- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
   - Ой Панасе, Панасе, тримайте сво┐ насмiшечки хоч на  кiнчику  язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива,  -  з  самого
мiсяця вiдлитi.
   - I де вони взялись у вас?
   - Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою  руку  -
позолочу ┐┐. Де вже мо║ не пропадало!
   Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало да║.
   Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
   - От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки  дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому  дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
   - Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
   - Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув  угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати ┐х до всевишнього з гаманцем.
   Батько похитав головою:
   - Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство  вас  не
до бога, а в слiди безп'ятого.
   -  Яке  там  грошолюбство!  Чужi  грошi  й  дурень  лiчить  у  снах,  -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
   Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за  язика,  i  я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
   - Дядьку Володимире, i нащо так  торгуватись,  коли  ви  грошi  мiрками
мiря║те?
   В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як  весiльна
музика.
   - Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився,  вирячився  i  почав  наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
   Я принишк, з опаскою  придивляючись,  як  злiсть  скаче  по  дядьковому
обличчi.
   - Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
   - Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед  сном  оце  дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямку║? - примирливо сказав батько.
   - Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в  ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене ма║те  зазубень.  I  хлопця
назублю║те на мене! Я теж!.. Я... я...  я!..  -  дядечко  тремтячою  рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв  iз
хатинки.
   - Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, -  сказав  спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду  не  залишилось  од
бiсикiв. - Ну?
   Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно сто┐ть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз  тато  став  посеред
хатини, навис над мо║ю головою, що сама опустилась донизу.
   - У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому?  Клiпнув  я  повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
   Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не  то  посмiхаючись,
не то кривлячись.
   - Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго  допиту║ться
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
   - А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
   - Звiдки ж ти, безтолоч, зна║ш, що дядечко грошi мiрками  мiря║?  Ти  в
нього, може, спiльником при цьому був?
   - Нi.
   - Значить, не був спiльником, -  встановлю║  батько  iстину.  -  То  де
викопав отаке?
   - Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
   - Куди вже бiльше. Не мни сво║ слово - кажи!
   - То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
   - Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. -  Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, ма║ш вуха, як розваренi вареники,  але  чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
   - Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до  сво┐х
зобиджених вух.
   - Дочекались помiчника! От нема  кому  хворостити  босонога!  -  батько
посварився на мене пальцем, а далi  зирнув  на  маму.  -  Це  не  ти  його
настренчила?
   - I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю,  як  у
нас мiряють грошi?
   - А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
   - У нас чи┐сь грошi мiряють, наче картоплю:  i  возами,  i  мiшками,  i
мiрками, i казанами, i горщиками...
   - Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у  свою  голову.  Гляди,  щоб  за  це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпля║ться. - I вже  з
усмiшкою звернувся до матерi: -А  бачила,  як  цей  засядько  дременув  iз
хатини?
   - Та бачила, -  зiтхнула  мати,  постелила  менi  постiль  i,  зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
   Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашо┐  хати-клунi  долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiша║ зустрiтися iз людьми.
   Засинаючи, я чув, як батьки знову почали  сперечатися,  i  в  свiй  сон
захопив материнi сльози. Вони  спочатку  нiби  падали  на  землю,  а  далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба  так  може  бути?  Поки
подумав над цим, передi мною розступилася  хата,  село,  i  я  опинився  у
безкра┐х степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що ┐м
робити: чи втiкати, чи йти до мене.  А  за  птахами,  що  збились  докупи,
вигина║ться, сивi║ i отемню║ться тирса, а до не┐ синiм цвiтом прибива║ться
море.
   Потiм сон переносив та  й  переносив  мене  i  до  похилого  жита  бiля
вiтрякiв, i до якимiвсько┐ загорожi, бiля яко┐ насторожено стояв борсук  з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене  чекали  засмученi,  мов  дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
   "Михайлику, не ┐дь у степи..."
   "Хiба ж я хочу ┐хати?" - кажу до  красноголовцiв  -  i  вони  розумiють
мене, з спiвчуттям похитують сво┐ми шапками.
   I в цей час хтось трусонув мо║ плече.
   - Михайлику, Михайлику!
   Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу  прихиленого  до  мене
батька.
   - Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
   - Еге ж, рано, дитино, - погоджу║ться батько. - Ти не зна║ш, де мама?
   - Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
   - Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а ┐┐ нема.
   - Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
   - Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
   Скрипнула хвiртка, а далi забринiли  ворота  -  батько  пiшов  у  поле.
Переляканий i розтривожений, я  вискакую  в  затоплений  мiсячною  повiнню
двiр.
   Над городами, журавлями i пiдсиненими  оселями  маревом  тремтiв  тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь  ворушилося  приспане  село.  I  тiльки  на
невидимiй левадi не спав деркач.  На  муравi,  пiдпливаючи  тiнню,  лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а  в  ┐┐  оцi  блиснула  чи  то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую ┐┐: "Де ж  моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить ┐й  мовчати  увесь
вiк.
   Тодi я вирiшую теж податися в поле.  Спросоння  загудiли  ворота,  i  я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень  тiтки  Дарки.  Тут  я
одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i  мiсячний  туманець  проростав  iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини,  дерева.  На  другому
краю вулицi  забовванiла  постать  батька.  Я  хотiв  скрикнути,  кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався  назад,  а
на дорогу обережно висунулась ┐жачиха,  в  ротi  вона  тримала  маленького
┐жачка. Прислухаючись до свiту, ┐жачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
   Стривожений, зачудований, я дивлюсь ┐й услiд, прихиляюсь до плоту, а  в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала  йому  свою  печаль?  Далi,  наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому  була
зрозумiла людська печаль.
   I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника,  а  нахилила  до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспоко║ний,  я  усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповива║ росяний сон. Вiн так  дола║
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи,  ще  почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли ┐┐ одiж i руки, що
легко вiйнули над мо┐ми видiннями.
   Через отой  неспокiй  уночi  я  прокинувся  ранiше  звичайного  i  став
прислухатися до свiтанку.
   Я й досi прислухаюся до  свiтанкiв!  Мене  й  досi  хвилю║,  як  досвiт
назбиру║ ще темнi роси, визбиру║ з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиня║ дверi яко┐сь хати-бiлянки,  посила║  дiвчину  по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений сво║ю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в  лiсах  чи
на рiчцi i привчаю до цього сво┐х дiтей...
   У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав.  У  мiжбрiв'┐
батька зiбрався клопiт, а материнi  очi,  видно,  й  сьогоднi  купались  у
сльозах.  Поки  я  це  прикидаю  в  думцi,   надворi   обiзвалась   качка:
"Так-так-так".
   - Кого б це так  рано?  -  поглянув  батько  на  матiр  -  видко,  йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
   I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
   - Хто його зна║? Може, Дарка.
   Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
   - Заходьте, заходьте, - мати вихопила з  вогню  коцюбу  i  поставила  в
куток.
   Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом  побачили  на  порозi  знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
   - Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
   - Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
   - Я, тiточко, Люба,  -  несмiливо  сказала  дiвчинка  i  хитнулась,  як
очеретинка.
   - А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь,  проходь  ближче.  Ти  до
Михайлика?
   - Нi, тiточко, я до вас.
   - У тебе до нас ║ дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене.  -
Це вже ти, розумнику, щось нако┐в?  Давно  на  тво┐х  плечах  не  танцював
ремiнь.
   - От вiчно ви на мене! - образився я.
   - Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i  з  цiкавiстю
подивився на ┐┐ свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски  i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
   Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
   - Михайло менi сказав, що ви збира║тесь ┐хати аж туди, де зовсiм  нема║
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо  ┐х  там  теж  не  буде,  -  простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви ┐хали.
   - Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однi║ю рукою пригорнув Любу до себе.
   Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
   - Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив ┐┐ батько. - Чи не бачиш,  що  тепер
малi починають учити старших?
   - Може, послуха║мо ┐х, Панасе?
   - Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш,  де  тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
   - Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала  Люба,  загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi  не  знаю,  як
уже треба дякувати...
   - Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до  нас,  -
сердечне сказав тато.
   А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi ┐┐ насурмоненi гудзики...



