ти сам просвiтив себе. Це згодиться - спокiйно сказав Марко i зсунувся з воза. Комiрник уже розкрив рота, щоб щось вiдповiсти, але враз чогось занепоко┐вся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чу║ пiдозрiлий передзвiн: коли Марко вилазив на воза й коли опускався з нього. - Що в тебе, Марку, так подзвоню║? Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався щур з комори! -Не розiбрався? - запитав ┐дко з-за плеча. - Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям Шавули i наче пiдморозила його, навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху. - То розберешся, ще ма║ш час. А перед сво┐м богом зарання став свiчку, щоб рятував тебе. Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився йому вслiд, потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовджено┐ потилицi. "Невже то ордени чи медалi так задзвонили. Що, коли й справдi цей iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас? Тодi його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти в таку душевну розмову? Таки, зда║ться, по-дурному почав зарання розкривати свою масть. Тепер пiде Марко iдейним тузом - i сам бджолою станеш, яку перекушують надво║. Ет, нема в тебе. Мироне, принципово┐ витримки,- теж заманулось на свою голову полiзти в оратори". Шавула спересердя оперiщив батогом по горбкуватих клубах коней i в невеселих роздумах по┐хав до чайно┐, де мав деякий iнтерес до широкогрудо┐ i стегнасто┐ буфетницi. * * * В приймальнiй першого секретаря сидiла темноброва дiвчина з таким непроникливим виглядом, наче в не┐ десь пiд перукарськими кучериками було виштампувано гриф "секретно". Та навiть ┐┐, коли Марко назвав сво║ прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним порухом довгих вiй русалки. - Iван Артемович сказали, щоб ви, коли при┐дете, вразу ж iшли на пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця. - На пленум?-непри║мно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги. - Еге ж. Вiн уже закiнчу║ться - ви чогось припiзнились. Я проведу вас. Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi шухляди, поторсала ┐хнi ручки, непомiтно пiдслинила пальцем бровенята i впевнено пiшла попереду Марка, якого рiшення секретаря занепоко┐ло i нахмурило. "Невже йому заманулося виносити на люди таку дрiб'язкову справу? Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А може, дружки й прихильники Безбородька вдувають у це купання якусь "iдейнiсть"? Спокiйнiше, Марку, спокiйнiше, на люди йдеш, а вони за вiйну в усьому навчились розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспоко┐тись. Ще з порога вiн швидким поглядом окинув президiю пленуму. За столом побачив тiльки дво║ знайомих облич: Киселя i Броварника. Мiж ними сидiв, зосереджено прислухаючись до голосу молодо┐ жiнки, яка стояла на трибунi, чолов'яга рокiв тридцяти п'яти з хмурим циганським обличчям i таким чубом, наче з нього ковалi накували кiлька низок чорних перснiв. "Оце й ║ Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд квмен малював йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка красувалося три бойових ордени. "Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима показав йому на лаву бiля дверей i знову почав прислухатись до переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло над головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона сiяла його, як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками i прослався по вересневих росах. - Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь не порадував нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... - З нього льону всi мо┐ дiвчата пошили найтоншi сорочки, ┐х ми одягнемо в день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни. п┐ мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i носом. Вiн довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день нiчого не ма║ проти льону та ланково┐, але в нього на сьогоднiшнiй день були и iншi культури. - Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко. Ця культура, очевидно, була не випадковою у вза║минах бригадира й ланково┐. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому за нелюбов до льону i за увагу до тi║┐ гречки, через яку можна позбутися голови i нiг. "Цей умi║ пропiсочити", - прислухаючись, прикидав у головi, що ма║ сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього. - Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру - коноплi. В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його, а в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука i вручила порошком складену записочку. В нiй олiвцем було написано кiлька слiв: Марку Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський". Корчувата, кручена всiма негодами i ревматизмами рука подружньому поторсала Маркове плече: - Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi? Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче смiялось пiдсушене, легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря Панаса Гаркавого, який ще у вiсiмнадцятому роцi був за Радянську владу, тiльки без комунiстiв, бiльшовикiв i комiсарiв. На трофейному нiмецькому пiджаку старого красуються чотири георгi┐вських хрести, а поверх них - срiбна партизанська медаль. - Дiду Панасе, це ви? - Га нiби я, - задоволене посмiха║ться старий. - А чого ти на якогось генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося? Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi? - Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю i не вношу поправок, щоб не збитись полiтично. - Та невже, дiду, ви в партi┐? - ще бiльше здивувався Марко. Старий схвально кивнув головою. - Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i всi мо┐ дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побо┐щах, як я колись за вiру, царя i отечество. Марко посмiхнувся: - Дiду Панасе, це безпартiйний виступ. А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно георпi кровю зароблялися... На хрести мо┐ чуду║шся вже не для людей, а для овець - вони люблять, як щось подзеньку║, - не добереш, чи серйозно говорить, чи лукавить старий. А тим часом на трибуну при медалi i кiлькох значках пiднявся Антон Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими, неначе вони щойно випiрнули з хвиль смертельно┐ небезпеки, образи й страждання. - Ти дума║ш на пленумi розглядати цю iсторiю? - невдоволено шепнув Кисiль Борисенку. - Нi, я думаю, чого навколо не┐ в районi закрутилась цiла завiрюха? З ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про купання, мовби це було якесь хрещення Русi. Кисiль поморщився: - Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду. - Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови. - А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганя║ чоловiка пiстолетом у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi пасти. Яку анархiю розвела вiйна! - Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись до окривдженого Безбородька. Антон Iванович переконливо розповiв про во║ннi труднощi колгоспу, який ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку до посiвно┐, про труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних, що заважають працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших нотах сказав, як Марко збро║ю погнав його в крижану воду, увесь зал неждано вибухнув смiхом. - Що це робиться? Чого вони регочуть? - здивовано запитав Борисенка насурмонений Кисiль. - Напевне, ║ така весела потреба в людей, - блиснув чистим бiлозуб'ям. - Людина знущання перенесла, а з не┐ смiються. Це навiть непристойно, це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком голови пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив сво║ оповiдання тим, що комунiст Марко Безсмертний нагло пiдiрвав його авторитет серед тих людей, що побували в окупацi┐ i до яких ще всiляко треба приглядатися. Кидаючи тiнь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить неабияку пильнiсть, хоча корiння ┐┐ було не дуже глибоким - недовiрою до людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на ┐хньому тлi, а на ┐хнi нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки: "Все це штучки зоставанцiв, сiяти ┐х треба на сито, а перецiджувати на цiдильник". Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще бiльше нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся. - Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! - обiзвався Броварник. -А й справдi! - пiдтримали його з зали. Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово. Марко поволi пiдвiвся з лави, глянув на залу, але нiкого не мiг вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що вiн безконечно довго добирався до трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили впасти на помiст. - Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? - почув строгий голос Борисенка. - Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко. - Вас товариш Безбородько нiде не обмовив? - Мене - нi, а людей обмовив: навiщо ┐м i досi пекти очi окупацi║ю? Рани лiкують, а не ятрять. - Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув на Безсмертного. - Ну, а в iсторi┐ з Безбородьком ви свою, як би ┐┐ назвати, помилку визна║те? - Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу. - Чому? - Мене змалку батько-матiр учили шанувати i жiночу красу, i жiночу працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою. - Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i зубами i вперше посмiхнувся. - Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання, - невдоволено кинув Кисiль. - А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо бiля землi, хлiба, меду, сонця, - спокiйно вiдповiв Марко, а внизу прокотився легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не писали, але прийде час - напишемо, бо ║ про що. - Фiлософи! - ┐дко чмихнув Кисiль. - А чому ви, фiлософе, свого пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним дума║те книгу писати? Ви зна║те, скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку? - Нi, не знаю. - Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з мiсця i вказiвним пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю. - Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи, сказав Марко i звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет особистий подарунок вiд мого генерала, скiльки я отримаю? - Цього я не знаю, це вже, виходить, iнша рiч, якщо е формальний папiрець, - на мить розгубився Кисiль. I тодi з лави обiзвався Безбородько: - Безсмертному легко було воювати персональним пiстолетом зi мною, абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже, як воював на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у селi пiшли чутки, що й там вiн анархiю нако┐в i його позбавили нагород чи нагороди, словом, розжалували... - Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко. - Нi, не було, - поблiд од незаслужено┐ образи, навiть кiнчик губи прикусив. - Нагороди ма║те? - Маю. - Хай покаже! - гукнув Безбородько. - Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув посмiшку в нерiвну пiдкiвку вусiв. - Та хай покаже, коли ║ що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв iз залу. Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця. - Не застуй, водолазе. - Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув шинелю, i Антона заслiпив i приголомшив блиск орденiв та медалей, а особливо Золото┐ Зiрки. "Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як же воно так вийшло усе?" - Ах ти боженьку мiй, нiчогенько собi нахватав заслуг, - не то захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не помiчаючи, що так неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись. Повеселiшало й обличчя Борисенка. - От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм - не то з повагою, не то з посмiшкою глянув на Марка: - Трудно було стiльки заробити? - Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись вiдповiв Марко. - I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? - не витримав дiд Гаркавий, прикриваючи рукою всi сво┐ георгi┐. - На танках, Панасе Дмитровичу. - Тодi це серйознi ордени! - багатозначно промовив старий, не одпускаючи руки од Георгi┐в, яких навiть у голод тридцять третього року не понiс до торгсину. - I скiльки ж ти ┐хньо┐ фашистсько┐ машинерi┐ понiвечив? - В тому бою чотири чи п'ять. - Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставля║ пiд удар. - Такi бо┐ не забуваються. - Таке не забува║ться, - задумано погодився Марко, а перед ним нерiвно виринув шмат снарядами пробуравлено┐ долини, шмат скособоченого Неба, що страшно ║дналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався вогонь, дим i чорнозем. - Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що спiймав Марка на брехнi. - Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся до людей. -За чотири точно пам'ятаю, бо тодi я ще був бiйцем, а не продiрявленим решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй пам'ятi пiдбив, чи мо┐ хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi сво┐й дописали, щоб я став Геро║м, - щиросерде глянув у подобрiлi очi незнайомих друзiв, а погляд його полинув аж на фронти, несучи сво┐м побратимам, живим, а може, i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi Марка було щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом. - Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк i не говорити про цей п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з такою людиною, напевне, добре буде працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи дво┐ти не буде. Хорошу глибоку тишу, що очищала душу вiд намулу рiзних дрiб'язкiв, об'║днувала добрi почуття i виколихувала незабутн║, бо мало не з кожного, хто сидiв тут, можна було писати книгу, непри║мно зруйнував Безбородько. - От бачите, i примiтка, чи як ┐┐ назвати, знайшлася у геройствi товариша Безсмертного. I сутт║ва примiтка. Видать, не за всiма правилами фортунило йому. I тому я хотiв би довiдатись ще про одно: чи знало командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi? В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя i знову залягла така тиша, наче хтось зачарував людей. Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв затремтiли: Безбородько шукав i знайшов найболючiше мiсце. - Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як у колiнах затенькали i почали пiдгинатися покалiченi ноги. -Я не приховував сво║┐ бiографи, не кривив совiстю нi перед людьми, нi перед смертю, ┐й теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко. - Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно ударили пiд серце. Ну, а щоб не було потiм по рiзних закутках кривих розмов, закiнчимо ┐х тут перед людьми. Так лiпше буде... Довелось побувати в тюрмi? - Не минула тяжка година. - Розкажiть коротко. Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка: - Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи... Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв: - А ви там i там встигли побувати? - Мав таке щастя. - Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки. - Може, не треба? - насторожено запитав Марко. - Декому це може не сподобатись... - Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають очi. Так невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. - Якщо можете, говорiть. Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн нiяк не мiг зiбрати давнiх лiт: вони то бродили десь у темних полях, то вершниками летiли в бо┐, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею: за польного гетьмана Потоцького i за владарювання Денiкiна. А увесь зал, притихши, чекав Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль. - У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно стукнуло сiмнадцять лiт, я одного вечора зi сво┐м другом Устимом Тримайводою вивiв з обори хазяйськi жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i скидався на хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i. зроблю, i попервах побрив пушок на верхнiй губi. Отак i почалось мо║ партизанське життя: в бою мене хвалять, а пiсля бою насмiхаються i допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у польського магната. В однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною коня i захопили мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький монастир, що всiма сво┐ми вежами тягнувся до неба. Вночi пiд якимсь камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили пальцi, позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли в школу до темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки. Вiн, артистично граючи голосом, без крику, без лайки, наказав розстрiляти нас, позiхнув, перехрестився i пiдiйшов до телефону. I тодi я помiтив, що в офiцера блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось повезли в монастир, а через години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста, де трухлявiла i розсипалась камiнна старовина султансько┐ Туреччини i шляхетсько┐ Польщi. Навколо не┐ кудись пливли i пливли звичайнi бiленькi хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про таку ж хатку в сво║му селi, де з вiкон чи порога вигляда║ мати свого найстаршого сина. Край мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий липовий шлях... I менi так тодi захотiлося жити, що я й не стямився, як на очi набiгли сльози. Це побачив тiльки старий партизан, якого ми всi звали дядьком Тарасом. Вiн бережно витер ┐х рубом долонi, поцiлував мене в щоку i тихо сказав: - Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей убива║, той жити довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас, а особливо тебе, дитино. - Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи, як то правда згада║ малого партизана, i тодi побачив ┐┐ - вона була схожа на мою матiр - i сльози вже бiльше не з'являлися на очах. Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як пiднялись рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок i хтось тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де господарювали нашi партизани. Оце було мо║ перше сидiння... А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому роцi, за зерно. Тодi я був головою колгоспу. Виконали ми хлiбозаготiвлю, здали i зустрiчний план, пiсля цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового плану, я за одну нiч роздав хлiб на трудоднi. Ну, а хтось зразу ж i настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився за гратами. Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував... При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця, хотiв щось сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець. Безсмертний кра║чком ока помiтив це й вiв далi: - Слiдчому Чорноволенку чомусь невигiдно було повiрити, що я мiг роздати зароблений хлiб без втручання якогось шпигуна. Я, як мiг, тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати: хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову: i страшне, i журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят тому в за┐жджого волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в ноти заглядати. Була така дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть. Не раз у тюрмi згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибiгала донька: - Тату, Шопена грають! I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили на полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От однi║┐ ночi, згадавши все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких рокiв завербував етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над мо┐м гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол зiзнання, а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю сво║ прiзвище... Коли ж згодом мiй вирок переглядала трiйка, ┐┐ здивував i зацiкавив протокол зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому. Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року ожили не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було чiпати сво║, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох людей, якi слухали його. - Нелегка iсторiя... I що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тодi з в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу? - Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але, на мо║ щастя, я кiлька чи не найважчих днiв пробув у камерi iз старим бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто знав Володимира Iллiча Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю на землi, а розумом заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згаду║ться менi. То людина була чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбiльше з його розповiдей я запам'ятав вiкодавн║ оповiдання про свiчку: людина, мовляв, коли й горить, мов свiчка, ма║ сво║ свiтло вiддавати iншим. Я тодi ж у камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки, що горить, i дав собi клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти менi, а буду до останку служити людям. З цi║ю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони проклятi з вiйною разом! Дружнi оплески покрили останнi слова Марка. Навiть обережний Кисiль, якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi, та вчасно схаменувся, одразу опустив ┐х пiд стiл i насупив брови. Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав: "Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку недовiрливу чи полохливу душу. I освiту здобув ти, i чин ма║ш, може, досконало розбира║шся i у фiлософi┐, i в полiтицi, i в рiзних планах, директивах, калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатi┐, а хiба вiд усього цього комусь легше на свiтi?" Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з трибуни, сiв на лаву i рукою витер пiт. - Молодець, синку, - одразу ж привiтав його дiд Гаркавий, вже обома руками прикриваючи сво┐ георгi┐. - От кого б я в сво┐ помiчники взяв. - Навiть кривого? - Навiть кривого. - То й берить. - Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий. - I чого? - Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти воду. А вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий. - Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. - Чи притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу? - Головою колгоспу! - Цей порядок наведе! - Господар! - Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали знiчену постать Безбородька. "I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз не┐ вийшов тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!" Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде пiсля не┐, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про донос на Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i не каяття мучили його, а тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика. Чи, може, й вiн свiй план виконував? - Що, Антоне, готу║шся здавати головування? - беззлобно запитав його дiд Гаркавий. Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей. Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi рiзних непри║мностей, невдоволено говорив Борисенковi: - Не подоба║ться менi сьогоднiшня антимонiя. Молодий ти дуже, Iване Артемовичу, ох i молодий... - к така хиба в мо┐й бiографi┐, - безжурно засмiявся Борисенко. Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе хотiв одiгнати од себе смiх. - Чу║ моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з ним не один кiвш лиха. Чого тiльки варте його оповiдання про тридцять сьомий рiк? I що про це художество скаже наш начальник Управлiння державно┐ безпеки? - Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко. - Як не я доповiм, то знайдеться хтось iнший. А наш начальник, сам зна║ш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою. - Холодною i навiть бiльшою, анiж би треба, - задумано подивився Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя. - Отож, сам це розумi║ш, а випуска║ш духа iз пляшки. Обережнiше, обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй. Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок. - Чому аж на два? - Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти на тлi великих досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, i тодi... Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом: - Кому ж потрiбна ця обережнiсть! Кому? Ви ж нею тiльки окрилю║те негiдникiв, не вирива║те бур'яни, а готу║те для них площу i добриво. I чому це ми повиннi, на шкоду собi, оглядатись на той закордон, що ненавидить нас ще з сiмнадцятого року? - Ну, це питання велико┐ полiтики... - надав обличчю вираз глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй птах, а я стрiляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднiшн║ оповiдання Безсмертного й тобi не iкнулося. На фронтi твiй Марко мiг бавитися в демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один вигляд Безсмертного насторожу║ мене. - Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко. - Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його обличчя? - Так, це не колегiальне обличчя! - не мiг утриматись од жарту Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя. - Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi укра┐нськi обличчя... - В голосi Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а й вiдгрмiн тi║┐ страшно┐ пiдозри, яку невiдомо хто ка┐новою ниткою роками протягав у саму основу нашого життя. - Чу║ моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i на твою голову. - Чому самостiйник? Що за нерозумнi натяки i аналогi┐!? -скипiв Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой Радянського Союзу! На ньому мiсця живого нема... - I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi. Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi на обличчi, що прикривала порожнечу в головi, Бо-рисенко уже навчився розпiзнавати й гаряче обрушився на Киселя: - А що ж тодi для вас ║ фактом? Мiрка обережностi, практика пiдозри i фiлософiя страху? А я хочу бачити сво┐х людей, свою землю без цих мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас, тим красивiшими, тим дужчими, тим дружнiшими будемо ми. - Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це все добре для якогось поета-початкiвця, а не для солiдного керiвника, який на обох пiвкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксiому: чим ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не хочу бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль. - Iди вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе вiн згодом i з машини, i з коня. Побачиш, як моя теорiя здiйсниться на практицi. - I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захища║те? - Яку рiдню? - Ну, Чорноволенка. Вiн же, зда║ться, ваш сват? - А ти звiдки зна║ш? - насторожився Кисiль. - Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша? - Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього не змiг сказати. XXI За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i ┐хнi тiнi. В затишних долинах темнисто срiблились тихi стави; на них, неначе в глибокому снi, зривалися птицi, i крила ┐х маяли i над водою, i в водi. А на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли в дрiмотному чеканнi вiтряки, здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути сво┐ми онемощiлими руками. Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились, голубiли, туманились i мали ту прекрасну жiночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечiнь людину, стира║ гранi мiж нею i природою. I хто зна║, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ? А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'ять про дiвчат, що понесли сво┐ сльози в чужi кра┐? Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зiтхнув. - Нога болить? - Борисенко, ведучи машину, строго подивився на Безсмертного, i тiльки ║дина трепетна зморшка в мiжбрiв'┐ говорить про спiвчуття. Дiйсно, в зiницi Борисенка, в його блакитнавi бiлки хтось прямо увiгнав таку строгiсть i зосередженiсть, що за ними не видно було iнших вiдтiнкiв. - Може, помалiше ┐хати? - Не треба. Вiдболiлось мо║. - Щось не схоже, щоб вiдболiлось, - покосився на костури. - Дуже ми в усьому терплячi люди. - Нам, Iване Артемовичу, i належить терпiти. - Чому? - Якби всi нашi болi тiльки за оцю одну вiйну сплеснулися зойком, тодi, напевне, не тiльки всi люди, але й камiння не витримало б того зойку: гори почали б колотися на шматки. - Це наче й правильно, - задумано погодився Борисенко. - А ║ ж пiдлiсть, яку нiщо не може зворушити, нiщо: нi чиста краса життя, нi безмежна любов, нi безмiрна скорб, нi материнськi сльози, нi дитяче щебетання. Звiдки ж узялася така задичавлена вбогiсть? - З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила смертi над людьми. I поки це багатство буде панувати, доти смерть буде торохкотiти сво┐ми кiстками по землi. От яка у нас невесела розмова в такий вечiр. - Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо, наче щойно хтось про┐хав по ньому срiбними возами i пiдняв чи посiяв легенький туманець цвiтiнь. - Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гнiва║тесь на мене? - змiнив тему розмови Борисенко. - Чого б? - Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу? - Вiд цього сватання ще далеко до весiлля, - посмiхнувся Марко. - Але ж не вiдмовитесь од нього? - допитливо поглянув на Безсмертного: хто його зна║, що вiн може вчудити i якi думки крутяться в цiй завзятiй головi. - Не одмовитесь ? - Вiдмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче - за господарювання. - Ого, ви наче хвалитись почина║те? -здивувався Борисенко. - Чому не хвалитись, iдучи на таке весiлля: замiсть короваю - одразу беру в одну руку двiстi сорок тисяч боргiв, а в другу - третину землi,, що пролежала пiд перелогом. к де розгулятись... Ще сьогоднi цi грiхи висять на Безбородьковi, а завтра вони вже будуть мо┐ми. I ви перший говоритимете про це на всiх нарадах i лаятимете мене, наче б ┐х викохав тiльки я. - I таки буду! А як же iнакше? - здивовано подивився на Безсмертного. - Син, яку не одержу║ спадщину вiд батька, все одно зве ┐┐ спадщиною. - Спасибi, утiшили такою спадщиною. - А ви бо┐тесь? - Наше, селянське, дiло завжди боязке. -Знову фiлософiя? - Нi, правда. Хiба, коли я кидаю сьогоднi в землю зерно, не тремчу, що буде завтра? Вже з цi║┐ години починаю боятися суховiю i засухи, граду i вiтру i рiзно┐ нечистi. Отак i несеш увесь час у грудях i великий острах, i великi надi┐. - Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього? - Та хiба ви його не розкусили ? - Навiть тепер не схотiв обмовляти свого суперника. - Виходить, не зовсiм. Сьогоднi вiн розкрився в усiй красi. I дума║ться менi так: звичайна людина ма║ в серцi два передсердечка i два пiдшлуночки, а у Безбородька все стало шлуночками. - Чимало ще ║ у нас таких шлункових голiв, i декого вони задовольняють. - Ваше "декого" - означа║ Киселя. - Хоча б i його, сперечатись не буду. - Ви давно встигли за┐стися з ним? - Як побачились, так i за┐лись, - з ходу, можна сказати. Борисенко не посмiхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його зсередини пiдмивав посмiх. - Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко, по-партизанськи. Не зiйшлися характерами? - I навряд чи зiйдемось. Отак i почнеться мо║ головування, якщо ви за дорогу не змiните сво║┐ думки. - Придивля║ться, як далеко у полi працю║ самотнiй, ще невидимий трактор - тiльки рухлива гра свiтла говорить про це. "Ось що менi зараз найбiльше потрiбно", - дума║ вже як голова колгоспу. - Дуже ви сьогоднi розгнiвалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче подивився на Борисенка, несподiвано знайшов у його поглядi щось добре i сумне. "Видать, не такий ти, чоловiче, грiзний, як зда║ться з першого знайомства". - Нi, Iване Артемовичу, може б, i гнiвався на Киселя, та честь на собi кладу. Я просто зневажаю його, весь рiд i увесь родовiд його. - Он як! У вас навiть до родоводу дiйшло!? - Борисенко зменшив швидкiсть. - За який же родовiдний корiнець ухопилися ви? - I це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо змирщини з Киселем у нас не буде нi на людях, нi в полi. Коли я бачу справжнього керiвника, - в мене розкрива║ться серце, коли я стрiчаюсь iз якимсь киселем, - серце мо║ щемить, як перед хворобою... Колись ученi люди чи письменники в сво┐х книгах напишуть, як с.