навця крайсагрономом, а вiн усе невдоволення  чавить.
Тем _якусь кiпоть ма║ недовiрок у головi. - I звернувся до  Магазаника:  -
Так-от, ще по повнiй, бо час наш недовгий, та сядемо на  мою  каруцу  -  i
хватопеком до вашого нока.
   - Чого ж нам, грiшникам, до попа? - здивувався Магазаник. - Вiдмолювати
грiхи?
   - Дурний ти ║си.  Накажемо  попу:  хай  вiн  завтра  при  всiй  громадi
вiдслужить панахиду за полеглих нiмецьких воякiв. Потiм  на  де-небудь,  а
бiля церкви оберемо тебе старостою i знову до церкви - вiдслужимо молебень
за спокiй душi нашого пророка. Щоб усе було для незбiльшовичених  дядькiв'
хитромудре, державно i по-божому.
   Лiсник випив горiлку, наче цикутину, i ще потягнувся до  пляшки:  може,
пiдпо┐ть цих гостей та й...
   - Досить! - пiдвiвся з-за столу Безбородько. - ┐дьмо!
   I Магазаник, заплiтаючись у власних ногах, пiшов  за  сво┐ми  дочасними
правителями, щоб ┐х розперло вiд його харчiв.
   Коли вiн етав на  порiг,  його  плеча  обережно  торкнулась  рука  дiда
Гордiя.
   Магазаник здригнувся.
   - Чого вам?.. Хату зачинiть зсередини.
   - Хiба тепер про хату - про душу подумай, - зашепзтiв старий i потягнув
його в сiни. - Ти ж ма║ш розум у головi. Не  запродуйся  песиголовцям,  не
пiди на ┐хню пiдмову. Чу║ш?
   - Нiби ж я хочу цього? Тягнуть  силомiць,  як  на  зарiз,-^"  i  тоскно
зiтхнув.
   - ┐ут║чи, Семене, вiд них. Не заходь у чужий час,  -  тодi  у  свiй  не
потрапиш.
   Магазаник сумно похитав головою:
   - I ти, дiду, кинулись у полiтику?
   - Яка ж це полiтика? Саме безголов'я. Втiкай од нього.
   - Як же, дума║ться вам, можна втекти?
   - Коли нема смiливостi, то зайцем утiкай - i не оглядайся.
   - Вже не тi ноги у мене.
   - Тодi грiшми одкупись. Не пожалiй навiть лихоманного золота. Сипни  ┐м
хоч у пельку червiнцiв. Не сунь свою голову в чужий казан.
   Магазаник знову здригнувся, а вiд ворiт його гукнув Безбородько.
   - Вже кличуть.
   - Це кликачi на той свiт.
   Старий Гордiй, махнувши рукою, вийшов з сiней i повернув у лiси.
   - Дiду, а ночувати?
   - В тебе i днювати страшно, - обiзвався з темряви непримиренний голос.
   Над лiсом узде ро┐лися петрiвчанськi зорi, i ┐м не було нiякого дiлечка
до людського посмiття, що пазурами хапалось за  видимiсть  влади  i  чи┐сь
душi. Чи┐сь душi йому нi до чого... А  от  хуторець  "оию  згодигхсь.  Але
тiльки скорiше заяiвталась во║нна хурделиця... Це  ж  подумати,  яку  силу
ма║Тiтлер - аж на Iвдiю нацiлився.
   Магазаник стуквув ворiтьми, на дубi спросоння керкнув  отой  ворон,  що
мав простуду в голосi i кульгавiсть у ногах. Цур ввбi, иомнщо! Невже тя  i
вночi почув чиюсь кров?
   "Крi" - вiдловiв иа  його  нiмотне  питання  ворон,  по-гадючи  зашипiв
крилами i пролетiв над головами гостей.
   "Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш - застрелю".
   Вони пiдiйшли до фаетона, в лiхтариках якого слiпо горiли Хсвiчi.
   "Наче за упокiй душi", - полоснув Магазаника забобонний острах.
   Не встигли  розсiстися  на  м'яких  сидiннях,  як  решiтчастий  полiцай
гикнув, свиснув на конi, i вони, махнувши  гривами,  полетiли  на  об'┐зну
дорогу. Обабiч заворушилася нiч, заворушились дуби, що  тримали  на  сво┐х
руках столiття i зорi. . За якусь неповну годину в'┐хали в онiмi┐е село  i
повз церкву ввернули до оселi отця  Бориса,  який  з  пiввiку  подував  на
одному Мiсцi. Вiн i хрестив, i вiнчав Магазаника, напевне, коли таке життя
настало, й ховати буде. Лiсник з жалем  подумав  про  свiй  непевний  вiк,
перехрестився.