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Цi║┐ ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чи┐хось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття  теж
випливав, мов на човнi.
   Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду  в  нашiй  хатинi,
чую, як при║мно буркотить, обвива║ться навколо маминого батькiв голос,  як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як  вужем  сичить  на  нього
окрiп, як пахуче метля║ться по долiвцi полиновий вiник. I в мо┐х вухах  аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:

   До нас, невiстко, до нас,
   А у нас усе гаразд:
   Сама пiч хлiб пече,
   Вiник хату мете.

   Я одразу заплющеними очима бачу  цю  весiльну  пiч  iз  позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
   - I чого воно ще посмiха║ться собi? - журно говорить мати, думаючи,  що
я сплю.
   - Мабуть, i в снах чита║ якусь книжку, - лагiдно вiдповiда║ тато,
   - Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
   - На росi потрiскались, на росi i вигояться.
   - Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалi║ мене мати.
   - Хай ногами чу║ землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
   На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж  пiдводжуся  з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
   - Чи добре спали, чи сухими встали?
   Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - почина║ мене пiдхвалювати :
   - Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не ┐сть, а як  ┐сть  -  не
дрiма║.
   - А чого ж дрiмати бiля миски?  -  безтурботно  вiдповiдаю  i,  скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
   - Кортить зелепухами оскому набити? - розгаду║ тато мiй намiр.
   - Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща  порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
   На городах ще вилежу║ться туман, десь  бiля  бондарсько┐  криницi  його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепа║ косу, а за косарем на левадi
озива║ться деркач, а за ним з само┐ дороги виходить  сонце,  i  придорожня
верба розкошу║ у його коронi.
   А ось на вулицi з'явля║ться з граблями на  плечi  насурмонений  дядечко
Володимир, який втупив погляд на сво┐ ноги. Ось вiн побачив бiля них наших
курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув сво║ю збро║ю,  i  кури,
гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
   - А щоб ви йому виздихали ще до вечора! -  каже  ┐м  навздогiн  дядечко
Володимир, потiм крадькома огляда║ться на нашу клуню, помiча║ мене, одразу
хека║ i швидко зника║ за хатами. А менi знову ста║ весело.
   Дядько Володимир ще з березня ворогу║ з нашими  курми,  а  заодно  i  з
дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi  мати  пiдсипала  квочку,  в  нас
гостював дядько Микола.  Вiн  одразу  сво┐м  хитруватим  оком  учепився  у
решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
   - А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипа║те? - аж присiв бiля  решета,
на яке вже мостилася квочка.
   - Та, - вiдмахнулася мати рукою.
   - Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашо┐ хати не пiду.
   - Що там казати? Помiтила собi,  що  з  довгоносих  крашанок  найбiльше
вилуплюються пiвники.
   - Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й  у  курях  не
розберешся. Ось тепер i пiду з вашо┐ хати.
   I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу  ж  подався  до
дядька Володимира та й  по  секрету  нараяв  йому  пiдсипати  квочку  лише
довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
   курочки.  Дядько  Володимир  i  тiтка  Марiйка   послухалися   лукавого
порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв  i
одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир  i  все
обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через  цю  дивоглядiю  i  досi
вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
   Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiва║ться i кому тiльки  не
заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то  нема  в  нашому  селi,
нема i на всьому бiлому свiтi жодно┐ добро┐ людини. Особливо ж  ненавидить
вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь  розум
дядечко вважав сво║ю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати
добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося  задовольнятися  тим,  що
┐хню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi сво┐  роки,  увесь  вiк  по
багнюцi проволiк.
   Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i  князi,  i
графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за
чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл  не  прийняв  у
нього податку нi  золотом,  нi  срiблом  царсько┐  чеканки,  вiн  спочатку
оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на  вулицю,
скочив на свого воза i погнав  додому  волiв,  наче  коней.  Щоб  вони  ще
скорiше бiгли, не тiльки батожив ┐х, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь.
I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так  нетерпеливилося,  що  вiн
уночi обiйшов сво┐х однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав  у
┐хнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй
волосинцi, бо в не┐ навiть золота-срiбла не прийма║ загряниця.
   Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами
тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть сво┐ золотi  надi┐  дядечко  оплачував
скупими шелягами.  Недарма  казали  люди,  що  вiн,  поки  попроща║ться  з
копiйкою, двадцять разiв оберне ┐┐ у жменi...
   Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося,  нездужалось,  i  далечiнь  стояла
така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс,
i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало
свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
   Ось я прямо з Обмiнно┐ бачу пiд осикою  близнюкiв-красноголовцiв.  Вони
зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не  ┐хав  у  Херсонськi
степи.  Я  придивляюся,  чи  нема║  в  них  ротикiв,  прислухаюсь,  чи  не
обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками,  мовчать.
То, видко, лише у снi приходить голос  до  них.  Я  зiскакую  з  Обмiнно┐,
обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчува║ться,  що  тут  iще  повиннi
бути гриби, але вони так заховалися, що  й  сонце  ┐х  не  знайде.  Чогось
завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в  очi
лiзе.   А   це    що?!    Прямо    вiд    окоренка    берези    вiдхилився
товстенний-претовстенний боровик.  Дерево  йому  прим'яло  з  одного  краю
капелюха, а з нього ще пророста║  грибеня-малятко.  Така  знахiдка  навiть
Любу пораду║!
   Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю,  вона  шкiрить
на мене зуби й хвица║ться, мов хто найняв ┐┐ на таке дiло. Ще добре, що  я
повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй  руцi,  а  з  поводом  у
другiй поволеньки доходжу до  якимiвсько┐  загорожi,  де  зараз  трава  аж
куриться пахощами й прив'яленим  сонцем.  Отут,  при  дорозi,  путаю  наше
лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi  в  куренi,  нi  на
пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби,  кажу,  щоб
вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю  майнути  в  осичняк  пошукати
красноголовцiв. Там ║ таке мiсце!
   Бiля борсуково┐ нори до мене з доброго  дива  вчепилося  запитання:  чи
бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавка║ i проспить усе життя?
   Я лягаю на землю, притуляюся вухом до  того  мiсця,  пiд  яким  повинен
вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi  мною,  чи
за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова  сiмейка.  Може,  вона
саме засiла за стiл i оруду║ бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже
всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарю║ смiх:
   - Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
   Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехиту║ться од смiху Люба,
у ┐┐ руцi погойду║ться чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе  ┐┐  на
те саме мiсце, до якого тиснулось мо║ вухо.
   - I чого б ото я одразу всi зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
   - Бо зрадiла, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойду║ться Люба. -
Я так i знала: ти при┐деш сьогоднi.
   - Звiдки ж таке знаття?
   - I сама не знаю звiдки, - звела угору худеньке плече. - То ви  вже  не
по┐дете у степи?
   - Не по┐демо. Ти пособила нам.
   - То так вийшло, - радi║ дiвчинка. - А ти щось привiз менi?
   - А що ж тобi треба було привезти?
   - Нiби й не догаду║шся? Якусь книжку.
   - Привiз казки страшнi-страшнi.
   - Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
   - Про них.
   - Я цих i слухати не хочу.
   - Чого?
   - Бо як начита║шся ┐х, то так страшно ста║ самiй у лiсi. -  I  дiвчинка
боязко озирнулася назад,  нiби  там,  за  деревами,  коловоротилась  рiзна
погань.
   - А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую,  як
менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
   - Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб  i
я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
   - I чого ж ти бо┐шся?
   - Грому, рiзно┐ поганi i сови.
   - Сови?
   - Еге. Вона увечерi так  моторошно  кричить,  що  волосся  саме  ┐жаком
пiдiйма║ться. I очi ┐┐ страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у  куренi
татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене
то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса.  Ти  щiльникового
меду хочеш?
   I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я  так  вiднiкуюсь,
наче щодня маю мед у сво┐й хатi.
   -I даремно, - каже чи┐мись словами Люба. - Мед-це здоров'я.
   - Ну, коли здоров'я, то попробую.
   - От i добре, - показу║ рiдкi зуби Люба. - А  може,  тобi  i  чумацько┐
юшки зварити?
