ишила рукавички? - Еге. Данило засмiявся: - I там вони будуть рости? - Такi, як у вас, не виростуть. - Як тво┐ рученята? - Вiдходять. - Iди до грубки, вона ще тепла. I чого тiльки не вмiють цi ручата, - приклав ┐х до кахлин кольору ранньо┐ весни й пiшов до комiрчини зiбрати щось на вечерю. Тiльки тепер страх охопив дiвчину. Чого вона пiшла до чужо┐ хати? Хiба можна ┐й тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того й ворота кигикають ча┐ним розпачем? Може, не раз вiн мав свято. А як хтось мався пiсля того свята? Вона в сум'яттi одiйшла вiд груби i знову зустрiлась з поглядом матерi. Вiн трохи заспоко┐в дiвчину. А тим часом розпашiлий од радостi Данило вже ввiйшов з тарiлками i здивувався: - Ти чого, Мирославе, стала такою? - Якою? Вiн пошукав слова: - Наче щойно вийшла з поганого сну. I дiвчина призналась: - Менi лячно. - Чого? - Так дiвчата не роблять. - Як? - Щоб самим iти в хату до хдоиця. Вiн пiдiйшов до не┐. - Так ти уяви, що ця хата твоя. - Як же це уявити? - не зна║, чи журитися, чи посмiхнутись. Вигада║ ж таке! - Гаразд, я тобi ┐┐ сьогоднi продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я прийшов до тебе в гостi. Тепер берися за роботу i готуй вечерю гостевi, головi, значить. "Безсовiсний", - так само сказала не голосом, а порухом уст i почула, як потроху стали зникати сумнiви. - Не безсовiсний, а закоханий, - i тихо заспоко┐в ┐┐ тривогу. - Справдi, закоханий. - Коли ж це сталося? - теж не знайшла нiчого розумнiшого спитати. - Тi║┐ ночi, як вiтряк бавився снопом тво┐х кiс, - поклав руки на ┐┐ коси. - Тiльки без рук, - вивинулась, не знаючи, що ┐й робити: радiти чи сумувати... I в цей час хтось легенько постукав у сiнешнi дверi. "Хто б це?" - сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", - дивуючись, вiдповiв Данило й пiшов вiдчиняти. На порозi в широкiй, мов дзвiн, кире┐ тупцював дiд Корнiй, а бiля ворiт стояли заволохаченi памороззю конi. - То ти дома? - Дома. Добрий вечiр вам. Щось, може, трапилось? - Та нiчого такого й не трапилось, - полегшено зiтхнув дiд i простягнув Даниловi обкручену жилами руку. - Вам чогось треба? - А чого менi треба вiд тебе? - диву║ться чи хитру║ старий. - Хiба не можна достукатись до людини без усяко┐ потреби? - Та можиа. Заходьте до хати. - Так снiгу нанесу. Краще по┐ду собi до стайнi, бо конi потомились нiвроку, - захрипiв давньою простудою старий. - I все-таки що у вас? Старий знову зiтхнув, заклiпав вiями, на яких поблискувала паморозь. - I не хотiлось би проти ночi казати чортi-що, але, напевно, й треба. Розумi║ш, поверта║мося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й стрiча║мо на дорозi якесь одоробадо, схоже на зарiзяку - носяра в нього от така, а очi совою свiтять. Попросив цей головорiз, щоб його трохи пiдвезли. Як пiдвезти, то й пiдвезти, бо ж зима. Сiв носань на сани, мов дiдько, почав те-се теревенити, а коли довiдався, звiдки ми, нагло й запитав: - А вашого хваленого голову ще не посадили? - За що ж його мають посадити? - остовпiли ми. - Щоб по був таким розумним, - зареготав той дiдько, - Щоб дивився не тiльки на переднi, а й на заднi колеса. - Ти не з пекла родом? - запитали його та й зiпхнули з саней у снiг, а самi чимдуж додому. В селi дiзналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пiшов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду i страху в мою душу. I де беруться такi виплодки? А ти не зважай на це: вовк ви║, а мiсяць свiтить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля i бог береже. - Вiн обернувся, пiшов до ворiт, i вони тепер озвалися Даниловi не ча┐ним кигиканням, а самим болем. Що ж це: чи нерозумний жарт лихо┐ людини, чи й справдi бiля його долi закружляла недоля? Розгубленим поглядом вiн подивився на заволохачених коней, що кудись вiдвозили його спокiй i радiсть, на приiмлений свiт. Чогось полiз рукою до кишенi i вийняв звiдти пригрiте зiллячко жита. Це сьогоднi, розгорнувши снiги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як перезиму║ш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави: - Данилку, у тебе щось недобре? - Так спитала, що вiн вiдчув, як б'║ на сполох дiвоче серце. Хлопець обернувся, побачив на ┐┐ виду вболiвання. - Нi, нi, все гаразд, - вдячно посмiхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовiру й оту знаду, що разом зветься дiво┐им сподiванням. - Тiльки без рук! - вислизнула з обiймiв i метнулась до ворiт, до яких знову повернувся ча┐ний голос. - Мирославе, куди ж ти?! - За татарський брiд! - обiзвалася уже в вулицi й зникла в маревi зимового вечора. Данило кинувся до хати, погасив свiтло, потiм узяв на засув хатвi дверi й вибiг iз подвiр'я на переметену снiгом вулицю, а з вулицi на шлях, шукаючи поглядом дiвочу постать. Але нiде нiкого, тiльки мiсяць у небi та мороз скрада║ться попiдтинню. Оце так} Де ж вона загубилась мiж снiгами i мiсяцем? Вiн зверяув у вузький завулок, де за плотами в бiлих свитках стояли верби, спадистою стежкою побiг помiж кучугурами i незабаром вдалииi .