   - Умгу, - насмiшкувато сказав на це крайсагроном i позiхнув.
   У хатi отця Бориса ще свiтилося. Вiн сам, зi свiчею  в  руцi,  вiдчинив
пересохлi дверi, пустив до оселi непроханих гостей, поставив  свiчу  перед
образом спасителя, який тримав у  руцi  поколупану  землю.  Чи  ж  втрима║
тепер? Погорбатiлий, оповитий сивиною, панотець зупинив великi,  iз  iмлою
рокiв очi на Безбородьковi, i той, зирнувши на свiчники з тяжкими узорами,
уклонився йому.
   - Доброго здоров'я вам, отче.
   Не знаючи, що за гостi в нього, старий вiдповiв ухильно i мудро:
   - Дай, боже, хлiбовi урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило  це
вiтання: чи не вiддiляв батюшка ┐х од людей?
   - Пробачте, отче,  що  ми  запiзно  при┐хали  до  вас,  -  уже  почина║
гнiватись Безбородько, бо панотець, стоячи бiля обвитих виноградною  лозою
образiв, i не дума║ запросити ┐х сiсти. - Нова районна влада  просить  вас
завтра в жалобнiй ризi вiдслужити панахиду за полеглих нiмецьких воякiв.
   Батюшка, зiтхнувши, вплiв у  сиву  прозелень  бороди  звосковiлу  руку,
подивився поверх ново┐ районно┐ влади.
   - Не можу.
   -  Чому  ж  не  можете?  -  I  знову  шершнi  проклюнулися  в   поглядi
Безбородька.
   - Бо цi вояки не нашо┐ вiри.
   - I за  многолiття  та  спокiй  душi  нашого  зверхника  i  пророка  не
вiдслужите молебня?
   - За спокiй душi нашого зверхника  й  пророка?  -  здивовано  перепитав
отець Борис. - Це ж який пророк об'явився у нас?
   - Адольф Гiтлер! - виструнчився Безбородько i шарпнув праву руку вгору.
   - За нього теж не можу.
   - I дарма, батюшко! - зашипiв погрозою.  -  А  от  його  преосвященство
║пископ Ману┐л служив i за нiмецьких воякiв, i за Гiтлера.
   Презирство лягло на бляклi уста отця Бориса:
   - Тодi i ┐дьте до ║пископа Ману┐ла.
   У Безбородька морозом взялися очi, i вiн  вдарив  старого  кан^  чуками
слiв:
   - Отче, ви не дума║те, що за цю мову ми вiдразу можемо  вийняти  з  вас
душу?
   Старий здригнувся, приплющив вi┐, з погордою глянув крiзь приплентача i
твердо вiдповiв:
   - Хто загубив свою душу, вiдписавши нечистому, загубить  i  чиюсь.  Iще
одне тобi скажу: сiдаючи на ханство, думай про двi кари - небесну i земну!
   - Коли б ви не такий старий... - захлинувся ненавистю.  -  Сам  би  вас
пiдвiсив у катiвнi на гаки.
   Отець Борис вiдхилився, вперся сивою головою в  святих  i  непримиренно
зиркнув на Безбородька:
   - Скiльки живу, а вперше бачу ката. Iзидi,  породження  ║хидни,  iзидi,
дрiбноголовий слизькоумець! Iзидi, чорнозрячий!
   Безбородько в лютi кинув руку до вiдстовбурчено┐ кишенi, але передумав,
обернувся i, пригинаючись, вискочив з оселi.
   - Умгу, - не то  йому,  не  то  мальованому,  з  панагi║ю  i  патерицею
патрiарху промимрив крайсагроном, безнадiйно похитав омертвiлою головою  i
зашелестiв словами, наче сухим листом: - _У мене батько теж був батюшкою.
   - Не вiрю, чадо! - вiдрiзав старий...
   - Чого ж?
   - А ти  подумай,  коли  ма║ш  не  вивернутi  мiзки,  i  вирви  з  нутра
нечестивiсть. Краще нiкудишнiм стати, анiж пiти  за  такими,  -  i  кивнув
головою на дверi.
   Жалi за чимсь  пройшли  по  мерхлому  обличчi  Рогинi.  I  навiть  ┐жак
пiдборiддя взявся сумом.
   - Дайте, отче, покуту.
   - При┐деш iншим разом, - на щось  натякнув  старий  i  поклав  руку  на
срiбнi защiбки замкнено┐ бiблi┐. Назад вони поверталися, нiби з похорон.
