ожежу. - Вогонь знаходить сво║ мiсце, - загадково сказала вдова. - То чого вам? - Хiба не догаду║шся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подiтися тепер? Одарка жахнулась: - Що ви, пане старосто, говорите! Хiба ж можна вам залишитись у мене? Магазаник ледь стримав лють: - Чого ж не можна? Пожалi║ш свого топчана? Вже лiжка не прошу. - А ви подумали, яка про мене завтра неслава пiде? - Одарко, ми ж сусiдимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово? - Одраау ж знайдуться такi песиголовцi. Бо що перед алим райком жiноча честь? Iдiть, пане старосто. Магазавик розумi║, чого цура║ться його Одарка, одначе ще пита║ ┐┐: - То нiяк не пустиш на ночiвлю? - До кiнця свого вiку! I староста спалахнув: - А я, зачумана, комусь пiдкорочу i вiк, i язик, стонадцять болячок тобi! - Болячки залюбки можуть повискакувати i на тому, хто розкида║ться нами, - вiдказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, i вже ┐┐ кроки загули в хатi. "Пожди, вiдьмо! Завтра дочека║шся вiд мене плати! Iншо┐ заспiва║ш, як поженем твою коровицю в крайс, - лютуючи, вiй завулком виходить на вулицю, омина║ сво║ пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, i не знав, до кого постукати, бо мало вiн мав приязнi до людей, не мали й вовв до нього. От хiба що зайти до дiда Гордiя? Той, душа згiдлива, кого треба, кого й не треба прихистить, навiть цигана ярмаркового. Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковiдчиняв дверi, бiлiючи полотняними шатами, став на порiг. - О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась пiдозра: - А ви, дiду, когось ждали? Старий зiтхнув: - Ждав i не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав: - Дiду, який я вам пан староста? - Як i всiм, - понуро вiдповiв старий. - А кого ви ждали? - Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборi з виснаги доходить. То жiнка пiшла туди викупляти його, може, й донесе вiн додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипа║ш? Магазаник вiдчув у голосi старого приховане глузування. - Прийшов до вас досипляти нiч. - Це ж як? - насторожився дiд. - Просто, бо менi тепер нема де переночувати. Приймете? - Нi, не прийму, пане старосто, - рiшуче сказав старий. - Чому ж?! - Бо, пробач, нема де. У нас одне лiжко сто┐ть для старо┐, топчанчик для мене, а тебе ж на долiвцi, ще й на залежанiй соломi, не покладеш, бо ти - пан. - Я можу й на пiдлозi. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном... - Еге, а що потiм тво║ начальство скаже? Нащо менi на цьому ? м┐датися з ним? Iди вже до когось iншого. - _Я пiду, але завтра ви прийдете до мене в управу, - насочилось погрозою кожне слово. - А не прийдете - пiд боки приведуть. I на це зовсiм негадано Гордiй попрохав: - Скинь, Семене, чобота. - Це ж для чого? - витрiщився Магазаник. - Як скинеш чоботи, я гляну, що в них ма║ш: ступнi чи ранцi. Вiйнувши полотняними шатами, старий зникав в сiнях, а Магазаник ще якусь хвилину сто┐ть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тiлi, а мiж ними по-котячи скрада║ться переляк. Що ж воно сталося за цi днi?.. Вiн добре зна║: село ще й досi не отямилося вiд страху. Знiчене, приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усiх i всього, i, здавалося, кожен жив у ньому сам по собi. напевне, так i треба фашисту: жорстокiстю i страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не ро┐лось громадське. Хiба ж не пам'ята║, як люди вибирали його старостою? Мовчки, без жодного слова, наче то були тiнi, а не люди. А от виказав вiн Човняра - й тiнi почали оживати. Виходить, i страх ма║ сво┐ межi i свiй живець. Магазаник поволi шкопиртае з Гордiввого подвiр'я на вулицю, Вiн знову пiдходить до пожарища, б'║ чоботом ненависних камен, потiм пiдворушу║ головешки i негадане чу║, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося його золото? Зiгнувшись, вiн запускав руку в попелище, та знаходить не золото, а обгорiлий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому! Вiд пожарища вiн поволi йде до сво║┐ дубово┐, в зруб складено┐ комори. Тут бiля порога стоять свiжi, ще не ошинованi колеса, а пiд острiшками сушаться вiнки добiрно┐ кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги вже з не┐ не звариш. При згадцi про мамалигу йому вiдразу захотiлося ┐сти. Вiн вiдмика║ колодку i входить у маснуватий настiй закомiрка, бо, крiм жита-пшеницi, тут зберiга║ться свiже насiння коноплi, маку, льону i сто┐ть кiлька обплетених лозою бутлiв з олi║ю. Колись, ще парубком, вiн мав у цiй коморi вечоровi розкошування. Тодi тут пахли дiвочi коси, а з них опадали квiти пiдснiжника, ромашки, чорнобривцiв, - то вже яка пора стояла надворi. Гай-гай! Давно вже вивiтрився дух тих пiдснiжникiв, тi║┐ ромашки, чорнобривцiв, а зараз чути маснуватий настiй олi┐, що пiде на продаж. Може, знову, як колись, переночувати тут i хоч у снах зайти у позаколишнiй час? А хтось защiбне комору i пiдпалить тебе i твiй запасець. На пам'ять недоречно приходять напiвзабутi слова: "Й нема║ злому на всiй землi безконечнiй веселого дому". Ох, ця лiтература i всi ┐┐ сантименти! Хiба ж не злi порядкують зараз у всьому свiтi? Еге ж, коли ти ма║ш пустку в душi, тодi вся земля ста║ пустелею. Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув ┐┐ i городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який нiколи не вилазив iз боргiв. Як притиснеш його, то пiдтюпцем бiжить iз хати в хату за свiжою позичкою, щоб вiддати задавнену. I досi Максим винен йому триста карбованцiв за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хiба вчорашнi триста карбованцiв порiвня║ш iз сьогоднiшнiми? Ще з двору Магазаник чу║ в хатi Калюжного притишений гомiн. Вiн обережно скрада║ться до вiконця хатньо┐ комiрчини, крiзь нього чу║ рiзнi голоси, повiв диму i горiлки. Так i в: дурний та нужденний Калюжний жене житнiвку, на яку вже чату║ цiла капела. - Будьмо, люди добрi, - тремтить при║мний тенорок Максима. - Хоч i тепла вона, але щира. - Заб'║ш нею памороки, то все менше тиснуть... - Пийте, куме, без полiтики, бо полiтика - пропаще дiло. - Яка ж це полiтика? От сказав один дядько при нiмцевi, думаючи, що вiн не зна║ по-нашому: "ох i тиснуть так тиснуть!" А нiмець i визвiрився на нього: - Хто тебе тисне? Нова влада? - Нi, новi чоботи, - вiдповiв дядько. - Так ти ж босий! - Того i босий, що тиснуть, - завчасу спохватився дядько. - Га-га-га. - Ось вип'║мо, люди, як на святвечiр, за тих, хто в дорозi. Нехай легенько згада║ться ┐м. - Господи, коли тiльки повернуться вони?! - невимовною тугою забринiв жiночий з сльозою голос. - Не треба, жiнко. Плачем лихо не вiдплачеш. Дзенькнули чарки, i тиша надовго вгнiздилась у комiрчинi: видно, кожен думав про сво┐х синiв. Магазаник пiдiйшов до дверей, постукав раз, вдруге, втрет║, i тiльки тодi з комiрчини затремтiв тенорок Максима: - Це ж хто так пiзно? - Я, Максиме. - Хто "я"? - Семен Магазаник. Уже не пiзна║ш? - Тепер i рiдного батька можна не впiзнати. Що вам? - Отак i будемо перемовлятись через дверi? Максим зiтхнув, щось тихцем кинув у комiрчину й почав вiдчиняти дверi. Ось вiн i став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знiчений. - Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пiзно сам пан староста завiтав. - Чого ж не прийти до гарно┐ людини? Як воно тобi ведеться? - Та... - не знав, що вiдповiсти, чоловiк. - Ну, а капа║ добре? - Ви ж звiдки зна║те? - ще бiльше нiяковi║ Максим. - Напевне, полiцай Терешко пронюхав. Вiн, бiсова душа, чогось в'┐да║ться i в'┐да║ться на мене. Може, i ви мою гiрчавiнь хильнете? - Спасибi, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати. - Переночувати?! - аж витрiщився чоловiк. - Як же це? - Отак, як чу║ш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан? - Я, пане старосто, i не проти, та до мене саме рiднi на┐хало, по чарцi добрiй випили i теж ночувати лаштуються, - вочевидячки бреше Максим i навiть не за┐кнеться. - Загордився ти, загордився. - Таке вигада║те. А ночiвлю пошукайте деiнде, бо таке дiло з рiднею вийшло. - I де ти порадиш пошукати цю ночiвлю?, - ледве стриму║ злiсть Магазаник. - Де? Та хоча б у Терешка. В нього мiсця багато, бо навiть жiнка втекла вiд нього, i гвинтiвка при собi. Та й ви вже наче ма║те родичання з ним при новiй владi. - Я тобi, голоп'ятнику, згадаю i ночiвлю, i рiдню, та так згадаю, що ти й дiтям закажеш глузувати. А поки що вранцi принеси свiй борг. Тiльки вранцi, бо вдень буде пiзно! Чу║ш? - Не оглух ще! - так найоржився чоловiк, нiби хтось пiдмiнив його. - Не оглух! - i зачинив дверi. Отакого дочекатися вiд якогось злиденника! I знову Магазацик iде мертвими вулицями i городами, з яких пророста║ осiнь. Проходячи повз дзвiницю, вiн почув, як скрипнули од вiтру ┐┐ кiсточки, як тихою скаргою на когось озвалися дзвони, i вдруге подумав про подзвiння над собою. Позаду загупали кроки - хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пiстоля. - Пане старосто, це я, - захекано задеренчав Максим. - Чого тобi? - Ось вам боргi - I зневажливо простягнув руку, в якiй стискав кiльканадцять папiрцiв. - Де так скоро нашкрiб грошей? - здивувався i навiть розгубився Магазаник. - Люди по кругу скинули в шапку, тобто рiдня моя. Магазаник сердито засову║ грошi в кишеню й мовчки прямув в темряву. Пiдпилий, за┐жений, Терешко, що саме розкошував бiля поросятини, насправдi стрiча║ Магазаника наче рiдню, тiльки диву║ться, чому пан староста не пiшов ночувати до Одарки. - Не впустила. - Не впустила?! - вибалушив очi_ Терешко. - Вас i не впустила? - Ще й норов показала. Завтра треба ┐┐ корову забрати на податки. - Вранцi я вiзьмуся за не┐, анахтемську! Я ┐й пришию i прилатаю! Задешево не вiдкупиться вона, - веселiша║ Терешко, який чогось мав зазубень на вдову, та й ставить на стiл сулiю з самоговом, рiже свiжу почеревину, хлiб, сам на припiчку смажить я║чню i все журиться, що не напали на слiд