пiде Марко на такий маленький колгосп? - Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандиба║. У вас йому буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманi║, те, се зробити, i дiло закрутиться колесом. То заробив я могорич? - Заробив. Спасибi тобi за пораду. - Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько. Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки: - Чула, стара, план! - Не оглухла ж! - То де мiй кожух?! Зараз же по┐ду до Марка! - Не дам! Нiкуди ти не по┐деш. Ти при сво║му розумi!? - в жасi заволала дружина. - Брешеш, по┐ду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чу║ш?.. Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до вiшалки, зiрвала з не┐ кожух i пальто й проворно побiгла до дверей. - Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами залопотiли ┐┐ швидкi кроки. - То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени ┐┐, похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi. Безбородько засмiявся: - Тепер ┐┐, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого бо┐ться. - Ти ж бачив, як бо┐ться. Баби - завжди бабами залишаються. Все бiдка║ться бiля старого i не зна║, що його свiчка догорiла до полички. Що ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер пiт, що аж юшив з обличчя. - пхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично, запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбля║,- i осiкся, згадавши, як Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього... - Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв на стiлець... На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело сказав: - Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй! - За що? - За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати. Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав. Безбородько захвилювався: - То як ти? - Не знаю як. А старого провiдаю. - Провiдай! I головувати йди, не прогада║ш. Там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став могорич! - А може, Антоне, ти поставиш? - Чого ж я? - Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше буде. - Чого так дума║ш? - розгубився Безбородько. - Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко. - Доброго знайшов собi свата, - не зна║, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'║ш у такого дiдька чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..." XVIII Ставки - це блакитнi очi землi, ┐й теж треба дивитись i на сонце, i на зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов дiвчата, i ведуть сво║ коло. Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи ┐й, похиту║ головою та й диву║ться: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не догаду║ться, що ┐х за вiйну пови┐дали якiсь фашистськi вояки. Спочатку делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при повному озбро║ннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування? Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але одразу заспоко┐вся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в марнiй надi┐ виколошкати з не┐ хоч якесь дурне жабеня. За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi погойдували сво┐ тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть. "Чого ж ┐х вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не спробувати отут?" Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадi┐ закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок. "Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко. Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси, ┐х втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався й грiзний Антона Безбородька: - Що ви менi бабський бунт пiдiйма║те. Iч, як розбестилися за окупацiю! - Безсовiсний, чого ти нам вибива║ш очi окупацi║ю!? - як бiль, злетiв жiночий зойк. - Щоб власницькi iде┐ вибити з вас. - Зi сво║┐ жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацi┐ в неволi умирав, а вона аж в Транснiстрiю спекулювати ┐здила!-обiзвалася Варка Тримайвода. - А ти бачила? - визвiрився Безбородько. - Авжеж! - То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв недалеко. - Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк не вiзьмеш. - Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури. - Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року ляканi. Марко виглянув iз сво║┐ схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i молодиць, а за ними ┐хали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн дума║ тепер, на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!? Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом, черпнув рукою воду. - Ну, як, Ганно? - Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить... - Ви, баби, гарячi, одразу нагрi║те воду, - пожартував Безбородько. -Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi? - Вийдете, як перемитi, - заспоко┐в Безбородько. - А щоб i рiзнi виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто ма║ такий-сякий запас? - У мене ║, - обiзвалася Мавра Покритченко, ┐┐ обличчя, здавалось, було обведене самим сумом. - У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебiжить верхи. Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох, крутнувши коня, здимiв помiж вербами. - Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка. Безбородько несхвальне похитав головою: - Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки. - Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i завзято, як вогонь, почала працювати. Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на сонце: - От бачите, й припiка║ сьогоднi. Значить, потеплiша║ вода. Ну, бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у воду Мавра, сердито зупинив ┐┐: - Чого поперед батька лiзеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделi. - Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'┐дливий голос. Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук i Василина Куценко. - Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй! Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. ┐х усiх вразило обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата вже вискочили на берег. - Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на Безбородька. Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка ┐┐ благенько┐ спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька: - Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ? - А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по iсторi┐ вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш ┐х-порозумнiша║ш!.. Ти чого мiй авторитет на людях пiдрива║ш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба. - Було б не вивозити його ночами поза хмари. - Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха, баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок. - Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний. - А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька задимилися тiнi. - I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано ахнуло. - Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з ким говориш!? - Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь. - Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона, роз'┐даючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн спиною подався до коня. - Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них отруювала кров пекуча комашня. - Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода. - Лiзеш? Раз... Два... Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув: - Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, - жалюгiдний в сво║му падiннi, вiй, мов не сво┐ми ногами, пiдiйшов до води i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся, скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю. - Вона тiльки почина║ться. Топай! - Марку, нащо ж нам судитися? - Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго, подавай сво║му головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая. Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали першi манделi. Вiн втопив ┐х у воду, приколов кiлками i почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила сво║ дiло: хлющала в чоботях, вогнем обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та злостi. Хоч би нiхто не побачив ┐х. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника. "Заструпiли тво┐ виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це ранiше йому не спало на думку? - Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду. - Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдсто┐ш у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки. - Чому ж удвiчi? - Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька i почув, як хтось з жiнок зiтхнув. Це була Мавра. При останнiх словах Марка в ┐┐ дикуватих блакитних очах стрепенувся сiрий острах. Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'┐жджав до жiнок. - Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на не┐, прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у водi. - Ой-ой, що тут ско┐лось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав Мамура. - Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця. Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi: - Можна хоч однi║ю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась? - Пособляй! Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив ┐┐ по вiнця i бережно понiс до голови, виявляючи йому очима i всi║ю постаттю свою облесливу вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку. Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив: - Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi батьки сусiдили. Чого на вiку не бува║: почубились, але одразу помирились. Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторi┐ вiн зараз уже бачив i смiшне. - Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля четвертини, бо треба було горiлкою i напо┐ти голову, i натерти його померзлi ноги. Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання ┐хнiй голова. I от на царинi з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з сулi║ю в руках. Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепоко┐вся: - Якого ┐м дiдька стовбичити в робочу годину? На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулi┐ тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу. Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, зда║ться йому, злилася в ║диний коловорот насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та пiд'┐жджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чи║мусь виду перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи вдавану, чи справжню. З другого краю вулицi вибiга║ розпатлана, в кожушку на розхристi його жiнка i ще здалеку почина║ голосити: - Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в калюжах-баюрах, i в морях-океанах. - I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий Омелян Корж. I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно дзенькнувши, розсiлась на двi половини. - Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв нахилитися до шматкiв сулi┐, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги коня. Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд кiнськими копитами: то втiкав од людей, од ┐хнього реготу Антон Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну усмiшку назустрiч людям: - От тiка║-шпарить. - А ти ж чому не здоганя║ш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж. - Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без велико┐ надобности! - Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце втнув! - Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на коня i по┐хав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а потiм подався до палацу свого владики. Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони та бiдкання дебелоного┐ Марi┐ залiзти на пiч вигрiватися в розпареному просi. - Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В голосi його аж клекоче обурення. - Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць Безбородька. - У всякi i рiзнi iнстанцi┐, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Марi║, подай паперу, - вже командував Мамура. - По-перше, начмiлiцi┐ - за утопленi║ i образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-трет║, власноручно першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться! - Чи не забагато ж отак розведемо канцелярi┐? - завагався Безбородько. - Маслом кашi не збавиш! Раз ║ преступл║нi║, повинно бути и наказанi║ А Марко такий, що з однi║┐ сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробу║ з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь прича┐лася вiдколи вiн став завгоспом. Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба. - Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював картину, -пожалкував Мамура. - Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько. - I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... - i не доказав. На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка. Пiдiймаючи вгору руки, вона не сво┐м голосом закричала: - Ой падку мiй, ой людоньки добрi... - Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там ско┐лося? Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли бiль i радiсть. - Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка! Визволили ┐┐ нашi во┐ни з неволi! Ой, дасть бог, дочека║мося сво║┐ дитини! Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку: - Хтось передав, що жива? - Щойно поштар листа занiс. Сама пише, сво║ю рукою. - Де ж той лист? - Дома на столi лежить. - Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем подався додому. В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха вже сидiв улiзливий комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про родини й вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим i рудим волоссям обличчя, i дрiбнуватi очi насочилися спiвчуттям i радiстю. - Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу. - Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав Мамура, пробурмотiв про себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм дiвчина! А це з нею не Маркова Тетяна? - Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуля║м, Тодоше?.. - Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю хату, з пiдпiччя витяг четвертину самогонки i поставив ┐┐ бiля листа, що не лiтерами, а вже очима ║дино┐ доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у мене. - Ще б не радiсть! - комiрник розщебнув свитку, вiдв'язав од пояса поморщене кiльце ковбаси i, сяючи всiма барвами щетинисто┐ бороди, самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична. - В трясцю ┐┐! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi. - Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятi║ треба мати, о! - повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив вперше в його очах щось подiбне до бабсько┐ безпомiчностi. "Навiть такий злодiй може переживати", -здивувався i по-фiлософськи сказав: - Люблю, коли ║ приключина випити i дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим ста║. - Коли ж вона може прибути? - вголос думав про сво║ Мамура. - Коли жива, то прибуде, а нежива - не встане з землi, - далi мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенно┐ вдачi Марко викупав Безбородька? -Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно! - вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: - Гляди менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш. - I знову дурний, - огризнувся Шавула. - Не сьогоднi ж я на свiт родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути? - зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий книш, рукою витирала ┐х i ронила новi. - Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула. - Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка. - Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспоко┐в ┐┐ комiрник. - Ну, як ти можеш? - з докором крiзь усi сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж вiн такого сказав? Теж менi антилiгенцiю корчите наче не зна║мо, з чого ти жила i чим живеш". - Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тi║┐ само┐ ночi, коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив ┐й за дурне слово ножем вибрати душу. I з тi║┐ ночi ┐┐ похолола душа вже не жила, а животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя. Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли вiдчинились дверi и на порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии. - Оце такi А я думав, Марку, що ти вже в тюрмi прохлаждается, - розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули. Безсмертний навiть не зирнув на комiрника. - Тодоше, що в листi про мою доньку написано? - з мукою i надi║ю поглянув на Мамуру. - А вiн тобi й не скаже, що там написано, - несподiвано для всiх одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу. - Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко. - Тому, що ти копа║шся та пiдкопу║шся пiд нас, - Шах вула взяв з пiдвiконня конверт. - Ось вiн, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тодi й покажемо! - Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику! - Та бери... Я ж пошуткувати хотiв. -В дрiбних зiяцях комiрника схрестилися злiсть i страх. Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияiв фото, прикипiв до нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати очi. - Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка. - Де вона тепер? - глухо запитав жiнку. - Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю. Розлучила ж ┐х страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят. - За полiтику забрали ┐┐, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки ж яка полiтика була в цих дiтей?.. XIX Першими до Марка прийшли конюхи з дiдом квменом i Григорiй Заднiпровський. Дiд квмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю землянку: - Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст! Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався. - Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст? - Вiн ще й смi║ться, а не ка║ться! - обурився старий. - Скажи, що ти зробив з Безбородьком? - Та хiба ж ви не зна║те? Покупав трохи. - Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили. - пй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi, окрiм дiда квмена, засмiялися. - Невже тобi, Ганно, шкода було б бiсового Безбородька? Може, ще й плакала б за цi║ю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий. - Безсовiсний i ║ретичний ти дiд. Хотiв би, щоб моfo сина по судах затягали? - Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,- заспоко┐в ┐┐ старий.