- крiзь сльози сказала жiнка,
   - Де ж вiн?
   - Позавчора гестапо заарештувало, - i в  хатi  забився  плач.  Досвiтом
близнята  при┐хали  до  загону  i,  не  будячи  Сагайдака,  почекали  бiля
командирсько┐ землянки, поки з не┐ не  вийшов  Чигирин.  Вiн  по  обличчях
хлопцiв зрозумiв, що ┐х спiткала невдача.
   - Не схотiв ┐хати до нас хiрург?
   - Гiрше, Михаиле Iвановичу: його заарештовано. На цю мову  нагодився  i
Сагайдак. Вiн мовчки вислухав Романа, зiтхнув, щось подумав i сказав:
   - Доведеться вам, хлопцi, увечерi ┐хати в Балин.
   - У Балин! - аж засудомило i занудило близнюкiв  -  згадали  iсторiю  з
паскудним Кундриком. Дуже ┐м  кортить  в  отой  Балин!  А  Сагайдак  рiвно
продовжував:
   - Там за мiстком край села, бiля  самого  лугу,  самотньо  сто┐ть  хата
Ткачукiв, у нiй живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що  я
прошу ┐┐ при┐хати до загону. До  них  краще  пiд'┐хати  з  лугу  толошними
воротами.
   Близнята тiльки скрушно  переглянулись  i  похмуро  пiшли  до  лiсового
озеречка.
   Смерком вони неохоче ви┐хали на розшуки яко┐сь загадково┐ медсестри. Це
ж знову доведеться про┐жджати мостом, за яким сто┐ть ота  верба,  де  вони
скарали паскудного запроданця.
   - Поганяй, брате, не неволься, бо  нiчого  не  поробиш,  -  пiдбадьорив
Василь Романа, який завжди так любив ┐хати, що аж вiжки горiли в руках.
   - Потрiбний нам той Балин, як зайцевi бубон, - буркнув Роман i  вйокнув
на коней.
   Обабiч почали вiдлiтати дерева, що  так  гарно  пересiвали  на  осiннiх
решетах крон срiбло мiсяця. А ось  i  поля  загойдались,  i  до  притихло┐
дороги пiдiйшла уся в щирому золотi дика груша.  А  може,  це  сама  осiнь
зупинилась  у  сво┐х  невеселих  думках?  Оце  б   при┐хати   додому,   до
батька-матерi, поставити коней у стайню .i хватопеком на  вечiрню  вулицю.
Невже це буде колись? Невже i  до  них,  "старих  парубкiв",  пригорнеться
дiвоча довiра i зорями засяють чи┐сь очi? Дурнi ж вони, дурнi, що до цього
часу не зазнали тих чарiв, якi дару║ тiльки молодiсть. Знайшов час  думати
про гаке. Василь завовтузився бiля кулемета, бо вже пiд'┐жджали  до  села.
Правда, близнята не сподiвалися зустрiтися з полiцi║ю:  кiлька  днiв  тому
┐хнiй загiн розгромив кущ полiцi┐, до якого входили й  полiца┐  з  Балина.
Пiд час цi║┐ операцi┐ дурна куля й поранила Сагайдака.  Видать,  погiршало
чоловiковi.
   Пiд колесами прогримiв старив дерев'яний  мiсток,  пiд  ним  обiзвалась
луна i кинулась убiк, а в очi, в душу почали входити  старi  верби,  серед
яях була й та, що ва все життя не вiдiйде вiд них.
   Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу i нею  пiд'┐хав
до надгнилих толошних ворiт, розчинив ┐х, i  тачанка  легко  пiдкотила  до
стiжка сiна, що бавилося з  мiсяцем  i  вiтерцем.  Тут  близнята  сторожко
оглянулися кругом i тодi - плече в плече - пiдiйшли до вiкна,  бiля  якого
лежало соняшничиння. На ┐хнiй стук не скоро  озвався  переляканий  жiночий
голос:
   - Ой,хто це?
   - Вiд Зiновiя Сагайдака.
   - Справдi вiд Сагайдака?
   - Авжеж.
   Ось заскрипiли хатнi дверi, стрельнула дерев'яна засувка на сiнешнiх, i
на порозi стала немолода жiнка, з-пiд ┐┐  хустки  вибивався  вiчний  снiг.
Вона пильно подивилась на  близнят,  на  тачанку  i  нiби  давно  знайомим
сказала:
   - Заходьте до хати, а я бiля коней постою.
   Близнята навпомацки знайшли клямку, вiдчинили  хатнi  дверi  i  вражено
зупинились бiля одвiрка: до них чи то зi сну, чи то  з  казки,  оберiгаючи
пiдсвiченою рукою хистку зернину вогника, iшла - не  йшла  не  дiвчина,  а
сама краса. Як тiльки вона глянула на них, як повела сполоханими пiвколами
вiй, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони,  телепнi,  так  не  хотiли
┐хати сюди. Близнюки перезирнулись i, розгубивши всi слова, знову  втупили
очi " _молоду господиню, що босонiж iде до них i йти спаса║ться.
   - Драстуйте вам, - пiвголосом  привiталась  вона,  скинула  па  хлопцiв
довiрливi очi, зупинилась, уже оберiгаючи не зернятко  вогника,  а  розрiз
сорочки. - То ви вiд Зiновiя Васильовича? Йому щось треба?
   - Наш командир просить, щоб ви при┐хали в лiси, оглянули йому  рану,  -
насилу вичавив Роман.
   - Зiновiй Васильович поранений?! - скрикнула Ольга. - I тяжко?
   - Напевне.
   - А куди?
   - В руку.
   - То я зараз уберуся.
   Ольга поставила каганчик на припiчок, а сама заметушилась, кинулась  до
комiрчини, там одягнулась, озулась i повернулась до хати. А брати  стежили
за  кожним  ┐┐  рухом  i  зрiдка  перезирались  мiж  собою  та  похитували
напатяаними  головами.  Нарештi  Ольга  вийняла  зi  скринi  двi  сумки  з
медикаментами i сказала:
   - Тепер можна ┐хати. - Поглядом прощання  вона  окинула  свою  оселю  i
першою вийшла з не┐.
   - Судьба! - зiтхнув Роман.
   - Судьба! - погодився Василь.
   Бiля  тачанки  мати  попрощалася  iз  донькою,  схлипнула  i  попросила
близнюкiв:
   - Ви ж дивiться, дiти, за нею, бо вона  у  мене  одна-однiсiнька,  -  i
перехрестила ┐х, i коней, i тачанку, i навiть кулемета.