палiя. - Я б iз нього живого свiжину паював. Пiдiймаю чарку за те, щоб втихомирилися усi -вашi болi. - А ти не забагато цього питва зничтожа║ш? - При нашому дiлi iнакше не можна, - втупив око в чарку, - То ти йдеш у гостину, то сам гостей стрiча║ш, то на партизанiв полю║ш, то допиту║ш якогось типа до пiвсмертi. А що ж за допит без горiлки? I чиюсь кров треба залити горiлкою, щоб не стояла в очах... Вранцi Магазаник прокинувся вiд нестерпно┐ сверблячки. Закасавши рукава, вiн побачив на руках розсхп червових бугорцiв. - Почесуха, - одразу визначив Терешко. - Видать, на нервовому грунтi. Начуха║тесь тепер у свою волю. - А чим ┐┐ можна лiкувати? - Лiкiв багато, тiльки толку мало, - i знову почав ставити на стiл сулiю, чарки та полумиски з салом, огiрками i капустою. - Пробачте, що в мене по-простому, нiяких сластьонiв нема, бо жiнка сказилась i втекла до батькiв, не хоче з полiца║м жити. Ще й вона, дурепа, в полiтику лiзе. От i кручусь самотинцем. Ви ж i на обiд приходьте. Я з громадського господарства приволочу поросюка, то й поласу║мо свiжиною. - Жвакаючи, Терешко придивля║ться не так до старости, як до пiйла. Не встигли хильнути по другiй, як на ганку загупали кроки, потiм вiдчинилися дверi i до хати ввiйшов похмурий, з десятизарядкою на плечi, полiцай. Магазаник, не вiрячи собi, пiдвiвся i не то скрикнув, не то застогнав: - Стьопочка! Перед ним стояв його син, облиша║ний вiтрами, злий i постарiлий. На ши┐ в нього ятрився шрам. - Сам сво║ю парсуною дотьопався до вас, - невесело заграв млинками вiй Стьопочка. - Так ми, тату, стали погорiльцями? - Бiда! - зiтхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стiл. - Бачиш, у чужих людей уже ночую. - I не знайшли палi┐в? - Нi. - Сьогоднi ж перетрусимо все село, як вiхоть соломи, i в когось загра║ шкiра, наче бубон, - похижiшав вид Стьопочки. - Що вiрно, то вiрно, - запопадливо погодився Терешко. - То я й пiшов органiзовувати нашу брашку. Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька: - Окрiм хатнього добра, в нас нiчого не пропало? - Аби ж то... - перейшов на шепiт Магазаник. - Все золото загинуло. - Усе! - аж похолонув Стьопочка. - I те, що бiля борсукiв закопали? - I те... - похилив голову на руки, вдаючи розпач i водночас думаючи, який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок. - Тату, виходить, ви не порозтикували золото по рiзних сховках? - Був порозтикував, а потiм зiбрав до хати. Краще б i я з ним згорiв. Це ж усе життя збирав тобi копiйчину. - Не треба так побиватися, - вiрить, а бiльше не вiрить батьковi, бо зна║, який вiн хитрун i скупиндя - завжди ховався вiд нього iз спадком. - Ви ж добре переворушили попелище? - Цiлий день, до само┐ ночi, длубався. - Подлубаюсь i я. А потiм, тату, треба знову стягуватися на золото, бо при всiх владах воно - капiтал. - Як же ти дума║ш стягуватися? - Способи знайдуться, поки ми при владi, i вообче. "Стьопочка при владi", - з цiкавiстю i вже iнакше глянув на сина, який саме напаковував рота ┐жею i працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче, пожадливе з'явилося на його обличчi, а рiдкувата синька очей похижiшала. Та хто не хижiша║ з тих, що хочуть розживитися на золото?" - А як ти, сину, в полiцiю втеребився? - Тiкав од диму, а упав у полум'я, - зневажливо махнув рукою Стьопочка, та згодом додав: - I, думаю, правильно зробив, а то самого б полiцiя тягала, як колишнього активiста. Коли приймали на нову службу, сказав, скiльки сотворив бомаг у тридцять сьомому роцi. Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець i залишився. - От цього й не треба було говорити: що народилось у темрявi, хай i гине в темрявi. - Не бiйтеся, тату: треба ж доказати сво┐ заслуги перед новою владою. Нiмцi таке люблять. Та й ви пiшли в старостат, - А що в тебе на ши┐? Стьопочка одразу нажабився. - Це маю пам'ятного вiд Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще десь зустрiнемось iз ним. Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвiр'я, до них кинулась розтривожена Одарка. - Пане старосто, у мене полiца┐ корову забрали. - Отако┐! Чого ж вони в тебе забрали корову? - вда║, що нiчого не зна║. - За несплаченi поставки. Магазаник безпорадно розвiв руками. - Тодi нiчим пособити не можу. - Але ж ще нi в кого не брали. - З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо нiмецька власть - дiло сурйозне. - То я виконаю сво║. Заберiть теля-назимка. - Про це треба було ранiше думати, - i виходить на вулицю, вiдмахуючись рукою вiд жiнки. Стьопочка, зупинившись, притриму║ вдову бiля хвiртки, злодiйкувато озира║ться, пiдморгу║ i повчально говорить: - Хоч богу плачся, а й вiн зна║, що сльози - вода. Оце спожива║ш за сво║ гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, i вообче. А щоб полегшало тобi, зараз же крутнись, як попiвна замiж, з податками та ще батьковi якусь хаианку принеси. Ось тодi й будеш ┐сти молочко. - Вiн заспокiйливо кладе п'ятiрню