яхетська пелька, сама вiда║ш, ненаситна... - Ой вей! Що ти дума║ш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! - владно звелiла Рухля. Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму. - Хто там? - озвався сердитий голос. - Та я ж, я... При┐хав до його ясно┐ мосцi губернатора... маю щось важливе переказати... Ой, яке важливе! - Та хто "я"? - уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар. - Ребе Гершко... орендар ┐хньо┐ милостi... потрiбний чоловiк... це я тiльки що розмовляв iз паном. - Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу... до рябого дiдька в болото... Там у таборi ║ осавул - через нього й перекажеш сво┐ брехнi... - Пане добродз║ю!.. Я вiддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували гайдамаки... менi тiльки... побачитись хоч з дозорцею... - Скiльки за це даси? - Дукат... - Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана... Геть од брами! - Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче? - Десять дукатiв, i нi шеляга менше! - I. воротар почав щiльнiше причиняти сво║ вiконечко. - На бога! - заблагав Гершко. - Вiзьми, пане, останн║, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив: - Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель... без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде... - Вей мiр! - заволав Гершко. - Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться... - Ха-ха-ха! - зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха. - Ну?! - буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. - Клади за право розмови. Гершко мовчки поклав десять дукатiв. - Чого ж ти хочеш? - спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець. - Хочу, щоб мене впустили до мiста. - Не можна, - сухо вiдрубав дозорця. - Вас тут i так напхалося через край... - Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? - вкрадливо заговорив Гершко. - Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш... або теляги - не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла... щоб горiли, як сонце... щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана... щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана... Ой, iх бiн а┐д, - якщо пан так прибереться... - Не мели язиком, шельмо, - обiрвав його шляхтич, - час дорогий. Скiльки даси? Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну... Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя ║врея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати: - Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки... Нас тiльки тро║... я, сестра й дочка... Наймичку можна вiдправити в табiр... Ми люди вбогi... нещаснi... - Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... нема║ часу, - пiдвищив голос шляхтич. - Скiльки ж, ясновельможний? - тремтячим голосом бурмотiв Гершко. - Ти сам зна║ш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися... То ось тобi останн║ слово... за кожен рот по десять таких купок... а всього, крiм цi║┐, поклади тридцять... - Ой! - скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. - Тридцять дукатiв? - перепитав вiн. - Тридцять купок, - гаркнув шляхтич, - по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам! Бачачи, що шляхтич не жарту║, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав ┐┐ перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi... На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима. - Впустити цього жида з балабустою i дочкою... тiльки трьох, дивись... - А ┐х на возi тро║, та вiн четвертий, - мовив воротар. - Тiльки трьох, кажуть тобi! - гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi. Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi: - Дай десять дукатiв i бери четверту! - На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? - люто вiдповiв Гершко. - Так-то воно так, - спроквола сказав воротар, - тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою... а я пiду до губернатора... адже йому теж доповiсти треба... - Бери вже! Грабуй до нитки! - вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. - Тiльки вiдчиняй швидше браму... Коли нашi подорожнi в'┐хали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'┐хала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку: - Поганяйте он до тi║┐ крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина... довготелесого такого... що в нас був... i до нього завертайте... а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешка║ за цi║ю пишною синагогою. Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi яко┐ мiстилися крамницi, а на горiшньому - магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок. Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть... Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдно┐ раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на сво┐ пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика. - Мир тобi, сину Iзра┐лiв! - лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. - Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдару║ тебе благостинею свого милосердя! Гершко пiймав цадика за полу довго┐ одежi й поцiлував ┐┐. - Прости, святий рабi, - нiяковiючи, заговорив Гершко, - що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича... Як тiльки я не карав ┐┐... замалим не вбив власною рукою... вивiз од проклятих го┐в... щоб разом iз сестрою врятувати ┐┐ душу... Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi... Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася.... та я ┐┐ бачу наскрiзь... ┐┐ можна зламати, але не зiгнути... - Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати ┐┐ серце? Шлюб ║ союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого кгови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдно┐ дитини! - Але, святий рабi, - збентежений словами цадика, мовив Гершко, - коли б серце мо║┐ дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi... так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв... Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю... виходить, i тут - всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi... - А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою... Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це ║ насильство... А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями... - Але хiба до го┐в i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати ┐х? - Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон... Господь ║ суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!.. - Кожне слово тво║, святий рабi, окуте золотом мудростi! - глибоко зiтхнув Гершко. - Я тому заговорив про го┐в, що маю пiдозру... навiть язик нiмi║... маю пiдозру, що дочка моя проклята... одвернула обличчя сво║ вiд iстинно┐ вiри наших батькiв... i спокусилася... вiрою... схизматського бидла... я хотiв убити ┐┐... i вб'ю, якщо... - А ти зна║ш заповiдь божу - "не убий"? Як же ти насмiлю║шся повстати проти велiння кгови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця сво║┐ дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це насильство? У день нашо┐ смертi... за годину до суду грiзного!.. Скорися i зм'якши серце сво║┐ дочки... дай волю ┐й... I подумай про свою душу... Ходiм! Я поспiшаю в синагогу... Там зiбрались i на молитву, i на раду гнанi сини Iзра┐лю... осудженi на кару за грiхи батькiв сво┐х... Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшно┐ розплати, але, в'┐хавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю сво┐й злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття... Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги. У синагозi було повнiсiнько люду; усi ║вре┐ сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали... Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк... Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу... Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса... - Благословен бог в Iзра┐лi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од ║гипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях... Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! - зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над сво┐ми одновiрцями. - Боже, порятуй нас! - пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву. - Не плачте й не стогнiть, дiти мо┐! - ласкавим голосом заговорив рабi. - Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi. - Говори, говори, наш напутнику! - почулися голоси. - Тво┐ слова для нас наче манна в пустелi. - Що нового трапилось i чого нам треба чекати? - спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх. З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом: - Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь... Хiба тво║ вухо, великий учителю, не чу║ плачу, що долiта║ сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено ┐┐ частоколом та бiйницями? А тепер нас - геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, - ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами сво┐ми серця гонителiв наших! Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла ┐й стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi ║вре┐. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить ┐┐ з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок - божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток... Цадик мовчав, похнюпивши голову. - Iще ось про що тебе, святий рабi, ми блага║мо, - провадив далi рудий. - кдине вiйсько, котре може захистити нас, - це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв... Це бидло тиня║ться по шинках i сп'яну дещо вибовку║... "Як, - кажуть, - ми пiдемо бити сво┐х братiв? Хiба вони не однi║┐ кровi, не однi║┐ з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, - кажуть, - що губернатор нас тепер шану║, - тому й шану║, що бiда загрожу║, а мине бiда, то й панська ласка мине... Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну... I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки - куди очi ведуть... Але, мало того, губернатор знову залиша║ довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!.. Почувши iм'я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його колись чула... Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати... i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав ┐┐ з Петром! - думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. - Ще тодi вiн говорив з людьми про ┐хн║ страшне горе й про ║диний спосiб порятунку - повстати всiм на катiв... Так, так - це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще поцiлував Прiсю..." Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi, боячись, щоб не виявили ┐┐ присутностi, а втекти не можна було... Миттю перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився в коханнi... Всi цi спогади наринули на не┐ гарячою, нестримною хвилею й вiдразу затопили все iнше... - Дiти мо┐ любi, - тихим голосом заговорив нарештi цадик, - злощаснi нащадки Iзра┐лю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину себе, у сво┐ серця, у сво┐ пота║мнi думки. Чому ви дума║те, що вас повиннi захищати iншi, а не ви самi себе? Огляньтеся довкола: пограбованi, приниженi, затурканi хлопи вважають цю землю сво║ю й за не┐ несуть сво┐ голови... Поляки вважають це мiсто за сво║ й ладнi захищати його до останньо┐ краплини кровi... А що ж ми? Шука║мо в ньому лиш свого порятунку! Хiба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайвi роти! А кожному своя шкура дорога! З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi. - От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, - провадив цадик, збуджуючись дедалi бiльше, - i просите мого клопотання... Але що ви можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська? Нiчого! А тому й ваше прохання, i мо║ слово не матимуть ваги... Коли б ви ось що сказали: вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмi║мо володiти збро║ю, i ми ладнi за вас та за сво┐х вiддати життя... а нас, здатних до оборони, набереться не двi тисячi, а десять... О, тодi б не сказав нi губернатор, нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми - тягар... Тодi б нiхто не посмiв докоряти нам шматком хлiба... Ви жадали, дiти мо┐, од мене поради - i ось моя ║дина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в лави захисникiв, пiдпережiться мечами... тодi й вас вважатимуть за друзiв, тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, - ними нашi предки не врятували крусалим! Просiть у кгови бадьоростi духу та вiдваги... Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмi║те орудувати збро║ю, але це наука не мудра... а iзра┐льтяни обдарованi розумом... Усе покиньте й учiться... поки ║ час... У вашiй стiйкостi та збро┐ - ║диний ваш порятунок! - пiдвищив голос цадик. - Згадайте братiв Маккаве┐в i, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озбро┐тесь, то за цими мiцними мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!.. Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, - навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на сво┐х чоловiкiв, братiв, синiв... - Усi станемо, усi - i старi, й молодi! - закричали ║вре┐. - Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас! У синагозi знявся неймовiрний гамiр. Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом: - Благаю для вас, дiти мо┐, благословення бога Iзра┐лю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком. Iз синагоги юрба посунула на майдан. п┐ хвилi у сво║му поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла ┐┐ на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, ┐┐ кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила ┐┐ i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши сво┐м рятiвникам, що, як виявилось, були теж ║вре┐-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо. На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православно┐ церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах - кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном. - Що це буде? - спитала Сара сво┐х випадкових знайомих. - Зараз присягатиме Гонта, - люб'язно вiдповiв молодий ║врей, купецький син, зрадiвши, що ║ нагода заговорити до тако┐ красунi. - Головний начальник он тi║┐ команди... сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря... Дiдич, наш князь, дуже любить його i шану║, хоча вiн з хлопiв... Виклопотав йому шляхетство й подарував два села... Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втрет║ буде... - Чому ж це? - Губернатор не зовсiм довiря║ Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти... То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його урочистою клятвою... - Ага! - зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший... Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво..." У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя - з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православно┐ церкви теж iшли процесi┐, прямуючи до брами губернаторського замку. Нарештi брама розчинилася, i з не┐ вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту. Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед анало║м з кипарисовим хрестом у руцi. Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з ║двабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами. - Ото сам Гонта! - загомонiли навколо. - Молодець! Орел, не козак! - чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами. - Товаришi-козаки! - звернувся Гонта до сво║┐ команди. - Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячу║мо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми ма║мо бога в серцi сво║му й не поклоня║мось Iудi Iскарiотовi... Настають тепер важкi часи... Запорожцi баламутять... Народ повста║, а в помстi сво┐й вiн нестримний - платить тi║ю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу! Козаки захвилювалися - скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив: - Во iм'я господа сил i свято┐ тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього ║вангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу! З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у не┐ не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань... I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас...", - щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула: - Це вiн! - Хто вiн? - здивовано спитав дiвчину молодий ║врей.. - Панна хiба зна║ Гонту?.. Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла: - Я не про Гонту... а про шляхтича... пригадала, що вiн був у нашому селi. кврей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на ║вангелi║, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями. Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук. "Нi, тако┐ присяги зламати не можна! - зринали в ┐┐ головi бентежнi думки. - Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову... Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить... Як вiн обiймав цього ка┐на... як говорив, що поклада║ться на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили дво║душцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидно┐ зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодно┐ близько┐, знайомо┐ людини... А може, шепнути якому-небудь козаковi - адже видно, що вони неохоче присягають... I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися... якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть... або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб ┐хнiй ватажок не довiряв дво║душцевi... Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспоко┐лась, але водночас дуже сумнiвалася, що ┐й пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж ┐й дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам ║врейки? Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до сво┐х монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора: - Яко┐ ще присяги зажада║ вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за не┐ життя, до останньо┐ краплини кровi... В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць ма║ сумнiв? - Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, - розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. - Вiрю, як собi... i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника! - Спасибi! - знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта. - Та й вас усiх чека║ по втихомиреннi краю щедра нагорода! - гукнув до козакiв Младанович. - Спасибi! - загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до ┐┐ тiтки й заспоко┐ли стару. Пiсля Гонтино┐ присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспоко┐лись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а ║вре┐ i навiть ║врейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували ┐┐ ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з'┐халися до Уманi, взялися вчити ║вре┐в. яких на во║ннi екзерцицi┐ з'явилося понад три тисячi... Вiд раннього ранку до пiзньо┐ ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли - то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн... Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку! На другий же день по при┐здi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному его┐стичному прагненнi врятувати сво║ життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутн║... Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi гайдамакiв дати знати про себе Петровi, - адже коли вони ввiрвуться до мiста, то i ┐й, либонь, не уникнути смертi... Чи, може, одягнутись у просте мiщанське вбрання, - купити його, звiсно, неважко, - або дiстати в кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо ║вре┐ дiзнаються про хрест, то вб'ють ┐┐ ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й нiчого не могла придумати... Утекти з Уманi?! Якось Хнепомiтно змiшатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй зупинилася. Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи нема║ поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку... Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися ┐й ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро... вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце ┐┐ тремтiло й завмирало вiд болю... Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i ┐й жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами... Цi║┐ ночi дiвчина зважилася вирватись iз сво║┐ клiтки: взявши трохи харчiв, приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася на вулицi. пй в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода; Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi. Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибоко┐ тишi... Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти сво┐х братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, прича┐вшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один - м'якого баритонального тембру, другий - верескливий, наче пiвнячий, а третiй - хрипкий бас... Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, - на ранок пiдготуватися в похiд. - Щоб Гонта зрадив Укра┐ну i продав вiру за ма║ток - не повiрю! - пiвнем викрикував фальцет. - А присяга? - хрипiв бас. - Що "присяга"? - гаряче озвався третiй голос, баритон. - Яка цiна ┐й, коли вона да║ться не з добро┐ волi... i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас! - Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест... - заперечив хрипун. - Цiлував... а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що при║дна║ться до повстанцiв, що пiде проти панiв? - Ха-ха! - засмiявся фальцет. - Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв... та й Младанович присiв би! - Авжеж, - весело пiдхопив баритон. - Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi сво║му обов'язку... А обов'язок до вiтчизни сотник вважа║ за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти... А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв... Тепер розмiркуйте, панове, що ║ вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з ┐┐ озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, ║ й буде Укра┐на... I ось цi║┐ замордовано┐ панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв... А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло... То за це бидло ми й понесемо сво┐ голови, на тому й хреста цiлували. - От так пан осавул! Оце добре... Чорт його батька зна║, як добре! - по-пiвнячому крикнув фальцет. - Якщо i в пана сотника такий розум... - То я йому в ноги чолом... - крекнув вдоволений бас. - Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чека║... тут штука! - Штука?! - знову вереснув фальцет. - А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть... Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй... а тут - оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту... - А хто ж це придумав? - спитав бас. - Звiсно, Гонта... Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би. - Ой, то це недарма! - зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель. - Тю на твою голову! - прохрипiв бас. - Ще хтось пiдслуха║... - Та, мабуть, уже й пiдслухав, - з тривогою мовив баритон. - Я наче якийсь крик чув. Он з того боку. - То давайте обшука║мо все навколо! - пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежно┐ стiни вежi. Нi жива, нi мертва прича┐лась Сара за палями, якi стояли в кутку. - Зда║ться, нема║ нiкого... - промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном. - Анi бiса! - пiдтримав його фальцет, власником -якого виявився огрядний, приземкуватий лицар. - Пошукаймо ще, - прохрипiв бас. - Атож, такого язика залишати на сво┐ голови небезпечно! - погодився й баритон. - Ану лишень розкида║мо цi палi, чи не там заховався сатана? Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" - майнула в ┐┐ головi остання думка й згасла... Але фальцет зненацька вигукнув: - Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! - i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. - Переймай його! Не роздумуючи, усi тро║ кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому ┐┐ не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу нема║ нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди. Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась. Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач... Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту. - Чого це на майданi такий тиск? - спитала Сара у яко┐сь ║врейки. - Чого? - перепитала та. - Ой мамеле! Хiба не зна║ш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та рада поможе? - Невже нема║ рятунку? - прошепотiла дiвчина. - Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! - схопилася вона руками за голову. - Туди, через головну браму до табору... а звiдти... куди? Ох, не знаю!.. Та однаково... на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!.. А на майдан уже ви┐жджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять ┐х з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замково┐ брами ви┐хав на сiрому жеребцi губернатор, позаду - Гонта з Шафранським, а за ними - кавалькада виряджено┐ й озбро║но┐ до зубiв шляхти. - Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'┐халася пiд захист нашо┐ неприступно┐ фортецi! - урочисто звернувся до натовпу губернатор. - Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашо┐ випробувано┐ в боях i вiддано┐ надвiрно┐ дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами ║ до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодо┐ мiлiцi┐ - нових Маккаве┐в, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй справi, - набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного пiдемо на ворога... То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озбро║них лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi - пiд картеч наших гармат, пiд ро┐ куль, пiд посвист ядер i бомб... Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутн║ вiйсько велико┐ iмператрицi росiйсько┐, з котрою, за певними вiстями, Рiч Посполита вже уклала союз... З'║днавшись, орли - двоголовий i одноголовий - вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки вiд них, але й вiд ┐хнiх жiнок та дiтей!.. Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, - не то радiсний, не то загрозливий, - i одразу ж ущух. - Ми отримали вiстi, нiбито згра┐ бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозько┐ наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть тако┐ нечувано┐ дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил ┐┐, як мiлiцi┐, так i шановного лицарства, - я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського! У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки. - Шановному ж довудцовi надвiрно┐ дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши ┐м вiдсiч, вiдступить до Уманi й при║дна║ться до ┐┐ оборонцiв! Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка ║диного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, ║ нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'┐зд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, - а дехто вважав - проти сотнi тисяч гайдамакiв, - здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi сво┐ми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою ║днання? Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важко┐ мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" - що незабаром переросли в загальний крик... Младанович зблiд, пишне панство збентежилося... Але Гонта, ви┐хавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою: - Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'┐зду з фортецi... За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспоко┐ти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi - тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати ┐х, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста... Може, ви зата┐ли сумнiв щодо мо║┐ вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом... Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шука║, де глибше, а людина - де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками менi довелося б з тиждень, не бiльше... i за цю коротку втiху к погодився б утратити всi мо┐ ма║тностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на пол