   Близнята нахилилися до матерi, один поцiлував ┐┐ в одну щоку, другий  -
в другу, вискочили на тачанку, на якiй уже знiчено сидiла Ольга.
   - Прощавайте, мамо!
   Тачанка  потягнула  за  собою  зойк  i  почала  намотувати  на   колеса
розчавлену росу, вiдволожений пил i мiсячний смуток.
   За всю дорогу лише кiлькома словами  перемовилися  близнята  з  Ольгою,
вiрячи й не вiрячи, що вони везуть ┐┐ в лiси. А от  слово  "судьба"  ввесь
час бринiло в душi i Романа, i Василя. Це ж треба отак негадане?..
   Свiтанком утомленi конi пiд'┐хали до командирсько┐ землянки, бiля яко┐,
пригорбившись, сидiв старий Чигирин. Недобре  передчуття  не  давало  йому
спати, а в очах стояли отi зловiснi плями, якi бачив  на  руцi  Сагайдака.
Притримуючи Ольгу, вiн обережно спустився в землянку, де  вже  бiля  столу
сидiв  змарнiлий  Сагайдак.  Побачивши  жiнку,   вiн   пiдвiвся,   радiсно
посмiхнувся.
   - Спасибi, доню, що не побоялася ┐хати сюди.
   - Я ж сама набивалась до вас, - з тривогою глянула на командира.  -  Як
ваша рука?
   - Та не дуже, щоб дуже.
   Ольга стримала зiтхання i  почала  розкладати  на  столi  сво║  медичне
причандалля. Далi ретельно вимила руки,  протерла  хлорамiном,  спиртом  i
обережно стала розмотувати бинти на руцi Сагайдака. От  вони  i  впали  на
стiл, оголивши i  рану,  i  зловiснi  червоносинi  плями.  Глянув  на  них
Сагайдак i пiдвiв очi на Ольгу:  та,  жмакаючи  уста,  вiдповiла  на  нiме
запитання:
   - Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! - I до Чигирина:  -
Як же привезти сюди хiрурга?
   - Нема у нас, донечко, хiрурга, i не зна║м, де взяти.  Доведеться  тобi
самiй стати хiрургом.
   - Я ж не маю нiякого iнструменту, - зойкнула  жiнка.  I  тодi  Сагайдак
поклав здорову руку на плече Ольги:
   - Крiпися i, як нема iншого порятунку, рiж руку.
   - Чим же, Зiновiю Васильовичу? - затремтiла, заплакала Ольга.
   Сагайдак подумав, пильно подивився на жiнку.
   - - Як зможеш, орудуй звичайнiсiнькою ножiвкою. Протри ┐┐ чим треба - i
пиляй. А менi, щоб  легше  було,  Михайло  Iванович  вiдпустить  iз  сво┐х
запасiв склянку горiлки. Тiльки плакати не треба, бо  ти  вже  партизанка.
Михаиле Iвановичу, принесiть ножiвку.
   Чигирин, зiгнувшись, вийшов iз земляпки, i вартовий у  подивi  побачив,
що вiн чогось рукою витира║ очi.
   Минуло кiлька днiв. Роман уночi вартував бiля командирсько┐ землянки, з
яко┐ тепер майже не виходила Ольга. Пiсля варти вiн пiшов не в свою лiсову
оселю, а блукати дiбровами. IIедалеко вiд озеречка його розшукав Василь  i
здивувався, i занепоко┐вся: таким знiченим i марним вiн  нiколи  не  бачив
брата.
   - Що з тобою, Романе? Може, захворiв?
   - Ет, краще не питай.
   - Може, щось iз Ольгою?
   - З Ольгою.
   - Кажи, брате.
   - Що ж казати? - мало не застогнав Роман.
   - Усе.
   - Сьогоднi вона зiзналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб  я
таке почув...
   Пiсля довго┐ мовчанки Василь глухо запитав:
   - А як на це командир?
   - Вiн назвав ┐┐ маленькою i сказав, що то в не┐ не любов, а великодушна
жiноча жалiсть, яка не менше важить, анiж любов.
   - Нелегкi вiн ваги знайшов для нас i для себе.
   - А ┐й, дума║ш, легше?.. От i розберись тепер, що таке судьба.
   - Не розберешся, брате.
   - I все одно ми ┐┐ ма║мо любити...
   Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання  брели  по  зiв'ялому
листi i прибитих травах. На них обвалювались i обвалювались лiсовi шуми  i
стогiн дерев, обвалювалось золото  сонця  i  осенi.  Та  не  золото  осенi
свiтило братам, а виходила з теменi ота тремтлива, прикрита жiночою рукою,
зернинка вогню, з якою босонiж iшла - не йшла до них Ольга. Де ти  взялася
на безталання наше? I все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрiбна  ┐й
наша любов? От i ма║мо те, чого в людей не бува║.
   А зернинка вогника колива║ться й колива║ться i вже, зда║ться,  виходить
з лiсово┐ землi, немов квiтка папоротi. I що  та  квiтка  папоротi  i  всi
скарби пiд нею супроти сполоханих вiй, якi оберiгають жiночу та┐ну, жiночу
принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
   Несподiвано близнята наткнулися на Данила Бондаренка,  який  у  тяжкому
смутку сидить на вирваному буревi║м деревi. Що ж у нього? Чи не  трапилось
чогось iз Мирославом?
   Данило, побачивши близнят, спроквола, наче пiсля  хвороби,  пiдвiвся  з
дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом,  у  якому  тремтiв  сухий
листок.
   - Що з вами, Даниле Максимовичу?
   - Не питайте, хлопцi, - зморщився  i  з  огидою  копнув  носаком  чорну
полiцайську шинелю, яка чогось лежала бiля його нiг.
   - Як же не питати, коли журба ┐сть вас?
   - Не ┐сть - жере. Тако┐ ще не мав. Ви зна║те: була в мене лиха  година,
а зараз ще гiрше... - I замовк.
   - Розказуйте! - стурбувалися брати i стали з двох бокiв бiля Данила.
   - Що ж розказувати?! - враз на когось обiзлився чоловiк i знову чоботом
копнув полiцайську одяганку. - Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру - i
стати полiца║м. Весело?!
   - Не дуже, - переглянулись брати. - За що ж вам така покута чи кара?
   - Спитайте  в  Сагайдака.  Вiн  заварив  цю  кашу.  Лежить,  зi  смертю
бореться, а всяку всячину вигаду║.
   - Коли ця каша Сагайдакова, то,  виходить,  так  треба,  -  похнюпились
брати.
   - А менi вiд цього "треба" легше? Я краще б у  самiсiньке  пекло  пiшов
битися з чортами, аби тiльки не зодягати бiсiвсько┐ шкури. Як  на  мене  в
нiй подивляться i що подумають люди?