   - Ох i попа ма║м, - нiяк не мiг заспоко┐тись Безбородько. - Такий  i  в
пiдпiлля може пiти. Забув  я  його  настрахати  наказом  начальника  штабу
верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
   - Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
   - То послухай, що там чорним по бiлому написано, я це виучив напам'ять.
Нiмцям, значить, "наявамх збриiших сил для пiдтримання  безпеки  вистачить
лише тодi, коли всякий опiр буде каратись не  пудом,  а  створенням  тако┐
системи терору збройними  силами,  яка  буде  достатньою  для  того,  щоб_
знищятв в населення усi намiри опору. Командарм ловднш винайти засоби  для
виконання цього наказу шляхом застосування драконiвських покарань".  Чу║те
- драконiвських!
   - Драконiвська порода - невиразно, нiби крiзь дрiмоту, сказав Рогиня.
   - Ти про що? - стрепенулась погроза в голосi Безбородька.
   - Про те, що ви читали як вiрш.
   Коли до┐хали до лiсникового дворища, Безбородько похмуро прорiк:
   - Отож, Семене, прввиай на нiчлiг. Полiца┐ хай сплять у клунi, а ми - в
хатi.
   - Нотуйте, - збайдужiло сказав лiсник, бо вiдчував,  як  пропадав  його
доля: запiвдарма чи задарма продав ┐┐.
   - Ех, i вiчi - глянув на небо Безбородько. - Це б  до  яко┐сь  потягухи
забратися, та й заснути бiля ┐┐ боку.
   На цю мову Рогиия скривився i норовисто одвернувся вiд жеребила.
   В оселi гостi знову накинулись на ┐жу та горiлку, але  тепер  найбiльше
нив лiсник, чуючи, як у головi почивав кружляти ярмарок.
   Безбородько дивився, дивився на нього й, нарештi, не витримав:
   - Ти що, Семене, отак залива║ш мокрухою? Страх?
   - Нi, ае страх, а безвiлля та рештки людини. Бо  що  наше  життя?  Одне
ошуканство, одна облуда...
   - В усьому? - гостро запитав Безбородько, стискаючи в руцi  склянку  :з
горiлкою.
   - Вважайте, у всьому, окрiм жiноцтва. Аiба те жiноча  вiряiсть,  те  не
мала б наша  душа  жодвего  доброго  пристановища,  -  знову  згадав  свою
недосяжну мрiю, що навiк згордувала ним, Може,  з  нею  i  його  життя  не
вскочило б у такi лещата.
   Безбородько не сподiвався таке почути вiд Магазаника, який замолоду був
падким i до дiвчат, i до молодиць. Що ж воно таке" запiзн║ каяття  чи  сум
за тi║ю честивiстю, що оминула його?
   - Це тебе цiлонiчнi сантименти карають?
   - Чого ж сантименти? - глухо обурився Магазаиик... "Високого  ти  роду,
та песького ходу*.
   - Бо вже настав  час,  коди  в  iяпшх  кра┐нах  иавiть  письменники  не
згадують про жiночу вiрнiсть. Скоро i в нас по нiй правлять  аомднки.  Час
високо┐ технiки i чистогану розтлiва║ все, i жiнку  також.  Недарма  хтось
видумав: красу навiть роаух ве адо да║, а грошi можуть.
   - Фiлософiя завсiдникiв борделiв, - на  витримав  Рогиня  i,  неважливо
обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. -  Голова  глипнув  на
лiсника i кинув злим оком вслiд агроному:
   - Тип! Чж ве з тих, що сюди - гав, а туди - дзяв!
   Магазаник теж кагоро┐жився:
   - Щось вам сьогоднi нiхто не догодить, навiть жiноцтво. А ще - про свою
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали ┐┐" а тепер забули?  -  згадав  оту
чорнобривку, що так його вразила яко┐сь далеко┐ зимово┐ днини.
   - Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi  печатi  вочи.  -  Коли
при┐хав сюди., зразу ж кинувся  розшукувати.  Господиню  ┐┐  мо┐  урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж  на  стiни  летiла,  i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не по┐хала  в  евакуацiю,  а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
   - Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
   - Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". -  Я  увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду ┐┐. От i поговорили,  а  тепер
вора снати.
   - Пора.
   - Тiльки подивлюся, чи вартовий  чату║Коли  Магазаяик  прокинувся  i  а
шомнолiвко┐" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах  рраюгiтало  касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло  його  увагу.  Лiсник  приклав  дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та  ворона  в  гнiздi  не
було.
   Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
   - Ти з ким вою║ш, Семене?
   - З вороном.
   - Забобони?
   - Може, й так.
   - А чого заспав?