- Але тобi, Марку, треба кудись зашитися на цi днi, бо вже посланцi, як у жнив'яну годину, помчали з папiр'ям i в райком, i в райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю, i до прокурора. Нарештi пiшов Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить. - Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка. - Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi над рiчкою сто┐ть клунька мого кума... Конюхи, згадавши, як дiд квмен унадився туди за кумовим сiном, засмiялися, а дiд квмен витрiщився на них: - Чого повижолоблювали роти? Розживiться на такого кума, тодi й гигикайте. Отож, Марку, бiсiв Антон навiть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з мо┐м кумом вiзьмись рибалити. Вiн повезе тебе на такi, чу║ш, карасюватi мiсця, що й не снились нiкому. Недарма те урочище назива║ться Королевщиною! Можеш i на посвiт по┐хати щупаччя бити. I тобi перепочинок буде, i кумовi радiсть. А ми всюди пустимо поголоску, що ти по┐хав долiковуватися. По руках? - Мiцно вдарив усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка. - Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились очi в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка? - Все життя, мов чорногуз, у воду загляда║, тiльки до не┐, а не до хатнiх гараздiв тягнуло його. А який вiн човняр! Зробить човна, як скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе на людському перевозi. - Так ваш кум перевiзник? - згадав Марко сивоголового, високого дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був схожий на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить? - Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив нiкого, окрiм партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу. - Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко. - I сьогоднi ж дочека║шся мiлiцi┐. А вона вже зна║ сво║ дiло: iм'я - в протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю? - Заробив ┐┐, дiду. - Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час вивива║ться на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать. - Треба, щоб побiгли. Це допоможе Марку Трохимовичу, - обiзвався Заднiпровський. - Поки це пособить, а час уже на боцi Безбородька. Це теж треба розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi треба ┐хати до мого кума. - Ай справдi, час треба виграти. - Григорiй Стратонович запитливо поглянув на Безсмертного. - Постара║мось без кума виграти його, - посмiхнувся Марко, -бо що б довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда квмена не було такого доброго кума? - Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти батька зна що! - розсердився старий. - Звiсно, тебе не повiсять за купання, та гiрко┐ жовчi наковта║шся, бо зараз, пiсля всiх заяв Безбородька, тво║ лежить знизу. Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв! - Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати. Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави: - Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу дiяльнiсть, я, Марку Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому. - Не варто. - Чого там не варто, хай зна║ чоловiк правду. - обiзвався Гайшук. - Хто секретарю║ тепер у нас? - Iван Борисенко. - Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд квмен.- Коли вперше при┐хав до нас i почав сво┐ми очищами оглядати усю руйнацiю i всi нашi достатки, ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i з людей, i з землi. Нiчого не пропустить, нiкого не пожалi║, щоб без орденiв не ходити". I що ти дума║ш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за вiйну мав, не треба було ┐х з планiв вичавлювати. Чоловiк вiн виявився крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi ма║ строгi, навiть коли смi║ться. Це вже природа!.. Надвечiр до землянки на заболоченому конi пiд'┐хав дiльничний мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого хвоста, то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки не в безхмарному настро┐. - Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозi, вiддав рукою честь, а очума погрозу. - Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному. Милицi трохи подiяли на гостя, вiн уже спокiйнiше . оглянув Марка, крутнув головою i знову приклав руку до картуза: - Честь маю - дiльничний мiлiцiонер Дорошенко. Значить, тут живе солдат? А дi┐ - партизанськi? - Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась дiльничному, i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостигло┐ порiчки. - Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин i сил. То поговоримо душевно? - А хiба ж вийде у нас душевно? - Куса║шся, службо? - Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом. - Так i треба,- схвально кивнув головою.- Перед ним i генерали тремтять. - В ┐хньому нинi перед протоколом страшнiше. - Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний. Пiдпротокольний почав йому подобатись.-Давно вою║ш? - Це теж для протоколу? - Нi, для знайомства. - Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив. - Рани болять? - Нi, ниють. - Хороми для них не пiдходящi. Деревляччя сво║ швидко поруба║ш на дрова? - подивився на костури. - До весняного Миколи. Дiльничний здивувався: - Чому така точнiсть? - Бо люблю сiяти гречку. - Гречку, кажеш!.. Як вона тiльки пахне! - задумався i посмутнiв мiлiцiонер. -Довелось менi в сорок першому оборонятися на розквiтлому гречищi. Мiномети б ють - спасу нема, осколки фуркають, мов чортова начинка, а гречка аж гуде вiд бджiл i так пахне, мов сама на меду вироста║. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали. - Як i народ, - теж задумався Марко. - Iстинно, як народ! Добре сказав! - Вже з приязню поглянув на пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене. Коли прийшов до пам'ятi, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз? - Думаю, для Безбородька. - Заперечу║те факти? - Нi, стверджую. Виймай протокол. - Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета, а сам придивля║ться до Марка. - Будемо говорити як солдати однi║┐ судьби? - Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однi║┐ судьби. Слухай... Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся, вийшов iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинсько┐ форми. Вiн сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив ┐х i виголосив ║диний тост: - За правду, яка б вона не була! - За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко. - А бiльше менi пити не положено. З цим бувай здоров, Марку Трохимовичу. За┐ду на весняного Миколи: разом пiдемо сiяти гречку! Згода? - Спасибi. В колгоспi дiльничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям потис йому руку: - Як воно справи? - Ви що ма║те на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний. - Питаюсь, як мо┐ справи! - Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на укра┐нську мову. - Не розумiю. - З охотою поясню. Там ║ генiальнi слова: "А паразитiв жде бiда!" Усе вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено. - Вiрно, голубчику, - по-сво║му зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше? XX Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'┐хали до скверика, за яким бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту. - Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував кiньми. Заволохачена посмiшка нерiвне розповзлася по кустратому виду комiрника, а в дрiбнуватих зiницях спалахнула зловтiха. - Значить, при┐хали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебе┐ Беу церемонi┐ вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! - люто крутнув над головою батогом. Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тiльки з п'янкуватих очей i туго натягнених, без жодно┐ зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв рiзнобарвно┐ щетини, якою Шавула у вiйну набавляв собi вiку. - Радi║ш, Мироне? Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у дрiбних зiницях i великих бiлках. - Пита║шся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь - нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз порожньо┐ середини. Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника: - А добре ти гигика║ш. - Як умiю. - Не зна║ Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селi, хоч ти менi десь у сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу? - Правду, Мироне, - охоче погодився Безсмертний. - Якось нi добрих слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд чи скоро буде. - От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi вболiвати за тобою, коли ти самохiть узяв та и наступив на саму бiду? Iнтересу риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi тiснiш. З яко┐ б це причини? - Нiби ти не зна║ш цi║┐ причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навiть починало подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути сво║ нутро, хоч i противне, але чiпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати. - Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою, а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-сво║му, - зручнiше вмостився на возi Шавула. Ти, як зда║ться менi, нагрузив на сво┐ плечi непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою ║дину вiру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене ║ свiй бог, свiй закон, i хочу жити сам по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при сов║цькiи владi. Так менi i просторнiше, i вигiднiш. - Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав тiльки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але i в чорта шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа. - А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у небi, i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi сво║┐ вигоди, шукаю i я ┐┐, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю - не випускаю iз рук. О! - Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi од цього слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед по┐сть, i бджолу надво║ перекусить. - Ось у цьому параграфi, Марку, ти вже загина║ш,- не обурився, а дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до мо┐х рук щось прилипа║,- нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв ходити i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надво║ чи начетверо - цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,- таке менi самому нi до чого i невигiдно. О! - А красти вигiдно? - Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене ж i хазяйство, i жiнка, i дiти ║... Ну, чого так дивишся i косу║ш, наче вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними. Ти, наприклад, бажа║ш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всi сво┐ iде┐ аж з вiсiмнадцятого року й понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та дво║ костурiв пiд пахви - i не журишся. - Я проклинаю сво┐ костури, але й горджуся ними! А чи ти проклина║ш свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко. - Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,- зверхньо викривив посмiшку Шавула.Значить, заробив ти за довгi роки шинелину i милицi та й цим гордишся, бо найбiльше дума║ш не про себе, а про всi мiжнародностi, свiтовi неблагополучiя, революцi┐, контрреволюцi┐, демократiю i рiзну опозицiю. А менi все це, навiть коли гамузом узяти, i за вухом не свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустiше в кендюх покласти, навiть, не спасаючись партiйно┐ догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у сво┐й коморi мати, щоб не сидiти без хлiба, як ти, на маминiй картоплi... В мами тiльки ┐┐ молоко добре, а решту харчiв треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму - пiднiмай його, а мене й звичайне, вiкодавн║ сонце поки що грi║, не зобижаюсь. Марко спочатку навiть розгубився: чи не жарту║ подурному комiрник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв. - Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще бiльше зсередини обрiс щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався: - Ну, й що з того? Всi тво┐ лекцi┐ до лампочки менi. Ще щось скажеш? - Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а тво║ темне сонце заходить уже! - Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь вид Шавули позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи ┐х тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. I свою правду не дуже накидай iншому. Менi поки що вистачить i сво║┐ правди i кривди. Я не знаю, що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i в селi ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних органах а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданi║. - Загрожу║ш? - Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i ма║ш як, але не заважай i менi: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навiть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Геро┐, в портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вi║? - Зрозумiв, звiдки сморiд iде! Ну, спасибi хоч за те що повнiстю розкрив сво┐ кар