   - Та нi, мабуть, не треба.
   - От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiку║шся. Гордий чогось
став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - I дiвчинка,  оглянувшись,
засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi?
   Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
   - Кажи, як ма║ш щось...
   - Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чу║ш?.. Оце  ж  учора  в
мо║┐ тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний  над  спiваками.  Вiн
такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiва║, то в нього рот ста║ пащекою
- цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
   - I що?
   - То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i
виводжу пiдголоском.  От  йому  й  захотiлося  послухати  мене.  А  я  все
соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала,  щоб  ми
разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
   - I що далi?
   Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як  той  головний
над спiваками, i посмiхнулась.
   - А далi цей головний взяв та й притулив  мене  до  себе,  поцiлував  у
кiску, потiм потягнув ┐┐ i сказав, що я голос!
   - А ти йому що?
   - А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже  сподобалось,
бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
   - От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
   - Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
   - Обо║.
   На це Люба розважливо вiдповiла:
   - Отак живе людина i не зна║, що вона - голос. Головний  над  спiваками
обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi  я  там  i
театр, i трамвай побачу.
   - Везе ж людям! - кажу я, а Люба почина║  смiятись.  -  I  що  ти  тому
головному спiвала?
   - Журливо┐: "Ой пiд  яром-яром  пшениченька  яра,  в  долинi  овес".  I
веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси  якихось
предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпа║ш.
Вiн i мо║му татовi сказав, що я голос.
   - Що ж на це тато?
   - Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то  вiн  купить  менi  новi
чобiтки, i я почну ┐х носити ще до  снiгу,  щоб  не  застудити  голосу,  -
розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а
хто не зна║ його, дума║, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким:
вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до  рота.
Ходiмо до куреня.
   - А що в тебе в торбинцi?
   - Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
   - На чай збира║ш?
   - Нi, наша кооперацiя прийма║ його на лiки. От  я  i  зароблю  собi  на
зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний  карбованець,  бо  дуже  люблю,
коли ║ багато зошитiв. Давай  разом  збирати  цвiт.  У  мене  в  куренi  i
посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
   - Можна i разом.
   - То спершу ходiмо ┐сти мед.
   I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я  оглянувся.  Бiля  само┐
Люби з старенькою берданкою в руках зупинився  темнолиций,  з  вивернутими
губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався  у  рiзних  кри┐вках  од
революцi┐. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
   - Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
   - Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
   - Не дуже вiн i добрий: усе мiня║ться  тепер.  То  кого  ж  ма║ш  медом
пришанувати?
   -. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
   - Зараз не те що малi, навiть старi  подурiли:  усi  чогось  грамотiями
хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв
на мене берданкою. - Чий вiн?
   Люба сказала. У мисливця одразу  позимнiли  не  тiльки  очi,  а  й  усе
вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивля║ться мене з  голови  до  нiг  i
почина║ жувати губи:
   - Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить  у
комзлиднях i все щось ма║ проти мене? Га?
   Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
   - Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
   - Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн ма║ щось проти вас.
   - I це правда.
   - I мiй батько теж щось ма║ проти  вас.  Тепер  уже  розгубився  дядько
Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
   - Хоч вiд дiтей дiзна║шся, що дума║ про тебе рiдня. Ох, недарма  я  так
упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж,  дiвко,
пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а  вони  твого  дядька  вiзьмуть  за
жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. -
Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи,  он  там  борсук  ще
живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
   - Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
   На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
   - Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуля║ жиру, я
таки доберуся до нього. Тут яко┐сь кiзочки або зайця не бачила?
   - Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
   - Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
   - А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
   - Царю вiрив, i то даремно  -  прогадав!  -  позлiшало  обличчя  i  вся
постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся
i, тримаючи берданку навпереваги,  сторожко  пiшов  у  глибiнь  притихлого
лiсу.
   - Попроща║ться сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи
мати такого родича, - сказала Люба чи┐мись словами. - Тато говорить, що  в
нього затвердiла совiсть.