побачив самотню дiвочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дiвочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок i зайцям, i лисицям? Iз завулка дiвчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, i зиякла в стiнi очеретiв. Чого ж вона не виходить на рiчку? Чи в потравила в промо┐ну? Занепоко║ний Данило теж узiйшов Яi очерети, пробив ┐х плечем, вийшов на заметений брiд, оглянувся довкола. I тут його вразила дивовижна неправдоподiбна краса зимово┐ ночi, що легкими хмаринами напливала на пiдтемнепий мiсяць, що блакитним снуванням ║днала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засiйжо┐шх верб i стогiв. Отаке чародiйство змiг би змалювати тiльки Ку┐нджi... Але де Мирослава?.. I зовсiм неждано побачив ┐┐ бiля само┐ стiни очеретiв. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. I що отут почу║ш, мiй клопоте чорнобривий? - Ти що робиш? - Ой! - злякано скрикнула дiвчина, потiм нiяково посмiхнулась. - Ось пригнiться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю ┐┐ слухати. Вiн пригнувся i справдi почув гучання очеретяно┐ дудки i незвiдане гучання почуттiв у собi. - А ще що ти любиш? - запитав, аби запитати. - I люблю весняний спiв ┐жака. - ┐жака?! - не повiрив Данило. - Еге ж, його спiв схожий на пiсню дрозда. I люблю назирити борсука за роботою, коли вiн збира║ листя на зимiвлю: назгрiба║ купку, охопить ┐┐ лапами, притисне головою i суне до нори... - Скiльки свiта, стiльки й дива. - А що ви любите? Жито-пшеницю... - I теплий, як душа, хлiб на столi у людей, i пiсню над свiтом, i калиновий вiтер у свiтi. - Як гарно: калиновий вiтер у свiтi - вiтер добра, краси, надiй... Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, i з ┐┐ голови спада шапочка, Данило знову на дiвочих косах побачив зернятко пшеницi. Вiн ледве чутно приторкнувся устами до ┐┐ кiс, що пахли зерном i смутком матiоли. Чого ж матiоли? Данило й не догадувався: то для нього дiвчина мила коси матiолою, коли дiзналась, що вiн любить цю вечiрню квiтку. Вже скрадалась передпiвнiчна година, коли розпашiлий, осмiхнений Данило поверта║ться iз присiлка в село. I всю дорогу йому ворiли вечоровi очi, над якими так гарно тремтять нерiвнi прииолоханi вi┐. Де ви взялись на мою голову? Дивувався, чудувався i радiв, що таки зустрiвся iз тим дивом, iз тим святом, якого роками очiкував то з сумовитого чару веснянок, то з вечорового туману сподiвань, то з тих передчуттiв, якi тiльки молодiсть наколясуi в душу. "Ох i дiвчина!" - не раз казав сам собi, похитував головою I знову дивувався. От тiльки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровiв ┐┐ по подвiр'я Гримичiв, а вона подала руку i хватопеком аж зашурхотiла в теплу оселю. То й мусив стовбичити бiля ворiт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але як вона глянула з-пiд вiй! "Подивилась ясно - заспiвали скрипки..." А тут навiть снiги спiвають. Наслання, та й годi. Данило спиною притуля║ться до дико┐ грушi, що трима║ на собi з чистого срiбла корону, знову зирить на присiлок i знову посмiха║ться. Певне, всi закоханi отакi iiричмеленi. На iскристiй пiдсиненiй рiвнинi ожив якийсь клубок i, збиваючи снiгову куряву, покотився, покотився до села. Ось вiн завмер, пiдрiс, витягнувся - i став зайцем. "Зголоднiв, вуханю?" - i зайцевi посмiха║ться Данило, ще й клапоть яко┐сь дитячо┐ казки пригаду║. Звiрятко повело вухами, нiби почуло думки чоловiка, черкпуло обмерзлою лапкою об лапку, а потiм втопило ┐х у снiг отак, наче вклонилось комусь, стрибнуло i знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередiв, що мають золоту розмову з мiсяцем i вiтерцем. Та недалеко вiд з'┐жi знову зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села - до отi║┐ музики, яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, i побiгло не до ожереду, а на музику. Дива, та й годi! Коли Данило вийшов на шлях, тут мiж вербами негадано заколивалася якась висока кустрата постать. Щось вопа посла чи ┐┐ несло?.. Та це ж старець з навхресними торбами. Звiдки ти взявся такий пiзнiй? А йде, певне, здалеку, бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з яко┐ вибивалися тiльки носище й очi. - Добрий вечiр, дiду! - здивовано погляда║ на пiзнього мандрьоху. - А добрий... та холодний, - непривiтно озвався старий, стомлено хекнув, прихилився до верби i поклав на заяложенi торби руки; в чорних рукавицях вони лежали, мов принишклi кроти. - Куди це ви, ночi не боячись? Старий похитав оберемком свой┐ вовни: - Десь пристановище треба шукати - або нiчне, або... прикiнцеве. Насилу дочалапав до вашого села. - I нема тут знайомих? - Аби то були. - Тодi ходiм до мене на нiчлiг. - До тебе? - нiби завагався старець, поцiнував Данила совиними очима. - От спасибi, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене, холодного та голодного, спершу до голови