   То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
   - А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
   - Мусив заховати вiд розбою.
   - Ти ще вiзьми та й при нiмцях  брязни  таке,  то  донесхочу  ковта║шся
лиха.
   Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
   - Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, ┐┐ сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого  ти  почнеш
старостування?
   - Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
   - Тiльки прошу  тебе,  перед  утечею  зготуй  сьогоднi  добрячу  вечерю
барону.
   - Якому барону?
   - Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньо┐ Померанi┐ при┐хав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбира║ собi надiл, щоб глустий чорнозем, i  рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов  бiля  горiлчаного  заводу.  А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
   - Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
   - Таки вгадав. Його рiдня колись мала  на  Подiллi  броварнi,  а  тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож  приготуйся.  З  ним
прибуде його супровiд, а перед цим при┐де крайсляндвiрт i я.
   Магазаник нахмарився:
   - Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
   - Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала  на  них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон  -  мисливець  i  любить,  щоб  за
столом усе було просто, як у лiсi.  То  шинку  батуй  шматюгами,  щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
   - Хто ж ┐х налiпить тепер?
   - А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув сво║ю вовною,  яку  вже
приперчили роки.
   - п┐ тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
   - Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що ма║ не очi, а
стрiли: однi║ю вцiлю║ в залицяльника, а другою - в його добро.
   - Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
   - За випивку не журися - самi привеземо,  свою  ж  коренкову  не  став:
барон до чужого зiлля ма║ дурну пiдозру. От нiби i все. А  пiсля  втечi  з
лiсу, що будеш робити?
   - Я ще не думав над цим.
   - Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми  майстрiв  i  посеред  майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку ново┐ влади. А яка ма║  бути  шибениця,
ти по скоропадщинi зна║ш, тiльки ми ┐┐ механiзу║мо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
   Знову страхiття вiсiмнадцятого року  наблизилося  до  лiсника.  Вiн  аж
поточився, почувши, як на  плечах  скоропадчикiв  шелестiли  шлики,  а  на
шибеницях - молодi чуби.
   - Нi, я шибеницю робити не буду.
   Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
   - Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь сво┐ сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
   - Це той, що з чорнокнижникiв?
   - Хай буде iю-тво║му. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде  рабом".  А  щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
   - Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
   у Кейтеля?
   - А це вже матерiя не твого розуму, не воруши ┐┐ язиком, -  невдоволено
вiдрiзав Безбородько.



   XI

   От Оксана спросоння зiскаку║ з лiжка на долiвку, трава на нiй  холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбива║ться пота║мний  стукiт.  Хто  ж  це  в
запiвдiтау пору? Чи  не  чорне  гайвороння?  Бо  такий  тепер  час.  Жiнка
ляка║ться i стуку, i  холоднечi,  яка  скувала  ┐┐.  Що  ж  робити?  Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось  знову  сухо  б'║  у  надвiрнi  дверi.
Надламуючись, Оксана припада║ до постелi, будить чоловiка.
   - Сташе, прокинься! Чу║ш, Сташе? Хтось добива║ться до нас. Чу║ш?
   - Що?.. Це ти, Оксано? - зi  сну,  не  розплющуючи  очей,  посмiха║ться
чоловiк, тягнеться руками до ┐┐ голови, до ┐┐ кiс, до ┐┐ сорочки, од  яко┐
завжди вi║ татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й  досi  Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його.  Тому  й  упадав,  як  мiг,  бiля  не┐,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже зда║ться - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
   - Чого тобi? - I ча┐ть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не зна║, якi  ║
пащекуватi жiнки?
   А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих,  з  золотими
голiвками снопикiв льону:
   - Ось гляну одним кра║чком ока на тебе,  на  твою  вроду  i  пiду  собi
помаленьку до сво║┐ роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi  ма║ш  приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
   - Сташе, не дури голови, бо чу║ш позаду хихоньки та хаханьки?
   - Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й  пiде  спроквола.  А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i  так,  i  приклавши  долоню  до
очей...
   - Сташе, продрiмись, - вже почина║ трясти  його  плечi,  щоб  витрусити
сон.
   - Ти чого? - спросоння нiчого не може  второпати  чоловiк,  перебираючи
рукою теплу хвилю ┐┐ волосся. От жаль тiльки, що в не┐ почина║  вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав ┐┐ дiвчиною бiля татарського  броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
   А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
   - До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стука║.
   I тiльки тес эр Стах пiдхоплю║ться з лiжка,  тягнеться  усiм  ┐iдом  на
стук. У дверi знову дятлом забили чи┐сь пальцi. Сну як пж-було.
