очу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не  щасливiшi  за
нас. Чи за великими турботами,  за  грандiозними  дiяннями,  за  страшними
битвами ми не забува║мо часом, що iх  треба  бiльше  оберiгати  од  усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забува║ про це:  тепер  вона,  як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не  всякий  монумент  витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
   - Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення.  Я  обома  руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
   - Ми часто за узагальнення голосу║мо обома руками, а  вiд  конкретного,
буденного умi║мо вiдмахнутись теж обома руками. А з'║днай  цi  два  береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
   - Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до  нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки,  де  вже  дрiбнiли,  засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а ┐┐.
   - Не пожалiли, не повернулись, не сказали ┐й слова втiхи, не обтерли ┐┐
слiз.
   - Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя  Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
   - Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а  хоч  i  запитали,  як  ┐й
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не  отру┐в  ┐┐
серця  вашою  незвичною  iсторi║ю?  Чи  нiхто,  прикриваючись  так  званою
пильнiстю чи iншою високою матерi║ю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
   - Не визнаю  нi  любовi,  нi  дружби,  нi  приятелювання  i  до  перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
   - Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
   - Безумовно!
   - Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий  чоловiк.  А  я,  по
старостi сво┐й, зваживши сказане вами i сво┐ здогади про те, якi вiд вашо┐
iсторi┐ в  тi  роки  могли  розходитися  кола,  не  знаю,  чи  винити,  чи
оправдувати дiвчину.
   Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала  сповзати  з
плеча:
   - Оправдувати? Але чому?
   - Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало  слабiших  людей  зiв'яло  не
цвiвши, -  пiдвiвся  з  ослона  Марко.  Похмурi  зморшки  посiкли  вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i  бiля  очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж,  Григорiю  Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила мо║┐ душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей,  вiд  високого  метнулось  до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i  утiх,  за  них,  мовляв,  можуть
сварити, але не карати. к й така сторiнка в нашому життi,  бодай  не  було
┐┐. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був  ┐┐  чорним  чи,  може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи ┐м, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
   Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн  знав,  що  при  такiй  розмовi
свiдки можуть стати суддями.
   - Прокляте питання, проклятий  вузол,  хто  тiльки  зав'язав  його!?  -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок  цих  боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна  гадина,  може,  ви  й  зна║те  ┐┐  -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було  давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
   коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi,  залишаюся
живим, хтось i почина║ доколупуватись: чому я вижив i чи не  можна  за  це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
   - Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, ста║  колiщатком  у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розруба║!?
   Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких  висновкiв,
два во┐ни самi ще не знали  того,  що  торкнулися  тих  сторiнок  народно┐
драми, якi мiг породити й  винятково  трагедiйний  випадок,  але  якi  мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
   Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
   - Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
   - Виходить, так. Воно чiпке,  пристосувалося  з  столiттями  до  всяких
обставин... Пам'ята║те: бiблiйний Iуда  пiсля  сво║┐  чорно┐  справи  узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться  хоч  на  часинку
здолати  мене,  дивись,  як  окривджений,  на  вищий  чин  виплазу║,  мене
смертельним грiшником  затавру║,  а  себе,  не  моргнувши  оком,  впише  в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
   - Що правда, то правда:  на  людському  горi  велике  не  вродиться,  а
муха-червивка поживу знайде.
   - Менi iнодi дивно i лячно ста║, -  продовжував  Григорiй  Стратонович,
-як бiля нашо┐ святинi i величi, та тако┐ величi, яко┐ ще не знав людський
рiд, могла,  невiдомо  .всякому  потайнику,  вилупитися  та  мiзерiя,  що,
прикриваючись iдеями i iменем революцi┐, б'║ в iде┐ i  в  революцiю  сво┐м
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопу║м у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кида║ грязь на нашi звершення, то вкраплю║ тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку,  як  скрито-вбивцю,  а  ще  й
прислухаються до нього, бо ж вiн умi║ видати сво║ шипiння за голос маси.
   - А ви лобом хоч раз зiткнулись зi сво┐м "правдолюбцем"?