сiльради чи колгоспу не поведеш? - Нi, не поведу. - Це ж чому? - Я сам голова колгоспу. - Ти?! - чогось нагло здивувався i витрiщився старий, а далi спохватився, спокiйнiше забурмотiв: - Такий молодий - i вже голова. Видно, стара║шся i собi, i громадi? - I щось непри║мне просочилось у тому "стара║шся". - Таки стараюся. То й потюпали! - не дуже придивляючись до старця, Данило пiшов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета тiней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподiваного гостя, бо знову ж усi гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся, - старого вже не було. "Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кiлька разiв: "Дiду!" Але нiхто не обiзвався, тiльки десь на шляху шурхотiли чоботиська чи копаницi. "Дива!" - сам собi сказав чоловiк, стенув плечима, а в пам'ятi ожила розповiдь дiда Корнiя. Чи не з цим старцем зустрiвся вiн? I чогось тривога охопила хлопця, наче вiн вiдслонив штору, за якою вча┐лось якесь зловiстя. Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття? Недовго думаючи, вiн круто повернув i швидко пiшов, а далi побiг до присiлка. А чого? I сам не знав. I знову йому зорiли вечоровi очi, тiльки не було спокою нi в них, нi в ньому. Ось i присiлок, що врiс у хвилясту скатертину снiгiв. Ось i скрипливий смуток дерев'яних журавлiв, i забу'пя завiяних вербових човникiв на подвiр'ях, i самотнiй вогник у вiкнi Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов на подвiр'я i в прихопленому лисицями вiквi побачив рухливу тiнь: Мирослава чесала коси - отой пшеничний снiп, що зародив на щастя йому. Тiльки - чи йому? Бач, як югнула вiд нього! Але ж посмiхнулась як! I враз усi недобрi передчуття, увесь непотрiб вiдлетiв од хлопця, а прийшли радiсть i вдячнiсть невiдомо кому, хай навiть отому вiконцю, де коливалась i коливалась дiвоча тiнь. Так що: стукати в це вiконце чи мести додому? Данило поснував подвiр'ям, сiв на нiс заснiженого човна. "Сядемо та подума║мо, - поглузував над собою, - бо як говорить старий Гримич? Спочатку думай, а потiм роби!" А дiвоча тiнь колива║ться... Уже пора б i додому вертатися, але прикипiли очi до вiкна, вросли ноги у снiг, хоч бiля серця зрiдка й проскаку║ холодок: аби хтось iз насмiшкуватих Гримичiв не навинувся - ото буде радостi i ┐м, i йому. Може, зарання прича┐тися у тiнях, що згорбились бiля клунi, на якiй i досi здрига║ться пучок самосiйного жита. Влiтку в ньому навiть волошку бачив, дивилася на свiт дiвочим оком i не журилась. Поки вiн дума║ про сховок, з хати озвалася впiвголоса пущена пiсня, в нiй, певне, вiками настоювався смуток: Та нема гiрш нiкому, Як тiй свротинi: Нiхто не пригорне При лихiй годинi. Та не пригорне батько, Не пригорне мати, Тiльки той пригорне, Що дума║ взяти. Та налетiли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дуна┐. По-новому вражений тугого чи║┐сь осиротiло┐ душi, i голосом Мирослави, i щемом, який до болю в'┐вся у серце, вiн згадав сво║ сирiтство i в думках обiцяв пiвсиротинi, що нiколи-нiколи не зобидить ┐┐, коли стане тим, хто пригорне ┐┐. От зараз i пiде iз цим до хати, зiрве на порозi шапку з голови i скаже недоказане... Що ж вiн скаже? "Ти найкраща в свiтiЬ Дуже оригiнальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!" А воiiа й приголомшить: "Моя доля не з цього села". Ох цей вечiр, i мiсяць на ньому, i дурна голова пiд ним. Та хiба в закоханих вона бував розумною? А нiби спроста Мирослава так глянула на нього? Вiдриваючи -холодину сумнiвiв, Данило торкнувся рукою шапки i таки пiшов до вiкна, вже намiрився постукати в примальовану морозом шибку, але саме в цю хвилю почув тупiт копит. Напевне, несамовитi близнята зривають вiтри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в мiсячному пiвснi була схожа на казковий мiст. З двох ┐┐ кiнцiв шалено летiли вершники. Ось зблиснули, вихопленi з пiхов, шаблi, на всiм скаку зблизились конi, а над головами одчайдухiв брязнула, зойкнула криця, висiкаючи iскри. - Навiженi! Пошатку║те один одного! - крикнув Данило, коли розчепилися шаблi й конi. На його голос Роман i Василь повернули гривастих до ворiт, па ходу вкинули шаблi в пiхви, перезирнулись i одразу насочились перебiльшеною смиреннiстю. - Добрий вечiр вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподiвались у таку пору, так не сподiвались. Це ви до нас чи до товариша агронома? - хитрющо блимнули па освiтлене вiкпо, й, наче остерiгаючись, прикусили варги, i залишились задоволенi собою. Теж менi артисти! З хати в кожушку наопашки вибiгла простоволоса Мирослава, побачивши з близнятами Данила, од несподiванки ойкнула i, розгублена, стала посеред подвiр'я. - Що ви тут роблте?! - Зорi лiчимо собi, - невинно вiдказав Василь. - Стiльки ж ┐х насiяно сьогоднi, що нiяк не заснеш. - Знову на шаблях бились? - А чого ж?.. - Ти на цьому сливi бувайте здоровi, - гарно, без насмiшки вклонився Роман i Мирославi, i Даниловi. - Нам ще треба конi завести. Близнята здибили скакунiв, здибили куряву i в нiй галопом гайнули вздовж вулицi. - Як ви тут знову опинилися? - стена║ плечима Мирослава. I вже нема посмiшки, а б невдоволення i в бровах, i навколо уст. - Хтось мене сьогоднi вже й на "ти" називав, - забубонiв Данило. - Ось кожушок по-людськи одягни. За цим i прийшов. - А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собi не повiрила. Треба ж таке. - Напевне, треба, - пiдiйшов ближче. - А повiриш, коли я скажу щось?.. Дiвчина зiщулилась, прикрила очi наполоханими вiями i прошепотiла: - Не треба. - Чого ж? - теж перейшов на шепiт Данило. - Бо не треба. От i зiзнався! Зiрвав шайку з гиловиi I замiсть щось вiн сяк-так пробурмотiв: - То я хоч у кожушок одягну фiлософа з золотими косами, - нахилився до ┐┐ пшеничного снопа, в якому бавився мiсяць, i знову почув повiв матiоли - зiллячка сум'яття i смутку. Мирослава благальне глянула на нього: - Iди вже, Даниле, бо скоро близнята прибiжать. Переведуть вони менi завтра день на кпини. - Може, тобi подякувати, що женеш? - Як хочеш. - Та не хочу. У повiтцi залопотiли крила, озвався простуджений голос пiвня, а на нього вiдразу вiдповiв забiяка з Оксаниного двору. - Уже першi пiвнi спiвають, - не зна║, що говорити, що робиться з ┐┐ вiями, з ┐┐ серцем. - А зна║ш, що вони виспiвують? - Нi. - Вони кажуть, що вiд перших пiвнiв неодмiнно треба постояти до третiх. - Я нiколи й до перших не стояла. г - То я вже починаю пишатись, - замiсть справжнього верзе таке, за що треба язика виривати. - Iди. Це ж новий день настав!.. Що ма║ш робити сьогоднi? - Насамперед ще вдосвiта пiду по хатах, де е сироти, i, чим зможу, - пособлю. Це все твоя пiсня про сиротину робить. - Справдi? - зачудовано запитала Мирослава. - Справдi. - Тодi пiдемо разом! - Хоч зараз, коли разом! - Товаришу голово, iдiть додому i не дурiть пiсля перших пiвнiв чи║┐сь голови, - нарештi посмiхнулась, пiдiйшла до хвiрки, вiдчинила ┐┐ i вклонилась: - Прошу вас! - Коли вже так просять, то пiду, - теж вклоня║ться... i кладе руки на дiвочi плечi. - Тiльки без рук! - вивинулась лозиною, побiгла до хати, та бiля рогу озирнулась. Данило спиною зачинив хвiртку. - Я тут до ранку простою. - Вже один нахвалявся до ранку пiдпирати ворота. - Хто це?! - одразу обурився парубок. - Я ж казала: Стьопочка Магазаник, - разочком розсипала смiх i зникла, наче марево. То хоч трохи любить чи це все марево мiсячно┐ ночi? "Налетiли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дуна┐". I негадано в сум'яття думок втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бiсiв гусак?! XV Тим часом старець, по шкодуючи нiг i чобiт, чимдуж поспiшав до лiсiв, що забрели в самiсiньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пiшло кiлька зайцiв, трусилися торби з примороженим хлiбом i одежею, лихоманилось i нутро заволоки. - Оце мiг би вскочити! Та як ускочити, - здував слова на сво┐ хащi i так товк чоботиськами дорогу, нiби вбивав сва┐. Уже чавив його пiт, чавила одежа i хлiб. Вiн залюбки викинув би десь торбу, але тодi хлiб мiг стати його суддею. Вiд цi║┐ несподiвано┐ думки аж пересмикнуло дiдугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло i upo всякий випадок повернув з дороги до лiсу, та вiдразу яс передумав: у дiбровi слiди його чоботиськ i слiпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай i на переднi, й на заднi колеса. Заманулося ж йому, дурневi, знову повернутись на старе мiсце. I чого б? Нарештi вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лiсового сiна, озвалося невгавучим гавкотiнням кунделя, а далi - сполоханим рохканням свиней, отих, що вiд весни i до зими випасаються в лiсах i навiть сусiдять з дикими родичами. Старець спочатку ста║ бiля телятника, пiд стiною якого замерзав мальований янгол - це ж iз скитка Магазаник видер дверi з святим малюванням i притулив до грiшно┐ будови. А кундель i тут сатанi║ од злостi i так оруду║ лапами, що аж плiт ходором ходить, а з стовпчакiв злiтають бiлi шапочки. Чого ж так довго нiму║ оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там ма║ хату. В нутрi оселi забився вогник, погас i знову ожив. Далi забряжчали двернi засуви, i на порозi з рушницею в руках став напiвроздягдений Магазаник. Старець аж побiг до ворiт. - Хто там i вночi товчеться? - неласкаве обiзвався лiсник. - Це я, Семене, - налiг на ворота старець i вiдсахнувся, бо пес уже хапав його за полу. - Хто - "я"! - Оникiй. - Оникiй? - аж пересмикнуло Магазаником. Вiн мовчки постояв якусь хвилину, далi крикнув на кунделя i, держачи рушницю па┐iпсроваги, пiшов до вор┐т. - Таки Оникiй!.. Тебе, видать, i вночi не прихоплю║ сон? - Усяке бува║, - невиразно вiдповiв Безбородько. - У тебе нiкого нема? Лiсник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гiрше буде. - Тiльки Василина. Вона iнодi пора║ться, догляда║ за всiм домашнiм. Ти ж до мене? - Виходить так. - То пiшли, - кинув рушницю на плече, а Безбородько вiдчинив i зачинив ворота. - Чогось ти насурмонений дуже. - Це ще сон вилежу║ться в менi. Переступивши порiг хати, Безбородько аж прикипiв вирлами до пишнотiло┐ жiнки, на обличчi яко┐ ще не одцвiтали густi рум'янцi i сво║рiдна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй! Побачивши такого гостя, молодиця в переляцi переломила повпi чутливi вуста, прикрила рукою вирiз сорочки i метнулась у ванькир, на пригнутих плечах ┐┐ зашелестiла хвиля осiннього волосся. - Зготуй нам щось, Василино, - кинув навздогiн Магазаник i звернувся до Безбородька: - Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другiй половинi хати. - Стьогночки там? - Нi, у мiстi, - зiтхнув Магазаник. - Теж, як i ти, не може нагрiти собi мiсця. Хеледну зайчатину будеш ┐сти? Чи пiдiгрiти? Сьогоднi свiженького пiдстрелив. - Пiдiгрiй чимось iншим, краще корiнковим пiйлом. Не перевелось воно в тебе? - Безбородько не так прислуха║ться до лiсника, як до шарудiння у ванькирi, а роздягнувшись, мало не влiз у дзеркало, поправляючи сво┐ кудли. Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягненi спiдницi, поставила на стiл i хлiб, i зайчатину, i тушковану капусту, i чарки, а Магазаник налив у них з гранчасто┐ пляшки яко┐сь темнооко┐ ядухи. - Сiдай, молодице, з нами, - запросив Безбородько господиню до столу. - Спасибi, вечеряйте самi, - злегка вклонилась, лукаво покосувала i понесла свою дорiдну постать у ванькир, ще й дверi зачинила за собою. I одразу очi Оникiя посмутнiли. За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя: - Ти чого энову наклика║ш лихо i на себе, i на мене? Забулось торiшн║? - Не забулось нi торiтiто, нi те, що було, вважай, двадцять рокiв тому. - Згадала баба дiвера - що замолоду дiяла? - криво посмiхнувся лiсник. - Напевне, так. Я тобi торiк розказував про свою жiнку. - Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, - згадав Магазаиик. - От повiр: кращо┐ за не┐ нiде не стрiчав, хоча з усякими були i стрiчання i прощання. А оце довiдався, що вона вчителю║ у вашому районi, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу - дiзнайся завтра,, у якому вона селi й чи вийшла замiж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повiк цього не забуду тобi. - I нащо це, i до чого це? - обурився лiсник. - Ти ж сам казав, що вона така iдейна... - Iде┐ одне, а гарне тiло - друге, - посмутнiв Безбородько. - Може, якось змириться, коли перемiниться життя. - Жди тих перемiн! - буркнув Магазаник i перехилив чарку. - Як же ти мiг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився. - Часу не вистачило, бо оце тiльки вчора прочув про не┐. - То по┐деш? Магазаник виделкою витяг серце зайця. - Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколiнна дурiсть. - Хай буде й так. Спасибi, Семене. То й по останнiй на сьогоднi, - i, перехиливши питво, пiшов на другу, холоднiшу половину хати, де стояли сипанки i дiжницi з медом, салом, сиром, мукою, маком i всякою всячиною. - Не замерзну я тут? - Стьопоччиною периною вкри║шся. I не полiнуйся протопити в врубi, - дрова сухi, як перець, - господар позiхнув, перехрестив рота та й пiшов до дверей, а гiсть позаздрив йому: бач, яку ма║ кралю. З такою i лiси здадуться ра║м. Лiсник удосвiта по┐хав до мiста, а Безбородько,^ накинувши на плечi яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував сво┐ патли, звужував брови i прислухався, як на подвiр'┐ гелкотiли гуси i рохкали свинi, дикiшi з них норовили поживитись пташиним крилом. Коли вiн, причесаний, вимитий i навiть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столi парувало снiдання i стояла вчорашня пляшка з ядухою. - Я вже хотiла гукати вас, - здивовано глянула на гостя, загадково посмiхнулась. - Сiдайте, бо картопля зачахне. - Спасибi. Сiдай i ти, - i поплескав господиню по плечi, що одразу ж взялося дрожем. - Я вже поснiдала, - вiдповiла рiвно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику. - Тодi хоч так сядт, - псе веселiше буде, - випасав очi па жiночому виду i мимоволi зiтхнув. - Чого ви? - здивувалась, повела бровами. - Ох i гарна ж ти, жiночко. - Найшли тi║┐ краси, - зневажливо махнула рукою i посмутнiла. - Нелегко тобi у Семена? - I не питайте, - Василина помовчала, далi смiливо зирнула на гостя. - А чого ви, такий молодий, дужий, у старцi записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити лiньки? Що ти скажеш цiй простотi? Безбородько скрушно похитав головою. - То я собi середину роботою пiдвередив, а середина - таке дiло... - Щось не схоже на це. - Чому так дума║ш? - аж занепоко┐вся Безбородько: чи не примiтила чогось гемонська молодиця. - Бо ви i ┐сте та й зирите не так, як тi, що мають усерединi ганч, - ще й так посмiхнулась, наче на цiдилку перецiджувала його забаганки. - Як не зирити на тебе, коли ма║ш таку звабу?! - жартома нахилив сво┐ патли до не┐, а вона вiдсунулась од них, i це ще бiльше розбурхало його почуття. Пiсля чарки вiн потягнувся до руки Василини, та вiдвела ┐┐ й похитала головою. - Виходить, i в старiй грубi чорти топлять? - Таки топлять, Василино. Життя ║ життям! От подаруй менi поцiлунок, а я для тебе навiть золото┐ цяцьки не пожалiю. Не пока║шся. - Золото┐?! - чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтiч. - Золото┐, мо║ золотко. От побачиш! - I вiн обняв жiнку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетiв на долiвку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась. - А тепер, старче, вставай, щоб не прирiс до лавки! - гнiвно наказала Василина. - I в один чирк вимiтайся звiдси! Золото ж при собi тримай! Вона пiдхопила Безбородькову свиту i торбу з одягом, винес^ла з хати i кинула далеко за порiг, ближче до свиней... Розлютований Безбородько пiдхопився з лави, заступив у сiнях дорогу жiнцi, всвердлив у не┐ очi змi║┐да. - Ти, придзигльована, притримай свiй норов для iнших, бо коли я пiдведу руку, то в декого вiдвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси менi торбу й свиту! - Хай тобi нечистi з пекла приносять тво┐ шмутки! Чого сво┐ буркала витрiщив, як Гнатко-Безп'ятко?! - зашипiла Василина, плечем вiдштовхнула старця, вбiгла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в дзеркальце i так гайнула иа подвiр'я, що аж всi спiдницi залопотiли злiстю; мiж заснiженими деревами ┐┐ червоний кожушок зацвiтав i гаснув, мов кущ багаття. "Оце характер! Ма║ ж Магазаник i рай, i пекло по сумiсництву". Безбородько вiдчув, як злiсть почала сповзати з душi, дарма що й досi щемiла щока. Вiн, позиривши на всi боки, зiбрав у оберемок сво║ добро, пiшов до оселi, потiм зачинив на засув вхiднi сiнешнi дверi, з других, якi виводили в лiс, зняв штабу, а далi почав мiряти кроками хату й зирити в усi морозом пiдмальованi вiкна. I незчувся, коли в його нутро вбивцi i старця заодно заглянули отi темно-сiрi, а грозою i цвiтом очi, якi й досi тривожать, дарма що не однi очi цiлував, не до одних жiночих грудей тулив розiмлiлу вiд любощiв голову. А може, постарiли тi очi, пригнувся чи роздався тополиний стан i насправдi тп побачиш пс вроду, а жалюгiднi залишки ┐┐? Вважай, майже двадцять рокiв минуло вiдтодi, коли вiн утiкав од не┐, непримиренно┐ i все одно прекрасно┐ в спалахах гнiву. Чи не перетлiли аа цей час i гиiв, i краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тiльки через тебе твiй вiрний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем зашитися у ведмежий закуток, в якесь полiське лiсництво i клацати на рахiвницi дебети-кредити? На це пiдбивала його дружина, надiючись, що вiн чесною працею хоч трохи зможе спокутати сво┐ грiхи. Та, напевне, шпалерами цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць. Але й це хтось повинев робити, i до цього ще повернеться вiн, коли настане слушний час. А вiн повинен прийти. Надворi зривалась метелиця, i душа лiсу стогнала, наче людина. Отак, дивись, iз нутра хуртовини i вигулькнуть непроханi гостi. Пригнувшись до вiкна, Безбородько вийняв з кишенi пiстоля, постукав дулом по долонi, кинув оком на тiльця набо┐в, що проглядали з черева збро┐, i завмер, а потiм полегшено зiтхнув: на подвiр'я в'┐хав заснiжений Магазаник. Яку новину привiз йому? Як довго вiн пора║ться бiля коней, як довго оббива║ чоботи на порозi, як довго вовтузиться бiля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестi║? Нарештi Магазаник з харчовою торбинкою в руцi заходить до хаги, скида║ смушкову шапку, з снiгом кида║ на лаву. - Хурделить. - А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. - Василина дома? - Не тiльки дiзнався, а й бачив, - навiть зiтхнув чогось. - Не може бути! - в тривозi i надi┐ округлив облисiлi очi. - Виходить, може, - скида║ лiсник задубiлу свиту, бере ┐┐ за комiр, щоб обтрусити снiг, i тепер вона ста║ схожою на обезголовлену людину. - Говори ж! Не тягни! - Скажу, - повiсив одежину на кiлок, пiдiйшов до шафи, налив у чарки горiлки, одну подав Безбородьку. - Замерз, - i одразу перехилив литво. - Говори ж, нарештi. - А що говорити? Бачив я в сво║му життi одну красуню бiляву, - i знову зiтхнув. - А це побачив чорняву. Справдi, на вроду - як зоря у ясну погоду. - Не звiтрилась краса? - Виходить, не звiтрилась. - До ж ти ┐┐ побачив? - У райнаросвiтi. Прийшов до завiдуючого, щоб вiн, мовляв, вивозив з мо║┐ дiлники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга Сергi┐вна. Ольга! Вип'║мо за пп вроду... - I ще бiльше посмутнiв. Уже вечеряючи, Магазаник запитав: - Скажи, Оникiю, як ти змiг привернути до себе таку князiвну чи королiвну? - Не князiвну i не королiвну, а вдовину дочку, - затарабанив пальцями по столу i потягнувся до кiнви. - Вдовiвна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не могла! А в чари, особливо тво┐, не повiрю. - Якi там чари, коли маю носище, мов постiл. - Розкажи. Хоч пожуримось, що мав i ти в сво┐й сiтi золоту рибку. - Таки справдi допомогла менi сiть вiйни, - перехилив чарку. - Влiтку 1918 гуляла наша карна експедицiя на Полтавщинi, а як гуляла - ти сам зна║ш. I от одного разу, коли я в сво║му кабiнетi переглядав карнi справи, на порiг стала дiвчина, та така дiвчина, що навiть мо┐ убивцi при дверях без слова дали ┐й дорогу. Мимоволi пiдвiвся i я з-за столу. - Що вам, панночко? - Брата мого заарештовано, - глянула такими очима, що не забуваються. - Сiдайте, панночко. Як прiзвище вашого брата? - шукаю не так сво┐ списки, як ┐┐ очi. - Iван Дорошенко! - Iван Дорошенко!.. - похитав я головою. - I прiзвище гарне, i хлопець вiн гарний, тiльки бунтар, заколотник, - на чужу власнiсть i землю зазiхпув. А п нас, панночко, влада не бiльшовикiв, а ясновельможного гетьмана та хлiборобiв-демократiв. - Пособiть звiльнити: його. - Не можу, панночко. I хотiв би, так не можу. - Чому ж? - Бо вiн уже не пiд мо║ю орудою, а пiд владою повiтового старости. - I що ж загрожу║ братовi? - Шибениця, панночко. Вона розплакалась, а я очима нагнав сво┐х душогубцiв i почав ┐┐ утiшати. А потiм було майже так, наче в якомусь романi чи оперi: я влаштував ┐й побачення з братом i пообiцяв, що доб'юся його звiльнення, коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька i над братовою, i над сво║ю судьбою та й дала менi слово, зажадавши тiльки одного: щоб я зразу ж покинув державву варту. Отак воно й бува║ у житт║вiй веремi┐. - I що ж далi? - А далi я не покинув державно┐ варти, i Ольга вiдкинулась од мене, бо не могла ┐┐ правдивiсть сусiдити з убивством. - Ох, i дурень ти! За таку красу я не тiльки задрипану державну варту, а й велике князiвство покинув би. - Бо в тебе не було чи навiки заснув голос iдей! - одразу розiзлився Безбородько. - Ти - лише виконавець у життi! Спалахнув i Магазаник: - А з тво┐ми iдеями тiльки ходити до свиней, а не до людей. XVI За що вопо тiльки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена Магазаника, який тепер чорним вороном налiтав зi сво║ю шомполiвкою на людську безпомiчнiсть. Правда, це вiн старався лише при Ступачевi, коли той при┐жджав робити рознос, а без Ступача i Магазаник притихав, ще й Стьопочпi наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час ма║ сво┐ ваги. Вже й так за тi виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрiчах самою ┐ддю допиту║ться, коли вiн устиг iз простого чорта зi свiчечкою перешерститися на пiдпомогача самому дзяблу? Тодi жорнувате обличчя лiсника вiдразу напухало кров'ю i гнiвом: - Не варнякайте, дiдуi Ви зна║те, якi тепер мiжнародностi й внутреностi?! - Де вже нам знати внутреностi, коли ти в них залiз, як щур у борошно, - глузував старий. - Я знаю тiльки одне: хто дияволу служить, той з чортом дружить. Ге ж, правду кажу? - Це я служу дияволу?! - несамовитiв Магазаник i хапався за шомполiвку. - I служиш, i служив! Не тiльки сьогоднi парша роз'┐дав твою душу, - на щось натякав Гримич. Вiд цього "щось" холонуло нутро лiсника. Що ж зна║ про нього старий? I знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмарованi сiрим солдатським милом петлi, а мiж небом i землею коливалися молодi, iз вiтром чуби. Цю минувшину не зiтреш i теперiшньою запопадливою пильнiстю. А коли Гримич бачив Магазаника iз Стьопочкою, то презирливо бурмотiв: - Який бiс печений, такий i варений. I дивно дивне║: скiльки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку. - Ви ж чули, тату, що вiн галамага║ про нас: який бiс печений, такий i варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, i вообче?.. Магазаник, зiтхаючи, вбирав голову в плечi, виморщував на чолi глибокодумнiсть. - Не будемо пiдшукувати приключку на чиюсь старiсть, бо й так вона скоро вiддiлиться вiд свiту гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба допомогти: треба ще пiдпустити пiдшопоту про Данила. - Менi ж у нього характеристику доведеться брати. - Це одне одному не завадкь. Вiн уже, вважай, у мiшку, тiльки треба зав'язати... - Зав'яжемо!.. Сьогоднi передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повiз себе в район на догани, бо вже не ма║ того захисту, що мав, го й стружуть з вьото стружку ступачi. Шкода хлопця, але що поробиш? - Коли ж при┐де Данило? - зiтхав в кабiнетi голови мельник Микола Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвiта Ступач забив на цвяхи дверi вiтряка, i тепер мельник мав достогябелi нудного й непевного часу. Старi сидять собi бiля столу, прислухаються до вулицi, до вiтру, що мiнив та й мiнив бiлi розкуйовдженi хмари й погоду. - То цвяхами забив дверi? - журпо перепиту║ Гримич. - Забив, як домовину. Гатить вiн цвяхи " дерево, а менi зда║ться - мене цвяху║. Опустився на схiдцi, посидiв, та й уже не сво┐мж ногам почав, обходити вiтряк. Пiдiйшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились - не бачив ┐хнiх слiз. - Отак i людина - зупини ┐┐ працю, мимоволi заплаче. - I звiдки цей бiсiв ненависник узявся? I як вiн думав жити помiж людьми? - Ось уже й лiтечко ма║м, а внутрi холоднеча. - Лiта. - I лiта, i журба. Мельник похиту║ головою, пiдводиться. - Десь пiду я собi до вiтряка. - Так вiн же зацвяхований. - Хоч бiля крил посиджу, хоч ┐хнiй скрип почую. А може, Данило ще вивiльнить вiтряк? Ти скажи йому. - Скажу, як не докона║ його Ступач. - Не дай бог... Як тяжко на душi, коли крила мовчать, - журно каже мельник, безнадiйно маха║ рукою й чоломка║ться в Ярославом, бо хтозна, що буде завтра. Щось воно не тев. I все одно треба йти до крил, якi стiльки напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та иегоди. На дзвiницi тривожно загув дзвiн. То старий дзвонар Корнiй справляв подзвiння по чи┐йсь душi. А Ступач i оо вiтряковi справив подзвiння. То мав вiн серце чя замiсть нього ворушиться там жаба? Залишившись на самотi, Ярослав Гримич дiстав з-пiд лави вербовий кошик з пахучим купальським зiллям, понюхав його i почав розтрушувати по пiдлозi. Оцi трави, чи ┐хнiй дух, чи та земля, де росли вони, навiвають на нього рiзнi думки, i ┐х ста║ стiльки, що починають проситися вголос: - От чого тiльки не повигаду║ природа? I татарське зiлля, i чебрець, i м'яту, i лисохвоста, i шелихвостiв, i дурнiв заодно. Поринувши в думи, старий уже не помiча║, як на лутку вiкна спира║ться Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вiрний кiнь. - Еге ж, i дурнiв заодно. Але якось дурень у давнину не вмiв нi читати, нi писати i вiдсиджувався на печi. А теперiшнiй дурень, ох, як навчився i читати, i писати, i когось штовхати пiд бiк чи пiд печiнку. Це ж колись пришелепуватий кричав собi, як хотiв, та нiхто й вухом не вiв. А тепер вiн за крик ма║ зарплату - раз, командировочнi - два, добовi - три, премiальнi - п'ять. Пiднявся дурень у цiнi. От якби лiквiдувати грамотнiсть дурнiв - i знову ┐х iз посади на пiч! Подумати;; яку б економiю мала держава! - Ви, дiду, чогось не трима║те на прив'язi слова, - сумно похитав головою Гарматюк. - Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, - чотириногим станеш, - не полiз до кишенi за вiдповiддю старий. - Ти до нашого Данила при┐хав? - Заскочив по дорозi. Як вiн? - Погано йому, ой, погано стало, вiдколи ви┐хав з району товариш Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печiнки пере┐да║. - А вiн мовчить? - Аби ж мовчав! Як врiже правду без недомовок, так не зна║ш, пiд який грiм попаде. Пiсля цього Ступач ма║ роботу - подавати сигнали. А в Данила одна робота - поле та ми, неперероблена стихiя. Це ж отак Ступач говорить. Теоретик! Ти ще не вискочив у такi теоретики? - Поки що нi. Де ж ваша Яринка? - На лузi з громадiльниками. Ма║мо не дiвчину, а вiхоть огню. Що то з не┐ буде, як ще зустрiне любов? Василь одвiв обличчя вiд старого. - Дiду, а що таке, по-вашому, дюбов? - Любов - це той солодкий дар, з якого люди роблять гiркiсть. - Оце сказали! - журно посмiхнувся Гарматюк. - Передасте Даниловi вiтання. Та й будьте здоровi! - пригнувшись, вискочив на коня, i той з копита взяв чвалом на дорогу. А Гримич знову почав говорити сам iз собою i про зiлля, i про врем'я, а далi здiйняв з стiни аж чорну вiд старостi кобзу, провiг. пiдсушеною рукою по струнах i заграв свою улюблену: Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкра┐на плаче. Вiн незчувся, як до кабiнету ввiйшов Данило й тихенько став бiля дверей, слухаючи пiсню. От i вiджурилася вона, i на Данила глянули сумовитi очi. старого. Вiн поклав вироблену руку на струни. - То як, сину, здiймали з тебе стружку? - Стружку столяр здiйма║, а мене по-плотницьки "обтесували". - Ступач найбiльше старався? - Вiн. - I вiтряка згадував? - I нiтряка, i хл┐б, i сiно, i слово. - А хто ж йому загадав, що вiн удосвiта забив вiтряка на гри цвяхи? Давило вiдразу нозлiшав. - Таки забив?! Зараз же пiду повириваю! - Хiба тобi ще мало? - Напевне, мало. - Не доливай собi лиха. I в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У дверi. - Заходьте! - гукнув Данило. На порiг, поштиво усмiхаючись, став у святковому одязi Стьопочка Магазаник. - Драстуйте вам. Я не помiшав, I вообче? У Данила бiля уст зморшками вибилась огида. - Що тобi? Якийсь папiрець на торг? Стьопочка заграв млинками вiй, пiдiйшов ближче до столу. - Та нi. Який тепер улiтку торг? То осiнь сво║ вiзьме. Характеристичку менi справну треба, бо вже, по сутi, поволеньки перебрався на службу в район. Бондаренко насупився: - Поки я буду головою, для тебе пером не поведу. Стьопочка не дуже збентежився вiдповiддю, а дiловито розстебнув внутрiшню кишеню пiджака, вийняв спочатку англiйську шпильку, а потiм згорнутий учетверо аркуш паперу: - Тодi, може, пiдпишете? Я сам написав, не перебiльшуючи та й не применшуючи сво║┐ ролi й заслуг. - I цю пiдпиту, i по дам! Тiльки тепер молодий Магазаник найоржився i мимоволi стиспуо iсулаки. - Iнтересне виходить кiно. Це ж по якому праву, чого i як ви не дасте менi довiдочки? - Отак. Стьсшочка позлiшав, витягнувся, иигриза бризнула з очей i слова: - Тепер, Дан