   - Та гарного не подумають, - погодився Роман,  перед  яким  i  досi  не
згасло зернятко вогню. - I все одно добре, що посилають вас, а не нас.
   - Оце так! - аж здригнувся Данило, i вже в'┐дливо: -  Дуже  вдячний  за
щирiсть.
   - То ви не так зрозумiли нас, - захвилювався Василь, - Ми теж пiшли  б,
аби послали нас, але з цього  менше  було  б  толку:  побачили  б  якогось
фашистського чина - i зразу б вгатили в нього порцiю свинцю.  А  у  вас  ║
витримка: ви б скорiше зжували цей свинець, нiж  задурно  випустили  його.
Сагайдак - голова!
   - Спасибi й на цьому, - не розпогодився Данило. - Ви ж...  невитриманi,
коли буду повертатися в лiси, не зрешетiть  оцю  чортову  шкуру,  яку  вже
зараз треба натягати на плечi. Пособляйте, хлопцi, бо поки що сам не можу.
   - Дуже нам потрiбний цей клопiт, - нiби невдоволено забубонiв Роман.  -
Давайте спалимо чортову шкуру.
   - Як спалимо? - здивувався Данило.
   - Звичайнiсiнько, - хова║ очi вiд нього Роман. - Я  розкладаю  вогнище,
Василь жбурля║ на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
   - Що ж потiм глядачевi скаже Сагайдак?
   - А це вже ваша справа. Ми палимо, ви вiдчиту║тесь.
   - Лепетун! - махнув рукою  Данило,  вiн  нарештi  посмiхнувся  i  знову
насупився. - Все одно зараз пiду до нього.
   - Коли не шкода нiг i гонору, то йдiть, -  роблено  позiхнув  Роман.  -
Однак нiчого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав  Яринку  в
ту задрипану корчму, то ще й раки пiвдня пекли на пиках.
   - Що буде, то буде, а гiршого не додасть, - i, махнувши рукою, пiшов до
afмлинки Сагайдака.
   - А шинеля! - гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на
чорний, з розкинутвки руками жмут.
   - Хай лежить, гидомирна.
   Бiля землянки Сагайдака його радiсно  зустрiв  Петро  Саламаха,  охопив
ручищами велетня.
   - Чого такий веселий? - буркнув Данило.
   - Бо привiз цiлий васаг мiн, - очима показав на критого лубом воза,  де
з-пiд сiна  виглядали  протитанковi  мiни.  -  Як  вiз  бездорiжжям,  душа
тремтiла, мов заячий хвiст, бо що, по неписьменностi думав,  варто  якiйсь
бляшанцi прокинутись i розметати чоловiка на шматочки. А в мене ж жiночка,
мов сонечко. Я ┐┐ вдома на руках ношу.
   - Такими ручищами i понiвечити можна.
   - От не думав таке розумне почути од  вас.  А  ви  ж  мене  персонально
шанувати повиннi┐
   - Це ж з якого дива - аж персонально?
   - Бо я скоро буду вас як пана старшого полiцая возити на мотоциклi.
   - Он як! Коли ж це буде "скоро"?
   - Тiльки роздобудуть вiдповiдну полiцаиську  шинелю,  бо  поки  на  мо┐
плечi жодна не налазить.
   - Це все вигадки Сагайдака?
   - А чи┐ ж! От мав голову чоловiк! Так що, Даниле Максимовичу, погуля║мо
по тилах! Та як погуля║мо! - радiсно посмiхнувся Саламаха.
   Пiсля цього в Данила одразу вiдпала  охота  iти  до  Сагайдака,  одначе
спересердя шпигонув Саламаху:
   - Погуляти - погуля║мо, а як з тво║ю жiночкою?
   - Трохи бiльше почекав. А може, колись уночi i приб'║мось до  не┐.  Ото
буде писку та виску! - i засмiявся.



   XXVIII

   З  залiзницi  Михайло  Чигирин  повернувся  нерано,  бо  свого   по┐зда
партизани дочекалися тiльки  вдосвiта,  коли  туман  iз  невидимих  глекiв
затопив молоком i долину, i лiс. Це одне. А друге -  хотiлося  вихопити  з
гарячих уламкiв залiза i дерева якiсь  трофе┐,  головне  -  зброю.  Та  iз
збро║ю не пощастило - зi станцi┐, розрубуючи прожекторами туман, проти них
вирушив бронепо┐зд, i вже пiд його вогнем  Чигирин  наскочив  на  скриньки
пахучого, наче мед, тютюну. Ох i зрадiли  хлопцi,  що  розжилися  на  таку
справжню розкiш, а не якийсь там ерзац, i зразу ж пiд обстрiлом  засмалили
довжелезнi цигарки.
   У загонi Сагайдак подякував усiм  пiдривникам,  а  Григорiй  розцiлував
батька, та потiм таки не  витримав  характеру  -  труснув  отим  кучерявим
снопом гороху, що вибуяв па головi, заскалив .око i в'┐в:
   - I дуже вам, тату, кортiло у сво┐ лiта на залiзницю тьопати?
   - Я не тьопав, а ┐хав на возi, бо шкода було сво┐х  чобiт.  I  не  реби
мене таким старим. Пiсля вiйни зробиш. Тодi я вже буду вiдлежувати боки на
печi i командувати мамою, щоб вона скорiше щось iз печi ставила  на  стiл.
Як тобi таке благоденство?
   Григорiй засмiявся, знову трусонув усiма стручками свого гороху:
   - Ви саме такий, що влежите на печi. Одразу на гаряче - на  головування
- побiжите.
   - Коли доживу, то й пiду, - погодився старий, -  бо  хто  ж  мав  землю
пiдiймати, як не ми? - Вiн  обернувся  до  тi║┐  призахiдно┐  сторони,  де
лежало його село. Чи обсiялось воно старими руками? Бо яка тепер сiвба? На
лiвому плечi мiшок з зерном, бери  його  в  правицю  -  i  сiйся,  родися,
жито-пшениця,  як  сто  рокiв  тому  сiялося.  Такий  посiв   iз   вересня
перехнябиться на жовтень, а пiзн║ не родить, тiльки з хлiба зводить.
   Григорiй,  певне,  збагнув,  що  коловоротиться  у  батьковiй   головi,
пригасив сво┐ насмiшечки.
   - Ви ж, тату, зараз вiдпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро  пiду  в
землянку, бо ввечерi маю роботу, -  i  схилив  голову  чи  жартома,  чи  в
повазi.
