цi║ю  несподiваною
сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.
   Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.
   Вийшовши на високий ганок,  вiн  на  мить  зупинився,  вражений  красою
велично┐ картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.
   Увесь майдан, аж до самих  возiв,  поставлених  пiвколом,  був  поспiль
забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки,  тихо,  мовчазно,  нерухомо,  з
нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.
   Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi  свiчки,
а вниз схилом гори, немов розсипанi  зiрочки,  збiгали  вогники.  З  возiв
поздiймали ножi й шаблi, ┐хнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли  на  них
падало тремтливе, мигтюче свiтло.
   На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями  храм,  ще  рiзкiше  вiдтiнюючи
навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було  його  середину,
залиту свiтлом панiкадил.
   Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену
ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар,
якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв
оточував гору, на котрiй стояв монастир.
   Грому  не  було  чутно;  навiть  найменший  подих  вiтерця  не  колихав
нерухомого повiтря, але небо  дихало  якоюсь  страшною  загрозою,  i  щось
зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок.
   Натовп  стояв  нерухомо,  мовчки,  затамувавши  подих,  чекаючи  чогось
страшного.
   Та ось царськi врата в храмi розчинились,  в  них  з'явився  у  повному
парадному облаченнi намiсник монастиря - отець  клпiдифор  -  i  рушив  до
виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а  слiдом
за  ним  потяглася  довга  вервечка  i║ромонахiв,  ченцiв  i  послушникiв.
Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.
   клпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з  яким  було  укрiплено  ветхий
запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий  кулями  й  почорнiлий  вiд
порохового диму.
   За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку  Аркадiй
у  дияконському  облаченнi  та  Антонiй.  Хор  i  решта   ченцiв   оточили
священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.
   - Благословен бог наш! - виголосив отець клпiдифор.
   Усi схилили голови й почали хреститися.
   - Благословен, господе мiй, укрiпи руки мо┐ на ополчення i  персти  мо┐
на брань, - голосно почав читати отець Антонiй. - I врятуй мя з рук  синiв
чужих, ┐хнi-бо уста глаголють су║ту, i десницi ┐хнi сiють неправди.
   В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й  чiтко;  натовп
пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надi║ю ревно хрестився.
   Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.
   - З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!
   Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i  бадьорi,  владнi
звуки його проникали в серця людей,  наповнюючи  ┐х  звитягою;  здавалося,
люди вiдчували, як з кожним звуком ┐хнi сили мiцнiшали i в душах  зростала
вiдвага.
   Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.
   Чим далi вiн  читав,  тим  натхненнiше  бринiв  його  голос,  непохитна
впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.
   А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння  неба,  немов
свiдчили  про  велич  всесильного  бога,  який  може   прихиляти   небеса,
запалювати свiтила й збурювати моря.
   Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.
   Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужн║ й суворе,  очi
свiтилися гнiвом.
   Натовп заворушився.
   Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту  ║ктенiю.  Його
могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей  i  досяг  останнiх
рядiв.
   Молитву за молитвою читав отець Аркадiй,  i  за  кожною  з  них  натовп
хрестився i падав на колiна...
   Останнi Аркадi║вi  слова,  якими  вiн  закликав  на  голови  ворогiв  i
зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж  хвилину
чорне склепiння неба розверзлося, на  мить  показалася  бездонна  глибiнь,
сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрвано┐ завiси,
що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на  оповитий  мороком  дiл  нестерпно
блискуче око.
   Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба  знову  зiмкнулась,  i
пролунав голос отця клпiдифора:
   - Яко ти ║си крiпость i пристановище людям сво┐м i тобi  подоба║  всяка
слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно,  i
во вiки вiкiв. Амiнь!
   Служба йшла сво║ю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.
   Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дi║ться з ним:  немов
якiсь могутнi крила виростали в нього за  плечима,  немов  душа  росла,  й
ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому,  немов
м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все  минуле
життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i  загибель  Сари,  i  всi  власнi
образи й кривди - все це вiдходило далеко назад, а серце  охоплювало  одне
пристрасне бажання: вiддати сво║ життя за рiдний край.
   Настрiй однi║┐ людини передавався,  iншим,  наелектризований  натовп  з
блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням,  i  якби  в  цю
хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите,  воно
не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях
змученого люду.
   Та ось настоятель клпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки
до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:
   - Господи, боже наш, що послухав Мойсея,  який  простяг  до  тебе  руки
сво┐... Ти i нинi почуй нашу молитву й во┐в, що зiбралися тут, благослови,
i укрiпи, i дай ┐м серце мужн║ на  супротивних  ворогiв,  ангела  свiтлого
пошли ┐м, щоб ворога подолати...
   При перших словах молитви всi попадали на колiна.
   Отець клпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши  важке
древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.