   В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
   - Гадину i ┐┐ шипiння за спиною чую, але не можу пiймати ┐┐  за  хвiст.
Адже вона проти тебе не виступа║ прилюдно, а б'║ анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиня║ться на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками тво┐х не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
   - I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше  б  закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
   Тяжку розмову ┐м перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти  одразу  ж  хтось
басогласо запитав:
   - Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий  спокiй  чи  вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат ┐┐, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
   Громадяни православнi засмiялись, а  пiп  витрiщився  на  них  круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались  перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
   - Iстинно, чую не смиренi║ слiзне, а ║ретичний  смiх  у  храмi  божому,
вяще же нiчто же!
   - Iзидi, панотче, не  бурчи  даремно,  бо  не  твiй  сьогоднi  день,  -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого  i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
   - Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою,  -  повчально  уточнив  отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйно┐ святостi. -
Морелiвка -  воiстину  веселить  серця,  ┐┐  i  на  благочинському  соборi
ухвалили.
   - За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселi║ серця: за  хрестини  чи
мерлини?
   -Не вгадали, - за останн║ зведення Iнформбюро! - вiн  переможно  пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
   - Тодi прощаються грiхи вашi.
   -  Богохульник!  -  випалив  отець  Хрисантiй  i  опустився  на  парту,
прикривши ┐┐ ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiда║ш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим  дивiзiоном  команду║?
То-бо й воно! Коли б  у  нього  було  не  духовне,  а  робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
   Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
   - Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого  сану,  повiсьте  рясу  на
городн║ опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
   - Не можу одрiшитись од  сану,  тодi  мiй  увесь  рiд  перевернеться  в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за  крiпаччини,  це  я  сам  знайшов  у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем.  То  як  же  менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мо┐ не тi,  i  голос  не  той:  керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям  не  хочу,  -  зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через  мене  чадо
мо║ не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла  на  м'ясисте  обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
   - Хто ж  його  може  уволити,  коли  вiн  у  самому  пеклi  побував!  -
заспокiйливо сказав Марке.
   - Е, не кажiть менi:  я  не  сьогоднi  народився  на  свiт.  Фортуна  -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж  його
навiть iз раю. Молюсь i за сво║ чадо, i за все святе во┐нство. .
   - I по сумiсництву п'║те?
   - I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i  вiдрiзня║ться
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов  до  чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите  чоло.  -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх  святих  у  грiшникiв  оберне,  i  не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо  такий  клопiт  святим?..  Грiхи,
грiхи i во║нна су║та, пiду ще  благовiст  почитаю.  -  Але  спочатку  вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв ре║стр святих з означенням, хто з
них i в чому допомага║ грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
   Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
   - Як вам наш душеспаситель?
   - По-мо║му, житт║люб.
   - I навiть бабодур.
   - До цього часу?
   Григорiй Стратонович засмiявся:
   - До цього часу. Одного разу  напiдпитку  признався,  що  його  грiшити
заставля║ тiльки давня звичка, а не щось iнше.
   -Добре ма║те сусiдство. Чого вiн так  пiзно  приходив.  Перевiрити,  як
приймак господарю║, чи привела любов до храму божого?
   - Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього ║ деякi запаси не тiльки червоного вина. Може,  скориста║мось  ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
   - Глядить, ще цей душеспаситель спо┐ть вас, - посмiхнувся Марко.
   - Таке не загрожу║ менi.  Але.сьогоднi  можна  було  б  вiдзначити  ваш
при┐зд.
   - Спасибi, утримаюсь.
   - Не вжива║те цього зiлля?
   - Вживаю, але тепер, на  жаль,  перейшов  на  наперстки:  медицина  так
обчикрижила  менi  нутрощi,  що  там  тепер  бiльше  душi,  анiж   тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi,  а  тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi  порались  бiля  мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу  пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене  вся
моя  середина  й  потихеньку  пару║.  Нiколи  не  думав,  що   така   вона
неприваблива i так ┐┐ .багато. Але потiм медицина так походила  з  ножами,
що залишились рiжки та нiжки:  постаралися,  щоб  чоловiк  менше  хлiба  i
напо┐в споживав.