   Чигирин добряче подивився на свою дитину:
   - Не можу я вдень заснути, не навчився за вiк. А ввечерi маю  провiдати
маму.
   - Знову щось циганити? - I Григорiй показав усi сво┐  зуби  й  щербинку
межи ними, яка теж мала щось насмiшкувате.
   - Без цього не обiйдеться, бо в нас iнтендантiв нема. Легкий смуток лiг
на смагу Григорiя. Вiн оглянувся довкола i тихо сказав:
   - Ви ж поцiлуйте маму. Скажiть, що ми ┐┐ дуже любимо. I хай но журиться
без пас.
   - Так вона й послуха║ тебе, - гмикнув Чигирин. - Ще мало ти зна║ш  нашу
матiр. - i пiшов у лiси, з якими вже бавились  осiннi  шуми.  А  найбiльше
любо ┐м було розкошувати в осичинi, де  кожен  лист  тепер  карбувався  на
золотий дукат.
   Пiд ногами осик то тут, то там пишалися оксамитнi, зi свiжою  вологiстю
шапки красноголовцiв, а на пеньках  вiнками  повибивались  першi  опеньки,
вони, як дiтвора, гарно взялися дрiбним ластовинням. Оце  ж  завтра  можна
зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в  Марини.
Як вона там горю║? I зiтхнув чоловiк.
   Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився  бiля  кучерявих  дубкiв,
помiж якими рiвно горiли свiчки  берiз.  Неждано  вiн  побачив  з  десяток
пiдснiжникiв, що нахилили додолу задуманi голiвки. З-пiд  ┐хньо┐  верхньо┐
одяганки проглядали нижнi  з  зеленою  лиштвою  сорочечки.  Щось  трепетно
беззахисне було в цьому весняному цвiтi, який невiдомо  чого  зацвiв  собi
восени.
   "Це на щастя", - кажуть про такий пiзнiй цвiт люди.  Та  хiба  ж  можна
хоча подумати про щастя цi║┐ осенi й зими?
   Оцi осiннi пiдснiжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли
вiн уперше зустрiвся  з  Мариною.  I  защемiло  серце  в  чоловiка,  як  у
молодостi щемить. От вiн ┐х нинi й занесе сво┐й дружинi.
   Небо сьогоднi цiлий день терпляче  тримало  в  сво┐х  торбах  обважнiлi
хмари i тiльки пiд самий вечiр почало з них лiньки розсiвати дрiбний  дощ.
То це навiть i краще: менше буде рiзно┐ поганi сновигати селом.
   Знову низькодолом, левадками i городами добира║ться Михайло Чигирин  до
сво║┐  хати,  до  сво║┐  Марини,  якiй  несе  невеличкий   пучок   осiннiх
пiдснiжникiв. Як, певне, здиву║ться вона, бо  ж  мало  кому  доводиться  у
вереснi бачити цих первiсткiв весни.
   Ось уже й матiрка ┐хня кадить терпким насто║м, ось i вориння, що й досi
пахне живицею, ось i стовп з набакиреними глечиками, вони нiби радiють, що
в оселi нема нiкого з чужих.
   Чигирин обережно пiдходить до причiлкового вiкна, вслуха║ться в  темiнь
i дощ, потiм рукою торка║ться до пiдснiжникiв, а далi цi║ю ж рукою  стука║
у вiкно. Як довго тягнеться хвилина очiкування. Час уже почути  шерехтiння
Марининих нiг, побачити хустку па ┐┐ й досi чорних косах.
   Та не чути крокiв у хатi, нема й хустини у вiкнi. Певне,  стомилась  за
день, мiцно заснула. Вiн знову стука║ в шибку. I знову  нiму║  хата,  а  в
серце гадюкою вповза║ псдобре передчуття. I па третiй виклик не  вiдповiла
оселя.
   Не знаючи, що й думати, Чигирин попiд призьбою пiшов до дпорой, борожпо
торкнувся клямки - i дворi одразу вiдчинились. Вiн спочатку сполошився,  а
потiм зрадiв: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на нiч?
   Мертва тиша сто┐ть в оселi.
   - Марино, Марино! - кличе вiн, далi пiдходить  до  лiжка  дружини,  над
яким мало не до стелi пiдiймаються подушки, окрiм них, тут лежить ще темна
хустина.
   У безнадi┐ Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нiкого  не  було,
тiльки старi кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
   - Що ж трапилось?
   Невпокiй охопив чоловiка, а в ньому зблиснула крихiтка надi┐:
   чи не пiшла Марина ночувати до матерi? Може, захворiла матiр, то кому ж
доглянути ┐┐?
   Ще заглянувши в клуню, вiн знову городами добира║ться до вдовино┐ хати,
що була колись схожа на ластiвчине  веселе  гнiздо.  Тут  з  радiстю  жили
привiтнi, добрi люди, i добрими, красивими та лагiдними  були  ┐хнi  дiти,
запопадливi до працi та пiснi.
   Чигирин довго прислуха║ться i придивля║ться до всього, потiм  пiдходить
до того вiконця, бiля якого колись стояло дiвоче  лiжко  Марини,  i  тричi
стука║ у шибку. Вiн зразу почув чи┐сь кроки, потiм, вiдтуливши ковдру,  до
вiкна  прихилилась  стара  Докiя.  Чигирин  здивувався:  чого  це  з  хати
пробива║ться свiтло? Що вони так  пiзно  роблять?  Мати  якось  безнадiйно
кивнула йому головою i пiшла вiдчиняти дверi. На порозi вiн обняв стару  i
пошепки запитав:
   - Мамо, Марина у вас?
   - Ой, у мене, сину, - затiпалась вона в риданнi. У  мене  i  вже  не  в
мене...
   - Що з нею?! - Одразу жах холодом стиснув серце.
   - Докiя на це нiчого не сказала, а пропустила його до хати,  де  тьмяне
свiтло тривожно сходилось iз темрявою, з яко┐  вибивалось  кiлька  похилих
жiночих постатей.
   I тут чоловiк побачив на двох впритул поставлених ослонах свою  Марину.
Вона лежала в свiжому темному вбраннi, а в ┐┐  узголiв'┐  i  на  схрещених
руках горiли восковi свiчi.
   Якась невидима сила i темрява вдарили Чигирина в груди  раз  i  вдруге.
Вiн похитнувся, застогнав, уперше в життi йому пiдкосилися  ноги,  тому  i
мусив прикласти руки не до очей, а до колiн. Накульгуючи, заточуючись, вiн
якось пiдiйшов до ослонiв.