на блузку жiнки, та б'║ його, сичить: "Жеребило". Але полiцай, не сердячись, гигика║, безсоромно обмацу║ жiнку хтивими очима. - Чого, тумануватий, вирячився? - одразу шаленi║ Одарка, шаленi║ ┐┐ гострий циганський погляд. - На якусь свою захвойданку чи фiндюрку витрiщуй буркала! - Не будь, Одарко, такою коверзухою, у вiйну i на жiночу красу пiдупали цiни. А ти, коли подумати, не надiвочилась, i вообче... - Паскудник! Який батько, такий i син: повiсь на гiлляцi - один одного не переважить, i I враз на рiдку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизiсть злостi... - Замовчи, горласта! - Вiн вiдступив, зiрвав з плеча гвинтiвку. Одарка скрикнула, вiдхилилась до ворiт. Пролунав пострiл. На придорожнiй вербi скреконула сорока i, гублячи пiр'я, почала падати на землю. - Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливiй, а другий - по горластiй! - вовкувате глипнув на жiнку, повернувся, хряпнув хвiрткою i подався наздоганяти батька, який бачив i залицяння, i гнiв сина. "Стьопочка при владi..." XXVI Коли сам Гiтлер обiзвав всемогутнього i всевладного Германа Герiнга свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман ма║ церемонитися iз тубiльцями-полiцаями, якi так i норовлять замiсть служби щось поцупити або надудлитись самогону? Тому полiца┐ тiльки й чують вiд нього: "швайне" i ще раз "щвайне", а iнодi й перекручений матюк, який у них викликав но страх, а щирий регiт. За повсякчасне "швайне" полiца┐ прозвали Шдекмана Кнорусом, у цьому, може, й була якась рацiя, бо, лютуючи, обер-║фрейтор запiнювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих. Невiдомо чому обер-║фрейтор у ввiреному йому селi i досi тримав полiцайську сторожу пiд банею дзвiницi. Чого вiн бо┐ться, коли нiмцi, як запевня║ радiо, вже пiдiйшли до Москви? Полiцаям на дзвiницi нудно до нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розiм'яти костi, не можна в дурня згуляти, нi чарки випити, щоб не нахапатися вiд обер-вфрейтора "гумiв". кдина розвага - насiння. Тому на довколишнiх городах i поскручуванi голови мало не в усiх соняшникiв. Коли ж якась господиня зчиня║ галас, ┐┐ вiдразу заспокоюють Терешковим словом: - Нема чого жалiти соняшникiв, краще дурну голову жалiй, бо вона в тебе поки одна. Господиня щось гарикне - i мерщiй до хати. Ось i зараз стовбичать два бевзи на опасаннi дзвiницi i в руках тримають не зброю, а голови соняшникiв. Вулицею проходить молодиця, i полiцай полiцая штурха║ лiктем пiд бiк i - Подивись, Калiстрате, якi ноженята? - Оце, Мусiю, звиняй, тiльки й нашого, що подивишся на чужi нож.енята, - зiтха║ гусакуватий Калiстрат. - Та чого так мало? - А хiба ж тепер хоч одна дiвчина хоче постояти з нами? - Таки нi, - погоджу║ться Калiстрат. - Були ми колись для них парубками, а стали головорiзами. I що ма║м за це? "Гуми" i "швайне" вiд обер-вфрейтора. I чого ми пiшли в полiца┐ свiй хлiб шукати? О, зда║ться, несуть чорти обера┐ Полiца┐ хватопеком кидають прямо на землю голови соняшникiв, хапаються за зброю i стають з нею бiля вiкна, придивляючись до вулицi, по якiй, поблискуючи пiвмiсяцем бляхи, на триколiсному мотоциклi мчить з перекладачем обер-║фрейтор. Ось вiн поверта║ свою чортопхайку на цвинтар, зупиняв бiля дверей дзвiницi i пересохлими схiдцями гупа║ до полiца┐в, за ним обережно плига║ жовторотий, з кишкуватою ши║ю перекладач Ксянда, що десь навчився цвенькати по-нiмецьки i так густо парфумити свое прилизане волосся, що навiть полiца┐ чманiють од нього. - Гутен таг! - висану║ обер-сфрейтор, зiйшовши на горiшню сходинку, i вирiвню║ свою бляху, з яко┐ намарно намага║ться злетiти втиснутий орел. - Вам обер-║фрейтор каже "добрий день", - дiдько звав, для чого переклада║ нудисвiт Ксянда, i широко розставляв цiвки нiг, щоб бути схожим на свого зверхника. Полiца┐ по-║фрейторськи гвинтiвками вiтають насурмонене начальство, i воно залиша║ться задоволеним, щось говорить Ксявдi, а той одразу ж по-горобиному цвiрiнчить: - Пан обер-║фрейтор пита║, чи не було чогось гiдного уваги на вашому посту? - Нiчого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, - вiдповiда║ Калiстрат, - а от на землi дядьки, звиняйте, не хотять iти на роботу. Ксянда переклада║, обер-║фрейтор невдоволено морщиться, ледь перекида║ слова через вiдвислу губу. - Хай крайсляндвiрт менше сидить у сво║му кабiнетi та менше цiкавиться картинами. Цих слiв Ксянда не перекладав полiцаям, а лише хвацьке поправля║ нiмецького нiдгонистого картуза. От аби ще срiбнi позументи до нього, то й Ксянда зiйшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське i навiть кобуру носить ва запалому животi, як пан обер-║фрейтор. Обер-вфрейтор пiдходить до вiкна, ще ширше розставля║ вгодованi ноги, а до вiчно невдоволеиих очей притуля║ масивний бiнокль. До нього наближаються безмежнi поля оцих скiфiв, якi мають скоритися рейху. А потiм усiх ┐х треба ставити пiдряд - i одному рубати голову, а другого залишати живим, бо