озлiталися костури на цурпалки. Потiм позбирала ┐х, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе деревляччя одразу зайнялося й загуготiло. - Горять? - пригинаючись, подивився Марко. - Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили. - Якi там iще гостi? - I не здогада║шся, - ставить на стiл полумисок борщу з грибами. - Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову йдуть? - повернула голову до порога. - Таки вони, i ночi нема на них! Хтось знадвору зашарудiв руками по дверях, клямцнула клямка, i здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули. - Господарю-хазя┐не великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш? - До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку - заходьте, - не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей, якi вже, тiсно притершись плечем до плеча, пiдходили до столу. - Самi опеньки плавають! - по-дурному вирвалось у Шавули, коли вiн заглянув у миску. - Бiдненько, Марку, вечеря║ш, бiдненько, - похитав головою Безбородько. - Що маю, те й споживаю. - Ну, це дiло, практично, завтра поправиться, - прозоро натякнув Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт. - Але, може, сьогоднi вже варто повечеряти яко головi? - Невже ти здогадався щось принести менi як головi? - насмiшкувато спитав Марко. Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд: -Таки принiс! Не погребу║ш? -Нi, не погребую, Антоне, якщо воно сво║, а непозичене. - Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти? Закон треба знати. - А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому. - Не добивай мене, Марку, до решти, - винувато скривив заволохачене обличчя Шавула. - I, коли можеш, забудь i пробач тодiшнi дурноколiннi слова. Я, сам розумi║ш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! - Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо згинаючись, поклав на стiл кiльце ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з кишенi пляшку горiлки, вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi. - Пройшов ти, Антоне, практику, - не витримала мати, дивуючись i обурюючись, чого це ┐┐ синовi заманулося сидiти з такою кумпанi║ю. Ну, та йому виднiше, як треба зробити; помiж людьми i шавули живуть - не перевелася рiзна погань на свiтi... - За тво║ здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв чарку Безбородько, теж у душi дивуючись, що так легко почалася ця незвична вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося. - А насправдi, Антоне, чого ти менi бажа║ш? - безжалiсним поглядом обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в язи скрутив чи ще чогось у такому планi? Безбородько задихався од цього погляду, але якось витримав його, у нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились Повiки, що порожнiми завiсами опадали над глибоко втисненими очима. - Нi, Марку, не бажаю тобi цього. - Знову статечно почав розливати горiлку. - Не буду критися, що пiсля нинiшнiх зборiв, практично, дуже невесело менi на серцi. Та й ти на мо║му мiсцi навряд чи мав би велику радiсть. Але критику треба терпiти i виправлятись. Сам сьогоднi яснiше побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за власним будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото. - Скажи на милiсть божу! - здивовано вирвалось у матерi: каяття БезборЪдька вразило ┐┐. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк. - Де ║ такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула сво║ слiвце i прикрив очi скойкоподiбними повiками. - Знову ж, пробач менi, Марку, те дурне посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати? Ще, побачиш, i Шавула тобi знадобиться! О! На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу ж пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив рукою, щоб не тiпались бiля нього зрадливi складки. - Посталакання тво║, Мироне, куди не пiшло, постараюсь забути, хоч i впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли, нiхто не забуде - нi я, нi люди. Тут тiльки суд, коли вiн буде милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби? Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя в нього болiсно пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися не мiг, бо сам говорив Марковi, що потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi про сво┐ крадiжки теж було несила. - Чого люди не наговорять: з билинки зроблять копицю. Хiба ж ти не зна║ш наших людей? - Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять. - Якi заяви? - ще бiльше занепоко┐вся Шавула, в якого слово "заява" завжди пов'язувалося тiльки з непри║мнiстю. - А ти не зна║ш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим ще бiльше приголомшив учорашнього комiрника. Чогось занепоко┐вся i Безбородько. - Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й глибокi, мов гаманцi, вуха. - Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з нiмецькими лiтерами папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же списанi усi чи бiльшiсть грiхiв i тво┐х, i Мамури, i ще декого. - Оце попав чоловiк у папочку, наче в розщеп, - розгублено косу║ Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз хащiв волосся, заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, дума║ш робити? - Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi ходив, надивився на всяку всячину, сам зна║ш, що я не буду