   Григорiй  Стратонович  з   спiвчуттям   i   захопленням   поглянув   на
Безсмертного:
   - Отак щоб хтось сказав про сво║ калiцтво, повiрте, вперше чую!
   - Повiрю.  А  тепер  заграйте,  Григорiю  Стратоновичу,  щось  душевне,
журливе.
   - Журливе? Чому?
   - А в цих пiснях, зда║ться менi, завжди бiльше душi.
   - Ви ж пiдтягнете?
   - За це не питайте. Тiло мо║ фашисти здорово перекраяли, а дух i  голос
майже дово║нного калiбру залишилися.
   - А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй  неволi...  Чував,
що багато зна║те пiсень.
   - Хто з укра┐нцiв не зна║ ┐х? Чи на  безхлiб'┐,  чи  на  хлiбах,  чи  в
хлiбах вироста║, а з пiснею не розлуча║ться.
   - ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв  зi
сво┐ми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
   Марко весело похитав головою:
   - I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
   - I лише весiльнi?
   - Тiльки ┐х. Тодi на журливi не тягло.
   - I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з  недовiрою  подивився
на Марка.
   - Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви  не  дивуйтеся,
тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи  не  почнемо
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
   Журливою  тугою  i  стогоном  обiзвалися  струни  кобзи;  в  сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою  невiдомо┐  людини,  яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що  забiлiли,  але  мала  й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
   Мовчазнi  святi,  застоявшись  на  сво┐х  довiчних  мiсцях,  з  подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не  раз  здавалося,  що  ┐хню
пiсню слуха║ iще хтось, прича┐вшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
   "Чи не химерна доля у нього?" - послав думки  до  зруйновано┐  школи  i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди  назвали
судьбою.
   Десь, наче  в  пiдземеллi,  невиразно  проспiвали  першi  пiвнi.  Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
   - Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
   - I для мене майнув, наче хвилина.
   Григорiй Стратонович проводжав Марка до ру┐н школи. Тут вiн,  як  перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
   - Пита║тесь, коли шкода буде?
   - Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу ┐┐. Дума║те, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а сво┐х у дзвiницi?
   - Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
   - А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг  приготувати  хороми?  От  i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. к у мене п'ятеро дiтей...
   - П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту,  стiльки  й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
   Заднiпровський посмiхнувся:
   - Час про мене сам подбав.
   - Близнятами нагороджував?
   - Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
   - Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
   - Та не косуйте, Марку Трохимовичу,  доведеться  ще  затримати  вас  до
третiх пiвнiв однi║ю iсторi║ю.
   - Розказуйте.
   - Може, присядемо на зрубi?
   - I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
   -  Iсторiя   ця   тяжка   i   проста.   Був   у   мо║му   загонi   один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом  навпiл.  Викличеш  iнодi  його,  да║ш  таке
завдання, що в самого наперед душа умлiва║, а вiн сто┐ть,  посмiха║ться  i
очима гра║, мов на досвiтках:
   -  Виконаю,   товаришу   командир,   ┐й-бо,   виконаю,   а   що   менi,
молодому-нежонатому.
   Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив,  що
легковажить або браву║ чолов'яга, i починав свою лекцiю:
   - Розумi║ш, Кульбабенко, що вiд цього  завдання  залежить  доля  сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i  сапер,  можна  помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умi║ш, з копита!
   Вiн  наче  й  посерйознiша║,  блисне  подвiйним  поглядом  смiливця   й
дотепника i одразу ж запевнить:
   - Аякже, товаришу командир, все зрозумiв  до  кришки!  На  болючий  зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
   Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
   - Бережи себе, Iване.
   - Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть  погибати,  -  скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане  в  пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в сво┐й
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання.  В  його  фортуну  почали
вiрити навiть скиглi┐ i кислi┐, якi бiльше, нiж треба, думали про  смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась  i  до  нашого  загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали ┐┐ хлопцi бiля вогнища, i  на  не┐  саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн  одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
   - Хлопцi, покиньте це неподобство.
   - Чого? - здивувались партизани.
   - Бо я ще живий...
   Скiльки його не переконували, вiн  стояв  на  одному,  що  пiснi  мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
   Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш  особiст,  ви
його зна║те, вiн тепер працю║ в нашому районi начальником МВС.
   - Як його прiзвище?
   - Григоренко Демид.
   - Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю  ще  з  двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
   - I тепер таким залишився,- посмiхнувся  Григорiй  Стратонович.Так  от.
заходить вiн до мене, сiда║ на обземок i несподiвано запиту║:
   - Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
   - На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
   - Не зобижа║шся?-багатозначно перепиту║  особiст,  якого  часто  мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижа║шся?
   - Чим же вони провинились?
   - Хто його зна║ чим, - загадково погляда║ на мене.- Кульбабенко  ще  не
повернувся?
   - Нi, сам зна║ш.
   - Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся  до  груби,  рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-тво║му, розгулю║ вiн по  рiзних
мiсцях?
   - Думаю, не довго,- починаю тривожитись,  чи  не  попав  Кульбабенко  в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а  вiн  одводить  погляд  вiд
мене.- Щось трапилось?
   - Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi дума║ш про Кульбабенка?
   - Що ж про нього можна думати? Герой!
   - Герой? Ти впевнений?-презирливо перепиту║.- Але чий герой?
   - Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
   Григоренко пропiк поглядом:
   - Успiхи його тривожать.  Великi  успiхи!  Бачиш,  у  пiсню  вже  встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай  шапку  перед  ним,-
насунув картуза на очi.
   - А чого, може, й скинути доведеться! Ще  ми  не  зна║м,  що  вiн  може
зробити.
   - От цього то дiйсно не зна║м! -зловiсно сказав  Григоренко.-  А  тобi,
Григорiю,  нiколи  не  спадало  на  думку  таке  питання:  чому  так  везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
   - Iнше?  Що  ж  може  бути  iнше?  -  вже  й  мене  почина║  охоплювати
непевнiсть.
   - До цього я ще не доколупався.
   - Так чого ж ти авансом почина║ш каркати на людину?
   -  Бо  твiй  Кульбабенко,  -  вже  переда║  розвiдника   тiльки   менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
   - Чого ж у мене, а не в нас?
   - Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
   - Так. I що ти проти нього ма║ш?
   - Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
   - То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
   - Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насову║ на  хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо  вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
   - Навряд.
   - А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, ма║ гарну  жiнку,  виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiду║ться до  них,  а  себе  вида║  за
молодого та нежонатого,  -  перекривив  голос  розвiдника.  -  Сьогоднi  я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони  теж  не  знають,  що  Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це  засекречення  i  чи  воно  ║дине  взагалi  в
бiографi┐ цього типа? Може, поки ми крутимо над ним сво┐ мiзки, вiн прода║
фашистам нашi душi.
   Я зiскочив з стiльця.
   - Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
   - Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн  задав.  Пахне  тут  смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i  вiн
та┐ться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще  було  б  пiвбiди.  Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб  i  не  за┐кався
бiльше. Хто його зна║, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
   Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у  пам'ятi  поведiнку  i  роботу
розвiдника, але нi до чого не  мiг  присiкатися,  хоча  для  нас  не  було
новиною, що ворог засила║ в партизанськi загони найспритнiших  агентiв.  А
Григоренко тим  часом  витягнув  з  планшетки  фотокартку  i  подав  менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi  На  фото  я  побачив  самого
Кульбабенка, незвично┐, сво║рiдно┐  вроди  жiнку  i  четверо  Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на  мене  i  похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
   - Чом не краля?  Так  i  пре  з  не┐  голуба  кров.  Окульбачила  якась
аристократична вуличниця чи  бiсова  попадянка  нашого  Кульбабенка.  Якщо
запродався тiльки через не┐. - й Григоренка  була  особлива  неприязнь  до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
   Про всякий випадок ми подво┐ли дозори, перенесли в iншi  мiсця  вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й  дiзналися,  що
наш  розвiдник  справдi  ма║  сiм  ю,  четверо  дiтей,  а  жiнка  його   з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена  орденом  "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був  зразковим  сiм'янином  i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував сво║ чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко,  обвiшаний  бельгiйськими  вальтерами  i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирсько┐ землянки,
струснув з себе дзвiн чужо┐ збро┐ i по-юнацьки ясно глянув  менi  у  вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мо┐ сумнiви.
   - Завдання виконав?
   - Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй во║нними об'║ктами.
   Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi  ранiше  здобутi  вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
   - I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю  наперед,  що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згада║ невiдомих друзiв.
   Так воно i вийшло.
   - Дружки  допомогли:  вони  в  гебiтскомiсарiатi  ┐здовими  служать,  -
вiдповiда║ розвiдник,
   - Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
   - Таки  забагато,  -  знову  посмiха║ться   Кульбабенко  -  и   хлопець
компанiйський.
   I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
   - Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
   -  Умiю,  -  збентежився  вiн,  а  потiм,  подумавши,  що  це  треба  в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
   - А правду вiд брехнi вмi║ш вiдсiяти?
   - Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться  на
мене. - Когось треба перехитрити?
   - Постарайся себе перехитрити.
   -Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
   - Не догаду║шся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю  правду
про себе.
   Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а  уста  налилися
жаром.
   - Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Вта┐в тiльки про сiм'ю.
   - Тiльки й всього?
   - Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
   - Для чого ж це було робити?
   - - Побоявся, батьку.
   - Ти, i побоявся!? Чого!?
   - Що пожалi║те багатосiмейного i  не  пошлете  в  розвiдку.  А  в  мене
особистi  рахунки  з  фашистами.  Оце  й  увесь  мiй  грiх  перед  вами  i
партизанами.
   - А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
   -  Рiдного  брата  на  Пiренеях,  в  Iспанi┐,  значить...  Всi  сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати  дорогу  людину,
але стримав себе.
   - Бiльше нiчого не втаю║ш?
   - Нi, ще ║ один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його  обличчя  й  шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
   - Дiти знали про це?
   - Анi одне.
   - Так потай навiдувався?
   - Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка,  наче  тиха  вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у не┐... Простiть мене, дурного.
   Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для  порядку.  I  знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей,  мов  добрий
свiтанок. А позаторiшньо┐ весни,  коли  саме  починали  розвиватися  глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась  ка┐нова  душа  виказала
його. Вiн сам до останньо┐ кулi i гранати тримав бiй з усiма  фашистами  i
полiцаями, що були в районному центрi.  До  нього,  вже  вбитого,  боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi  мертвого  повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, ║ надiя, i пам'ятник поставим йому...
   Пiсля похорону я сам партизанськими стежками  пiшов  до  його  дружини.
Вночi добрався до невеличко┐ селянсько┐ хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було  так:  виколисала  ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном,  перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною  журно  шумiли  ясени,
наче i в  ┐хнi  зеленi  душi  увiйшла  людська  печаль.  Нарештi  тихенько
постукав у шибку. В  хатi  почулось  шамотiння,  обiзвалися  чи┐сь  кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася  постать  напiвроздягнено┐  жiнки,
навколо ┐┐ стану, як темний дощ, заворушилися  коси.  Вона  поправила  ┐х,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям  освiтилося
┐┐ обличчя.
   -  Iваночку,  рiдний,  як  добре,  що  ти  завiтав:  у  нас   уже   син
народився,низькуватим, клекотливим i  пристрасно-радiсним  шепотом  обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько мо║,  хто  ви,  що
ви!?
   - Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
   - Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась,  i  зливою
гойднулись ┐┐ буйнi коси, закриваючи обличчя i  всю  постать.  Вона  обома
руками розметала ┐х, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
   I в мене тодi не вистачило сили сказати ┐й правду.
   - Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе  цю  брехню  i  ледве  стримав
зiтхання.
   - Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки  вiд
серця, потягла мене до хати, то без надi┐,  то  з  надi║ю  допитуючись:  -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
   - Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це  я  сказав  бiльш  упевнено,  бо
знав, що в нашiй пам'ятi  розвiдник  Iван  Кульбабенко  нiколи  не  помре,
нiколи!
   Жiнка трохи заспоко┐лась, витерла сльози i почала менi дякувати.
   "За що ти дяку║ш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився  я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
   - Де ж вiн тепер?
   - Лiтаком перекинули на Велику землю.
   - На Велику землю... Невже вона тут йому  була  замалою?  -  задумалась
жiнка, з благанням i надi║ю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
   - На кого син схожий?
   - Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася  вона,
а я мало не застогнав.
   Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй  лежав  маленький,  вже  незадоволений  життям  чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тi║ю  вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в  сльозах,  в  рухах  ┐┐  проглядала  дiвочiсть...  Що  ж,
перегодя Катерина дiзналася, що ┐┐  Iван  загинув,  згодом  i  мою  брехню
простила. А коли ми вийшли  з  лiсiв,  я  подався  до  Iваново┐  Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в ┐┐ хатi i полюбив спочатку  дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однi║┐ мiсячно┐ ночi вiдчув, що не можу бути  без
не┐, i, як умiв, сказав про це:
   - Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана,  а  тепер  хочу  бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваля║ себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистача║: меле дiтвора,  як  на  жорнах.  Але
партизани не забувають нас.
   Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
   - Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
   - За що? - здивувався той.
   - За любов до вдови... За людянiсть...
   - За справжню любов я повинен ┐й дякувати... От побачите,  яка  вона  в
мене, - сказав не без гордощiв. -  Зда║ться,  довгi-довгi  роки  я  шукав,
очiкував ┐┐.
   - Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i  природа...  Коли  це
мина║ться-все ста║ буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
   На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви ║ на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
   - Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
   - Нi. Неодмiнно зайду.
   - На добранiч.
   - На добранiч.
   От i розходяться дво║ нових друзiв з такими почуттями, наче вони  давно
знали один про одного,  тiльки  якось  до  цього  часу  ┐м  не  доводилось
зустрiчатись.



   V

   Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi,  придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона  зникла,  дослухався  до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й  вони,  а  в  душi  не
вляглась теплiнь почуттiв.
   Людина при┐хала, - вголос говорить учитель. -  Ач,  як  про  очiкування
сказав-хоч у книгу записуй.  Це  не  Безбородько  з  пiдземним  лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
   Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi  лiсiв,
i в ┐хньому русi i розво┐ вчувалась хода весни.
   I Заднiпровський вголос пита║ться в не┐: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк  посмiхнувся  i
похитав головою.
   Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг  розмовляти  з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у  руцi.  А  тепер  ось  таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять  це  людинi,  чи  з  роками
гострiшим ста║ вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля сво┐х  партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
   I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського  справжнi  лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над  чоловiком  i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх  оточень,  свинцевих  дощiв  i  з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до  партизанiв
i навiть гадюки не кусали людей...
   В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк  огню  i  знову  засвiтив
мiдну кiптюжку, в  якiй  ще  недавно  ча┐лася  смерть;  навколо  одразу  ж
розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась  чорним
снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились  на  вчителя,
начеб i ┐м було при║мно, що вiн зустрiвся з другом.
   "Отак  можна  збагнути  i  корiння  iмпресiонiзму  -  все  залежить  од
настрою... Але чи не янголи нагнали холоду сво┐ми крильми?" - мерзлякувато
повiв плечима i поглянув на янголiв.
   Справдi, вiд бiлизни ┐хнiх крил,  що  замерзали  на  тлi  зеленкуватого
мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися,
походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками  по  плечах,  а  потiм
присiв бiля поставця i почав  проглядати  сво║  писання  про  партизанськi
роки. В душi й перед очима почали  оживати  подi┐,  люди,  лiси,  полум'ям
охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I  вiн,  караючись,
охопив чоло руками.
   Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я  любовi,  вдихнути
життя його друзiв, життя  непомiтних  у  буднi  людей,  якi  в  днi  вiйни
вростали в пiснi i легенди? Або як,  наприклад,  передати  силу  звичайно┐
зернини?
   Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий
партизан  Данило  Броварник,  який.  вiдпустивши  бороду,  з  лiрою  ходив
старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й
шматки хлiба; i, роздаючи ┐х партизанам, вiн говорив про людей, красивих i
добрих, якi винесли йому хлiб,  змелений  в  безсоннi  ночi  на  жорнах  i
вчинений на жiночих сльозах.
   - Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий
хлiбороб. I за  цими  словами  стояли  його  вiра  i  надiя.  Коли  Данила
Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе  Дiдом
Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i  розмовляти  з
усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо
став,на порозi камiнного мiшка, дiд  Броварник  звiдкись  дiстав  зерна  i
почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи:  "Сiйся,  родися,  жито,
пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити
ворога, нiж торiк!"
   Скидаючи шапки,  в'язнi  посхоплювались  з  промерзло┐  землi,  вражено
прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньо┐ казки
сво┐х батькiв. Зерно ┐м падало на голови, а в головах  народжувалось  нове
заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цi║┐ ж ночi вони всi й вирвались
iз тюрми. I чи не допомогла пм здобути волю ота зернина, що повинна  рости
i родити без слiз? Але як про це  написати,  щоб  воно  дiйшло  до  людей,
сколихнуло ┐хнi серця?
   - Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? -  в  темрявi  несподiвано
легко задзвонив мелодiйний голос, i  до  Григорiя  Стратоновича  непомiтно
пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на  пошерхлих
пелюстках ┐┐ напiврозкритих уст.
   Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама  потягнулась
до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув ┐┐, поглянув на жiнку i засмiявся:
   - Ну  й  налякала  ,ти  мене,  Степанидо!..  Саме  чомусь  партизанська
минувшина згадалась.
   - Дивно було б, якби ти про щось iнше думав.  Ну,  чого  посмiха║шся  i
мружишся?
   -  На  свiтило  завжди  доводиться   мружитись,-   засмiявся   Григорiй
Стратонович.- Та й  чудуюсь  iз  голосу  твого:  як  дзвенiв  у  дитинствi
дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому.
   - Яке  вже  там  срiбло,-  в  опущених  куточках  ┐┐  заокруглених  уст
ворухнулась печаль.
   - Чисте!  -  переконано  сказав  Григорiй  Стратонович.-А  ти  чого  не
вiдпочива║ш?
   - Не спиться, брате, перед дорогою. Та й  молодiсть  встала-ворухнулась
перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася  ж  оце  селом,  i
все-усе  згадалось,  що  промайнуло  навiки.  Тут  же  я   зустрiла   свою
вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi...
   - А в очах тодi не стояло перше  кохання?  -  змовницьки  покосував  на
сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся.
   - Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий
погляд на брата.- Мелеш таке...
   - Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких  дiвчат  кохання
приходить звiдусiль,- не помiтив ┐┐ хвилювання.
   - Ет, не патякай зайвого.
   - Нiколи не думав, що любов - зайвина,так  само  напiвжартома  говорить
Григорiй Стратонович,  але  Степанидi  зараз  не  до  жартiв,  i  скорбота
проходить ┐┐ обличчям, тремтить у щойно вибитих  зморщечках  бiля  носа  i
забива║ться пiд повiки. Але жiнка якось опанову║ себе i  навiть  у  подивi
поводить плечем:
   - I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський  ясно
поглянув на свою зведену сестру,  пiдвiвся  i  простягнув  уперед  могутнi
ручища молотобiйця:
   - Пита║ш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне  нiчим  не
обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не  диво,  коли  хтось  у
сво┐ вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покоха║ когось. Це любов для себе,  чи
для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i  ┐┐,  але  горджусь,  що  маю
бiльшу любов. Вона, як спадщина,  дiсталась  менi  вiд  мо┐х  батькiв,  од
┐хнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашо┐ м'яко┐ задумано┐ природи i вiд мо┐х
побратимiв по сердечностi, по мислi  i  збро┐.  I  хоч  я  зараз  живу  на
злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже  хлiб,  кiлька  разiв  ножем
викреслю║ на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все  разом  узяте  золото
Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш,  як  розхвалився
перед тобою, бо таки маю чим.
   Степанида посмiхнулась i зiтхнула:
   -  Який  ти  щасливий  i...  нещасний,  брате.   Григорiй   Стратонович
нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав  ┐х  i
обурився:
   - Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
   - Бо рiзна погань смика║ тебе, мов горох при дорозi.
   - I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне  другий,  третiй  з
дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi.
   - Але як вона жалить тебе!
   -  Так,  вона  може  вжалити  мене,  принизити  мою  гiднiсть  у   очах
збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не
роби мене безщасним, бо велике щастя було в мо║му життi: коли гримiло  над
усi║ю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од
людей... Колись мене дивував сво║ю поетичною силою один образ iз пiснi: "А
я тую чорну хмару рукавом розмаю.  А  прийшов  час  -  i  я  теж  розганяв
найстрашнiшу хмару i живим  вийшов  з-пiд  не┐.  Це,  сестро,  зветься  не
слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув  Степаниду
i забубонiв ┐й у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi ║
над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя  Степаниди
трохи розпогодилось:
   - Добре, що ти такий у мене...
   - Сякий-такий  Пантелiй,  а  все-таки  веселiй,  -  засмiявся  Григорiй
Стратонович. - Так побудеш iще деньок?
   - Не виходить - уже канiкули закiнчуються.
   - Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi.
   - I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од  холоду  i  тiло,  i
костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь.
   - Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
   Степанида пiдперла рукою обличчя.
   - Лишенько мо║ iз такою прикметою.
   - Це ж тимчасово, - заспоко┐в ┐┐ Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра
переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла  роздобув
на вiконця, поцiнно дiсталось.
   - Ще и радi║, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою.
-Хтось би iнший, на тво║му мiсцi, при тво┐х заслугах, уже в  палацi  сидiв
би.
   - Облиш, Степанидо, старi мелодi┐, страх  як  не  люблю  ┐х,  -  одразу
нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити.
   Жiнка недовiрливо подивилась на брата:
   - Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде?
   - Коли всi люди матимуть  палаци  чи  щось  подiбне.  Не  ранiше  i  не
пiзнiше.
   - Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi  хитрий  Безбородько
вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiю║ться над такими, як ти.
   Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем
по чолу:
   - В тебе голова чи ┐┐  ерзац  на  плечах?  Голова?..  То  нагадай  менi
випадок з iсторi┐, коли чеснi люди мали  бiльшi  матерiальнi  вигоди,  нiж
пристосуванцi чи злодi┐?
   - Здаюсь, брате, перед тво┐ми знаннями, тво║ю  логiкою  i  слов'янським
сто┐цизмом. Ти в  мене  найкращий  випадок,  -  не  розсердилась,  а  мило
посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою  маму...
Який вiн рослий i гарний був! Пам'ята║ш, як ми на ┐хньому весiллi у виярку
за хатою танцювали.
   - Кому що в головi, а тобi танцi i  в  церквi  згадуються,  -засмiявся,
махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун.
   - I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i
дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки  мамина  хатка  iнодi
так нагада║ всю передчасно  втрачену  рiдню,  що  i  сльози,  й  iскри  аж
бризнуть з очей.
   - Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. -
Пiдкошував усюди вiн смерть, але и  смерть  косила  його.  -  Вiн  бережно
посадив сестру на ослiн, уважно подивився на не┐. -  Та  журба  журбою,  а
жити треба. Чи не дума║ш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток  нi
розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше  бувати,  сестро,  на
людях!
   - Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона.
   - Хм!  Новину  вiдкрила!  А  щастя  ┐м,  гада║ш,  союзники  з-за  морiв
попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди,  з
сльозами посiють його, але дочекаються сво┐х великих жнив. Хочу  бачити  в
цьому посiвi справжню зернину i сво║┐ сестри. Бiльше нiчим  тебе  не  можу
втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко
моя. Ти ж така добра, славна, тiльки  занадто  крихка  душа  в  тебе,  мов
колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я  i
зразу ж приклав пальця до уст: - Теб