iнакше з них не викорчу║ш бiльшовизм. Що таке бiльшовизм, Ганс Шпекман не дуже розумi║, але зна║, що населення бiльшовицько┐ кра┐ни треба переполовинити, навiть оцих полiца┐в варто стрiляти через одного, щоб решта вiрно служила. Друге вiкно наблизило лiс, але обер-║фрейтор недовго дивився ва нього, бо нещодавно ледве винiс голову з тiв┐ проклято┐ мiсцини. Через не┐ три днi на живiт хворiв, i мимоволi торкнувся рукою ременя, який не давав волi животу. А а третього вiкна побачив болото, куди ще треба по┐хати битм качок. Минулого разу вiн цiлу коляску настрiляв ┐х, довелося I┐сяндi пiшки iти до крайсу. I враз обер-║фрейтор занепоко┐вся, повторюючи те саме слово: - Мiколка! Мiколка! - I передав бiнокль Калiстрату. Той приклав його до очей, покрутив колiщата, здивувався: - Справдi, Океании Микола. - Чого вiн там знову ходить? - починав гнiватись обер║фрейтор. Ксянда переклада║, а Калiстрат бурмоче i - Напевне, звиняйте, корову пасе. - Корову┐ Корову! - перекривляв обер-вфрейтор. - Свинi ви┐ Я i на полюваннi бачив його з повною торбиною, i тепер з повною. Що там може бути? - Звиняйте, напевно, харчi, - розводить Калiстрат клешнястими руками. - Цих харчiв на десять чоловiк вистачить. Вiн, свинi, напевне, партизанам ┐сти носить. - еаволови! - i собi лайнув полiца┐в Ксянда. - Зараз же ┐дьмо до нього! Доганяйте нас кiньми! - Обер║фрейтор аж загуркотiв по сходах, а за ним нiяк не мiг угнатися миршавий Ксянда. Курними дорогами вони до┐хали до татарського броду, поромом перебрались на той бiк, а потiм лугами i мочарищем добились до кра║чка болота. Далi ┐хати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу мiсцину, але Микола наче крiзь землю провалився. Пiд'┐хали на конях i полiца┐. Вони теж не побачили хлопчака. - Де ж його корова?! - в'┐в ┐х обер-║фрейтор. - Свинi ви, п'янi свинi i ще раз свинi! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Мае ж вiн знову вийти з болота? - Звиняйте, мабуть, вийде, - глибокодумно прорiк Калiстрат. - А коли попаде в прогнiй, то не вийде. Замаскувавши мотоцикла пiд кущем вовчо┐ ягоди, обер-ефрейгор вибрався на сухiше мiсце i наказав полiцаям принести йому осоки з самотньо┐ копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самiй копичцi: тут вiн не прогавить хлопчака, якщо тiльки з'явиться той. I не прогавив: десь години через двi на болотi з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно петляв мiж кущами вiльхи, крушини i заростями болотяно┐ трави. Ксянда задоволене хихикнув, бо ж вiн, а не полiца┐ перший побачив хлопчика, ще й помiтив, що у того тепер порожня торба. Де ж вiн подiв харчi? Невже, справдi, тут ║ партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на пiдсохлому огузку ковзнувся з копицi, лiг животом на землю i поповз до свого начальства, вiд якого теж не раз схоплював "швайне". Вiн так звик до цього слова, що йому тепер i свиня стала здаватися благородною твариною. - Пане обер-║фрейтор, злочинець iде прямiсiнько у вашi руки, - тицьнув пальцем вперед I витягнув з кобура пiстоля, яким справно насобачився володiти. Обер-║фрейтор пiдвiвся, побачив Миколу i впав на вемлю, вхопившись руками за автомат. Потiм Ксянда передав наказ жандарма полiцаям, i тi поповзли травою, щоб вiдрiзати Миколцi шля┐ вiдступу. А хлопча в цей час, дивлячись пiд ноги, i не помiчав, яка небезпека чигав на нього. Ось уже закiнчилось гибло мiсце. Миколка посмiхнувся, рукавом витер чоло, скинув картузика, вивiльненi кучерi сонячно заворушились пiд сонцем. I в цей час бiля нього, наче з-пiд землi, виросли забрьоханi, розсмиканi полiца┐. - Руки вгору! Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пiзно: за мить вiн птахом забився в дужих руках полiца┐в, а до нього уже гупав обер-║фрейтор i Ксянда з пiстолетом у руцi. Мiцно тримаючи хлопчака за плечi, полiца┐ поставили його перед обер-║фрейтором. Наперед, ховаючи пiстоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця вiд радостi тремтiли нiздрi i химернi губи - одна навiки пiдскочила до самого носа, а друга, нагнiвавшись, вивернулась донизу. Вiн витрiщився на Миколку точнiсiнько так, як обер-вфрейтор вирячувався на полiца┐в. - Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все зна║мо, - i наступив черевиком Миколцi на пальцi, бо треба зразу вичавлювати зiзнання. Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не подитячому i вiдповiв: - Чого ж говорити, коли ви все зна║те? Не топчiть, дядьку, ногу, бо й ваша не вiчна. - Гунцвот! - зразу обурився й почервонiв Ксянда. - Як ти, мерзотнику, аi старшими розмовля║ш?! Де був?! - На болотi. - А кому ┐сти носив? Партизанам? - А хiба партизани в болотах сидять? Вони в лiсi орудують. Ксянда переклав слова Миколки обер-║фрейтору. Той посатанiв i вдарив хлопця по щоцi. З куточка уст Миколки потекла кров. - Кажи, де партизани? I дитина зневажливо глянула на свого ката: - Я нiчого не знаю. Обер-║фрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потiм закричав до полiца┐в: - На дзвiницю, свинi! Тягнучи Миколку за руки, вiн метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в коляску, а потiм туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками. Обер-║фрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на конях помчали полiца┐. У присiлку Миколку з жандармами i Ксяндою побачила тiтка Олена i вклякла бiля плота. - Тiточко, скажiть мамi, що мене .