мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i почала набирати пилок у сво┐ кошики. Жаль, що ┐х тiльки дво║ у не┐, а мав шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову. Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i, зата┐вши подих, почав ┐┐ засипати. Купку землi над ямою вiн опорядкував точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех. Страх охопив з пiг до голови, ┐жаком заворушився у чубi. Магазанак скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i полегшено зiтхнув: то побiля крайньо┐ нори вовтузилася з дитям борсучиха. Щой┐ю витягнувши з пiдземелля бiлястого нащадка, вона дбайливо поклала його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору. I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук iз темряви виносить на сонце сво║ дитя, а ти i себе, i сво║ чадо вштовхнув у темряву. Тьху, найшов годину на покаяття... Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до сво║┐ оселi, що глухла вiд весняних шумiв. Коли крутнув закрутку хвiртки, з тольцево┐ клунi виглянув Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовтi вi┐, як i завжди, трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкувато┐ синьки. Побачивши батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи. - Куди це ви, татуню, так зарання повiялися? - Служба, Стьопочко, служба: державний лiс стережу. Державний! - ще згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з обличчя рештки сну. - Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га? - Усе будеш знати - швидко постарi║ш, а тобi ще женитися треба, - вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi: вже й воно, недомiрок, вахлак, пантру║ за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань клiпати очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: "Нiч минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви i зодягнемось у зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день. Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю. - А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували. - Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться у тво┐й головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його. - Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо не дуже угнiвив вас. Хiба я нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу. Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню. - Чого ви все злу║те, коли заговориш про копiйку? - знову прокинулась пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, хова║ в лiсах грошву. - Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий? - З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, - не полiз Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька. - Е, та на тво║му язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав! - засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти гада║ш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком? Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках: - Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю, другу - вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в зуби якусь паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому? Магазаник повчально вiдповiв сину: - Сергiй Радонезький ще немовлям вiдмовився в пiснi днi смоктати материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi хочеш тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто не дорожить копiйкою, сам гроша не варт, так що менше помишляй про мо┐ грошi. - Про що ж лиша║ться думати Стьопочцi? - Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про iнший прожиток - про службу в мiстi, про якесь видвиженi║, бо тепер епоха! - Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до яко┐сь кумерцi┐. Я й сам не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком. - I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з тебе щось виклепа║ться. А зерно iз скитка все одно ма║мо вивезти... Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський, що найменував себе Орлом, переховувалась тут i його дружипа Марiя. А потiм цi "орли", як сови, дременули до папсько┐ Польщi, щоб уже не обрiзом, а отруйним словом стрiляти в молоду державу. Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зiрвала покриття iз скитка, обваленi стiни його несподiвано зсередини поросли горобиною. Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени червонiли гронами ягiд. Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки в тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже иiд скитком був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi, То для чого йому копати в лiсах яму, коли можна i в льоху заховати зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та зрубах? Рiвно сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть оптом продати це зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику, по пiвпудика збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба хапати ┐х, бо бiльше такого року вже не буде. Може, пiсля нього по┐хати собi на Кавказ чи в Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi та добрi, доживати вiку бiля синього, моря? Правда, там не буде тако┐ розкошi, як в оцих лiсах, зате матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось i вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили до державно┐ варти. Може, хтось iз друзiв Човняра приб'║ться до нього купувати, хлiб, а забере життя? Доля не говорить людинi про сво┐ дороги. Чогось вiн зараз полохливим став. Чи це вже старiсть всiда║ться на плечi, чи голод тривожить великим та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi, таки треба збути хлiб оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться в людськiй веремi┐, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i крiзь лiси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка. "Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе письмо. А може, ще раз сходити до не┐. Зрештою, повинен же голод якщо не зломити, то надломити жiнку, надломити ┐┐ честь. Зчавить голод тiло, то й нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзна║шся, чого вона варта i чи все