ело одразу пiсля Жовтня свято вiрило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвiт революцi┐. Але згодом начальникiв з потребами, як у газетах пишуть, зросту i без таких потреб бiльшало та й бiльшало, i не все краще прибивалось до нашого берега та виприщувалось на рiзних посадах i в канцелярiях. Прибились i киселi - не заслугами, не роботою, а крученою спритнiстю та влiзливiстю сво║ю. Великого розуму ┐м, очевидно, нi рiдна матiр, нi баба-пупорiзка не поклали куди треба, а самi вони, киселi, не дуже старались на нього нi за книжками, нi за роботою. А бути ж ┐м хотiлось тiльки на виднотi, триматися тiльки зверху. От, щоб довше втриматись, i почали вони не сходитись, а розходитись iз людьми, страхати ┐х, розкидатись ┐хнiми роками, ┐хньою долею. Це вийшло у киселiв, це сподобалось ┐м, i вони вже не говорять з людьми, а вправляють ┐м мiзки, сгружать з них стружку, пропiсочують ┐х i все щось пришивають. Киселi навiть встигли увiрувати, що не любов, а ┐хнi погрози вирощують iде┐ в головi i хлiб у полях. А насправдi виростили вони бiльше людських трагедiй, анiж ┐х повинно бути на землi. За це киселiв прилюдно треба, ну, хоча б з усiх посад знiмати, як розкрадачiв велико┐ людсько┐ вiри i скарбiв революцi┐. - Не так ┐х легко спекатись, - задумано сказав Борисенко i повернув у поле до самотнього трактора. В голубому туманному одсвiтi фари погойдувалась свiжа рiлля, i навiть тепер було видно, як жиром поблискували тлустi долиннi скиби. Молодий веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю i радiсно поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним. - Де ж ти, Ярославе, пального дiстав? - з надi║ю запитав Борисенко. - Невже пiдвезли увечерi? - Нi, Iване Артемовичу, не пiдвозили. -Пурхають угору зашерхлi кiнчики уст, i рот молодого тракториста ста║ схожим на молодика рiжками вгору. - Не пiдвезли? -хмурнi║ Борисенко. -А чим же ти ореш? Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потiм смiхотливо одводить од нього погляд: - Поки що орю сумiшшю свого рiдного дядька. -Дядька? Де ж вiн розстарався на таке добро? - А вiн може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли нiмцi тiкали з нашого села, вiн, сам не знаючи для чого, поцупив собi кiлька бочок пального i заховав свiй трофей у темник. - От спасибi тво║му догадливому дядьковi. Молодчага вiн! Треба буде чимсь вiддячити чоловiковi за допомогу, хоч у газетi згадати. - Та нащо, Iване Артемовичу, його ще й у газетi друкувати, обiйдеться. -В тракториста занепоко║но осiв пiвмiсяць рота. - Оце рiдня! Ти щось ма║ш проти дядька? - Борисенко з цiкавiстю i подивом поглянув на тракториста. - Та нi, я нiчого не маю проти свого дядька, але, напевне, вiн щось ма║ проти мене, - зам'явся Ярослав. - Хитру║ш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провiв по рiллi дугу i втупив у не┐ очi. - Кажи, кажи, не ори ногою, -пiдiгнав його секретар райкому. - Що ж тут говорити... Бачите, Iване Артемовичу, мiй дядько й не зна║, що я орю поле його добром. - Як це так? - Вiн, дядько, нiвроку, загнибiда - скупенький у мене. Так я сам... те║, потихеньку його трофей перетрофеюю. Марко, щоб не розсмiятися, прикусив губу, а Борисен-ко далi строго допиту║ у тракториста: - Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дiзна║ться? Тракторист пiсля цього запитання-пiдбадьорився: - Вiн, я думаю, не дiзна║ться, бо делiкатно пораюсь бiля його добра. - Вiн ще й делiкатнiсть у крадiжцi знайшов! - Повеселiло обличчя Борнсенка. -Як же ти делiкатнича║ш? - Та... ви ще всiм розкажете, а цим досвiдом не варто дiлитися. - Кажи вже, кажи. - То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна - залишаю трохи, а бочку наливаю водою. I все ста║ в акурат. Кинеться дядько до свого добра i подума║, що його отак з водою й залишили нiмцi. А я навiть поспiвчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловiк. - Ну й розжився твiй рiдний дядько на спiвчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, - розсмiявся Марко, за ним Борисенко i, нарештi, тракторист. - Дайте менi, Iване Артемовичу, цю жалiсливу душу хоч на пару днiв. - Запорозьку Сiч почина║те збирати? - Такi сiчовики згодяться, щоб нестатки пiдсiкти. -Ярославе, по┐дете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного? - До Безсмертного?.. Того самого? - Пожвавiшало обличчя Ярослава, i вiн з цiкавiстю поглянув на Марка. - До якого самого? - запитав Борисенко. - Ну, до того, що Безбородька у ставку купав? - До того ж. - Тодi по┐ду! Де вже мо║ не пропадало! - радiсно погодився тракторист. XXII Цього ж вечора Марко подибав до пасiчника Зiновiя Гордi║нка. Старий бджоляр колись доглядав не тiльки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як i де найкраще взятися за гречкосiйство. На подвiр'┐ Гордi║нка стояло кiлька свiжих вуликiв, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнiлий дзвiн. Марко зупинився бiля нього. Далекi роки, далеку молодiсть нагадав цей трофей котовця Гордi║нка. Нагадав i ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селi. Гай-гай, усе те давно вiдшумiло-вiдгуло i стало тiльки то тривожним, то див