   Великий спокiй застиг на смаглявому обличчi його дружини;
   смерть вирiвпяла ┐┐ нерiвнi брови  й  вибила  пiд  ними  жалостинку,  i
раптом у косах дружини вiн добачив сивину, яко┐ не  було  що  кiлька  днiв
тому. Виходить, не всю ┐┐ вiн наперед забрав собi.
   За вiкнами шарудiв дощ, i, як дощ, падали сльози i слова матерi:
   - При┐хали ж сьогоднi карателi з  крайсу.  Вдерлися  до  хати,  схопили
Марину i почали про тебе допитуватись. А  вона  i  не  здригнулась,  i  не
заплакала, тiльки одне ┐м сказала: "Ви, нелюди, такi противнi,  що  нiчого
не почу║те вiд  мене".  Тодi  фашист,  що  був  iз  бляхою  на  грудях,  i
прострелив ┐┐ з автомата. Вже мертвою сивiла на мо┐х руках...
   Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин  поцiлував  дружину,  поцiлував
матiр, припав головою до столу i, тамуючи стогiн, притулив руку до  мiсця,
де було серце, пальцi його торкнулися  чогось  нiжного,  беззахисного.  То
були осiннi пiдснiжники. Вiн вийняв ┐х з кишеньки, нахилився над  Мариною,
а з них на ┐┐ обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.



   XXIX

   Сьогоднi  крайсляндвiрт  Вернер  Бiркамп  скликав   на   вечерю   одних
тубiльцiв. Це слово вiн дуже любив повторювати  в  сво║му  товариствi,  бо
взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто  говорив  про  Укра┐ну  зi
сво┐ми поплiчниками.
   У пiдiгрiтому добрими старими винами мiзку крайсляндвiрта,  що  неабияк
пишався сво║ю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань,  якими  за  обiдами
Гiтлер частував свою вiрну елiту. Чого тiльки не торкався вiн! I вiйни,  i
полiтики, i мистецтва,  i  музики,  i  архiтектури,  i  образу  арiйського
Христа, i образу святого Павла,  якого  чомусь  називав  бiльшовицьким,  i
фараонiв, i шляхiв iнкiв, i як готувати спартанський суп. Звичайно, все це
треба пам'ятати крайсляндвiрту, який от-от з ласки генерал-комiсара обiйме
посаду гебiтсляндвiрта. Але зараз вiн найбiльше мав знати, що думав  фюрер
про Укра┐ну, бо ж "нема iншо┐ держави, яка  могла  б  гак  усiм  постачити
квропу". Запам'ятайте - усiм! "Де ║ територiя, що ма║ тако┐ якостi залiзо?
Де можна знайти бiльше  нiкелю,  бiльше  марганцю,  бiльше  молiбдену?  На
Укра┐нi ║ такий марганець, якого нема║ навiть в Америцi".
   - За ваше  здоров'я,  достославний  пане  крайсляндвiрте!  -  шанобливо
пiдходить  до  нього  оте  семипудове  одоробало,   що   зветься   Оникi║м
Безбородьком i хоче почаркуватися.
   Та господар порухом чарки, порухом очей, якi вгризаються в перенiсся, i
витовченою ниточкою посмiшки дав зрозумiти, що йому не до  вподоби  схiднi
звички. Пiдiймай свiй келих, пий iз нього трунок,  а  не  грюкай  музейним
склом об скло, бо ж це псу║ цiнностi.
   Безбородько спiк  на  щоках  ракiв,  урозтiч  кинув  облисiлi  очi_  на
начальникiв допомiжно┐ полiцi┐ й тюрми, але вони за  питвом  та  потравами
нiчого не бачать, навiть отих украдених картин, на  яких  напiвголi  жiнки
мають тiшити сво┐ми формами чоловiкiв.
   "Чого ж ти пиша║шся, жеручи не свiй хлiб i не свое  мистецтво?  У  мого
батька не гiршi красунi неволились у старовинних покоях. I  хто,  зрештою,
привiз тобi круги воску на свiчi, що так та║мниче розгортають напiвтемряву
тво║┐ чи то резиденцi┐, чи то музею? Чи ма║ш довшi ряди  предкiв  у  сво┐х
генеалогiях? Теж навряд!
   Гер крайсляндвiрт зрозумiв, що з цi║ю кабанячою тушею треба  поводитись
iнакше, анiж з начальниками полiцi┐ i тюрми, i вже на його прив'ялi щоки й
уста ляга║ подоба приязнi.
   - За вас, пане голово, за вашу  невтомнiсть.  Як  вам  подоба║ться  моя
Морена? - кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жiноче обличчя
спадала сутiнь смертi.
   Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.
   - Менi не подоба║ться цей запiзнiлий декаданс.
   - Чому ж? - здивувався крайсляндвiрт, i зверхнiсть залягла в побабчених
закругленнях його уст.
   Безбородько помiтив це i, не вдаючись до тонкощiв мистецтва, вiдповiв:
   - Бо ця Морена нiчого не ма║ з жiночих принад, а така засмоктана,  нiби
тиждень не споживала хлiба.
   На цi слова крайсляндвiрт тiльки безнадiйно махнув  рукою  а  в  головi
знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати  хлiб  Укра┐ни  усiм
тим у квропi, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусовi, фрукти,
бавовну й гуму. Прип'ятськi мочарища будуть постачати очерет на  папiр,  а
за це укра┐нцi матимуть барвистi  шарфи,  склянi  намиста  й  усе  те,  що
люблять колонiальнi народи. Нiмцi - це  головне  -  будуть  тут  становити
замкнуте товариство, наче фортецю. Навiть нашi конюшники мають  бути  вищi
за тубiльцiв".
   Так-так, коли iншим ║вропейський кра┐нам фюрер  надав  права  слухняних
васалiв, то Укра┐на ма║ стати колонi║ю, де  оселиться  двадцять  мiльйонiв
господарiв iз Нiмеччини, Голландi┐, Швецi┐, Норвегi┐ i Данi┐.
   Тепер  крайсляндвiрту  ста║  шкода   укра┐нсько┐   землi   навiть   для
голландцiв, шведiв, норвежцiв i датчан.  Обiйдемось  без  них.  Хiба  мало
людського матерiалу на Укра┐нi? Навпаки, його  треба  переполовинити,  щоб
решту тримати в цiлковитiй покорi. Тут земля мав належати тiльки нiмцям, а
праця на них - укра┐нцям, i то - не всiм. Як про це сказав фюрер?..
   Та його думки перебив  низькорослий  вилицюватий  начальник  допомiжно┐
полiцi┐. Вiн рiзко пiдвiвся а бароккового крiсла, вiд'  дано  вклонився  i
вiддано блиснув навскiсними очима i двома обоймами металевих зубiв.