купу║ться-прода║ться. З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню свiжу пампушку, зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за сво║ю любов'ю чи, може, за ганьбою. - Куди ви, тату? - зупинив його Стьопочка. I тепер в його поглядi прокльовувалась пiдозра. - У присiлок маю пiти. - А хто ж два печива хлiба продасть? - Продавай, Стьопочко, ти, а грошi собi на гульки забереш, - розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю. - Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей. - Усi. - От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися млинки вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман. I радiсно ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку. "Навiть посмiхнутись по-розумному не вмi║". Магазаник сумно подивився на сво║ пронозувате, падке на копiйку чадо, похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е пiвголовок. Коли корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на службу треба його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано... Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно: - Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк. Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi. Оце так розтривожив нежданий погляд Оксани. У не┐ вiн хоче знайти для себе душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй. У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других кiстках швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той самий! Чого ж вiн i досi страха║ться його, як страха║ться громовицi? Час уже рвати забобонну пуповину. Час! - Гей, хлвпче, подай перевозу! Володимир пiдвiв заважку тепер для його ши┐ голову, потiм повiльно змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi. Вiн мовчки добрався до берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки весло сумовито говорило: хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось. - Мама ж дома? - Дома. - Що вона робить? - Слабу║. - I вiд чого? Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово: - Сiдайте. Човен, зашипiвши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим срiблом котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi: - Ось, ма║ш за перевiз. Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле тiльце хлiба. - Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко! Недалеко вiд берега з луговини пiдвiвся Миколка. Брат покавав йому пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут же, на березi, розломили пампушку, вiдразу з'┐ли ┐┐, а потiм згадали матiр. - Я ┐м щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i знов пiдбитим пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен, закинув вудочку, сподiваючись на рибальське щастя. Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнiлi, з вiдкрученими головами соняшники, побачив папiвi┐iдчиненi сiнешнi дверi, блакитнавi, як Оксанинi очi, вiкна, кущ калини бiля них i чогось по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на подвiр'я, а сперся обома руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою i насторожили цибатого лелеку на хатi, що мав принести, та не принiс щастя в оселю. Лелека змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке не знало, що йому робити: чи посiяти дрiбний без грому дощ, чи пошукати заблукало сонце. Небо ма║ сво┐ клопоти, а людина сво┐. От, як i мрiялось, вiн у лiсах дожив до багатства, хай до пота║много, але ж до багатства: до золота, до срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську вiйну. Знову ж таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi сльози, - згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство! Скiльки воно манило, i манить, i слiпить людей. Вище за нього не пiдiймалася тривожна думка срiблолюбця... Але чого ж вiн, багач, наче старець, сто┐ть бiля благеньких, крихких ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й нема любовi, але щось таки ║, що бентежить душу i трохи очища║ ┐┐ од житейсько┐ скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн зна║ одно: не буде таких вiрних Оксан, то здрiбнi║ життя людське, наблизиться до скотського. Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i, тулячи ┐┐ до грудей, наче спросоння, пiшла до хати. Йому стало жаль ┐┐, жаль дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що буде далi - знову ж таки покаже час. - Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього може бути таким щирим. Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд ┐┐ очима синi смуги. От його достатки через тиждень-другий i змиють ┐х. - Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли? - Знову гнiва║шся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогоднi: легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм звутлiла, аж дивитися жалко... Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи так... у гостi. - Хай до вас у гостi лихо з бiдою приходять! - I пiшла до хати, хапаючись руками за дитячу одежу чи за сво║ серце, а на хату опустився лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цi║┐ оселi? Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик у сво┐ лiси. Не судилося йому принести до сво║┐ оселi красу, не судилося. Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки ┐хати до синього моря, до весело┐ музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi торги та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини, вп'║ться сво║ю горiлкою i хмiльним чаром та й засне па ┐┐ персах, з яких, певне, змивалась не одна скороминуща любов. Коли не ма║ш справжньо┐ любовi, то знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усiх жiночих криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля. Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою ма║ перебути нiч, вiн навiть не помiча║ дня, що десь загубив сонце. Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув тривогу ще з Оксаниного подвiр'я, i вона бродила по його тiлi лихим передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував ┐х, знайшов першi пiсля зимово┐ сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi на сво║му скарбi, трохи поправив ┐┐ хворостиною i попрямував до оселi, бо любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати. в в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса, то хоч нею перебуде сво┐ невдачi. Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лiсом. Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi, тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'┐сти. От уже й думай не про Василину, а про Данила. Що йому треба тут? Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв скиток, вибиваючи зi сво║┐, колись мальовано┐ утроби перекошенi деревця горобини. Скорiше треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудiв! Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це злякала його. Одна справа - подаруйати потрiбнiй людинi вiдеркову липiвку меду чи запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його - син║, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт клином на ┐┐ чарах, знайдуться й iншi, а поки що хай передпi║ день i настане вечiр. Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його проглянула горобина, що пробилася з голiв i плечей святого малювання. А непогано придумав: сховати святе зерно в святому мiсцi, продавати ж можна й у грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипанi землею i тинком дверi. I раптом його ноги, все його тiло на мить кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповза║ться в очах: чи це диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн вiн бачить свiжi купини землi? Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старо┐ берези, на очi йому наповза║ потривожена перекопана земля, а вухо чу║, як на iржавих завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж так нагло пограбував його серед бiлого дня? I що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути сво║ добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його зерном, його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомо┐ статтi... А може, там Стьопочка потайки стара║ться, поки батько шука║ любощiв? Нi, в Стьопочки на це не вистарчить смiливостi. Скорiше, скорiше назад од заклятого скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк, сама жадоба веде його далi! От i накликала Оксана сво┐м словом напасть. Знову скрипнули iржавi завiси. Аж серце дiрчавi║ вiд цього скрипу. Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз уся земля йому стала хиткою кладкою, а вiн старцем сто┐ть на нiй перед сво║ю недолею. Не гнiви ┐┐, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там пальцi або запивай свою гризоту казенною горiлкою та бий лихом об землю, бо iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили вiдвернутись од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську вiйну вiн одного разу кинув у пельку сво║му лиху одноокому калитку з червiнцями i дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема... Iти чи не йти?.. А тим часом з пiдземелля пiднiма║ться його лиходiй. Як i думав - це був вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха? Одначе враз усе збунтувалося проти тако┐ ганебно┐ втечi, а кров так шугонула в голову, що аж загудiла вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i - пан чи пропав - хрипить якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом: - Стiй! Стрiляти буду! Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв голову, зустрiвся очима з лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав: - Це ви, дядьку Семене, жарту║те з перепою чи й справдi бабахнете зi сво║┐ гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi. - Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули похороннi дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли вiн отак колись тримав у руках не шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму. Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув на Магазапиiга й весело гукнув у дверi пiдземелля: - Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник збира║ться воювати пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому. "Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi пiдземелля було скарбом, а тепер ста║ судом". I чого вiн не вiдiйшов од свого лиха? Тремтячими руками лiсник спуска║ рушницю, потiм сяк-так закида║ ┐┐ на плече й поволеньки пiдходить до Данила. - Що ви тут робите? - пита║ якомога спокiйнiше. - А ви, дядьку, не зна║те? - аж пiдскакують бiсики в сiроблакитних очах. - Ну й перелякали ж ви мене - серце i досi, як заячий хвiст, б'║ться. - Тодi звиняй. То чого ви тут порпа║тесь? Старовину якусь чи скарби шука║те в скитку? Було тут колись усяко┐ всячини, навiть образ вiд Богдана Хмельницького. Не за ним пантру║те? - Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi? - похиту║ чубом Данило i пегадапо, махнувши руками, як птах, зрива║ з плеча лiсника рушницю. - А це що?! - обурено скрику║ Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого. - Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спiльник? - насмiха║ться Бондаренко. I тiльки тепер лiсник збагнув, що його пiддурив оцей жовтодзюб: у пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема. Нiкогiсiнько! Вiн чу║, як лють пасманисто вибива║ться на щоках, i щосили б'║ Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив кулаком лiсника в груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи шумом кровi й лiсу. Вiд образи, вiд безсило┐ лютi хотiлося заплакати, заголосити. Як же його пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче пiдмiнений. Хоч голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись, охоплю║ ┐┐ обома руками. Та хлопець не б'║ його, а добива║ словом: - Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе чорти у пеклi прогрiвали". - Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з волого┐ землi, де пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники. - Поки що нiчого, але зараз пiд цi║ю цяцькою, - гойднув рушницею, - поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з пiдземелля, що треба забрати. - В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I нащо тобi мо║ безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на мирову. Так i менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше. Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача... Вiн покосував на лiсника: - Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник оглянувся: - Вважай, по-королiвськи, ┐й-богу. - I знову озирнувсь. - Пiдемо до мо║┐ оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованцiв - стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого вчителювання. Воно iде┐ iдеями, а ┐сти щось треба.,То по руках? Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою: - Малувате, дядьку, малувато. За iде┐ бiльше платять. Магазаник здивувався, насупився: - Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш малувато. - I докiрливо глипнув на хлопця: - Але торг ║ торгом. Давай свою долоню. - А ви вiдхопите ┐┐ з плечем - я ж знаю вас, - прода║ зуби Данило i нiчутiньки по журиться. Що воно за людина? Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним пiдснiжники i впiвголоса пробурмотiв: - Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i не морочи бiльше голови. Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв тво║┐ працi! - I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його брiв шарпнулись навсебiч. - Невже ви дума║те, що й совiсть купу║ться-прода║ться? - Так чого ж тодi ти торгу║шся зi мною?! - обурю║ться Магазаник. - Хотiв побачити, який ви в торгу. Може, це i менi згодиться, - насочу║ться ┐ддю кожне слово. - А коли я тобi двадцять тисяч дам? - Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чи┐сь. Отаке-то... I Магазаник збагнув, що вiн нiчим не спокусить цього дивака, який тiльки й статкiв ма║, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема й тепер. Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово: - Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду? - Мабуть, так воно й буде. - А ти подумай - i не дуже старайся, - вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосi лiсника. - Це ж чому? - Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш топити мене, а я впрусь на сво║му: не мо║ просо, не мо┐ й горобцi. Свiдкiв же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тiнь на когось кинути. - Яку тiнь? - i диву║ться, i хмарнi║ Данило. - Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж так у свiтi: над одним гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно iди по землi, бо завалишся. Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола. - Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду - вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю. - Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник. - Пiшли по конi. - Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i поплентався поперед учителя. Бiля стайнi, де чогось непоко┐лись конi, зупинився, втупив очi в учителя: - Iще раз долею сво║┐ дитини питаю: не будеш топити мене? - Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не сво┐ми ногами пiдiйшов лiсник до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в болючостi його, вiд яко┐ спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашнiй день, завтрашн║ слiдство. Пiдозру воно таки буде мати на нього. А як ┐┐ пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в дзвiницi, i в скитку. Ченцi розбрелися по свiту, а старi запаси залишились... Старi запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не ви┐жджа║ од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою... Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок. А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор Прокiп Ступач, вiн постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому напiввiйськовому одязi став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печатi погорди i самонадi┐. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи та, що виросла на перебiльшенi сво║┐ значимостi, чи та, що прикрива║ вiдсутнiсть значимостi?" - Ви Данило Бондаренко?! - пiдвiв припухлi повiки, обраменi темно-фiалковими вiями, що згодилися б i гарячоокiй красунi. Так. Я прокурор вашого району. - Дуже при║мно, - вiдповiв банально i вiдчув, як на вустах iдморзала тривожна посмiшка. Чого б?.. - Прошу за мною! - Але тiльки-по продзвонив дзвопик... - Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами хжлетiлiг на чоло, а вуста скособочило презирство. - Дума║те, шкiльний дзвоник бiльше важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати в пiдлогу скрип новеньких хромових чобiт, на яких пiдстрибували здрiбнiлi хрести вiкон. В учительськiй Ступач кинув на стiл опухлий портфель i, округдюючи характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу гнiвом i ┐ддю вдарив Данила: - Ви за сво┐ми переконаннями анархiст? - Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо хiба ще хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк? - Комунiст?! - чи то здивувався, чи то задихнувся вiд несподiванки Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. - Чим ви доведете це? Чим? Таке питання озлобило Данила. - Невже сво┐ переконання треба доводити свiдками чи довiдками? - Неодмiнно┐ - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок? - Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило. - Що, що?! - здивувався, не зрозумiв Ступач, i в подивi окреслились його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захища║тесь медициною, терапi║ю? - Нi, я захищаюся звичайнiсiнькою людянiстю. Як комунiст, я переконаний, що в кожно┐ порядно┐ людини повинно болiти серце за людей. Ступач знову ┐ддю i непримиреннiстю вдарив Данила: - Це демагогiя на даному етапi? - Це переконання на все життя. - Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна i врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб? - Час. - Який час? - не зрозумiв Ступач. - Нелегкий. - Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з нелегкого часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гнiву: - Чув? Я теж цiкавився фiлософi║ю, думаючи, що це наука гуманiтарна! - Це натяк на мою професiю? - Ступач уже розсiкав його скособоченими очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту. - Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики. - Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумi║те, перед ким