квасити заяви, мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону. - А може, Марку, ти сво║ю владою, сво┐м геройством так зробиш, щоб воно без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом, i жалiсною волохатiстю все обличчя Шавули. - Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводi комору в порядку передав? - Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу. - А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи не вта┐ть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано? - Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки? - А на Мамуру менше - тiльки шiсть. - То пiсля цього ║ правда в свiтi? - знову шука║ спiвчуття у Маркових очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде менший. - В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на судi. - Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати. Шавула в благаннi простягнув руки: - Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути? - Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не догадувався, що колись за тво┐ справи може безсоння напасти? - Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту постать Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже. що вiн от-от не витрима║ i заплаче. Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько, якого теж тривожила окаянна папка, хотiв i спасався заступитись за Шавулу, та нарештi подав голос: - Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не зна║, що в комiрника, чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi комбiнацi┐ бувають? Нащо тобi починати головування з судiв ? - Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'┐жджати по судах i слiдствах. Ти ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi веремiю по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так? - А звiсно ж, веремi┐ буде, - трохи пожвавiшав Шавула. - То пособи, Марку. - Що ж, може, й взяти грiх на душу, якщо свiдок, - Марко в задумi кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом. - Над цим голову не суши, бо й моя вина ║ у дiлi Мирона, - одверто сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос: - Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та смали свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним берiться за колгоспну роботу. - Аж усього кабана здати? - полiз рукою до потилицi Шавула. - Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж, - великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не пiдходить, не подоба║ться тобi? -Ет, що там говорити: подоба║ться чи не подоба║ться, - безнадiйно махнув рукою Шавула. - Залиша║ш на великдень без шкварки мене. - Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь щодня. У тебе залишилось двi корови? - Одна. - А ту, що в лiсництвi, продав? Шавула зiтхнув. - То ж ялiвка, не до┐ться. - Байдуже, менi молока з не┐ не пити. I в Мамури теж? - I в нього двi. - От завтра зранку й готуйте ┐х до ярма. - До ярма? I без ложки молока залишиш нас? Марко зобидився: - Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подоба║ться... - Та нi, вже подоба║ться. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж ярма взяти на корiв? - Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба. - Чорт ┐й тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула. - I тодi заявам не дасиш ходу? - Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвно┐ - сам порву заяви. А тепер iди на заклання. Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився вiд яко┐сь думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей. - То й бувайте здоровi. Був у Шавули кабанчик пудiв на вiсiм та й загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях. - Зда║ться, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув на Безбородька, а той одвiв од нього погляд. - Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i Шавула, i Мамура так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову долив Марковi чарку. - Чогось не п'║ться тобi? Осколки, чував, ще допiкають? - Та допiкають. - Багато ┐х залишилось? - Два. - I ┐сиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго вистачить тебе на каторжному головуваннi. - Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота пригнала до мене? - Теж каяття, Марку. - Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло Безбородька огидно вв'юню║ться дрож: - Глузу║ш, коли тво║ зверху? - Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше. - Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. - Та все'дно прийшов до тебе i з каяттям, i з проханням. - О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю. - Не насмiхайся. Марку, це не твiй характер. - Образа i бiль стрепенулись i на устах, i на тонкуватих, з дрiбними прорiзами нiздрях Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах. майнула темiнь. -Забудемо те прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд тi║┐ купелi я все валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був. - Тепер подобрiшав на пiвкопiйки? - Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе. - Невже, Антоне, це правда? - Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо за те, що в'┐в тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. - Безбородько зараз i насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з острахом думав про свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згорiла вона! А певно, й згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою, пригаду║ш, за однi║ю партою сидiли, разом у школу ходили... Багатьох уже наших годкiв i на свiтi нема. - Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i молодi роки повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далеко┐ юностi розчулив його, через ┐┐ видiння приязнiше подивився i на Безбородька: хоча хитрий та кручений вiн, але, зрештою, не ворог, i працювати доведеться разом. Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без образи i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це може виправити тво┐ скособоченi мiзки. А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже без хитрощiв видобува║ навколо рота посмiшку: - Пам'ята║ш, як ти на Великдень, коли саме сади цвiли, за бандою гнався? - Аякже!.. А пам'ята║ш, як ти на кооперативнiй пiдводi од грабiжникiв утiкав? - Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були з вогнем. Як ударив по них, неначе змi┐, понесли. Всю дорогу пiною услали. - I пропав тодi кореневик! - Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з тобою були. - Зда║ться, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала дорогу i душу. - I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I зна║ш, що змушувало мене полювати на ту копiйку? - Усушка, утруска? - Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть наша спокусила мене. Пам'ята║ш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна? - Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще бiльшого багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його, i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе. - Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило, надо┐ло в злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого кiнця. Хочу, Марку, якщо погодишся, попрацювати пiд тво║ю орудою... Колись i виправлятись треба. Що скажеш на це? - Ким же ти дума║ш працювати? - Тво┐м заступником. - Нащо тобi це заступництво? Безбородько насупив брови, але рiшуче глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав: - Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i розучився, i соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях, у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до тебе пiдiйшли члени правлiння, пiдвiвся i я та й пiшов до тебе. Аж напiвдорозi опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими прокрутився i сам номенклатурою став... Як же з цi║┐. практично, орбiти сходити? I душевна теплiнь, i видiння далеко┐ молодостi були нагло зруйнованi цими словами. У Марка затремтiли уста. Вiн уже бачив перед собою не людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на них. Але вiн стримав сво║ обурення i спокiйно, зосереджено запитав: - Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв? - Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що з Марком сьогоднi можна буде зварити кашу. - Що ж, може, я зроблю тебе сво┐м заступником, навiть головою згодом. - Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно: чого такому чоловiковi. Герою, сидiти в селi? Спасибi, Марку, чим же вiддячити тобi? - Не менi, а людям. - Так чого ти хочеш? - одразу насторожився Безбородько i насамперед подумав, чи не забажа║ться Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв. - Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер скида║ш перед начальством, щоб вiтався з ними найкращими словами, а не лайкою, i щоб нiколи не матюкався. - Так тодi ж дисциплiни нiяко┐ не буде!-жахнувся Безбородько.- А коли всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе. - А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як ти? Зло почалося од вас. - Звiдки воно б не почалося, а людей треба тримати в ┐жакових рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник щось вiзьме собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде? - Отже, ти не вiриш народу? - Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не зна║ш, як вiйна змiнила ┐х. I ти не дуже, практично, високо залiтай iз сво║ю довiрою! До гуртового добра не так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв. - Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа? - Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко подивився на Безсмертного, як на дивака. - Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi. - Причинний ти чоловiк! - обурився Безбородько.- Це ти, може, для газети чи для журналу готу║ш матерiали про високу свiдомiсть? - Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригаду║ш, як у нас пiсля революцi┐, коли покращало життя на селi, не замикались хати? Було таке? - Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило з його ечей. - А потiм що почало замикати ┐х: достаток чи недостаток?.. Через кiлька лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i комори будуть без защiпок та замкiв. - Фантазiя! Риалiзму, практично, нема в тебе нi на копiйку. Я ще доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати з головування. Значить, не хочеш працювати зi мною? - Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника. Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм злоба скосила йому очi: - А ти мiряв мо┐ здiбностi? пх у мене i на район вистачило б, та нема поки що тако┐ руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi? - Завтра орачем виходь у поле. - От цього вже не дочека║шся! Гнув ти, Марку, мене, як хотiв, але не перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю. - Що ж, збирай силу, коли не ма║ш розуму. - I збиратиму, не буду ж сидiти, мов святе причастя! - Безбородько, лихий i червоний, пiдвiвся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з землянки. - Славних, сину, мав ти гостей, - озвалася з печi мати, коли за Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл? - Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. - Та й користь якась ║ - ┐хня закуска таки пригодиться менi: занесемо ┐┐ вранцi трактористовi на снiданок. - Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали? - Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та це не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай хоч трохи вiдроблять. Спiть, мамо. - Лягай i ти. Чи вже почалось тво║ безсоння? - Почалось. - I не печалишся? - А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцiю прийшло... Коли Безбородько пройшов мiсток, його ослiпив широкий iскристий кущ багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував до них i незабаром побачив, як Шавула зi сво║ю в'┐дливою жiночкою смалили кабана. - Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, - вкусив смiшком учорашнього комiрника. Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу. - Я ж не зумiв так викрутитися, як ти: в тебе кабан сто┐ть i не журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку. - Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдво║ перегнута Настя. - Хтось тiльки одного чину позбувся, а хтось i чину, i кабана, з нього ще й насмiхаються. -Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана, а Марка пiдсмалювати за вашу кривду. Це одразу припало до душi i Мирону, i Настi; вони, мов по командi, випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули. - Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i пожере мою працю, - залементувала Настя на весь город. - Цить, бо люди почують, - гримнув на не┐ Мирон. - Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило нам з тобою. - Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як не полетить угору, то самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодову║ться! Тiльки ока не треба спускати з нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район, i в область, i ще вище. - Летiли ж тво┐ папiрцi про те купання, а що пособило? - вiдрiзала Настя. - Не панiкуй, - заспоко┐в ┐┐ Мирон. - Ти ще не зна║ш, яку силу ма║ папiр. Вiн усе терпить, але все й може. - Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав кабана. - Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi... XXVII Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з досвiтнiми барвами. У снi до нього виразно приходили якiсь господарськi плани, турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг згадати. Чи не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як славоньки зажити...", вiн умива║ться i спочатку не може здогадатись, чому при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в районi дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi почнуть сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як сiяти - чи зерно, чи добро. На постелi, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось вiн пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно пита║: - Ви вже спiва║те? - Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш? - Бо радiю. - Чого ж ти радi║ш? Що вчора трiйку схопив? - Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу... - Як не по правилу? Викручу║шся? - несхвальне поглянув на хлопчака. - Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав ┐┐ списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по правилу? - Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, ┐й краще порадься з Григорi║м Стратоновичем. - Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу, де мо║ не пропадало. - А чого ти радi║ш? - Що ви стали головою. Тепер заживем! - упевнено сказав хлопчак, а Марко розсмiявся. - Як же ми заживем? - А це ви краще зна║те, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись. - Поспи ще, Хведю. - За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами. - Ну, спасибi за пiдтримку, - серйозно вiдповiв Марко, а хлопчак недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспоко┐вся. - Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги зна║те якi... - От i гостри ┐х до Ольги Бойчук, щоб вона збирала на розмову всiх буряководiв та кукурудзоводiв. I до Галини Кушнiренко збiгай - нехай змота║ться на маслозавод за перегоном для поросят. - А нiби дадуть? - здивувався Хведько. - Дадуть. - Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло. - I звiдки, Хведю, ти все зна║ш? - Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi одразу якимсь чародiйним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, i кiлька хмаринок стали оздобою в ┐┐ промiнцях. Марко злегка натиснув плечем на браму, увiйшов у корiвник. Призвичаюючись до теменi, вiн зупинився i неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування. Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок. Коли вiн вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись, злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по очах i вже намагалася посмiхнутись. - Що з вами, тiтко Софi║? - пильно подивився на передчасно постарiле обличчя з по-дитячи ясними очима. - Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу... - застига║ на устах жалiсна посмiшка. - Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть. -Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське, негоже тобi й слухати. - Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора пiднiмали за мене руку. Нещастя якесь у вас? - Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку, якому тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час iшло щастя, побачило, що косар смi║ться, - i обминуло його. - Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. - Що ж мучить вас? Ви так стогнали... - Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не тiльки яснi бiлки, навiть зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона поправила хустину и тихо заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба захарчована, от i напав на не┐ стригучий лишай. Так шкода менi стало дiвчаток наших, молодюсенькi вони, нащо ┐м це лихо. От я й позабирала в них хворих корiв та й сама заразилась поганню, а вилiкуватись не можу: нiякi мазi не пособляють... - Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась. - Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором. - А я трохи iнакше скажу, - знову посмiхнувся Марко. - Поворожу, пошепчу - i пройдуть вашi лиша┐, як рукою знiме. -Невже зна║ш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова. - Знаю, тiтко Софi║: на вiку, як на довгiй нивi. - А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi? - Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю для вас вивар з дубово┐ кори i солодко┐ яблунi, то й слiду не залишиться вiд цi║┐ напастi. - Справдi? - Авжеж. Ну, показуйте сво║ господарство. Побiльшало молока? - Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови, - i понизила голос. - Вам треба молока? - Дуже, тiтко Софi║. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з сьогоднiшнього дня будемо давати ┐м хоч по склянцi, по пiвтори молока. Бракованих, недiйних корiв багато ма║те? - Вiсiм. - Треба ┐х буде продати. - Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку. I в районi, i в областi про це знають. - А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають? Жiнка задумалась. - Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i користi з не┐ мало. - Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п ять, та дiйних, чи не краще так буде? - Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо в халепу. Нащо вам з цього починати головування? - Хто як умi║, так i почина║. Увечерi приходьте до мене - разом приготу║мо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом. - Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на сво┐ руки дивитись не могла, - пiдвела угору руки й застигла, мов бiль... Перед брамою етапнi Марко почув не стогiн, а радiсний смiх. Конюхи стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дiд квмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться. - Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались, озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без бою не вiддасть печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було так несподiвано, що вiн теж розсмiявся, а до його смiху при║днались конюхи. - Як, Марку Трохимовичу, вам кiнь з печаткою? - витираючи сльози, запитав Петро Гайшук. - дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi. - Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко. - Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня. - Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. - Не шкода глини для добро┐ людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у маштарку i винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен був перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко з таким конем i зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на Марка i тамував у собi тривогу i радiсть. - Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко. В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а в його колючих очах засвiтилися iскринки вдячностi. - Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це було, чу║ш, перед Новим роком. Я тодi лiпив i курникав пiсню про коня, що виносив од погонi козака. Пам'ята║ш: А за нами татари, Як iз неба хмари, А я скочив - Дунай перескочив... -На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi вам, дiду, зробили мене iменинником! - узяв подарунки, а старий лагiдно посмiхнувся. - Я тобi ще ┐х принесу, коли вподобав. Ех, якби-то нашi конi були такими, як цi, глинянi. В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька: - Дядько Марко тут? Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на машинi Хведька, який зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу з кабiни виплигнув Данило Броварник i, мружачись, пiшов до Марка. - Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як обiцяв, привiз тобi горох, чистий, горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже насiяно горя на землi. Ну, давай почоломка║мось, поки не полаялись, - я одразу щось виколупаю з недолiкiв! XXVIII Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шiстнадцять плугiв, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних i залiзних передплужниках. Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте й вони сьогоднi здавалися кращими, може, тому, що гриви ┐хнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця начеб дрiбничка зворушила Марка, як i те, що погоничами були тiльки дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки. - Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би! Хай би потiм, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, - кинув Григорi║вi Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем. - Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, - найкращi хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович. Коли орачi й погоничi пiвколом обступили Безсмертного, вiн пильно подивився на кожного i всюди бачив правдиву довiру; в одних вона намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала крiзь сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам ятались поширенi очi. - Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. - Споконвiку велося, що плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач трима║ у сво┐х руках. I хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi, щоб на полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по сво┐й волi чи без охоти? - Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi вийшли по охотi, - обiзвалося кiлька голосiв. - То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких приваблю║ лише ярмарковий хлiб. - А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а не ярмарковий хлiб? - прикладаючи руку до вуха, прошамкав дiд Козачкiвський, у ротi якого самотився ║диний зуб. - На один зуб вистачить, - пожартував хтось збоку, i смiх сколихнув орачiв i погоничiв.' - Буде i для беззубих, i навiть для дуже зубатих, коли всi трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частiше перепочивають. Та й у добру путь! Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво свiтило i мружилось прихмарене сонце. I здавалося б, що,хвилюючого в цiй буденнiй картинi, коли в поле вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль було, що сам не може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити. Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного: - Бачу, завиду║те плугатарям? - Завидую. Не забулись за плугом ходити? - Це не забува║ться. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича. - Спасибi. - За що? - здивувався учитель. - Що не пошкодували вихiдного. - Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв. На ви┐зних конях дорогою про┐хав квмен Дибенко, але вiя не повернув до голови, а взяв лiворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче повернув до нього. - Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув без жодно┐ латки шестеричка. - Оце намiрився тобi виорати город. - Менi? - почервонiв Марко. - А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра ма║ тобi зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача? - Спасибi, квмене Даниловичу, що добровiльно взялися за обслугування голови. Ви так i про Безбородька дбали? - Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли мо║ невлад, то я з сво┐м назад. Хотiв трохи пособити, та сам дiдько тобi не вгодить. - Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно. - У кожного начальства свiй норов, - забубонiв пiд нiс Дибенко, повертаючи на стайню. - Нi, конi я вiзьму - в роз'┐зд т'реба. - Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю. - Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи - вiзьмете свiжину трактористовi. - З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий. - А ви вже зна║те? - Все село зна║. - I що? - Хто смi║ться, хто регоче, а хто й диву║ться, як ти цю братiю навколо пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже й сумнiватись почав, чи насправдi стiльки заяв подано на нього. - Хай посумнiва║ться. Ну, а не привча║ вiн з Мамурою сво┐х корiв до ярма? - Не бачив, але з лiсництва привели сво┐х прихованих. О, щось Василь Тримайвода горла║. Чого йому? Марко пiшов назустрiч новому комiрниковi, який дибав, подзвонюючи орденами i медалями. - Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти! -радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав двi бочки пального. - Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем ┐х на поле. Де дiстав? - У людей. Уже й розплатився натурою. - Салом? - Дав по шматку за бочку. - Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати? - А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшн║, мiжнародне i сердечне становище та й дiйшли згоди. - Багато в тебе сала? - Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити. - Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав. Ну, я пiшов на хазяйство Марi┐ Тримайводи. Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озбро║не лопатами i граблями. - Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала його смагляволиця Марiя Тримайвода. - А що? - Нiколи ж ┐х стiльки не приходило, нiколи! - I ви цим журитесь? - Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду? - Може, пошлемо ┐х у сад? - Дерева обкопувати? - Чому тiльки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посi║мо в iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви на це дивитесь? - Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя. Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в сад, Марко почав оглядати парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не був занехаяним, бо Марiя Тримайвода любила i вболiвала над сво┐ми рамами, грядками i дiлянками. Та й Безбородько заохочував ┐┐, розсада давала такий-сякий прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей. Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна срiбляста синявiсть капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що вона дасть i на полi, i в касу. - Як вам розсада? - запитала Марiя, хоча й бачила, що парники порадували Марка. - Славна, тiльки малувато. - Та що ви, Марку Трохимовичу, жарту║те? - широко вiдкритими очима глянула Марiя, i цей погляд воскресив ту давнину, коли вiн з УсТимом вручав босоногiй наймичцi куркульськi чоботи. - Нi, не смiюся, Марi║чко, - назвав ┐┐ так, як колись називав Устим. I в жiнки злякано тiпнулись куточки повних, i досi не прив'ялих уст. Невблаганнi лiта, напевне, найбiльш немилосерднi до наших сiльських жiнок: ┐хню красу швидко висушують сонце i вiтер, змивають дощi i снiг, темнять поле й город, лопата i сапа. Роки, праця, горе забрали й Марi┐ну красу, але якось так, наче не назовсiм. I це особливо впадало в очi, коли жiнка починала хвилюватись. Тодi ┐┐ дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини пробивалася на обличчя, як у передосiннiй день з-за хмар прогля дало сонце. Отак i зараз пробилася вона й здивувала Марка. - Ви згадали давнi лiта? - майже пошепки запитала жiнка. - Згадав... Що вам син пише? - Вiн, Марку Трохимовичу, уже третiй орден одержав, -посвiтлiшало обличчя Марi┐, - дiйсно, що в серцi вариться, на лицi не та┐ться. - Вiтаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? - аж зачудувався Марко. - Таки став, - крiзь радiсть i смуток посмiхнулася жiнка. - З самих "катюш" блискавки випуска║. I так побива║ться за мною, неначе донька. Коли б хоч живим повернувся... А на Устимовiй могилi й досi жито росте. - Справдi? - Не переводиться. Доспi║ колос, осиплеться зерно i знову сходить. Отак рiк у рiк, i в мирний час, i в теперiшнiй. - Житт║... Вам чимсь треба пособити? - Нi, Марку Трохимовичу. Я ще не бiдую, атестат синiв маю. А чого ви сказали, що розсади малувато? Половину ┐┐ ми сусiдам прода║м. - Тепер усю посадимо. - Так багато? - Не багато. Маю надiю, що ви городиною покри║те всi нашi борги. - Аж двiстi сорок тисяч - i городиною!? - жахнулася жiнка. - Тiльки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподiваюсь. Отак i господарюйте. Жiнка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою: - Навряд чи витягнем цi борги. - Витягнете, якщо тiльки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанiв? Справжнi городники збирають по триста i бiльше центнерiв. Так? - Це коли бiля них ходить один, а не десять господарiв. - Господар тепер буде один - ви. То вiзьметесь за триста центнерiв? - Нi, на триста в нас грунт непiдготовлении. Двiстi, надiюсь, витягнемо. Марко махнув рукою. - Де мо║ не пропадало - запишемо двiстi! Знайте добрiсть нового голови. Хай у середньому заготiвельнi i риночнi цiни дадуть нам по карбованцю за кiлограм. Овочi в нас мають бути якнайкращi, а цiни - найдешевшi. Отже. Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарiв зможуть покрити наш борг? - Хiба ми зможемо стiльки виростити городини? - А чому не зможемо? - Це дiло халеписте. Тодi треба в мою бригаду мало не пiвсела жiнок. - Жiнок, надiюсь, буде рiвно стiльки, скiльки вам треба, а може, трохи й бiльше. Марiя похитала головою. - Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким стало, як було: на роботу людей не допросишся. - Сьогоднiшнiй день щось вам говорить? - А що завтрашнiй скаже? Повiрю вам, але в мене всi║┐ розсади помiдор навряд чи набереться на дванадцять гектарiв. - А ви нашкребiть, подумайте, як це зробити. Увечерi помiрку║мо разом, скiльки посадимо огiркiв, капусти, редиски, цибулi. Пiсля редиски в цей же грунт можна буде висадити зимову капусту? - Можна. - От i сiдайте зараз же з олiвцем за всi розрахунки, крутiть мiзками. На вашу бригаду зараз покладаю найбiльшу надiю. За капусту, цибулю й огiрки ми ма║мо купити з вами i корiв, i свиней. - А чим зараз будемо гнiй пiдвозити? - Коровами. Отак i ухвалили, Марi║чко! - Що воно тiльки вийде з тих великих цифр? - задумалась жiнка. - Усе вийде, коли бригадир буде на рiвнi, а бригада - в бригадира. Ну, а щоб дiло вiрнiше було - сьогоднi ж поговоримо про додаткову оплату. Кожнiй ланцi, яка виростить понад двiстi центнерiв городини, будем виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентiв прибутку. - Ого! - мимоволi вирвалось у жiнки, а потiм вона посмiхнулась. - Ви хочете, щоб мо┐ дiвчата мали справжн║ придане? - Я хочу, щоб вони ставали творцями, - задумано вiдповiв Марко. - Дiвчина з сапкою в руках мене не здиву║ - це я бачив мало не з колиски. Треба, щоб ця дiвчина сьогоднi не тiльки слухала бригадировi повчання, а сама бралась за книгу, за науку i на полi ставала дослiдником, а не тiльки робочою силою. Такий другий кiнець ма║ тепер додаткова оплата. От з цим i виходьте в знання, в мiльйонери i в Геро┐! - Хоч раз такi слова почую вiд голови. - Марiя примружила карi з вологiстю очi, i крiзь них чисто проглянула ┐┐ колишня врода. XXIX Ось i хата Олени Мироненко. Бiленька, з червоною призьбою i посизiлою стрiхою, вона, мов на давньому малюнку, пiдбiгла до iмлисто┐ пiдкови лiсу i, прислухаючись до його та║мничого шепоту, плаче i плаче весняними сльозами. Чи не за сво┐м господарем тужит