i, ми тiльки спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самiсiньку Умань... Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки: - Правда, правда! Ми тобi вiримо! - А мо┐х козакiв що може схилити до вiроломства? - вiв далi сотник. - Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода - шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав ┐м волю, що ┐хнi сiм'┐ звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую сво┐м козакам, що князь за ┐хню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дару║ ┐м у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу. - Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! - збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка. Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i дво║душнича║, щоб ви┐хати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки... А вона мовчить i не викрива║ зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi... Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть... Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi: - Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили ┐┐ розум. - Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й мо┐м козакам? - на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта. - Вiримо! - одностайно вiдповiла юрба. Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньо┐ межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула: - Не вiрте: вiн зрадник! Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги. Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрно┐ команди, яка вирушала в похiд. XXV Найда iз сво┐м загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно по┐хав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив за┐хати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка. Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинсько┐ пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а ┐м дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн по┐хав швидше... Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний - жодно┐ живо┐ душi не побачили гайдамаки, а по-друге, - у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони. - Тривожиться дух мiй, - сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. - Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi... А от що дзвони мовчать напередоднi свята... то це не гаразд. - Я, отче, вже давно занепоко┐вся, тому й коня пiдганяю, - мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: - Пильнуй! До збро┐! Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже прича┐вся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша. З важким передчуттям пiдiймалися подорожнi на монастирську гору. В одному мiсцi у кущах Найда побачив труп i мовчки показав на нього дияконовi. Той пiд'┐хав до мертвяка, глянув на нього i, повернувшись, шепнув отамановi: - Монастирський служка! - Бiда! - тихо кинув отаман i пришпорив коня. - Невже щось трапилось? - болiсно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем. - На бога, панно!.. Тут небезпечно... - зупинив ┐┐ Найда i поскакав удвох з дияконом до того мiсця, де дорога повертала до свято┐ брами. Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'янi стiни брами були пробитi й обваленi; замiсть каплицi з янголом на шпилi чорнiли обгорiлi стовпи й балки; одна половина ворiт, перекосившись, висiла на стовпi, друга - розтрощена - лежала долi; висячий мiст було зiрвано з ланцюгiв i кинуто в широкий рiв, викопаний довкола муру. Крiзь роззявлену пащеку брами виднiвся уже повитий сутiнками монастирський двiр; але позолоченi банi головного храму ще блищали високо над мурами, вiдбиваючи теплi тони призахiдного сонця. Тепер не залишалося нiякого сумнiву - монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподiвану тривогу або ж через те, що вирiшили зберегти примiщення для католицького кляштора. - Горе! Зруйновано опору нашу! - iз стогоном вигукнув отаман. - Нашу святиню! - з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами. - Назад! - владно крикнув Найда. - Там засiдка! - Нi, пане отамане, там нема║ нiкого, - сумно зауважив отець диякон. - Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодi┐, зруйнувавши i ║дине сполучення з монастирем... Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б. - Правда, - погодився Найда, пильно розглядуючись довкола. Весь загiн уже зiбрався бiля зруйновано┐ брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу. Кiлька гайдамакiв об'┐хали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам'яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору. Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон сво┐м трубним гласом заповзявся потрясати околицi: - Го-го-го-го! - волав вiн. - Озовись, хто живий! Го-го! Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь. Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келi┐... I якщо там не знайдеться жодно┐ живо┐ душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн... Дарина хотiла йти разом iз Найдою, та вiн рiшуче запротестував; отаман не взяв з собою навiть отця диякона, доручивши йому загiн, а сам з двома товаришами, Петром i Охрiмом, по живiй драбинi з козацьких спин вибрався на протилежний бiк рову. Уже стемнiло. На монастирському дворi де-не-де виднiлися якiсь чорнi купи, але розiбрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освiтлюючи собi шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далi. Як тiльки темнi купи потрапили в червоне коло свiтла, виявилось, що це були трупи замордованих ченцiв i сторожi... Iз страшенним болем у серцi дивився Найда на сво┐х товаришiв i братiв по Христу, якi вiд рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Вiн був такий схвильований i вражений, що не мiг рушити з мiсця i, сповнений невимовно┐ скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищi. - Ми ┐м удесятеро вiдплатимо за це, - похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовiльну сльозу. - I за це, i за все iнше... - Так, вiдплатимо... - заскрипiв зубами отаман. - Нехай простить мене всевишнiй... та людське серце не може не жадати помсти за такi злочини. Ну, ходiмо далi! Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно вiдбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхiседека. Нинi цей храм являв собою страшне видовище: дверi та вiкна були виламанi, й крiзь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами кровi, валялися трупи ченцiв; коло закiптюжених стiн дотлiвали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченцiв, котрi сховалися в церквi. З душею, сповненою горя i жаху, зiйшли Найда, Петро й Охрiм по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили порiг i зупинилися посеред церкви, перед ┐хнiми очима постала така жахлива картина, вiд яко┐ козацькi серця здригнулися i завмерли в грудях. Полум'я смолоскипiв освiтило всю церкву, i його кривавий вiдблиск надав цiлiй картинi ще трагiчнiшого вигляду. Скрiзь було видно слiди страхiтливого звiрства й блюзнiрсько┐ наруги над святинею: образи з iконостаса та стiн, потрощенi, валялися на пiдлозi; царськi врата, зiрванi з петель i порубанi шаблями, лежали тут же; покрови з вiвтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник - певно, його забрали нечестивi бузувiри, якi так по-блюзнiрському глумилися над господнiм домом. I на цю страшну ру┐ну широко дивилися мертвi очi отця клпiдифора, прибитого до стiни величезними цвяхами. З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. пхнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрiзь - i у вiвтарi, i в церквi - валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других - повiдрубуванi руки й ноги, у третiх - роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi - скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками. Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся. Якусь мить усi тро║ стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення. Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв. - Ходiмо звiдси... нема║ сили... - глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман. Козаки похилили голови й мовчки вийшли. Сполоханi ┐хнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон... Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам'яних поко┐в владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дико┐ злоби. Найда з сво┐ми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони. У спустошенi поко┐ з моторошним стогоном вривався вiтер. Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: ║диний свiточ вiри, ║диний маяк, що сяяв нещасному кра║вi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними сво┐й святинi до останнього подиху. - Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi ║дино┐ душi?! - скрикнув отаман. - Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому... - Певно, так, батьку, - погодився Петро. - Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях? Козаки вийшли з поко┐в владики й повернули до довго┐ низько┐ будiвлi, де були келi┐ ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви - ┐хнi задубiлi трупи лежали ниць бiля анало┐в. Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту. Найда з товаришами, обдивившись келi┐, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн. - Хтось стогне! - скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись. - Стогне, стогне! - пiдхопили козаки. - Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенсько┐ будови. На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, - кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув: - Живий, живий! Потому вiн уважно оглянув оану на головi: - Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити... Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi! Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши кире┐. Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду. Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужн║ обличчя, мало того - воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання. "Авжеж, це той запорожець, який часто на┐жджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашо┐ неньки Укра┐ни й месником за ┐┐ рани!" - Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзна║те мене? - спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця. Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник: - Аякже, аякже... пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ! - Раб смиренний його свято┐ волi, - вiдповiв отаман. - Найда? - ледве чутно перепитав запорожець. - Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда. - Отже, господь явив менi свою ласку... - спроквола заговорив поранений. - I врятував мене... хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... i послав любого й рiдного мо║му серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу. - Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi. - Я й сам так думаю, - згодився запорожець. - Мене ще й дрючком не доб'║ш... Рани, як на собацi, присохнуть. I я цi║ю рукою ще немало покладу наших ворогiв! - пiдвищив вiн голос. - Тiльки дай менi напитися студено┐ води... А то нiяк не мiг доповзти до колодязя... Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив ┐х горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки. Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав: "Мовби щипа║... та дарма!" - i навiть пiдвiв голову, спершись на руку. - Каторжнi ляхи, - розповiдав старий запорожець, - пробралися в монастир, мов злодi┐... та║мним лазом... i напали зненацька... перебили охорону... Що нако┐ли гаспиди-розбiйники - то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже... - Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали ┐х iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися! - О! - простогнав запорожець. - Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося - втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати ┐х i тебе дочекатися, - чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся... I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi ма║тки й княжi замки - нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, вирина║ тут... Вночi чую тривогу i передсмертнi крики... Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi... А монахи там замкнулися з велебними i║рархами... Я кидаюсь iз сво┐ми хлопцями в самiсiньку гущу... Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло... i земля стала пiдi мною хитатися... Блиснула думка, що кiнець менi приходить... то я до хлопцiв: "Тiкайте, - мовляв, - i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як i чого... тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" - то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський команду║, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там - не слухають: "Брама, - репетують, - зламана!" I всi - до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив... Тiльки де вiн потiм дiвся - не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, мо┐х рятiвникiв... Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його: - Це вiн не зомлiв, а наче б те║... заснув од безсилля... То нехай спочине: це на краще! Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспоко┐вся. - А чи можна його взяти з собою? - пiсля довго┐ мовчанки спитав знахаря отаман. - Навряд... Дороги, либонь, не витрима║... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, по┐сти й попити - ну i прибуло б кровi... Тодi зовсiм iнша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хiба такий не витрима║? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час! - Тодi хай побуде тут, - вирiшив Найда. - Але треба залишити п'ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали ┐й вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв. У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки - це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордовано┐ братi┐ i клали ┐х посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця - вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi кире┐. - А що, батьку, як вам? - спiвчутливо спитав отаман. - Та бачиш, сину, вже сиджу... - посмiхнувся запорожець. - А завтра стоятиму, а пiслязавтра... чого доброго, й ворога битиму. - Тiльки для сього треба те║... набратися сил... а для сил ось це зiлля помiчне... - I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе. - Це ти, сину мiй коханий, справедливо велича║ш мене батьком... - лагiдно заговорив вiн. - Багато що тобi вiдомо... багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав сво║┐ та║мницi в могилу... Але господь не схотiв того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним... - Гаразд, - вiдповiв знахар, - тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити... - Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик поверта║ться в ротi, то чого ж i не потеревенити? - Та воно так, звiсно... як помiркувати... - знахар не доказав i вийшов з келi┐. - Сину мiй! - вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. - Я маю право назвати тебе цим iм'ям i пригорнути, як батько, до сво┐х старечих грудей... - I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд несподiванки здригнувся, поцiлував дiдовi руку й припав до його грудей. - Так, - вiв далi, трохи заспоко┐вшись, запорожець, - я врятував тобi життя... I ти менi заступив мо┐х дiтей, якi загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтрима║ мо┐ сили... I що я доживу до хвилини розплати... Але людина гада║, а бог чинить свою волю... та й часи такi настали - сьогоднi пан, а завтра пропав... I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю. Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати сво║му названому синовi... - Так, так... пам'ятаю... усiх вас... мов живi! - простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. - Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце мо║ скам'янiло-Колись у мене була люба сiм'я... i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки - щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки... та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку... Як я тiшився сво║ю сiм'║ю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться! Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини. Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце. - к тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, - продовжував свою розповiдь старий запорожець. - Кшемуський... так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п'ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив - i накинув на не┐ сво┐м неситим оком... командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка - я був тодi на Сiчi - гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти ┐┐ - вiльнi люди, що чоловiк ┐┐ запорожець i земля, на котрiй сидить, - власна, запорозька, а не панська... У нас на той час гостювало двi родички та брат ┐хнiй, молодий парубок... Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь мо║┐ дружини... Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр... знищити всю сiм'ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв... Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася... поки не заарканили ┐┐... Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили... Та сила була на боцi гаспидiв... Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили... Сердешну ж дiвчинку, зв'язавши, вiдвезли у сво║ чортяче гнiздо... Що там було з бiдолашною - не знаю... Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку... А! - заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. - Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, - хрипким голосом провадив вiн далi. - Усi вони згорiли... i вугiль iз спалено┐ хати змiшався з дорогим попелом... Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати ┐┐ жодним звуком... - Чи зна║ш ти, сину мiй, що то ║ одразу втратити все найдорожче в свiтi, - нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, - i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлю║ голову... Нi, тако┐ муки не пережити, не забути!.. -Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:- Але ║ ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Тако┐ муки нема║ навiть у пеклi!.. Ця мука примушу║ людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним - i поквитатися сповна... - Авжеж, поквитатися, - палко пiдхопив отаман. - I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цi║ю помстою! - I ти теж так дума║ш, сину мiй, любе дитя мо║? - нiби в нестямi вигукнув запорожець i сво┐ми жилавими руками притис Найду до грудей. - Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися! - Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! - почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi. Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам'ятi i тiльки стогнав вiд болю. - Дай води, а то в грудях пече вогнем... - прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши ┐┐, дiд заговорив знову: - Слухай! Я залишився iз сво║ю безутiшною журбою жити на свiтi лише для того, щоб вiдплатити вороговi; але вiдплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подiбна до мо║┐. Багато я думав про це... ночi не спав... а помста не давалася менi в руки. Не раз я цiлими ночами блукав навколо замку... Прокрадався всередину, до само┐ спочивальнi губернатора... але зупинявся: нi пiдпал, нi вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволiв, мало з глузду не зсунувся... Тодi на якийсь час я покинув цього диявола, хотiв виждати й придумати щось сатанинське... А щоб хоч трохи розвiяти свою тугу, пристав до гайдамакiв, вирiшивши зiбрати якнайбiльше грошей, аби було чим справити поминки по мо┐й замордованiй сiм'┐... Ми грабували панiв, палили ┐хнi ма║тки, вiшали економiв, орендарiв... I я при кожнiй нагодi кричав ┐м: "Ось так ви мо┐х дiтей рiзали, то й вам те саме!" Старий запорожець перевiв дух, витер рукою пiт з лоба i, загадково осмiхнувшись, розповiдав далi: - Грабували ми, рiзали, та й нам не раз давали перцю... Власне, й не нам, - ми завжди встигали щасливо вискочити з бiди, - а от замiсть нас перепадало зовсiм безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й рiзати кого попало. Якось ми пробиралися лiсами по Волинi, дивимось - на узлiссi горить з чотирьох бокiв, видно, пiдпалений, виселок i панський двiр... Думаю собi, чи не наш брат похазяйнував? Хотiв уже був про┐хати мимо, але наче хтось на вухо шепнув менi: "Заверни!" Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був на┐зд - тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм'ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й укра┐нського шляхтича. Рушили ми мерщiй до двору... думка була - застукати гайдамакiв панських зненацька, та ┐х уже й слiд пропав: знедолили укра┐нського шляхтича, та й - гайда! Повернули ми назад, коли чую - в огнi крик. Я туди - полум'я вже охопило стелю... жар сиплеться... задушливий дим хмарою стелеться... Пробiгаю один покiй - нiкого; чую - у сусiдньому поко┐ затрiщало... Стеля обвалилася... а крик чути... не то крик, не то стогiн уже. Я лiворуч - в iнший покiй. Дивлюсь - а тут, на щастя, стеля в одному мiсцi трiснула, й полум'я крiзь щiлину так i шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу - бiля мо┐х нiг лежить убита панi, голова розрубана, а коло не┐ дитя, рокiв трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум'я... Насилу вискочив! I чуприну трохи обсмалив, i жупан затлiвся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою... а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою... - То це ви мене врятували? - скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька. - Атож, тебе, мiй сину! - запорожець мiцно притис до сво┐х грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. - Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе мо║ горе немов покрилося цi║ю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося - нi кола, нi двора, нi родини, сирота кругом, тiльки й зосталося роду, що Сiч-мати, - от я i вирiшив одвезти тебе туди, довiрити матерi сво║ ║дине й кохане дитя. Там, на зимiвнику у дiда Свердла, я й улаштував тебе, а братчикiв попросив доглянути, до розуму довести й звитязi лицарськiй навчити. - Пам'ятаю, пам'ятаю, - жваво заговорив Найда. - I пасiку, i дiда... Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв Укра┐ни, говорив, що козак для того й народжу║ться на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру... - Еге ж... Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв. - Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю. - При┐жджав, при┐жджав, мiй любий, - розчулено мовив запорожець. - I тi хвилини були найщасливiшi в мо║му життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому - ще зарано було... А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу - я подумав: "Ну, нинi вiдпуска║ш раба твого, господи, з миром", - ║ в мене кому передати свою помсту, сво┐ надi┐... ║ й грошi для цього. - I присягаюся святим небом, - палко вигукнув отаман, - що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi! Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо. - Я вiрив i вiрю, що син... - тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. - Та коли, - почав вiн знову, - ти несподiвано пiшов у ченцi - це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним тво┐м кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть тво┐ думки... I раптом, у розквiтi тво║┐ слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр'ям, - ти щез, зник безслiдно, невiдомо куди! Я шукав тебе скрiзь, розпитував - нiхто нiчого не мiг сказати. Усi вирiшили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в мо║му серцi! Знайти собi сина, знайти собi ║дину втiху за всi муки - i знову його втратити!.. Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi: - Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi... О, з мо┐м горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, - i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, - наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. - Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок сво║┐ душi в той час, коли гине рiдний край!.. Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом: - В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе... Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав... я благав бога... I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край! - Батьку, як ви могли подумати таке? - гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслужено┐ кривди. - Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, - з болем сказав запорожець. - А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його... - старий замовк i впився очима в .