нського монастиря i при║днався до нижнього загону. - Де Найда? - кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора. - Онде! - тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю. - Мертвий? Ой орле мiй! - захлинувся слiзьми старий. - Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати? Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова. - Ти зна║ш, кого ти стратив? Зна║ш? - Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк ┐┐ до нещасно┐ жертви. - Зна║ш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це - ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала. - Приведiть ┐┐ до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiша║ться смертю рiдно┐ дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я - Свирид Таран... Пам'ята║ш - молодий, ставний, щасливий... а тепер сивий дiд... Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося ┐┐!.. Запорожець пiдiйшов до прив'язано┐ Дарини й нахилився. - Вона ще жива, тiльки непритомна... Розв'яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде ┐┐ життя? Сама мука.. Нi, ┐й лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрiтися там... Боже, прости i мене, i ┐┐! - вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив. Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши на мотузцi. - Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! - знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiло┐ панi. - Ви, ка┐ни, може, не вiрите мо┐м словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях... - I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан. - Мiй син! Стась!.. - вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю. - Дорiжте ┐┐, коли ще жива, - звелiв запорожець. - А його прив'яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здиха║ з голоду... А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги... Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки! Головна брама була вже вiдчинена, через не┐ увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав... Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шалено┐ гонитви гайдамаки вiд'┐хали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати ┐хнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востанн║ глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдно┐ землi, навiки склепив сво┐ орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали сво║му батьковi високу могилу... Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн пекельнi тортури й мужньо зустрiв смерть. Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти. Пам'ять про страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; заго┐лися рани в серцях людей... Та не заго┐лася рана у серцi Прiсi... Хоч як благали ┐┐ Сара й Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про гетьмана Максима...