   - Удостойте недостойного! - I звернувся до гостей: - За мудрiсть нашого
любого гера крайсляндвiрта!
   - За ваше здоров'я,  вельмишановний  пане,  -  бездоганною  укра┐нською
мовою вiдповiв господар, а сам подумав: "Ось такий антропологiчний  типаж,
насамперед, повинен пiти в землю. На Укра┐нi мають  залишитися  тiльки  тi
синьоокi тубiльцi, що зовнi будуть схожi на арiйцiв. Думаючи про  майбутн║
велико┐ Нiмеччини,  вже  зараз  треба  працювати  над  вiдбором  людського
матерiалу на Укра┐нi, - Вiн  зi  смаком  вихилив  чарку,  поставив  ┐┐  на
музейний, заставлений на┐дками столик.
   А тим часом гостi, якi, побоюючись господаря, не  наважились  уволю  нi
напитись, нi на┐стись, стиха пiдсмiювались над крайсляндвiртом.
   - Чарки ж якi? Бiльше по склу розтечеться, анiж у рот попаде, -  кривив
писка зизуватий,  з  круглястими  синiми  рум'янцями  на  щоках  начальник
в'язницi. Вiн i на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим  дуже
порадував крайсляндвiрта.
   - Звикай до культури та тiснiше зашморгуй варги, - шепотiв,  як  рак  у
торбi, начальник бiржi працi й кивав на Рогиню: - Ось  хто  навiки  схудне
пiсля тако┐ вечерi.
   - На поминках бiльше п'ють, - докинув i сво║ слiвце Безбородько. - Якщо
когось не веселить хмiль, то не клич на нього.
   - I скiльки того хмелю? - невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка
з порцелянового iмбрика вже почала розливати каву.
   - Пiсля цього - та й до мене, хоч дурень i кропкова  горiлка  розважать
нас, - шепче начальник тюрми, якого заочi справедливо звуть i картярем,  i
кошатником.
   Попрощавшись iз гостями, крайсляндвiрт дружнiм  помахом  руки  затримав
Рогиню.
   - Якщо ваша ласка, запишiться на хвилинку.
   Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподiбне обличчя, на  якому
тiльки знизу вибились бульдожi прикмети, i пiдiйшов ближче до  Морени,  що
мертвим поглядом i  всiма  сво┐ми  потойбiчними  барвами  комусь  вiщувала
небуття. Де ти, така зловiсна, виплоджувалась?
   За гостями зачинилися дверi, i  тепер  крайсляндвiрт,  посмiхаючись  до
Морени, впiвока глянув на Рогиню:
   - Гарна?
   Пiсля мовчанки Крайсагроном вiдповiв:
   - Страшна. Смерть нагаду║.
   Вiдповiдь задовольнила Бiркампа, вiн схвально кивнув головою:
   - Людям  i  треба  частiше  нагадувати  про  смерть:  тодi  вони  краще
виконуватимуть сво┐ обов'язки.
   - Хто його зна║, - зажурився Рогиня.  -  Обов'язки  на  людей  наклада║
життя, i грiх мистецтво присвячувати смертi.
   - О, то ви й фiлософ!  -  чогось  здивувався  крайсляндвiрт  i  посадив
агронома  за  свiй  iнкрустований   столик,   налив   рейнського,   навiть
почаркувався. Через якусь  хвильку  господар  запитав:  -  Як  вам,  пане,
живеться-працю║ться?
   - пжджу з села в село, - невиразно вiдповiв агроном i насторожився:  чи
не довiдався крайсляндвiрт, що вiн пота║мно переправив у  лiси  ще  кiлька
пiдвiд збiжжя? Цс хоч трохи оживило його
   заблуклу душу, яка теж надi║ться дочекатися сво║┐ влади i свого сива.
   - Щось вас, бачу, нi горiлка, нi вино не розвеселили.
   -  Таку  вже  маю  вдачу.  -  Рогиия  сичем  вбрав  голову   в   илечi,
Крайсляндвiрт роащiбнув тугий, з добротно┐ сiро┐  шерстi  кiтель,  бережно
повiсив йоги на бильце музейного крiсла.
   - Не хочуть працювати дядьки?
   - Не хочуть... такий час.
   - Мене теж диву║ незбагненне в поведiнцi укра┐нського хлiбороба. Я  тут
жив кiлька рокiв до першо┐ вiйни, бачив, як не тiльки душею,  а  й  зубами
трима║ться хлiбороб власностi, землi. Бiльшовики забрали це в нього, ми  ж
хочемо його ощасливити власнiстю, а вiн саботу║ всi нашi заходи  i  навiть
iде в партизани. Як це накажете розумiти?
   - Нашого селянина  не  дуже  легко  зрозумiти...  -  обережно  вiдказав
крайсагроном i прикрив насмiшку отими повiками, ва  яких  кропом  вибились
прожилки.
   - Хай i так. Але його негайно треба змусити працювати, iнакше i вiн,  i
велика Нiмеччина залишаться без хлiба.
   - I це може бути, - погодився Рогиня, а сам посмiхнувся в душi: хiба  ж
не  знав,  що  селяни  в  його  районi  сяк-так,  а  найбiльше   крадькома
настарались собi хлiбця. А фашистська Нiмеччина ┐м до одного мiсця.
   - Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю,  що  за
бiльшовикiв  не  цiнували  вас,  насмiхалися   над   вашими   захопленнями
антропологi║ю i етнографi║ю.
   - Були й такi, - не дуже охоче  сказав  Рогиня.  -  Та  й  кому,  окрiм
учених, антропологiя не зда║ться дивацтвом?
   - Нi, нi, це висока наука, - заперечив Крайсляндвiрт. - Я сам кохався в
нiй.
   - Ви? - не повiрив Рогиня.
   - Хай це вас не диву║. Я  навiть  студiював  працi  деяких,  як  у  вас
казали, укра┐нських буржуазних учених i не без iнтересу довiдався, що  ваш
антропологiчний тип близький до нордичного.
   Рогиня пiдвiв заважку для сво║┐ тонко┐ ши┐  голову,  пильно  глянув  на
крайсляндвiрта i, набравшись духу, з гiднiстю сказав:
   - Це, пане, тенденцiйнi твердження, якi не мають пiд  собою  серйозного
наукового грунту.
   Пещене обличчя господаря  i  здивувалось,  i  позлiтало  водночас.  Вiн
нiколи не сподiвався, що  цей  мовчазний,  придовбнений  життям  чолов'яга
наважиться заперечувати йому.