сто┐те?! - I Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав: - Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати ┐┐. Ступач задихнувся вiд обурення: - Я сподiвався, хлопчисько, що ви пока║тесь, визна║те сво┐ помилки, що розбазарили хлiб. - А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб. - Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалака║мо в iншому мiсцi, хоча менi й жаль вашо┐ гордо┐ молодостi. Гордих час швидко скручу║ в баранячий рiг! - Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув дверима i подався шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка. I тепер противний холод ударив Данила пiд серце, усiвся на плечi, пригнув ┐х сво║ю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чу║ш? Трохи заспоко┐вшись, вiн знову повернувся до класу, до принишклих дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм пiшов блукати в луги, якi вже на сво┐х долонях тримали зелень i першi кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вi┐, завтра дивитиметься в очi? I знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть, якось допомiг людям. Але ║ й iнша мудрiсть: обережно iти но землi. Таке ходiння i плазуванням може стати... Бiля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою вiзнику i, покосувавши на свiй вiйськовий одяг, швидко пiшов до приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку: - Я? - I кинув сво║ характерне око на дверi. - Будь ласка, будь ласка, Прокопе Iвановичу, - враз заквапилася i почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась професi┐ Ступача, та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала i все нерозгадане чи пота║мне називала вiзантiйщиною. Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши ┐┐ з пантелику, i зник за дверима. - А начадили - хоч шаблю вiшай! - театрально зупинився посеред просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед ним сидiли колишнi червонi козаки - секретар райкому Вiктор Мусульбас i вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак. - Таки начадили, - погодився Мусульбас i поклав люльку бiля чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi. "Наче материки на нiмiй картi", - прикинув собi Ступач, який i недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не може забути його лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi не вилузуюсь зi шкiри? - Сiдайте, розказуйте, коли ║ що розказувати, - трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак. - Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, - знову вдався до народно┐ творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я i в Магазаника, i в скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi вмiли таки господарювати - в ┐хньому пiдземеллi i досi сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати! - Так уже й покарати? - сумнiв i наче невдоволення тiнями пройшли в горiхово-карих очах Мусульбаса. - Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою, наче й вiн був у червоному козацтвi. - Дума║те, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi трет║... - Ви йому трет║, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак. - У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився: - Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете. - Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак. - От вiн i покаже свiй норов, як менi показав! - А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. - Часом не страхали? - Не обiйшлося без цього. - А для чого це вам? - Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi страху зиск. - Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки. Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача: - Ви не догаду║тесь, якi з цього зиску можуть бути втрати? - Менi? - На жаль, нам! Ступач стенув плечима: - Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професi┐ через страх можна добратись i до корiння, i до насiння. - Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали - подумайте, коли не погоджу║тесь з цим, мiняйте скорiше професiю. Ще не пiзно. - Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач... Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк пiдiйшов до нього, чогось просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива? - Посутенiло, - глянув на небо. - I надворi, i в душi, - буркнув Данило. - Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович. - Ступач казав - не рано. - Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс. - Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду! - Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар при┐хали. - Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i в куточках уст вибилась гiрка посмiшка. - Яко┐ честi доскочив... - А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак iде чоловiк по землi i залиша║ за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо серце ма║ш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i добра посмiшка вiд уст перекинулась на його пiдкучерявленi вуса. - Ступачевi вже знадобилось. - Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить душу, але й це треба пережити. - А хто ж тi, що при┐хали зараз? Що вони за люди? - Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава ходила за ними, а тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прiзвище ж секретар ма║ чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi звали його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось така справжня душевнiсть, то все нам буде по силi... В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого бритоголового, що мав журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською вродою комiсара. Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога. - Ви Бондаренко? - без прелюдi┐ запитав секретар, пiдвiвся, ступив до Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв. - Бондаренко. - Славне прiзвище! Iсторi║ю пахне, - пильно вдивля║ться в нього Мусульбас. - Бондарювати ж умi║те чи розгубили батькiвський спадок? - Трохи вмiю. - А коли зробите бочку на огiрки, розсiл буде витiкати чи аi? дг негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак, Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I вiй теж вiдповiв по-селянськи: - Якщо бочку робитиму для добро┐ людини, то розсiл не витече, а для погано┐ - то й огiрки не вдержаться. - Данило Максимович у нас молодець! - втрутився в розмову Максим Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо менi треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительсько┐. - Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав у руках. - Батькова. - I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак. - Не знаю. - Зна║ш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас. - Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на перенiссi упертi зкоршки i зовсiм недоречно згадав улюблену приказку Богдана Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде - як бог дасть". Що буде, а стоятиму на сво║му. - I не ка║шся? - Роздавати добро - не грiх, ховатися з ним - грiх. Сагайдак посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом. - Ступача злякався? - запитав той. - Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не мав, бо, зда║ться, вiн належить до спадко║мцiв князя Iзяслава, який ще в дванадцятому вiцi глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну доскочити велико┐ влади. Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею полiз до голови, з яко┐ тиф громадянсько┐ зняв кучерi. - Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось iстотне пiдмiтив у характерi деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе: вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей. - Спасибi, - ожив Данило. - Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо й вiн не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмi║ш ходити бiля землi? - Наче вмiю. - А ти менi без "наче". Зна║ш хоча б те, що робить ваша школа? - Цей курс науки, зда║ться, вивчив. - А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак. - Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на робiтфак при педiнститутi. - Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А за людську вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас. - Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти. - Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. I думка наша така: пошлемо тебе в сво║ село головою колгоспу. - Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..." - Тебе!.. Злякався? - Та вже ж не зрадiв. - Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки разiв чув цю приказку Данило, але, зда║ться, тiльки тепер вiн збагнув ┐┐ вимiр. Борсаючись у круговертi думок, запитав: - А школа ж як?.. - От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися нового хлiба, - пiдвiв на Данила сум i бiль горiхово-карих очей. - Розумi║ш, хлопче, який тягар кладемо на тво┐ ще незатвердiлi плечi? - Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру i водночас потерпав перед сво┐м завтрашнiм днем. - Серце в тебе добре, хай труднощi не пiдiрвуть його, хай недалекi людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув: - Що тiльки тепер буде i головi, i рукам? - Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас i прихопив на не┐ вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши голову над усiм та думай, як спiва║ться на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер тво║ село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже! - На якiсь фонди можна надiятись? - Нема║ цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас. - Однi гiркоти в. З них, зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити. Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся! - А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись? - Не маю права приплющувати очi, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муля║? - Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув: - I дурiсть не завжди заборониш... Сiй, коли треба сiяти, i рятуй людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в тво║ село. - Поночi? - здивувався Данило. - Що для нас нiч, коли ма║ зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи Сагайдак. - А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди? - Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди - не журба! - Х I щось сво║ згадав Сагайдак. - А от ║ iншi в людини броди блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм, наче Сон, - хмiльний брiд кохання, далi - безмiрно┐ роботи. i турботи, а зрештою - рукi i прощання. Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя, а назад не повертаються... - То й по конях, - обiрвав Сагайдака Мусульбас. I вони при мiсяцi проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не то торбинку, не то кисет i подав Даниловi. - Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою, а не печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай. - Куди ж ви? Може, в мене переночу║те? - Вважай, мина║ться нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак. А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав Данила: - Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба? - Чув. - I що подумав собi? - Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки. - Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На тво║му мiсцi i я зробив би це. То не вiдкладай таке дiло. "I що воно за людина? Пiдсмiю║ться, насмiха║ться чи насправдi хоче якось допомогти?" Сагайдак, певне, зрозумiв, що дума║ Данило, i шепнув йому: - А хочеш, я тобi пособлю. - Це ж як? - оторопiв ще необраний голова. - Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на найбiльший став, де й пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарю║ мiй добрий знайомий, то й пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i орачам. - Збива║ш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас. На це Сагайдак невинно вiдповiв: - Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили. - Королiвську чи циганську? - запитав без огуди... Отак негадаио i розгорнулась нова нелегка сторiнка iiиго життя. I перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув у очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далеко┐ прикордонно┐ застави. Друзi обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.