   - Прийми корогву сiю,  небесним  благословенням  освячену,  -  промовив
настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. -  Хай  же  буде
вона ворогам християнського роду страшна  й  жахлива,  i  хай  дасть  тобi
господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти  мужньо
ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь!
   Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву  iз  старечих  рук.  клпiдифор
пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.
   Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти  Залiзняка  i,
простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:
   - Чада мо┐ возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi  почув
стогiн i ридання  нашi  й  повелiв  змiнитися  скорботi  на  радiсть.  Вам
належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги  лядсько┐.
Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям
Iзра┐левим над сильним Амаликом, господь, який  укрiпив  отрока  Давида  i
допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв  сонцю  зупинитися  i
колись  дарував  нашому  преславному  гетьмановi  Богдану   перемогу   над
полчищами лядськими, дару║ й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i  пошле
на допомогу полчища сво┐ небеснi, i оберне гордiсть лядську  в  переляк  i
жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся,  та
аще кого й спiтка║ смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так  не
угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й  надiйтеся,
братi║ моя, i вiрою вряту║тесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми сво┐ми -
владичиця небесна покри║ ┐х святим сво┐м омофором. Вiдкладiть  нинi  всякi
земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi:  чоловiки,  жiнки  й
старi┐
   У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд  душевного
хвилювання голос клпiдифора набрав ще бiльшо┐ сили:
   - Сього мужа, - промовив вiн, показуючи на  Залiзняка,  що  стояв  бiля
нього з прапором у руцi, -  свята  церква,  ║дина  нинi  заступниця  ваша,
благословля║ вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн  поведе  вас  на
ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги  нашi,  -  настоятель
пiдняв високо над головою срiбний хрест, - перед хрестом  цим,  яко  щеза║
тьма перед лицем сонця!
   - Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! - вигукнув Залiзняк  дужим
голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. - Присягаюся, - i вiн
зняв до неба праву руку, - що життя мо║ до останньо┐ краплини кровi вiддам
за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мо┐ рiднi брати, i за нещасний  наш
край!
   - Слава, слава батьковi Максиму! - пролунав з натовпу захоплений  вигук
у вiдповiдь. - I ми присяга║мося померти  за  вiру,  за  тебе,  батьку,  i
помститися за рiдний край!
   Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони  гримiли
з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.
   - А ось - брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме  всiм  вам,  друзi
мо┐! - голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.
   - Найда! - пролунало звiдусiль. -  Чернець  Найда!  Г  погляди  всiх  з
забобонним жахом звернулися до  козака,  про  якого  в  народi  уже  давно
розповiдали чудеса.
   - Так, Найда, - палко вiв далi Залiзняк. - Чернець, якого бог  покликав
для свято┐ бранi, вiн поведе вас разом зi мною!
   - I я перед усiма вами  присягаюся,  -  схвильованим  голосом  промовив
Найда, - що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую  переможного
спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!
   - Слава Найдi! Помста ворогам! - крикнули всi одностайно.
   - Так, друзi, так, помстимося! - iз запалом вигукнув Залiзняк,  i  його
могутнiй голос заглушив крики натовпу,  люди  одразу  змовкли.  -  За  всi
сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й  за  страшну  смерть
святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагада║мо ┐м i Корсунь, i Жовтi
Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали  ляхiв?
Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отру║нi кров'ю i сльозами!
Розiб'║мо ж впень ляхiв i заживемо в сво┐й власнiй хатi! Велика ║диновiрна
цариця московська обiця║ нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку  вона
прислала нам!
   Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.
   - Цариця московська обiця║ нам свою допомогу!
   - Грамота, грамота, царська грамота! - лунали навколо радiснi вигуки.
   - Атож, царська грамота! - вiв далi Залiзняк. - I  ось  що  написано  в
нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонi║м грамоту; вона ще
бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.
   - Смерть ляхам! На погибель! - гримiло по горi.
   - Смерть! - грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо,  й  високо
пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю  до  краю
всю Укра┐ну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в  ┐┐
серце;
   або поляжемо всi, як  один,  або  запану║мо  у  сво┐й  кра┐нi!  Настав,
браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках  не  вiдсто┐мо  сво║┐
волi, Укра┐на не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! -  громовим
голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. - До смертi, до погибелi!
   - До смертi, до погибелi! - грiзною луною вiдгукнувся натовп.
   Та ось знову почувся голос клпiдифора, i гомiн  одразу  вщух.  Почалася
вiдправа, лишалося ще освятити зброю.
   Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.
   В станi екзальтацi┐, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно  чекав  лише
тi║┐ митi, коли вiзьме в руки нiж i почу║ заклик: "Вперед!"
   Нарештi клпiдифор опустив кропило в  свячену  воду  i,  звiвши  очi  до
чорного неба, натхненно виголосив:
   - Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме ┐┐ на
захист iстини Христово┐. Амiнь!
   У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи
свяченою водою