спiймали на болотi! - гукнув хлопчак. Ксянда вдарив його i затулив рота руками, що теж нестерпно пахли детпепими парфумами... Над селом забемкав великий дзвiн, а вулицями забiгали полiца┐, скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловiки i жiнки, на опасання дзвiницi, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда i обер-║фрейтор, за ними з дверей виглядали принишклi Калiстрат i Мусiй. Жандарм хусточкою витер долоню i викинув з розлючено┐ пащеки якiсь слова, з яких люди зрозумiли тiльки одне: "швайне". Ксянда почав перекладати, зменшивши кiлькiсть свиней. - Панове хлiбороби, сьогоднi наш обер-║фрейтор спiймав на болотi злочинця, який ма║ зв'язок з партизанами, але не хоче в цьому зiзнатися, хоч як ми не допитували його i на болотi, i ось осьдечки, на дзвiницi бiля святих дзвонiв. Тому зверта║мось до вас: скажiть, де переховуються партизани. Якщо не скажете, обер║фрейтор сам скине злочинця з дзвiницi, а вже внизу i кiсток його нiхто не позбирав. Рiшенець пана обер-║фрейтора твердий i остаточний. Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жiнки, а жандарм ще щось гаркнув i глянув на годинника. - Наш вельмишановний обер-║фрейтор сказав, що вiн чекатиме рiвно десять хвилин. Люди, не легковажте, - рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати його, значить, Оксана Артеменко, тутечки ║? У натовпi сплеснув зойк. - Я скажу! Люди розступились, даючи дорогу побiлiлiй мов снiг Оксанi. - Мамо!.. - закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда шарпнув його до себе i обома руками зчавив хлопцевi обличчя. Наче причинна, бiгла й падала на схiдцях дзвiницi Оксана. День вихлюпнувся з ┐┐ очей, на них налягали й налягали тiнi, вона все наштовхувалася то на стiни дзвiницi, то на бильця поручнiв. Знеможена, пiднялась до дзвонiв, пiдняла на них осмерклi очi i побачила того дзвона, що колись нагадував ┐й дiда Корнiя. Нема вже дiда, нема Ярослава, уже i ┐┐ година прийшла. - Яка красива жiнка! - вдивувався обер-║фрейтор, навiть трохи виструнчився, щось прикинув собi i знов почав хустинкою витирати руки, якi щемiли пiсля катування Миколки. - Таку тепер можна i в крайс вiдправити, - догiдливе i масно посмiхнувся жаб`ячим ротом Ксянда. Заточуючись, Оксана пiдiйшла до Миколки, схопила його, пригорнула до себе, i дитина вiдчула все материне горе, бiль, любов, розпач i нiби забула про себе. ; - Не треба, мами, не греба! Мовчiть, мамо, ви ж такi ладнi в мене, - уткнувся в ┐┐ груди i заплакав. - Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай цi уб'ють. Прощавай, сину, - опустила голову на його кучерi. - Бiжи додому, бiжи до тата, бо iнакше не можна... - Вона штовхнула сина до схiдцiв, i вiн погуркотiв униз. Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки дзвiницi, пiдiйшов до жiнки i запитав: - Я зрозумiв, що панi нам покаже, де партизани? - Гер обер-║фрейтор пита║ться, чи ти покажеш мiсце, де переховуються партизани? Оксана в нестямi пiдняла голову, погляд ┐┐ шукав i не знаходить Микодку. - Чу║ш, що говорить гер, обер-║фрейгор? - Чого тобi, покручений? - з болем запитала одними устами. Ксянда спалахнув, та стримав себе: - Питаються, чи покажеш партизанське мiсце. - Мушу показати. - Багато ┐х там? - стрепенувся покручений. - Дво║, i тi пораненi. - Чого ж ти ранiше про це не сказала полiцаям? Ксяида переклав обер-║фрейтору, той швидко заджеркотiв, показав пальцем на отвiр, з якого починались схiдцi. - Веди! - Веди! - повторив Ксянда. Оксана витерла сльози, пiдiйшла до поручнiв i, тримаючись ┐х i падаючи на них, почала спускатись вниз. За нею гупав i гриз цвяхованими чоботиськами пересохлi сходини обер-║фрейтор, далi клешняв Ксянда, а за ним посмутнiлi полiца┐. Стара дзвiниця здригалась од ┐хнiх крокiв i потрiскувала крихким деревом, а глибинних засiкiв ┐┐ пахло задавненим воском i зерном, як i тодi, коли був живий Ярослав... I двi ночi, як два крила, налетiли, огорнули Оксану: перша вiч - зустрiчi, а друга - прощання... Чи й життя наше - це зустрiчi i прощання?.. На човнику принесли його в ту страшну нiч, а тепер прийшов страшний день, вганяючи ┐┐ в дерево дзвiницi, а далi - в сухий причовганий грунт цвинтаря. Людськi очi скинулись на жiнку, йшли за нею, а ┐й хотiлося упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь свiт. Та що нашi сльози в годину прощання?.. Спаленi уста самi прошепотiли: "Дiточки мо┐, дiти", - а очi шукали Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нiкого. Тiльки шумом озвалися ┐й цвинтарнi