озумi║мо, - тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено... Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, - так що здаля, у нiчнiй темрявi, ┐хнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней. З великими зусиллями вдалося ┐м посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на сво┐х конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде. - Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, - пробурчав диякон. - Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена! Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор. Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря: - Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися тво┐ пахолки, всi хитаються... У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на сво┐х гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на ши┐ в коня. Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв: - Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями... - Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! - переконував губернатор. - Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам пановi й провiдника до Радомишля. - Я роздумав ┐хати в Радомишль, - вiдповiв Найда. - За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi... То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди... - Щось не чував... Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк... важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться... - I московита ще загубиш, пане! - смiючись, додав один з офiцерiв. - ┐й-богу, загубиш! - весело пiдхопила решта. Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома: - Не загубимо! Ми його впаку║мо в солому! Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку: - Ай справдi! - вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. - Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди! Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою. В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону. Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах. Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом: - На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазя┐на!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапля║ться?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазя┐на вся Москва зна║, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища - як йому людям в очi дивитися? Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше: - Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги ┐┐ вiрного! - Стривайте, панове! - закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. - Облиште ви того ведмедя, цур йому! - I, обернувшись до Дарини, додав: - Iди, нiхто твого хазя┐на не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав! Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову при║дналася до загону. Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати. Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду ┐хав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову при║дналися до загону. Пiсля двох годин швидко┐ ┐зди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву. Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'┐хав до Мельхiседека. - Отче святий! Як же ви себе почува║те? - запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона. - Кепсько, сину мiй, - ледь чутно прошепотiв страдник. I - Владика так не до┐де, - зауважила й Дарина. - То ми ось що зробимо, - сказав, хвилину подумавши, отаман. - Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилашту║мо кирею i на не┐ покладемо владику: так йому буде зручнiше - лежачи, а не сидячи... Певна рiч, з обох бокiв ┐хатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця. Вiд'┐хавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не по┐дуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику. - Розпитай у провiдника, - додав отаман, - як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом. Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли ┐хати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд. - Ну й гараздi - вирiшив отаман. - Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику. - Я не вiдступлю й на крок вiд нього, - озвалась Дарина. - Моя радосте! - тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: - Гайда! З богом! Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi. Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодно┐ душi. На свiтаннi загiн в'┐хав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину. - Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! - самовдоволено сказав провiдник. - Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися... онде бiля того струмка. - А скiльки ще до Глiбiвки? - спитав Найда. - Миль зо двi, не бiльше... Тiльки далi пiдуть гори... i лiс до само┐ переправи на Днiпрi, - вiдповiв провiдник. - А лядських посiпак нема║ на переправi? - Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньо┐ нема║, а ║ в рибалок великi човни й дуби... "Господь наш притулок!" - подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней. Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв ┐х провiдник у пастку. Але синява велично┐ багатоводно┐ рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри. Проте Найда не ви┐хав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для пере┐зду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили сво║... Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль. - Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мо┐ дiти, за вашу великодушнiсть... за вашу самопожертву ради мене, грiшного, - зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив ┐┐ i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв Укра┐ни; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохло┐ руки архiпастиря. Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона. - Зна║ш, панотче, що менi зараз спало на думку? - А що, пане отамане? - зацiкавився диякон. - Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди пряму║ i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв... - Iстинно так! - вирiк диякон. - Але камо убо грясти? - А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку... конi плавом... i махнути лiвим берегом... до само┐ Чигирин-Дiброви... Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками... .В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону - i гайда; невеликий перегiн, рукою подати: Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин. - Амiнь! - захоплено виголосив диякон. - Господь глаголе тво┐ми устами. Саме лiвим берегом... поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми ┐х уже гуртом зустрiнемо й розмета║мо... - Отак i буде, - упевнено потвердив Найда. - А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течi┐, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом. Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним житт║дайним сном, - його сонного i на байдак перенесли... Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи нема║ де на березi пiдозрiло┐ метушнi, чи не виткнуться з-за прибережно┐ шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки... Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течi┐, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою. - Ху! Пронiс господь! - радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку. - Избранному во║водi побiдительна! - заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його. - Де я? - тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола. - Серед безмежно вiдданих друзiв, - вiдповiв Найда, - i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв. - Помiчник i заступник послав менi рятунок! - тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву. Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль. Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив ┐хати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужа║. Зворушливим було ┐хн║ прощання... Iгумен розчулився до слiз: - Хай господь воздасть вам, дiти мо┐, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Укра┐ну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних... коли б удосто┐в мене, грiшного, милосердний господь, - там заспоко║ння вiд усiх турбот, там свiтло вiчно┐ любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину... послав менi рятунок... Певно, життя мо║ ще потрiбне на землi, потрiбне Укра┐нi. Воно завжди належало й належатиме ┐й. Благословляю ж тебе, любий сину, озбро║ний мечем для захисту братiв i ┐хнiх святинь. Перст божий над тобою... Прямуй же туди, куди вказу║ вiн... i поклади душу свою за вiру i за друзi сво┐... Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!.. При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як ┐хнi серця стис крижаний холод... Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило ┐х... Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини: - Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця... чи, може, навiть похитнули? - Нi, - твердо вiдповiла дiвчина, - нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед викона║мо свiй обов'язок! - Ангел небесний! - в поривi почуття вигукнув отаман. - Ти - мiй свiточ, ти - моя зiрка провiдна! Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей ┐хали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло само┐ Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила ┐х як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою непри║мнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi сто┐ть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб ┐┐ не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi. Найняли кiлька човнiв, i темно┐ ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином. Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'┐хати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле. Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили. - Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, - сказав диякон пiсля легкого снiданку. - А там же, що буде за цим степом? - спитала Дарина. - Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата - i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче звiдси, - ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. - А за Кругляком пiде одразу ж... нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями... а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi - Мотронинська, Гончарна, Лебединська... - А до Кругляка далеко звiдси? - перебив балакучого диякона Найда. - Та миль iз п'ять або шiсть... На добрих конях пiвдня ┐хати без перепочинку... - Нашi конi не з гiрших, - зауважив отаман. - Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться... - Що й казати, - позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: - Ми теж якусь часинку поспимо... вартовi на сво┐х мiсцях... а рушимо в обiдню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там i спочинемо... - Богатирське хропiння перервало його мову. Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист... Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн... - Що трапилось? Де ворог? До збро┐! - залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий. - А що там, Голобле? - спитав його Найда. - Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже дво║ i знову щезли. - Теж, певно, сторожа... дозорцi... А не помiтив - нашi чи поляки? - Не розбереш... важко розпiзнати на такiй вiдстанi... От наче чорнi цятки. - Треба вирушати! - скомандував отаман. - I швидше, щоб нам не перетяли шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi кра┐ вiдомi! - Аки п'ятериця перстiв, - озвався басом диякон. - То за мною ж, не гайте часу!.. - Гайда! - гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося. На обрi┐ позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiло┐ Церкви, щоб з'║днатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по ви┐здi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з сво║ю челяддю, так що ┐х зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк. Години двi без зупинки ┐хали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, - це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу. Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити. - Далеко ще до Кругляка? - спитав вiн диякона. - Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, - невпевнено вiдповiв диякон. - Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, - сказав отаман. - А я думаю, що то не дрохви, - показав вiн назад. Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi гайдамаки. Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв... - Ляхи! - крикнув Петро. - Вперед! - скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули сво┐ лави вже позаду й тепер гналися за втiкачами всi разом. Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону; та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували козакiв... - Стiй! - скомандував отаман. - Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи наблизяться - конi перепочинуть... iнакше позаганя║мо ┐х... Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати ┐м змогу вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли, гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв вони вдавалися до цього способу. Пiсля кожно┐ тако┐ зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першо┐ зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля друго┐ побiгли iноходдю, пiсля третьо┐ пiшли ступою. Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати ┐х було неможливо. Вже на очах у ворога гайдамаки в'┐хали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра. Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо ┐хати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть ┐сти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть ┐х у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi... На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi - диякон, наприклад, - волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити ┐х десяток-другий i на ┐хнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi... Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти не┐ серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б ┐х негайно. - Слухайте, панове! - рiшуче промовив отаман. - Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина... Наказ батька Залiзняка - передусiм! - Атожi - озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном. - Тут казали, - провадив Найда, - що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi зда║ться - вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових - не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi... - Велелiпно! - у захватi вигукнув диякон. - Тiльки треба тiкати лiворуч... а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас. - Лiпше й не вигада║ш, дорогий панотче! - зрадiв отаман. - Я був i сам хотiв тебе просити... Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну... - Та я вже не просплю! Воiстину! - урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада. Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки. Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'║ргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати - i гасло!" - подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня. - Ех, добряче б зараз закурити люльку! - промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi - кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, ║ кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але - о жах! Кременя не було... Похоловши од цi║┐ несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно - кремiнь як у воду впав! Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав ┐┐ немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим. Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не пода║ гасла й змушу║ ┐х гаяти найсприятливiший час. - Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився... - бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. - Чи, бува, не схопили наших поляки? - Швидше до дяка! - нарештi шепнув вiн одному з козакiв. - Дiзнайся, що там? - Я миттю! - вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдча┐ скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили: - Стрiляйте! Тiкайте! Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний гармидер... А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали... небезпека зростала... Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки... - За мною, вперед! - крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожу║ смертю, i помчав iз сво┐м загоном лiворуч. На сходi вже почало розвиднятися. Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть ┐х назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено - блiдий свiтанок виказав напрямок ┐хньо┐ втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра... Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньо┐ вiдчайдушно┐ сутички... Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили ┐х праворуч i лiворуч... Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано при║дналися диякон з Петром - вони наче з-пiд землi вигулькнули... - Лiворуч забирай, лiворуч! - кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. - Праворуч за тi║ю грушею упоперек довгий яр... Скачiть межею... в хлiбах схова║мося! Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!.. Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав ┐м бiгти. Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел... Добру годину ┐хали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; ┐хати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв. Козаки зупинилися. Отаман ви┐хав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй - втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали. Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, ┐хав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'┐хавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною. - Кепськi справи!.. - сказав отець диякон. Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло. - А як конi? - спитав вiн. - Далi не пiдуть, геть з нiг падають, - похнюпившись, вiдповiв диякон. - Звелися нi на що пiсля вчорашнього... - Виходить, кiнець... Але дешево ми не продамо сво║ життя, розважимо наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали ┐┐ цiну! - Що ж, поборемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. - Тiльки чи не спробувати... - Ось що, кохана панно, - звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрвано┐ струни. - На все воля господня... що без не┐ нашi уповання? I радiсть, i щастя - все тлiн! Ми викона║мо свiй обов'язок... покладемо голови за вiтчизну... Але ти, панно, така молода i життя тво║ ще знадобиться батькiвщинi... Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту... - Мiй орле! - гордо вiдповiла Дарина. - Ти мене обража║ш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя... i в яку хвилину? Коли мо┐ друзi жертвують ним за сво┐х братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi... Та й навiщо менi без вас... без лицарiв, без отамана... життя? - Пробач! - тихо мовив Найда. - Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпато┐, склавши руки... - Авжеж! - ожив диякон. - Залишити коней i кинутись у кукурудзу! - Нi! - похитав головою отаман. - Ховатися, мов зайцi - то не козацький звичай! Тiкати - тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'║днатися з братами, з головними силами, бо ми ┐м потрiбнi, а ховатися од смертi - це ганьба! - То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше... - Можливо... А що, коли й коней там знайдемо? - I справдi, пане отамане! ┐й-богу, дiло! У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав ┐┐ на кукурудзяну ниву. Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження. - Врятованi! - радiсно вигукнув вiн. - Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить ┐х, а ми махнемо на хутiр. - Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! - шаленiв од захвату диякон. За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю... Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлючено┐ стихi┐, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв. - На коней, гайда на хутiр! - скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за сво┐м батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди. - Гей, вiдчиняй ворота! - гукнув отаман. - Чу║те, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо! - Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! - почувся у подвiр'┐ гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж. - Стривайте! Хто ви? Грецько┐ вiри? - кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору. - Православнi, сво┐, ясновельможний пане... - А ляхи тут ║? - Небагато... Та вони всi поховалися. - А конi ║? - Цiлий табун сто┐ть у стайнi... - Господня ласка! - отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: - Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, - звернувся Найда до хуторян, - хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней - i за мною до гайдамацьких загонiв! Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях ви┐хав iз ворiт. - А чи далеко звiдси Довгий лiс? - спитав у нових товаришiв диякон. - Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде... Он на ту могилу й пр iвтеся! - Пречудове! - зрадiв диякон. - Тепер можемо ┐хати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, - либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! - добродушно засмiявся вiн. - А чого ми, панове, залиша║мо цiлим оте добро? - показав отаман на хутiр. - Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрi║. Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму. Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого. Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця: - Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь... XXIV В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджу║ сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, - додавав вiн, - повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розмета║ гайдамакiв, наче солому. Хоча звiстка про вiд'┐зд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, - а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, - однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист ┐┐ всi сили. Укрiплення мiста почалося з само┐ весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, - так що утворилося два вали - верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, - Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнi┐ укрiплень, штурмуючи ┐х пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерi┐, здобуття тако┐ мiцно┐ твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе. Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись сво┐м творiнням, чванливо казав: - Скiльки б не зiбралося то┐ поганi, а на мо┐й Уманi поламають зуби... Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку! Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспоко┐тись i з кожним днем виявляв у сво┐х заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi. Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх сво┐х знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це - вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону. У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для ║вре┐в та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями - одно слово, створити живий мiст до води... Та на це потрiбний був час, а подi┐ не чекали... Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух. I шляхта, i ║вре┐ боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, - тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту - купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села... Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi... та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'┐ Младановича, i державним iнтересам... Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головно┐ брами мiста пiд'┐хала буда з якимись циганами. Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу? Старий циган, очевидячки, глава цi║┐ сiм'┐, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив: - Ферфал! Не впускають! - Як не впускають? Що ти, Гершку? - скрикнула одна з циганок. - Не впускають... Кажуть - не велено! Нiкого! - за┐каючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. - Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить... то не пускають до мiста, а велять ┐хати пiд Грекiв лiс... на поле... прямо пiд гайдамацькi ножi... - Вус? - вигукнула Рухля. - I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не зна║ш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмика║ всi на свiтi замки? - Знаю i говорив, але бiля воротаря ника║ шляхтич-дозорця... А шл