   - Ви не помиля║тесь?
   - Нi, не помиляюсь, - понуро вiдповiв  Рогиня,  -  бо  я  студiював  не
тiльки  тi  працi,  що  пiдганяють  науку  пiд  чужi  догми.  -  I   гiрко
посмiхнувся: - Отож недарма пан Безбородько називав мене мумi║анавцем.
   - Ми з вами сто┐мо на рiзних полюсах, - пiсля деяко┐  мовчанки  похмуро
сказав крайсдяндвiрт. - А вам нiколи не спадало на думку бачити свiй народ
здоровим, красивим?
   - Я зараз бачу свiй народ здоровим, красивим, розумним.
   - Але ж у ньому ║ й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
   - Поки що справжня наука не зна║ такого народу, який би не мав  домiшок
iншо┐ кровi, бо ж вiки не були вiками iсторично┐ iзоляцi┐.
   - Пане Рогиня, не забувайте про  виключну  чистоту  нордично┐  раси,  -
строго сказав Крайсляндвiрт, потiм глянув на годинник. -  Сьогоднi  ми  не
будемо продовжувати теоретичну дискусiю, для не┐  ще  знайдемо  час.  Менi
хотiлося сказати вам iнше. Ви щодня бува║те  в  громадських  господарствах
нашого крайсу. Я вас  зобов'язую  в  кожному  селi  взяти  на  облiк  усiх
свiтловолосих i блакитнооких дiтей, юнакiв i одружених до  тридцяти  п'яти
рокiв. Звичайно, ви сюди не включа║те тих, що мають широкий розмах вилиць.
   Жах охопив Рогиню. Вiн збагнув те, що  не  було  доказано,  i  мимоволi
схопився рукою за серце.
   - Ви чули, що я сказав?
   - Чув, пане Крайсляндвiрт. Чув. Але, пробачте, я цих  списочкiв  робити
не буду.
   - Як? Ви не хочете дбати про майбутн║ сво║┐ раси? Це вам стiльки дасть!
   - "Багато обiця║ чорт, а забира║ все".
   - Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим
обов'язком.
   - Нi! нi! - затрусились руки агронома,  вiдхиляючи  вiд  себе  невидимi
списочки.
   В нордичних очах крайсляндвiрта спалахнула злiсть. К  бiсу  чемнiсть  i
"химери совiстi". Вiн зараз же провчить цього впертого мумi║знавця, що теж
не вмi║ чавити непокору.
   I в цей час хтось  постукав  у  дверi.  Крайсляндвiрт  рiзко  пiдвiвся,
пiдiйшов до порога,  глянув  у  скляне  вiчко,  вiдчинив  дверi  в  оселю,
виструнчившись, увiйшов незамiнимий Ганс, який самовiддано служив  йому  i
пером, i автоматом, i мiзками,  що  найбiльшi  були  нацiленi  на  музейнi
скарби й  укра┐нський  чорнозем.  Пiсля  ретельних  аналiзiв,  вiн  навiть
замiряв тi площi, з яких треба вивезти землю до рейху.
   - Що тобi, Гансе?
   -  Пробачте,  пане  Крайсляндвiрт,  але  до  вас  дуже  просяться   отi
голландцi, якi збираються осiсти на Укра┐нi, - чогось розгублено заговорив
Ганс. Що його так занепоко┐ло?
   - Так пiзно? Скажи: хай завтра приходять. На добранiч, Гансе.
   - Бачте, ┐м сьогоднi треба, - iще дужче виструнчу║ться Ганс, нiби  хоче
сво┐ сто вiсiмдесят п'ять сантиметрiв зросту витягнути до двох  метрiв.  У
його присутностi гер крайсляндвiрт майже завжди з  жалем  дума║  про  свою
статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б  позичити  в  Ганса  якихось
зайвих десять сантиметрiв зросту та Гансовими патлами  заличкувати  кружок
лисини, який так схожий на ксьондзiвську тонзуру.
   - Чого ж сьогоднi? Навiщо цей поспiх?
   - Вони ┐хали сюди, - мнеться Ганс, - а ┐х перестрiли партизани.
   - Партизани?!
   - Так, пане крайсляндвiрт. Думаю, це робота Сагайдака.
   - I що далi?
   - Партизани перевiрили  документи  майбутнiх  колонiстiв  i  хотiли  ┐х
розстрiляти.
   - За що?
   - Вони знайшли в них iнструкцiю про  поступову  стерилiзацiю  укра┐нцiв
чоловiчо┐ статi. Це ┐х дуже обурило.
   -  Дурнi!  -  вигукнув  крайсляндвiрт.  -  Такi  iнструкцi┐,  ┐дучи  на
розвiдини чи на поселення, треба тримати в головi, а не  в  кишенi.  I  що
потiм?
   - Потiм партизани змилостивились, забрали  тiльки  пiдводи  й  конi,  а
самим голландцям наказали роздягнутись.
   - То вони прийшли сюди зовсiм голi, чи як?
   - - Не зовсiм голi... - кривить обличчя Ганс. - Партизани  залишили  ┐м
труси.
   Крайсляндвiрт бридливо поморщився, потiм  на  його  вустах  ворухнулась
убивча iронiя.
   - Отак i мiстом iшли колонiзатори в трусах?
   - А що ж ┐м лишалось робити? Мусили витримати i ганьбу, i насмiшку.
   - Веди ┐х сюди.
   Секретар вийшов, а за хвилину до оселi  почали  заходити  переляканi  й
жалюгiднi колонiсти, однi з них трималися за голови, другi - за труси.
   Гер  крайсляндвiрт  хотiв  обличчям  i  всi║ю  поставою  вдати  глибоке
спiвчуття,  але  не  витримав  -  розсмiявся,  а  хтось  iз   слабонервних
колонiстiв заплакав i припав до Морени - богинi небуття.



   XXX

   Ранiше  худобу  гнали  скотарi,  а  тепер  полiца┐.  Однi  з  них  люто
пересварювалися з жiнками, а другi мовчки проклинали свою долю, що зробила
┐х погоничами лиха.
   - Куди ж ви, урвителi,  тягнете  ┐┐?  Запогубити  хочете  мо┐х  дрiбних
дiток? - припадала до сво║┐ годувальницi молода чорноброва жiнка.  В  очах
┐┐ стояли сльози, в очах корiвчини поблискувала волога незрозумiлiсть.
   - Вiдiйди, вiдiйди, зарюмана, бо розчереплю макiтру!  Якось  перебудуть
тво┐ потерчата без  молока,  -  замiрявся  на  жiнку  прикладом  спиячений
Терешко. I, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
   - Щоб iз вас котрийсь ще до вечора вiдiйшов! Пане старосто, скажiть  ┐м
щось на це праволомство.