дерева, що виростають з людей... Дiйшовши до болота, Оксана оглянулась на присiлок, на село i нiчого, крiм дзвiницi, не побачила. Обер-║фрейтор наказав ┐й iти попереду, сам з автоматом у руках ступав за нею, далi дрiботiв Ксянда, а позаду неохоче плентались полiца┐, бо хiба ┐х не спитають колись: за ким вони полювали? - Там же тiльки пораненi. Нащо вони вам? - ще раз спробувала виблагати чиюсь долю Оксана i у вiдповiдь почула те саме: "Веди. Пораненi i до непоранених доведуть". Гибла земля спочатку дурманила голову розма┐тим болотяним зiллям, потiм зажвяхкотiла, пiдпливаючи то жовтою, то чорною водою, далi почала розриватися i стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси тi, що знайшли собi тут домовину. Тепер навiть проворний Ксянда притих, вiдстав од полiца┐в, з жалем придивляючись до заляпаних нiг i ферцюватих з чужого сукна штанiв. А Оксана, хоч i горе перехитувало нею, iшла легко, зрiдка оберталась, рукою показувала, де треба обiйти небезпечне мiсце. I це викликало не тiльки подив, а й довiру. Якщо вiн знайде партизанiв, то не каратиме нi ┐┐, нi ┐┐ дитину. Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Полiца┐ вихопили його i нагримали: якого дiдька вiдiйшов од слiду. - Так треба ж було, - тихо пояснив ┐м Ксянда. Через якийсь час вийшли на сухiшу, з крихкими рахiтичними пагонцями вiльхи мiсцину, i в усiх притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-║фрейтор повiсив автомата на шию i пiшов крок у крок за Оксаною. - Ще далеко? - вiдхекуючись, запитав вiн i напахченим носовиком почав вимочувати пiт з чола. - Ще далеко? - переклав Ксянда, з жалем дивлячись на сво║ взуття i одяг. Оксана промовчала, пiшла далi, оминаючи бездольнi прогнутi клаптi тванi й сяк-так залатанi зеленою ниткою ополонки смертi, яких не тримався навiть комар. - Ще далеко? - повторив жандарм, вiн уже чманiв од дурману баговиння. - Устигнеш, - не обертаючись, кинула Оксана. Ось на не┐ з яскраво-зелено┐ скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жiнка нiби хотiла пригнутися до них, та раптово взяла вбiк, а обер-ефрейтор ступнув вперед. I враз несамовитий крик розiтнув тишу над болотом. Провалився мох, що виростив незабудки, провалились i незабудки, масно клокнула чорна, мов дьоготь, прогно┐на i жадiбно почала всмоктувати жандарма. Вiн руками хапався за кра┐ сво║┐ могили i вищав "свиням", щоб вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався пiд руками, i полiца┐ не наважувались пiдiйти до свого зверхника, не пiдiйшов i Ксянда. Розчахнутим поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози i болото. Ксянда зiщулився, опустив голову. I останнiм словом обер-║фрейтора було: "Свинi!" Лише тепер, коли на прогно┐ш замiсть жандарма залишився тiльки його картуз, схаменувшись, полiца┐ побачили, як вiддаля║ться вiд них Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув: - Стрiляйте, стрiляйте, - i вихопив з кобури пiстолета. Полiца┐, пiднявши гвинтiвки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана зойкнула, заточилась, обернулась до присiлка, до села, до сво┐х бродiв, та не ┐х, а тiльки вершечок дзвiницi побачила вона, на яку чомусь падало сонце. Далi i сонце, i день випали з ┐┐ очей... XXVII Два днi над лiсами кружляла "рама", обмацуючи ┐х ракетами. Два днi точився запеклий бiй партизанiв з карателями. Два днi не мали вiдпочинку нi дерева, нi люди, нi конi. Найтяжче умирали конi: на ┐хнi мовчазнi сльози не могли дивитися i тi во┐ни, якi не раз дивилися в очнхцi смертi. За цi днi карателям удалося гаубицями i гарматами перекалiчити немало лiсу i добратися до лiнi┐ оборони, що оточувала партизанський табiр. I тодi несподiвано в спину ┐м ударили з "максима" близнюки Гримичi i тi засади, якi потай вислав Сагайдак од заболочено┐ мiсцини, куди чомусь не поткнувся ворог. Попавши мiж двох вогнiв, карателi заметалися, розбилися на купки i, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлiсся, нe врятували ┐х i танки, .що посунули вперед: саморобна мiна системи ДБ - Данило Бондаренко - порвала першому траки, i очманiлi танкiсти, вiдчинивши люк, почали з диму i чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою смерть. У цьому бою уцiлiли тiльки автомашини, якi не потикалися в лiси, а стояли в полi обабiч дороги. На них живi поклали мертвих i, пригинаючись пiд дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. ┐х пiдкидало на вибоях. Мерцi пiдскакували, нiби оживали, i розбризкували з очниць сльози дощу. - Це Нiмеччина плаче, - охопивши голову брудними руками, сказав сам собi молоденький сизоокий фаненюнкер. - Цить, паршиве дiвчисько у штанях! - I кулак лейтенанта повернув йому голову, та не вибив нестямства з мiзкiв фаненюнкера. - Це Нiмеччина плаче, - знову повторив той, i тепер лейтенанту стало моторошно вiд цих слiв. А може, й справдi Нiмеччина плаче за сво┐ми синами, якi невiдомо чого прийшли сюди. I вiн злякано озирнувся: чи не догадався хтось, про що вiн подумав... А тим часом партизани, попрощавшись iз товаришами, що полягли в бою, вишикувались на галявинi недалеко вiд землянок. На правому фланзi пiд червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бiйцi з автоматами, ручними кулеметами, гвинтiвками - нашими i трофейними; в одних за пояси правили кулеметнi стрiчки. В iнших з ременiв звисають грона гранат, з яких спадають i спадають краплi дощу. А завершу║ стрiй самотня дiвоча постать Мирослави Сердюк, що ма║ на плечi карабiн, а за плечима санiтарну сумку. Уста ┐┐ припухли, а вi┐ й досi не иросохли вiд слiз, бо сьогоднi вперше на ┐┐ руках умирали нораненi, шепочучи ┐й то "сестричко", то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тiльки й умi║ перебинтувати чи змазати йодом рану. У тишi схвильовано луна║ перше слово Сагайдака: "Товаришi!" I завмирають усi, особливо тi, хто недавно прийшов iз сiл i мiста, де паскудне "пан" i "гер" тру┐ло душу. - Спасибi вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана iшло десять карателiв. Я вiрив: ми з нашим лiсом за плечима провчимо ┐х, але i побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися, перелякатися, позичити в зайця ноги. Всi ви, всi до одного витримали випробування. Мати Батькiвщина, люди, дiти i внуки вашi будуть гордитися вами. Вiчна слава тим, хто вiддав життя за Вiтчизну. Слава i вам, вiрнi побратими!.. I от уже дозори з глибини лiсу йдуть до узлiсся, а прапор встановлю║ться бiля командирсько┐ землянки, нагадуючи всiм про бо┐, а партизани розкладають багаття i вiшають на сошки тагани, а оя тихо-тихо, нiби реквi║м, з душi самого лiсу, стрепенулася пiсня про того партизана, що навiчно заснув бiля дуба. Сагайдак i Чигирин обiйшли усi застави, усi вiддiли i постукали в дверi дiвочо┐ землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави: - Хто там? - Це ми, донечко, - тихо сказав Чигирин. - Не спиш iще? Загуркотiв дерев'яний засув, Мирослава вiдчинила дверi i запросила до себе пiзнiх гостей. В ┐┐ оселi не пахло землею, тютюном, вiльгiстю, а владно панував дух деревiю i пижми. - Очiку║ш Данила? - Очiкую, Зiновiю Васильовичу. Як йому там, на залiзиицi? - Будемо надiятися на солдатське щастя, - сказав Сагайдак i поморщився. Рука? - спiвчутливо спитала Мирослава. Вона. Цi днi було не до не┐, то й почала каверзувати. Дайте хоч перебинтую. - Та ми а Михайлом Iвановичем поворожимо бiля не┐. - Послухай дiвчину! - супиться Чигирин i вже а жалем: - З боями забулося про поранення. - Скидайте верхн║, - наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кiтель, закасав рукава гiмнастерки i нижньо┐ очки, Мирослава обережно розмотала бинт, i Чигирина, ┐┐ зразу ж занепоко┐ли пiдозрiлi плями навколо рани. - Як воно? - з надi║ю запитав Сагайдак. - Негайно ж треба ┐хати по хiрурга, - злякано сказала Мирослава. - Негайно. - Де ж його взяти, того хiрурга? - задумався Сагайдак, скоса поглядаючи на руку: "От халепа з тобою". - Треба проскочити в район, До Попова. То людина! - кинув иогляд удалину Чигирин. - Хто ж зможе проскочити зараз? - Тiльки близнята, ┐м завзяття i спритностi не позичати. ' - Хай буде по-тво║му, - махнув пораненою рукою Сагайдак i знову скривився... Незабаром, чортихаючись, Роман i Василь начепили на рукава полiцайськi пов'язки, вискочили на тачанку, i добрi конi взяли розмашисту рись. За якусь годину-двi близнюки домчали до пiдмiського шлагбаума, що перетинав дорогу в темне, без жодного вогника, мiсто. - Пiдiймайте, служебники, свiй дрючок! - крикнув Роман, розмахуючи батогом. З будки, погойдуючи в руцi лiхтар, вийшов полiцай, а за ним, позiхаючи, з'явився i другий. - Хто там такий нетерплячий? - пiдняв вище свiтло. - Полiца┐ з Майдана. - Пароль. - Гузно тво║ нешмаговане┐ - розсердився Роман. - Який же телепень да║ у села мiський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без проволоки! Така мова цiлком задовольнила полiцая, вiн розкрутив шворку на кiнцi шлагбаума, пiдняв його i, вивертаючи щелепи в позiханнi, поцiкавився: - Куди ж вас несе лиха година? - Iменно, лиха година, - погодився Василь. - Треба дохтора, бо таке дiло, - i погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лiкарнi i до одноповерхового будинку для лiкарiв. I Василь i Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хiрург Попов, який рокiв з двадцять незмiнне працював у ┐хньому районi. I хто, i коли не стукав у його дверi чи вiкно, вiн одразу ж поспiшав рятувати людину. Пiд'┐хавши до тинькованого будинку, Василь вiжками зупинив коней, скочив на землю, пiдiйшов до знайомого причiлкового вiкна i на мить завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його стук довго нiхто не вiдповiдав. Це не було схоже на чуткого лiкаря, який одразу ж схоплювався з лiжка. Та ось, нарештi, у вiкнi майнула тiнь i розпачливий жiночий голос запитав: - Хто там? - До Олександра Iвановича при┐хали. Просимо допомогти хворому. - Олександра Iвановича нема║,