   - Хто ж це, Стате? Не войiцiя?  -  I  навiть  употемкд  чоловiк  бачить
побiлiле обличчя дружин".
   - Чого ┐й до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одяга║ться, кладе  руку
на шовковi кучерi Мдколки, притиска║ його до себе  i  збира║ться  вийти  з
хатини.
   - Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
   - Оксано, - вже посмiха║ться ┐й. - Ти не дуже, того, лякайся.  Це  нiби
нашi добиваються.
   - Якi нашi? - не сходить з порога.
   - Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торка║ться ┐┐
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньо┐ осенi  на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревi║м, пижмою.
   Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
   - Справдi, нашi?
   Стах ще прислуха║ться до надвiрних дверей.
   - Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
   - Чому ж ти крився од  мене?  -  сторониться  i  все  одно  з  острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких  босонiж  шерхотить,  ┐┐  чоловiк,  бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили,  коли  полiцiянти
при┐халв ие Ромаиа i Василя.
   Стаж зуиивж║тьсд перед порогом i тихо питав:
   - Це ви?
   - Я.
   I враз гора звалю║ться а Оксаниних плiч, а тiло почина║ розмерзатись.
   Наче пострiл, в ┐┐ вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притриму║, чи обiйма║ його, i так  вони  стоять  якусь  хвильку,  не
кажучи нi слова.
   - Зiновiю Васильовичу! - скрику║ i приклада║ руку  до  уст  Миколка.  -
Заходьте ж.
   - Зараз, Миколко, зайду, -  хрипло  каже  Сагайдак,  зачипяе  дверi  i,
похитуючись, пряму║ до хатини. - О, тут  уся  сiм'я.  ДраС-туйте,  Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
   - Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
   - Вiд Володимира вiсточки нема?
   - Нема, - зiтха║ Оксана. I тiльки зараз  накида║  на  коси  хустину.  -
По┐хав зi сво┐м технiкумом, а чи до┐хав?
   - Будем надiятись...
   - Запни, жiнко, вiкно.
   Оксана похапцем сяк-так застеля║ лiжко,  ковдрою  затiпав  ║дине  вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить  спати  чоловiк,  засвiчу║  злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли ┐┐ i в
районi  нема.  Невiрний  мигунець  погойду║  тiнi,  освiтлю║  щире  золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани,  задуманого  Стаха  i
змучений вид  Сагайдака.  Зморшки  гiркоти,  зморшки  втрат  якось  одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
   - Ви, напевне, голоднi?
   - Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намага║ться  посмiхнутись
Сагайдак, вiн скида║ картуза, i тепер шестеро очей  вражено  дивляться  на
нього.
   - Чого ви? Чого? - здивовано пита║ i озира║ться по хатi:
   що ж вони побачили таке незвичне?
   - Нiчого, нiчого, - першою оговту║ться Оксана, та в голосi ┐┐  тремтить
осмута.
   Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
   - Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
   - Нi, нi, дядю! - припада║ до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
   - I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо  вже  скоро  й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось ║.
   - Так що ж, нарештi, з вами?
   - То не з нами, - не знав що сказати Стах.  -  Це  вас  он  серед  лiта
завiяло снiгом.
   - Яким снiгом? - не розумi║ чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому  тьмяно  заколивалось  змарнiле  обличчя.  Але  не  воно
вража║, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн  провiв  по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого  бив  його
холод на подвiр'┐ Бойкiв. От i прощай,  лiто,  бо  зима  одразу  впала  на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих,  хто  вже  нiколи  не
повернеться до  нього.  Пам'ять  заносить  його  до  Бойкiв,  де  старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита,  якi  пiдуть  у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.
   Вiн одганяе од себе видiння, оберта║ться до Стаха, Оксани, Миколки i на
┐хнiй смуток вiдповiда║ словами давньо┐ пiснi:
   - Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна...  Мiй  батько  посивiв  у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби тако┐ у пас було.
   - I то правда... На кожну голову  приходить  своя  хуртовина.  Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
   Оксана й Миколка вийшли з  хатини,  а  Сагайдак  став  насупроти  свого
зв'язкiвця.
   - Ти зна║ш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
   - Трохи знаю. I дзвони по убi║нних чув у  навколишнiх  селах,  -  та  й
прислухався до передранково┐ тишi, нiби в нiй  i  досi  ча┐лись  похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
   - Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в не┐ пiдручних ║.
   - На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
   - Як Гримичi?
   - Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату,  комору  й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i  Василя
не було вдома.
   - Догадався  шепнути  Лаврiну,  щоб  тепер  хлопцi  не  навiдувались  у
присiлок?
   - Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка  Олена  тепер  мов
причинною стала,  i  сьогоднi  смерком  бачив  ┐┐  коло  ворiт.  А  Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг  сказати  ┐й.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь,  вилетiла  з  хати.
Такою я ┐┐ нiколи не бачив.
   - Чого ┐й? - занепоко┐вся Сагайдак.
   - З Мирославом Сердюк намiрилась iти  в  партизани,  а  близнята  взяли
сестру на глузи: мовляв, там  тiльки  тако┐  пащекувато┐  i  бракувало.  I
вперше Ярина посварилася з  Романом  i  Василем,  назвала  ┐х  безклепкими
старими парубками i розплакалась.
   - А про iнших щось чув?
   - Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж  його
полiца┐ вдосвiта в сво┐й хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк  дорогою  i  почав
потихеньку прикладатися до сулi┐ i нiби забувати  про  все  на  свiтi.  Не
витримали полiца┐, зупинились у лiсi  поснiдати,  ще  й  Петра  Iiзяли  на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й  дременув  у  лiс.  Тiльки  й
бачили його посiпаки. Довелось ┐м за це мордачiв у райполiцi┐  нахапатись.
Квасюк на це мастак.
   - Де ж тепер шукати Петра?
   - Це саме вiн, певне, дума║ i про вас, кружляючи в лiсах.
   - Тепер, Сташе, до мене поки  на  старе  мiсце  не  приходь  -  i  його
продали.
   - То, виходить, нема║ бази?
   - Нема - з  корiнням  вирвали.  Усе-все  треба  починати  з  нiчого.  -
Сагайдак помовчав, твердо  глянув  на  зв'язкiвця.  -  Може,  пiсля  цього
вiдцура║шся вiд мене?
   Стах  одразу  спохмурнiв,  пригорбився,  зiбрав  зморшки  па   чолi   й
перенiссi.
   - Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Бо┐тесь за мене?
   - Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас  i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
   У Стаха занепоко┐лись руки, вiн ┐х стиснув до болю,  а  далi  полiз  по
кисет.
   - Чого ж мовчиш?
   - Що  менi  казати,  коли  у  вас  такi  думки  заро┐лися?  -  Гiркiсть
приховано┐ образи озвалася в голосi чоловiка.
   - А ти не дивуйся: такий час. Я вже  не  одного  бачив  розгубленого  i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
   - До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не ║ судом для  кожного?  Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
   Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка.  Як
ми часто в су║тi су║т не помiча║мо цих ран, як ми часто дума║мо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
   - Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно  ма║ш  сказати,
що треба сказати. Говори!
   Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
   - Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я  вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при  чужiй  владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де  тiльки  й  чу║ш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не  плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це  одне  дiло,  а  вiра  -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже сто┐ть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на  гестапiвських  гаках,  -
вiри мо║┐ не розiпнуть, поки я  людина,  а  не  кендюх.  Я  можу  до  часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у  менi,  коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагоду║мо вас, дамо  на  дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А  самi  теж  почнемо  думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але  нi  воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, при┐хав до нас якийсь вельможний барон i винюху║ найкращi землi
для  свого  ма║тку.  То,  дума║те,   ми,   хоч   розгубившись,будем   його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано  ви  нас  зна║те.  Ось  так,  Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало:  чого  деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше  любиш
свою землю, менше шану║ш революцiю i  неодмiнно  ма║ш  бути  дурнiшим  або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi  дуже  кебетнi  назвали  нашого
укра┐нського хлiбороба хитрим дядьком,  ще  й  радiють,  як  вони  розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому  це,  яким  радникам,  для  якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
   - Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович  охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало зна║мо
тих, чи║ багаття роками горить для добрих людей,  i  як  часто  хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде  за
сво┐м плугом.
   - Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
   - Гарний - не те слово! Красень!
   Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
   - Сво┐й матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не  дуже.  То  не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять  днiв  тривоги  на
один мiсяць?
   - Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
   - Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб  потiм  не  було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з  черепами  i  схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно,  не  здолають
живих людей.
   До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише  тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
   - Чи не спробу║мо цього  торiшнього  зiлля?  Воно  ще  в  мирну  годину
настоювалось.
   - Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
   - Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
   - Тодi наливай.
   Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi  розлив  у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
   - За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
   - За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
   Тiнi пройшлися по ┐┐ обличчi.
   - Таки перелякали.
   - Що поробиш? Така настала година.  Та,  дивлячись  на  тебе,  i  тепер
запита║ш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
   - Ой, не кажiть такого...
   - То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту,  ще  бiля
ворiт... Як вона там?
   Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
   - Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
   Сагайдак зiтхнув.
   - Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а  толку  поки  що  мало.  Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
   - А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там  у  давнину  i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi  острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
   - Ти ще пам'ята║ш ┐х?
   - Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
   Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого  року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що ┐┐ хата  стояла  невдалiк  од
болота?
   - Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi.  Там,  певне,  буде  сховок  для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити.  Ми  не
ма║мо права ховатись у болотах.
   - I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
   Зiновiй Васильович занепоко┐вся:
   - Не треба з Миколкою. Iди сам.
   - А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане  мене  -  дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
   - Не знаю, що й сказати на це.
   - Нiчого не треба казати. Миколка теж збира║ться  битися  в  фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями ма║.
   I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
   - Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
   - Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати  нас?  Миколка  почав
оправдуватися:
   - Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з  Зiновi║м
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
   - Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак  тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
   - Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи  по  зпадобляться  мо┐
гвинтiвки?
   - Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на  Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б  цих  во║н.  Та  не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. -  А
тепер прощавайте.
   - Куди ж ви? - здивувався i занепоко┐вся той.
   - Шукати сво┐х та щось робити.
   - _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д  -  До  ранку  ще
проскочу в лiси.
   - Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
   Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати.  Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
   - Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
   - Тут, певне, ║ й моя провина, - прошепотiв Стах.
   - Яка?
   - Ось зараз, - Стах  обкружляв  подвiр'я,  постояв  бiля  ворiт,  потiм
пiдiйшов  до  Зiновiя  Васильовича  i  повiв  його  до  клунi.  Вiн  довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
   - Чи не золото хова║ш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
   - Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи,  ,_  що  в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову.  -  Ось
поторгайте.
   Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
   - Що це, Сташе? Невже гармата?
   - Вона ж, правда, маленька, та бiльшо┐ не знайшов. Притаскав на  всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
   - А для чого ж тобi?
   - Хiба не можна дочекатись слушно┐ години i вдарити  з  не┐  по  якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiца┐.
   - Хiба ж ти вмi║ш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
   - Коли ║ з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
   - Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже  згодиться  нам.  -  Сагайдак  один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край  само┐  землi  вже  з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде  анiшелесь  -  навiть  вода  у  бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi  татарського  зiлля,  матiоли  i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
   Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини  вишень  та  золоту  сторожу  соняшникiв.  Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи  не
Олена Петрiвна виглядав сво┐х близнюкiв?  Так  воно  й  е.  Вiн  шдходдть;
ближче, тихо здоровка║ться з жiнкою, а та  в  благаннi  й  иадi┐  розчаху║
тремкi вi┐,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
   - Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж мо┐х Василя i Романа? Це  так  було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще  бiльше
засмутити. жiнку.
   - Бачив, Оиено Петрiвко-
   - I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
   - Учора.
   - Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
   - Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
   - Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
   От i мавш. вадяку за брехню!
   - А як дядько Дiаврiи?
   - Втiшав мене, а сам теж суму║  i  вiд  смутку  чи  дуростi  збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
   Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а  у  вухах  ще  довга-довга
непокояться слова матерi.
   За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик,  i
помольнi. Добре, що хоч тут  не  вгнiздилась  полiцiя  як  угниздилась  iз
кулеметом на  дзвiннiци.  Там  дню║  i  почув  гайвороння  -  так  наказав
жандармський пост.
   Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у  лiси,  що  по  колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську  i
скiльки заряту║те тепер? З вашо┐ зелiено┐ глибинм  вийдемо  i  вдаримо  иа
вороват бо трагедi┐ трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за  святе,
щоб загинуло грiшне!
   Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiда║ться цими диями, з-ким  пiде  у
перша  засiдки:,  а  сам  усе  бiльше  й   бiльше   починав   хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для  партизанiв.  Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
   Щось  трiснуло  попереду.  Сагайдак,  вихоплю║  з   кишевi   пiстолета,
придивля║ться до  заростi,  звiдки  почувся  трiск,  i  незабаром  помiча║
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду  його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй  хащi?  Щ&  кiлька
крокiв, i вiн  бачить,  сивий  оберемок  бороди,  окореякувату  поставь  i
шзгреку - вiд вуха до вуха  -  посмiшку  Михайла  Чигирина,  що  сто┐ть  у
ранковому туманi, як добрий сон.
   - Михаиле Iвановичу?? - не вiрить ево┐м очам Сагайдак.
   - Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом  широких  плечей  старий
скидав кирею i поспiша║ назустрiч командиру.
   Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
   - Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, -  сама  радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
   - А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
   - п┐ не було вдома, то й аалаши┐яась живою.