Найдине обличчя. - Але ж ви самi казали, що батько мiй був укра┐нський шляхтич. Та коли б вiн був ║врей, турок, поляк - присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве Укра┐ни з мого серця! - Так, так! - скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. - Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя! Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до сво┐х грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей... - На тебе надiюсь, у тебе вiрю, - через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. - Пересели в себе мою душу, врятуй Укра┐ну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька... - Присягаюсь, - урочисто промовив отаман. - Вiрю, вiрю... - прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв'я. Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились... Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв: - Нi, нi, сину, мо║┐ залiзно┐ натури радiсть не вб'║. У цей час почулися чи┐сь кроки... До келi┐ ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд'┐зду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi. - Поставили й хреста, - додав вiн, - не встигли тiльки високо┐ могили насипати. - Насиплють ┐м могилу думи й пiснi нашi, - похмуро вiдказав отаман. - I тi║┐ могили вже нiхто не зруйну║. До ранку ще далеко? - Вже свiта║. Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi. - Свiта║? - пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. - Чу║ш, свiта║... поспiшай же... ти ще встигнеш, не гай же й хвилини... Пам'ятай присягу!.. - Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку... Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!.. На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду та║мний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька! - Так, так, ти помстишся! - гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. - Ти - син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв та┐вся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене... дай обняти тебе ще раз! Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до сво┐х грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив: - Мiй син, мiй! Укра┐нець серцем i душею i страшний месник ляхам! - Укра┐нець серцем i душею i страшний месник ляхам! - повторив за ним i Найда. З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу. - Дякую тобi, господи! - прошептав вiн, зводячи очi до неба. - Ти вже тут, на землi, заспоко┐в мо║ розтерзане серце... Iди ж, сину... iди, але бережи себе: в тобi ║диному мо║ життя, моя радiсть... - Бережiть себе, батьку! - тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук. Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на не┐ руки, ледве чутно мовив: - То нехай же благословить тебе бог! - i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi. Ще сонце не сходило, як Найда iз сво┐м загоном ви┐хав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшано┐ та Лисянки. Усi ┐хали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цi║┐ спiльно┐ причини похмурого настрою, у багатьох було це й сво║ особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливо┐ розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов'язку, скрiпленого присягою, даною отаманом сво║му рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим - невiдоме майбутн║ будило в ┐┐ душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорно┐ iмли. Та й у кожного напередоднi кривавих бо┐в зринали з пота║мних глибин душi зворушливi спогади. Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд'┐хала до Найди й тихо спитала його: - Об чiм, коханий, так задумався? - Га?! - здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. - Це ти, моя люба, моя зоре? - Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, - мовила дiвчина. - Ти ось зажурився, друже мiй, i в мо║ серце теж запала печаль... Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано... там тепер нi менi, нi пораненим нема║ притулку; у Ки┐в, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог... - Щастя мо║, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! - прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп'янiлий вiд захоплення. - Так, - тихо, але твердо вела панна, - без тебе менi не жити. Але як пiд час цi║┐ бурi... не сховатися вiд не┐, нi, навпаки - як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд! - Боронь боже! - вигукнув отаман. - Це неможливо. Тривога за тебе, за тво║ життя зв'язала б менi крила. - Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з мо┐м жаданим якогось лиха! - Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу... - Про що ж ти думав? - Не про небезпеку, нi, - посмiхнувся Найда. - Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця... почув од нього несподiванi речi... Виявля║ться, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм'ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там ║ потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнько┐ спочивальнi губернатора... Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимага║ великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре. - О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, - задумливо сказала Дарина. - Я спершу було навiть зрадiла, що монастир... нi, не тому, що вiн зруйнований, - схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, - тi страхiття i кривавi злочини... ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стиска║ться... Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з тво┐м. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник. - Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, - заспоко┐в дiвчину отаман. - Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, - загадково промовила Дарина. У цей час до Найди пiд'┐хав диякон i перебив розмову: - А що, батьку отамане, либонь, по┐демо швидше? Конi вiдпочили! - Гаразд, - погодився Найда й махнув рукою: Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер. Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вируша║ на Умань. Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiва