iд кого? Безбородько засмiявся: - Це я, Мавро, вигадав пiд тво┐ми дверми, коли ти менi тiткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись... - Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля припiчка, навколо ┐┐ рота затiпались болiснi й гiркi складки, але ось ┐х змива║ люта рiшучiсть, i вона мало не з кулаками кида║ться на гостя. - Iди, iди геть, осоружний! Серце обiрвав, ще й радi║. Геть, вуличнику! - Чи ти, жiнко добра, не те║, не очманiла, практично, перед новим днем? - В усе тiло Безбородька вбуравлю║ться мерзенний холодок, i вже кудись далеко-далеко вiдлiта║ нетривка радiсть зустрiчi. - Геть, огидо, бо людей покличу! - вдова руками й сльозами жене Безбородька до дверей. - Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хiба я, практично, гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиня║ться на порозi, хоче пригорнути жiнку, але вона люто б'║ його по руках i так почина║ крiзь плач ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу розвезло тебе сьогоднi? Вдова вiдчиня║ дверi: - Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра бажа║, вiн ще любить мене, бодай тебе хвороба любила. - Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихiше, практично, не можеш? - цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтiшний плач. Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало не пiдскакував, вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв ┐┐ останнiми словами: технiка зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного в життi - все iде, все мiня║ться, а баби найбiльше. В таких роздумах iде покрученими вуличками насурмонений Безбородько додому, а думки повертаються й повертаються до химерно┐ вдовицi, яка так безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година, можна було б знову повернутися до не┐. Хоч би .втiшив ┐┐ якимсь словом, баби це люблять i тодi стають добрiшими до нашого брата. А може, вона його витурила тiльки для того, щоб бiльше тягнуло до не┐? I така бабська стратегiя може бути. Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами пiвень i зразу ж, трохи далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв ними ранок од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч? "Отак за дурну ложку щерби й проходив пiвдоби. Хоч би Марiя не прокинулась". Та хiба жiнка догада║ться коли зробити так, як захочеться чоловiковi? Не встиг вiн з порога вдихнутi┐ пахощi сушених яблук, як Марiя й цюкнула, наче долотом, по головi. - Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi. Безбородько з ходу вiдрiзу║ жiнцi: - Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання. Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала, що скоро першi пiвнi заспiвають. - Бiдненький, вiн i не чув, як вони виспiвували! - з солодкою в ┐дливiстю куса║ Марiя, -Хiба виспiвували? - диву║ться чоловiк. - От чого не чув, того не чув. Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш. - Еге ж, тепер полюбовниць бiльше, анiж пiвнiв, - наче мiж iншим сказала Марiя й знову взялася за сво║: - То, кажеш, не чув, як пiвнi спiвали? - Сказав же тобi. - I ще скажеш, що на стайнi був? - Таки на стайнi. - А потiм бiля чи┐х дверей клямку цiлував? - Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями, нi клямками! Загайдалакала чортiщо! - природно розсердився, але й занепоко┐вся чоловiк: жiнка таки щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли б багато - все одним духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпига║, аби щось вирвати з нього. Теж сво┐ теорi┐ ма║. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко. - Ти б, може, здогадалась вечерю поставити на стiл? - Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама мало не шкварчала в постелi. - I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах. - Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене i не поламав по дорозi тi крила, - так ║хиднича║ Марiя, що Антоновi врива║ться терпець. Вiн вирiшу║ або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його ходять презирство, занепоко║ння й нелегкi роздуми, а в голосi озива║ться погроза: - пй iще ревнощi, молодикування в головi, а ти днi i ночi не спиш, переверта║ш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а конi з нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски полетять i на пiдлогу, i в твою гарячу пазуху. - Хай тобi грець! - знаючи його вдачу, Марiя злякано зiскочила з постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче мала видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм. "Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не посмiхнувся Безбородько. - Ну, чи║ зверху? Знала б трохи бiльше, не метнулася б, як ошпарена, до печi. Зна║мо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли ┐┐ в хату пiзнього вечора, i гримнув на стару: - Чого босонiж гаса║ш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала? Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього, намiрилась вiдрiзати, що тiльки ┐┐ чоловiк нiколи пiд собою мiсця не нагрi║, але передумала i мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом: - пж! - Може, й ти пособиш? - Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка. - Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. - В душi вiн святкував перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше. Але вранцi жiнка таки показала навiженнй норов. Кожна людина ма║ свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не був винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого року вiн був легко поранений у бiк. Ця рана возвеличила його у власних очах i в очах партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у загiн лише тодi, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловiковi й урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й далi не роздмухувати свою славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову. - Побували ми, практично, в рiзних i всяких бувальцях, скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено. Або: - Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi не вiриться, як залишився живим. Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко го┐тись, бо тодi люди менше можуть поважати його. Отож вiн i додумався продовжити термiн одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тiло, дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа ║ природою i нiяка медицина ще не розкусила ┐┐ до корiнця. От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися бригадири, вiн крiзь прочиненi дверi гукнув Марi┐, що поралась на подвiр'┐: - Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки. - Для яко┐ перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!? У дворi раптом стало тихо, а потiм громом ударив регiт. Безбородько мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi. Отак, одним кiнчиком дурного язика, можна злизати усi заслуги людини. "Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять з тво║┐ розумно┐ голови пачiски, як пiр'я iз дохло┐ курки. Я тобi прорубцюю такий рубець, що надво║ язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки. А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом збагнула, що вийшов неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку: - Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться без бинта. - Вивертаючи очi на людей, вона, красновида й заповзята, в накруглених вiтром спiдницях летить до оселi, не зачиняючи за собою дверей, твердо, мов прибива║, ставить дiйницю з молоком i так почина║ бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От лишенько мо║, знову десь йод занапастився! Куди я втелющила його? - Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, - зобиженим голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiша║ кмiтливiсть жiнки. - Справдi, у миснику! - Марiя бере з пiдвiконня пляшечку, зирка║ на дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши на чоловiка, знову ставить йодла пiдвiконня. Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б ┐й тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з не┐ ревнощi, то ще були б з не┐ люди. Але все дно, як не стара║ться тепер, ┐┐ треба провчити. I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'┐хав Тодох Мамура, i Марiя, яка ненавидiла завгоспа, сьогоднi запобiгливо поставила ┐м снiданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом i гайнула в сусiдн║ село до сестри, в яко┐ не була бiльше року. "Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без не┐". Пiсля першо┐ чарки Безбородько запитав Мамуру: - Як ┐здилось? - пздилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й кiсточки хрумкотiли, як зерно. - Все зiйшло з рук? - Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш дiльничний мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув: Не гобiиман мене рукою, Не називай мене сво║ю. - Нiкого не зустрiчав? - Анi лялечки. - Це добре. - Старався ж. Об'┐здами кружляв, усе мило спустив iз ста║нних коней. - Скiльки виторгував? - Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей. Безбородько пiдозрiливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл. - Шiсть. Не продешевив? - За цим питанням стояло iнше: не обманю║ш мене? - Не продешевив, бо покупець теж зна║, що привезене вночi дешевше цiну║ться. - Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I о, практично, собi вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - мо║. Мамура поморщився: - Шавулi й п'ятсот вистачить з головою. - Е, нi, в такому дiлi не треба скупитися. Нащо свiй чоловiк ма║ косувати на свого. Хай i вiн ма║ iнтерес, великодушно заступився за комiрника. - Голова у вас мiнiстерська! - засмiявся Мамура i запив похвалу самогоном. Але сьогоднi вiн i цi║ю похвалою не влестив Безбородька. - Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко посадженими сiрими з тiнявiстю очима. - А яка у тебе. - Та куди мо┐й до вашо┐, -насторожився Мамура i тихiше запитав: - Яка гризота по┐да║ вас? Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю. - Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi. - А що робити, коли нiяких лiмiтiв не спускають? Хiба мало папiрцiв писали? - Папiрцями не нагоду║ш скотину. А тут ще Марко Безсмертний при┐хав. Вiн як вчепиться за конi. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж зна║ш Марка. - Хто його не зна║, - недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього. Знаю, мiсили нас, наче тiсто. Безбородько похмурнiв: - Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не ║ наш колгосп, а без нього не солодко буде. - Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсову║ од себе. - I принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого. Вони обо║ довго мовчать, думаючи про одно. - Може б, до товариша Киселя за┐хати, якесь порося вiдвезти, а вiн i виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випиту║ Мамура. - Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви - пiди по людях. Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплi чи сiна. Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо. - Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, - таки прорвалася злодiйська вдача Мамури. - Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, - З кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги не останнiми плентались у зведеннi. Залiза тепер вистача║ - всюди вiйна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не дума║ш ти над такими питаннями нi практично, нi теоретично. А головне зараз - худоба, конi. Аби хоч як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись. - Через годинку й пiду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити? А чого ж, i до нього зайди, взна║ш, яким духом диха║ чоловiк. Тiльки самогонку сухим, ча║м за┐ж - Марко за що хочеш може вчепитися. - Наднесла ж його лиха година iз тi║┐ вiйни. Хай би воював собi потроху та розживався на славу й ордени. - Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на подвiр'я, де снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння. Кош пiдняли голови од опалки, i в синi ┐хнiх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури. VIII Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi не було нi матерi, нi Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй стояв образ Георгiя Побiдоносця, шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя. У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а назустрiч йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в пору яблуневих вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала краплина вологи i прогнала рештки сну. "Добре ж спалося у рiдно┐ мами, неначе дитинство повернулось, - здивувався, що проспав схiд сонця. Навiть у шпиталi, навiть пiсля снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку. -А тут одразу осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?" Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потiм почулись чи┐сь кроки i обiзвався голос Безбородька: - Доброго ранку вам, тiтко Ганно! Чи живi-здоровi?- здивувався Безбородько. - Та живемо тво┐ми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр. - Чого ви такi сьогоднi? - А ти завжди такий. - Хiба? - Не пам'ята║ш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене чи запитав про мо║ здоров я? - От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина. - Спасибi на доброму словi. - Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на беседу покликали. - Чого ж сам не зайшов? Мо┐ хороми не так далеко вiд тво┐х. Тiльки твiй палац уже над землею пиша║ться, а мiй глибше в землю входить. - Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подума║-поворожить, ну, й вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Зда║ться, нiби його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком про допомогу вiн таки зм'якшу║ жiноче серце. - Деревом треба зарятувати, - вже бiдка║ться мати господарчими турботами. - Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самi розумi║мо практику! "Лис усюди залиша║ться лисом. Бач, як заходився влещувати матiр", - посмiю║ться Марко, прислухаючись до розмови. - Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? - стеле спiвчуття Безбородько. - I не дуже, Антоне. I снарядами шматували його, i ножами лiкарi рiзали, як рiзники. - Да, нiчого не поробиш: вiйна вiйною, мало хто винесе з не┐ неподiрявлене тiло, - але вже тепер у спiвчуттi, як роса на павутинi, зависають краплини радостi. Марко вiдчува║ ┐х, спочатку диву║ться, а потiм почина║ обурюватися: "Надi║шся, що я, покалiчений, не буду тобi заважати? Чи не зарання радi║ш?" - З нагородами ж, з орденами при┐хав син? - допиту║ться Безбородько. - Не знаю, не бачила. - Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигуку║ Безбородько. - Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi? - Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не зводила, - тихша║ голос матерi. - I навiть яко┐сь медалi не побачили? - удавано диву║ться Безбородько, а крiзь подив пробива║ться радiсть. - Навiть медалi, - спочатку бентежиться мати, а потiм почина║ сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чи┐сь медалi так голова болить? - То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно. - Може, друзяко, в наш палац заглянеш? - Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи, практично, до само┐ суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i вгору нiколи глянути. Самi зна║те - село висить на плечах. Привiт передавайте Марковi, нехай скорiше видужу║ та не трудить зарання себе, бо вiн у вас непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям. "Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо ┐х. .Того й зрадiв..." - догадався Марко. В землянку з оберемком хмизу увiйшла нахмурена мати. Побачила сина, прояснилась: - Як спалося, Марку? - Де ж може краще спатись, як не в рiдно┐ мами? - А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила дверi. - Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися? - Якось постараюсь сам, - на одному костурi пострибав до цеберки з водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до не┐. - Що ви, мамо, вишiпту║те? - Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на самотi говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль ма║ш за сво┐ битви i калiцтва? -"нiяково поглянула сину у вiчi. - Нащо воно вам? - засмiявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з Безбородьком. - Так собi питаюся. Ти менi й без медалi гарний. - Бiльше мати нi словом не обмовилась про нагороди. Але на душi ┐й стало сумно: видать, обiйшли ┐┐ сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж менше рiзнi мiни та снаряди шматували його, бiльше заслужив би. Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу охопив його свiжiстю i сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi. Тiльки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помiтити, як вони щедро розщеплювались на крихiтнi снiжинки-iскорки, творячи навколо невiдчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що слiпуче рухалась сво┐ми шляхами i колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем пiдсвiчена паморозь. I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок i скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби, а за мiстком серед убозтва ру┐н пихатився великий будинок, до якого незграбно лiпилися прибудови. "Оце, напевне, i ║ хороми Безбородька. За чи┐ грошi i проповза║ пiд серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом. Колись i Марко не раз мрiяв, що прийде час - i новi, бiлi, немов лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити, привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не вистачить глини на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде! Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайствi серед злиднiв, ру┐н i нестаткiв. Щось неподалiк зашипiло, Марко мимоволi здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не мiна: пошипiвши, заговорив гучномовець. Чоловiк подибуляв до нього послухати останнi вiстi. - Не поспiшай так, Марку! З при┐здом тебе! - збоку почув знайомий смiшок i голос. I от до нього статечно пiдходить прояснений взовнi i пiдхмурений зсередини Безбородько, середнiй на зрiст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим пiдборiддям обличчi господарю║ чималий, роздво║ний на кiнчику нiс, зате сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi надбрiвнi дуги перегнули житнi пiддашки брiв. Губи в чоловiка повнi, смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися або в церквi гасити свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали: очевидно, за рахунок розмiру вони витончились, i промiння процiджу║ться крiзь них, як через рожеве скло. Марко гострим поглядом одразу схоплю║ все обличчя, на якому дивовижно по║дну║ться владнiсть i дрiмотливiсть, всю сповнену гiдностi постать Безбородька, потiм до краю диву║ться, вiдхиля║ться, а далi так заходиться реготом, що його аж перегойду║ на костурах. Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на Марка, який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й з образою на виду вичiку║, що буде далi. Але, коли на темнотi Маркових вiй заколивались росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста: - Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень" не вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким ┐мiшним поснiдав? - Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiда║ Марко, - я натщесерце регочу. На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а роздво║ння носа почервонiло. - З яко┐ б це радостi так реготати? - Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася? - Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i теж вiдхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи вiн пiсля всiх сво┐х поранень не позбувся тринадцято┐ клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi насмiшки, що я нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично, може взятися гусiнь? - Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта. Безбородько про всякий випадок вiдступив пару крокiв назад, а потiм глянув на сво║ пальто i жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя, i вся постать Безбородька .пересмикнулися. - Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв: а що, коли це трупожери? Марко зрозумiв Безбородька, заспоко┐в його: - Це плодожерка. - Плодожерка? Не може бути. - Придивись. Безбородько спокiйнiше почав розглядати гусiнь, потiм змахнув ┐┐ з пальта i пробурмотiв: - Звiдки ж вона, практично, взялась? - Додому часом з холоду не вносив сушню? - Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто на мiшок. Ожила, виходить. - Виходить, ожила. Сподобалося ┐й у тво║му палацi - там почула весну. - Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досi в ногах дрижаки гопака вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько. - Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене ляка║ш, - засмiявся Марко. - То минуле, дово║нне дiло було. - Безбородько навiть рукою махнув, наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння i незгоди, що були мiж ними. -Тепер люди навчились цiнувати життя, дружнiше жити. I ми за вiйну, практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i чвар. Коли я поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав у пам'ятi колишн║, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, i вирiшив поставити хрест на тому, що було. - А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тодi варто пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього. - Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед тобою винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй лiнi┐, i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по дуростi сво┐й, хотiлося вискочити, в чомусь обiгнати тебе. А коли поранили, зрозумiв, що це су║та су║т i всячеська су║та... Дума║ш, я тепер хотiв головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай - того тепер нема. Труднощi на труднощах ┐дуть, труднощi труднощами поганяють. Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька - вiн завжди все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок, то на труднощi сiльсько┐ вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни. - А тво┐ хороми теж на труднощах виросли? - очима показав на оселю Безбородька. - От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь. - Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить це камiння. - I даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, - навiть спогорда сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може, переробляти одну роботу кiлька разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як усi, а потiм, через кiлька рокiв, доведеться ломити ┐┐ i починати заново будiвництво. Та чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк i людям давати приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтло┐ мети. То ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер треба оголошувати вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi. - Гарно┐ ти заспiвав, та трохи заранi, - похитав головою Марко на демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам. - Це ти так дума║ш, а я iнакше, i не знаю, на чи║му боцi правда. - А ти в людей розпитайся, може, правда бiля ┐хнiх землянок ходить. - Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько. - То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву? - Де там. Вважай, свистить у коморi. - Чому? - Ще восени рiзнi плани переполовинили його. - Чим сiяти будем? - Тим, що ║ i що держава дасть. - А коли не дасть? Безбородько розвiв руками. - Ну, братику, я не бог, щоб вiдповiдати на такi запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут не пiдкопа║шся до нього. - А гнiй вивозиш у поле? - Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька. - I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво? - Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось у Безбородька, i знову щось чуже з'явилося навколо його очей. - Напевне, бачив, коли питаю. - Вiд твого ока нiщо не захова║ться, - вже спокiйно цiдить Безбородько. - Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу. - Чого ж по ночах, потайки, ┐здити? - Е, це господарське дiло: вночi прядиво ма║ бiльшу вагу, а вдень пiдсиха║, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми iз шкури вилуза║мось. Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по людях. - Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! - одразу ж накрив мокрим рядном сво┐х вiрних помiчникiв. - Який виторг повертати? - здивувались дрiбнуватi зiницi Шавули, здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сиво┐, сизо┐ i рудувато┐ щетини. - А ти хiба не отримав сво║┐ пайки? - тихцем запитав Безбородько. - Тисячу карбованцiв? - Атож. - Так чого ж повертати? - занепоко┐вся i наче трохи поменшав Тодох Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка. - Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже достукався, стукав би вiн сво┐ми костурами в дверi самого пекла. - Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь лайку в сво┐ заволохаченi хащi. IX I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi та║мницю, сподiвання i жаль. I скiльки не збира║шся у тi дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе тво║ серце, насновують на нього надi┐, розмотують пережите. Якась незбагненна сила й принада е у синiм туманцi .далини, вiн з дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку зда║ться, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя, що там, у рамцi росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який не снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи вечiрнiх росах поспiша║ назустрiч тобi тво║ щастя. I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали ┐┐ досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза свiтанкова i рожева вечiрня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайнi опади, та й годi. А для селянсько┐ дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це чарiвний початок свiту, коли вiн з дiйсностi й казки розгорта║ зелену, росицею скраплену землю; це найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чу║ш, як у розлогiй долинi тато косою пiдрiза║ нiч i на волю широко виходить блакитноокий свiтанок; це соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти сама, як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступа║ш по травах, несучи снiдання косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижина║ш посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно погляда║ш на старших: чи не помiчниця вам? Це тi сподiванi, бентежнi i найсвятiшi вечори, коли хтось сидить бiля тебе, у сво┐й руцi трима║ твою руку i не може вимовити нi слова. А ти чека║ш i бо┐шся його, того слова, що може сказати тiльки пора кохання. Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони? Жiнка рвучко пiдводить голову, проща║ться з мовчазними нахололими дзвонами, проща║ться з ру┐нами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк ┐┐ молодостi, i засмученим поглядом дивиться вдалину, придивля║ться, як перламутровий ранок, червонiючи од напруги, викочу║ з-пiд краю землi пiдтуманене сонце. - Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? - Григорiй Стратонович посмiхнувся тi║ю нiжнiстю очей, яка бува║ ранком у лугового з росицею дзвiночка. Як ┐й колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi! - Для чого вони тобi? Когось чарувати не терпиться? - насмiхався Григорiй. - Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш? - Та щось уже тямлю, але нiяк не второпаю: для чого цвiтом рожi пiдмальовувати щоки? - дивився на не┐ сво┐ми веселими самоцвiтами. I от скiльки рокiв промайнуло з того часу, скiльки пережито, скiльки разiв ┐┐ Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли людина ма║ чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не збiднюють погляду. Одного разу навiть запитала його: - Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?.. I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на не┐. - Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вмiють похвалятись убитими. Тiльки необхiднiсть заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допиту║шся, скажу: нiхто не турбу║ мо┐х снiв, бо я карав нечисть, ворогiв Батькiвщини. I тiльки ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся та║мницею слов'янсько┐ душi, як деякi буржуазнi теоретики. "Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивля║ться на таке мужн║ i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, зда║ться, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це недобре, - вона ревну║ ного до Катерини i журиться, що його одразу обсiла така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти? Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж за вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до дiтей, все одно не могла б прикипiти всiм серцем до чоловiка, як прикипiв Григорiй до Катерини... "Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль брата", - уперто обзиваються тi самi думки. А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають ┐┐ очi з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не тiльки вiйна, але й скалiчене материнство тремтить у тих краплинах осiннього сонця. Хоч як склалося життя, а дiтей тобi треба, сестро. Дiтей!" I вiн переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до не┐ припасти, мов до найрiднiшо┐ людини, i милувати, як жiнку. Дорогою загудiла машина. - Твоя йде!.. - впевнено сказав Григорiй, вийшов наперед i по-школярськи пiдняв руку. Захеканий студебекер зупинився бiля обочини, i сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав: - Куди? - В Дубову. - Гарне село. Де ж воно буде? Х Степанида сказала. - Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку валiзку. - Оце й усе! - А веселуха там знайдеться? - Знайдеться, - вiдповiв Григорiй. - Тодi порядок у вiйськах, - задоволене сказав шофер i смачно посмiхнувся. Степанида похапцем цiлу║ться з братовою, схлипу║ в обiймах брата i з його допомогою опиня║ться в кабiнi. - Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку. - Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чу║ш? - Химернi ви люди, жiнки, потайнi. - Слово честi, не скажеш? - Слово честi. З чимсь ти кри║шся вiд мене? - От вчепився. - Ну, не буду, - добряче смi║ться Григорiй Стратонович. - Пиши, при┐жджай. - Влiтку при┐ду. I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися болi та спомини. Прощаючись iз понiвеченим селом, вона все придивлялась до вулиць i завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як недобрий привид минулого, як недобра частка ┐┐ судьби, майнув перед очима та й зник... * * * Колись молоденькою вчителькою вона при┐хала в це село, що привiтно мружилось у пучках сонця i нитях павутиння. Гандрибастi, з оголеними шрамами конi, якi вiдслужили сво║ у кiннотi, до дзвону клепали суху пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi. Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу. "Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття таке диво", - подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiста║те? - З Китай-озера, - коротко вiдповiв той, не випускаючи з рота надгризено┐ люльки. Це слово при║мно забринiло в ┐┐ душi, перед нею принадно, як та║мниця, почала вiдкриватись нова частка непiзнано┐ далини. I вже ближчими ставали i хати, i вулицi, i завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопiв, соняшникiв та яблук. Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, i, не сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя... Одноногий шкiльний сторож з бджолою в бородi довго, недовiрливо розглядав документи, звiряв ┐┐ роки з обличчям i невiдомо чи з огудою, чи схвально сказав: - Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усi║ю непримиреннiстю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на пiдгонистого вiтряка з двома крилами: - Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене так паскудно називати! Чу║те, нiколи! Бо iнакше!.. - замахала сво┐ми маленькими кулачками. Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки, подобрiв, лагiдно засмiявся: - Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар розду║м? От якi ми! Ви, бачу, задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де на плакучiй березi висiла шпакiвня. - А ви ┐дучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння. - Доказуйте, доказуйте до само┐ решти, не сумлiвайтесь, - пiдбадьорив ┐┐ сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди i захоплену посмiшку, i смiх. Чого йому так сподобався ┐┐ гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi... Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув документи: - Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад бурякiв: хотiлося знати, що ви за людина, з якого тiста злiпленi, яким духом диха║те - старосвiтським чи вже нашим. - Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона. - Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер iз школярами воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. - На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував? Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'┐ з високозведено┐ дубово┐ перекладини капелюшисто звисав потемнiлий дзвiн, пудiв на тридцять. - Невже ви, Зiновiю Петровичу, ним дзвоните на уроки? - запитала ошелешено. Сторож ствердно кивнув головою: - А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi люди знають, що революцiя вчить ┐хнiх дiтей! От воно як! Не подоба║ться вам? - Дуже подоба║ться, дуже! - вигукнула в щиросердiм захватi i одразу забулася про свою образу. - От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. - I йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завиду║ на цей дзвiн. Не раз при┐жджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити чи вимiняти його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей. - Трофей? Де ж ви його взяли? - Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер, гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже пiсля шпиталю, де вкоротили менi ногу. На одному возi ┐хали. Саме обложистий дощ iшов, i дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi душi, над якими востанн║ дзвонив. А я тримав сво┐ сльози всерединi, не знаючи, як зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменша║ у них до мене любовi. Тодi я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обо║ ми були не на мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?.. Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарештi знайшов сво║ мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими решетами пересiвали сонячне промiння. - А ви нашо┐ першо┐ трибуни ще не бачили? - пожвавiшав Зiновiй Петрович. - Нi, не встигла. - Неодмiнно подивiться, -аж пирснув од задоволення. - Наш Марко Безсмертний наказав ┐┐ зробити бiльшою i вищою, анiж у самому повiтi. От ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до не┐ сточувати двi драбини. При┐хало до нас начальство на Жовтень, i дехто побоявся дертись на таку хмарочiнь, почали присiкуватись до Марка. А йому, враженно┐ вдачi, хоч би що: сто┐ть, пiдсмiю║ться ще й рукою вгору показу║: - Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо, щоб i вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка. - Iнтересний ваш Марко. - Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно, ходiм - покажу ваше господарство, - запросив Зiновiй Петрович. Вiн показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли двi молодi топольки. А потiм завiв ┐┐ у запустiлу кiмнату, де рештки дворянсько┐ розкошi й досi кривились на сусiдство з молодими й дебелими плебеями. Тут бiля розгородженого бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими прожилками селянськi мiцноногi стiльцi, а пiд важеленною лампою з омертвiлим вогнем i занехаяними купiдонами дихав перелiжним сiном новенький ясеновий тапчан. - Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту. - Спасибi. - Коли не ма║те перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас як чай. - Внесiть. - О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'║те молока аж вiд графсько┐ корови, - i його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом. З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накритi великими глиняними полумисками. - Оце мо║ найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на вулики, що гудiли, мов крихiтнi вiтряки. - Бортнику║те? - Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове ║. В чепурнiй хатинi, що теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, ┐х привiтно зустрiла тiтка Христя, беручка молодиця, з такою довiрливiстю на округлiм виду, кирпатинкою i