   - Як же ви?..
   Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
   - Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi ма║мо.
   - Санки?! - же повiрив Сагайдак.
   - А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також  вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
   притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи  муки,  бо  ж  i
┐сти щось треба. Коржi  печем,  а  хлiба  нема.  Та  й  на  сiль  сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
   - Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
   - Першими, звгсяо,  Грямячi  прянивтiли.  От  уже  отряхи  -  справжнiх
партизанiв ма║мо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i  Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого  ┐сти  ае  можуть,  усе  нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався  з  лапищ  долiди.  Мирон  Бересклет  з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав.  Не  з  порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
   - Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
   -Як вам сказати,- задумуеться  Чвгирин  i  ще  бiльше  став  схожим  на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше,  бо  ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
   - Заяiдiмо трохи, тгодума'║мо, як новий день зустрiти. Обиятчя  старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запиту║:
   - Що ма║м робити?
   - Драконовi зуби рвати! З корiнням!
   - Зуб зубовi не рiвня -  ║  переднi,  а  ║  кутнi,  -  хитро  мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
   - З переднiх! Треба  хоч  якусь  машииу,  що  наперед  сюди  визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
   - Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба,  щоб  люди  я""  чули  про
нас... Ось ходiть, погляньте, яку ми землянку аробили,  'навiть  сяку-таку
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про  лазню,
i про стайню треба подумати.
   На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся,  бо  хто,  слухаючи  господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був  грозою
контрреволюцi┐?.. А як одного разу чоловiк  пiддурив  скоропадчикiв!  Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин  з  лiсiв  при┐хав  до  сво║┐
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло,  щоб,  нарештi,  живцем  захопити  партизана.  Тiльки  домчали  до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па  них  кiлька  гранат,
наробив шелесту, а  далi  скинув  з  другого  боку  стрiхи  пару  десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався  в  лiси.  Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг  повiрити,  що  без  нечистого
можна було заховати на горищi коня.
   Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi,  запитали  про
це Чигирина. А вiн,  пригасивши  посмiшку,  так  почав  вiднiкуватися,  що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими,  якi  в  греблi  чи  в  болотi
сидять.
   - Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було,  -  мало  не  зi  сльозою  в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке  чортовиння  Гнат  Кирилець.  -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
   I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
   - Пособляв, Гнате. I не один - аж дво║ ┐х було  тодi:  один  бiля  даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз  пiд  коня,  взяв  його  на  плечi  i,
хекаючи i валячись  iз  копит,  потаскав  на  горище.  Думав:  пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
   Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава,  а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу  впали  надвечiрнi  сонячнi  сiтi,  а  далечiнь  аж   гра║   чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
   Та ось на просiку вискаку║ свiжа тачанка i двi пiдводи.  На  гачанцi  з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми  незворушний  Саламаха,  а
позаду з братами Бересклетами сивi║ мудрий Чигирин.  Старими  вузькуватими
очицями  вiн  перший  помiчав  помiж  деревами  якусь  постать,   неквапно
приклада║ до плеча гвинтiвку й одразу ж опуска║.
   - О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзна║ свого давнього знайомого.
   Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з  гладущиком  у  руцi  йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
   - Дiду, чого ника║те тут? - зiскаку║ з тачанки Сагайдак.
   - Лiс великий, то й никаю, - i вже несе  посмiшку  Чигирину.  -  Добрий
день, чоловiче.
   - I тобi добрий, Супицi збира║ш?
   - Та нi, перевозив  у  село  Магазаникове  добро,  а  вам,  оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
   - От спасибi, Гордiю, де ж вона?
   - За двадцять крокiв од вас, пiд тими  трьома  березами,  що  з  одного
кореня виросли.
   - Дiду, звiдки ж ви зна║те i про нас, i про сiль? - диву║ться Сагайдак.
   - Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся  цими  днями  в  лiсах,  коли  вiн
тiльки сам на безхлiб'┐ та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
   Чигирин торка║ться рукою плеча Горбенка.
   - Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змi┐?
   - Помiзкую, оглашенний.
   Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу.  Хто  тiльки
повернеться з не┐, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
   Старий, сумно похитавшi┐  головою,  повертав  до  оселi  Магазаника,  а
партизани беруть на узлiсся, ближче до  того  путiвця,  що  через  якихось
пiвтора-два  кiлометри  добiгав  до  чорного  шляху;  на  нього  тепер  не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж  можна
пiдстерегти  машину-другу.  Тут  не  так  ┐дуть  вiйська,   як   нишпорять
заготiвельники чужого.
   Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця,  партизани
зупиняють коней. Гримичi