   - Он краще жандармам скажи! - Магазаник пiдвiв голову на  незрушних,  з
бляхами на грудях жандармiв, що придивлялись  до  полiцайського  старання,
потiм, щоб  не  слухати  голосiння,  перезирнувся  з  Терешком,  пiшов  до
сiльуправи, а звiдти задвiрками вислизнув на другу вулицю. Але й тут  його
наздогнали жiночий лемент i плач. Та хiба вони тепер здивують когось?
   Пiдходячи до шибеницi, вiн бридливо поглянув на ┐┐ вкорочену,  планками
пiдбиту руку i  вражено  зупинився:  тут,  похиливши  голову,  сидiв  його
старезний кульгавий ворон. Чого вiн прилетiв iз  лiсу?  Чи  йому  шибениця
нагадала  давнину,  чи  почув  чиюсь  смерть?  Ворон,  очевидно,   впiзнав
Магазаника, проржавлено керкнув i переставив кульгавi ноги.
   Забобонний страх учепився  в  пана  старосту,  вiн  вихопив  iз  кишенi
темного, як галка, пiстоля i стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано,
керкнула, пiдняла крила, чорним шматком хустини злетiла в небо i розтанула
у високостi. Кому ти, вiщуне, понiс недолю? Здавалося б, усе  це  дурниця,
не варта нiяко┐ уваги, та ще для людини, яка зна║ i ваги  життя,  i  не  в
одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити
нутро чи мозок.
   У школi, куди тепер  перебралися  жити  Магазаники,  бiля  парти  сидiв
Стьопочка i перечищав  розiбраний  затвор.  I  руки,  i  обличчя-Стьопочки
лиснiли жиром.
   - Кудись збира║шся?
   - У крайс виклика║ мiй зверхник.
   - Не зна║ш чого?
   - Чував кра║м вуха, що хотять перекинути на залiзничну станцiю.
   - Вона дужо потрiбна тобi? I тут усе маьш для прожитку.
   - Там ширший розгiн: i склади рiзнi, i люди рiзнi. Там, подейкують,  за
один день може стiльки приплисти до рук, що тут i за рiк не  припливе,  бо
який толк з мо┐х теперiшнiх дев'ятисот окупацiйних марок?
   - Тiльки ж остерiгайся ненаситства. I боронь боже красти; у  нiмцiв  за
добичництво одразу розстрiл.
   - Красти я не пiду, а культурненько брати  можна,  на  станцi┐  полiца┐
плавають, наче пампухи в олi┐, - Стьопочка  трусонув  патлами,  засмiявся.
Смiх у нього тепер став якимсь дерев'яним i несподiвано обривався. - А  я,
тату, нещодавно на шибеницi бачив нашого ворона. Певне, i йому стало сумно
без нас.
   - Верзеш хтозна-що, - буркнув  Магазаник,  а  всерединi  знову  болiсно
озвалися забобони. - Ти ж коли пiдеш у крайс?
   - Завтра.
   - Тодi я загляну на хутiр. Може, якогось коропця спiймаю на вечерю.
   - Толом би ┐х глушити i засолити в бочцi на зиму.
   - Почека║мо ще з толом, - вiн пiдiйшов до сина,  поклав  йому  руку  на
плече.
   - _Чого це ви? - _У Стьопочки здивовано затремтiв жовтець вiй.
   - Не хочеться, щоб ти ┐хав на тi станцi┐. От прокидаюся  вночi,  почую,
що ти диха║ш за стiною, - i вже якось легше ста║ на душi.
   - Ти бачиш! - не повiрив Стьопочка. - Щось такого нiколи не помiчав  за
вами.
   - Лiта, Стьопочко, лiта.
   - I десь-то страх, - подумавши, сказало чадо i заспоко┐ло батька: - Але
боятися вам нема чого. Москву вже нiмцi забрали, Ленiнград теж. Сам Гiтлер
сказав, що Росi┐, чу║те, - не Москви, ве Ленiнграда,"- а Росi┐ вже  бiльше
не iсну║.
   Магазаник оглянувся, нiби ┐х хтось мiг пiдслухати.
   - А це не брехня, Стьопочко?
   - Хiба ж ви газет не чита║те?
   - Нiхто так не розпуска║ брехнi, як газети,  -  вийняв  iз  внутрiшньо┐
кишенi вчетверо складену листiвку, простягнув синовi.
   Стьопочка мовчки прочитав ┐┐, роздер на дрiбнесенькi шматочки, кинув  у
грубу.
   - Ви, тату, обережно з такими документами. Нiхто ┐┐ не бачив у вас?
   - Нiхто.
   -  Тепер  сам  себе  остерiгайся  i  сам  собi  не  вiр.  Он  який  уже
недорiкуватий Терешко, а й той сочить за вами. Цi  слова  крижаною  хвилею
обдали Магазаника.
   - Сам догадався сочити?
   - Та нi, - Безбородько наказав. А ви ж,  зда║ться,  ще  в  громадянську
приятелювали з ним. От вам пан  i  добродiй  найшановиiшии,  -  перекривив
голову райуправи.
   - Коли ти довiдався про це?
   - Учора ввечерi. Зроду не повiрив би в таке, але це сказала i  ерешкова
сестра.
   - Вона тобi подоба║ться?
   На устах Стьопочки вибилась облудна посмiшка.
   - Я ┐й подобаюсь.
   - Дiла! I чим я йому не догодив? - як у хмару входить Магазаник.  -  Що
ж, почухраю на хутiр, хоч там вiдпочину вiд усякого крутежу. - Мабуть,  на
камiнь буду старатись. А тебе ще раз остерiгаю
   не заритись на скаженi грошi, словом: i бога бiйся, i  чорта  опасайся.
Сьогоднi сонце висварило в осенi ще один погожий день, i вiй не знав, куди
йому занести бабине лiто. Колись саме  в  такий  деиь  Магазаник  у  лiсах
зустрiвся з Оксаною, яка збирала опеньки, i запросив ┐┐ до себе.  Та  мало
було радостi вiд тих запросин. Оминула тебе краса i все добре  оминуло.  А
могло б i по-iнакшому бутиi
   "Не ти носиш корiння, корiння носить тебе", - хотiв утiшити себе святим
письмом, та нiчого з цього не вийшло. Могли б ще втiшити  золотi  тайники,
але не будеш же ┐х тепер викопувати. Може,  один  показати  Стьопочцi?  Та
встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станцiях, де спокуса i смерть
на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити тре