   - А в твого дядька справдi ║ жабри? Люба пирхнула:
   - Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
   Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
   - Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
   - То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж  на  пiвлiсу.  Мабуть,  ┐┐
цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно  буде,  коли  вiн  допоможе  якiйсь
добрiй людинi - вiзьме й пiдведе ┐┐ на ноги?
   - Ге. А далеко ця липа?
   - Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
   Я  поглянув   на   Обмiнну,   на   небо,   яке   обкладали   неспокiйнi
грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила  зi  свого  лiсового
житла, i ми побiгли до тi║┐ липи, що мала пособити добрим людям.  Струнка,
мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на
яр сво┐ пахощi, навколо не┐ живою сiткою ворушилися бджоли. Коли  я  вилiз
на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.
   - Чого ти, дiвко?
   - Боюся грому, - щиро призналася дiвчинка. - Може, повернемось назад?
   - Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.
   - Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.
   - А як же твiй карбованець на зошити?
   - Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чу║ш! Знову  загримiло,  синiм
коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба  i  згасла  у
хмарi.
   - Ти не бiйся, - заспокоював я Любу, - то Iлля калачi розкида║.
   - Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози,
- заскiмлила дiвчинка.
   Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя  на
ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди  податися,
й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз  i  вдруге,
лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а  грiм,
як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона
пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi  стало
лячно.
   - Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обiзвалася Люба сльозами.
   I тiльки я, обдираючи  ноги,  скотився  з  липи,  як  на  землю  стiною
обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював,
затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила  в  серцевину
лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим  лiхтарем.  А  коли  блискавка
згасла, ми побачили iнший огонь - бiля самого яру, заломивши руки,  горiло
скалiчене дерево.
   - Михайлику, нам треба сховатись.
   - Куди ж ми схова║мось?
   - Я знаю таке дупло в дубi - велике-велике. Там ми обо║  вмiстимось,  -
сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
   I я, пуста голова, навiть не подумав,  яке  лихо  могло  спiткати  того
дуба, i побiг за Любою. Хустина спала ┐й  на  плечi,  навколо  ┐┐  голови,
стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала  сизу
пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав ┐┐  на
землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.
   - Отак i голосу можна позбутися, - хотiв  я  пожартувати,  але  Люба  i
вухом не повела.
   Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв,  прав
i виполiскував нас.
   - Ось тут! - дiвчинка раптом зупинилась перед старим  гiллястим  дубом.
При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.
   "Дубе, дубе, хто тобi душу ви┐в? - у думках  запитав  я  дерева  i  сам
вiдповiв: - Лiта менi ви┐ли серцевину i душу".
   I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було  запишатись,
але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
   - Михайлику, сюди лiзь!
   Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже  сухо.  Люба
встигла вже витертись, викрутити  хустку  i  трохи  заспоко┐тись.  Та  ось
знову,  мов  з  гармати,  тарахнув  грiм,  дуб  заскрипiв   усiма   сво┐ми
кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене,  а  перегодя,  сама
себе заспокоюючи, запитала:
   - Правда ж, тут не так лячно?
   - Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати
з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало,  обвалюючи  на  землю  потоки
дощу, а на нас крихти сво║┐ зiтлiло┐ серцевини.
   - Михайлику, може, ти казку розкажеш?
   - Та вiд не┐ тобi ще страшнiше буде.
   - I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на  якийсь  час  i  раптом
перелякано ойкнула.
   - Ти чого?
   - Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею,  з  ┐┐
дiтками?
   - А що ма║ бути з ними?
   - Ти нiчого не зна║ш! У не┐ тiльки-тiльки вивелись дiтки,  вони  зовсiм
безпораднi. Це  ж  вода  потопить  усiх.  Бiжiмо  рятувати  ┐х.  Все  одно
мокрiшими,  чим  ║,  не  будемо.  -  I  Люба  першою  вискочила  з  дупла,
зiщулилась, глянула поверх дерев i  полегшено  зiтхнула:  -  О,  вже  небо
вивидню║ться. Бiжiмо.
   - I що це в тебе за курiпка?
   - Я ┐┐ на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме  сидiла  на
я║чках. I я ┐┐ трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило ┐┐ дiток.
   Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас  уже  вiдкочувалися
громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави
i цвiт. I  пахло  суницею,  грибами,  розiпрiлим  хмелем  i  тi║ю  житньою
свiжiстю, яку приносять  тiльки  петрiвчанськi  пучки  блискавиць.  Немало
накидав ┐х сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
   Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй  стояли  високi  дуплянки,  обминули
озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер  рiчкою,
i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним  узке  стояли  поколошканi
зливою жита й пшеницi.
   - Обережно, Михайлику, -  тут  подряпатись  можна,  -  розводячи  обома
руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась,  пригнулася
до землi й тихенько скрикнула.
   - Що там у тебе?
   - Ось подивись, - дiвчинка  пiдвелася,  простягнула  до  мене  човником
складенi долонi.  На  них  безпомiчною  сiрою  грудочкою  лежало  пташеня,
завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I
що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його.
   Але пташеня i не поворухнулося.
   - Замерзло,  охляло,  -  пояснила  дiвчинка  i  обережно  поклала  свою
знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке!
   Я теж нахилився до трави i побачив бiля яко┐сь трухлятини заболочене, з
пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й  не  писнуло,  тiльки  болiсно
глянуло на мене затуманеним оком.
   - А де ж курiпка? Чого вона покинула ┐х? - запитав я в Люби, яка й  мо║
пташеня поклала собi в пазуху.
   - Хто його зна║? Може, грiм наполохав i розiгнав ┐┐ дiток, а вона тепер
збира║ ┐х докупи. А може, ще гiрше  щось  сталося.  Хiба  мало  ворогiв  у
пташини? Почека║мо ┐┐.
   - А як вона не прийде?
   - То заберемо дiток, i я доглядатиму ┐х сама. - Люба, прислухаючись  до
себе, неждано усмiхнулась: - Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!
   Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба  поховала
┐х у пазуху, а сама неспокiйно  позирала  на  всi  боки,  визираючи  матiр
курiпку.
   Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло сво┐ золотi коси на поля, i
вони курилися пахучою парою. Пташенята  зовсiм  зiгрiлися  i,  попискуючи,
бешкетували в Любинiй пазусi.
   - На волю просяться. Що менi робити з вами? - Та ось дiвчинка витягнула
шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж зата┐в дух. Недалеко почувся
занепоко║ний пташиний поклик,  потiм  бiля  куща  вовчого  лика  з'явилася
курiпка, ┐┐ мокрi крила аж черкали  землю,  а  побiля  матерi  вовтузилося
кiлька пташенят. Ось курiпка занепоко║но  зупинилася,  повела  головою,  а
крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.
   - Красунечко моя, - тихо  сказала  Люба,  полiзла  рукою  до  пазухи  й
випустила на землю пташеня.
   Курiпка щось скрикнула на сво┐й пташинiй мовi, ступила крок до  дитини,
а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом,  так  поспiшала-заточувалась
до матерi, що аж падала з нiг. Люба  випустила  усiх  пташенят,  з  утiхою
поглянула на них, шепнула менi:
   - Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай
вони теж мають сво║ щастя.
   I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв.  На  душi  в  мене
було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж  i  мати
зрадi║, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.
   Мокрi, стомленi, але радiсно  осмiхненi,  ми  входимо  в  лiс,  бредемо
струмком i вражено зупиня║мось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас,  за
галявиною веселка порозвiшувала  усi  сво┐  стрiчки,  i  в  ┐хнiм  одсвiтi
дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.
   Люба засмiялась:
   - Михайлику, ходiмо собi до веселки.
   - А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре  знаю,  що  до
веселки людина нiяк не може дiйти.
   - Михайлику, а куди веселка дiва║ться взимку?
   - Напевне, забира║ться у якусь оселю на небi i там зиму║ собi, як  твiй
борсук у землi.
   - Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти  довго
думав, поки таке зморозив?
   - Нi, це я не думавши.
   - Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
   -Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умi║, - спохмурнiв я.
   - То мерщiй бiжiмо до не┐! Капосна-таки твоя Обмiнна.  Ми  вискочили  з
струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я  навiть  помiтив
┐┐  велике  перелякане  око.  I  в  цей  час  гримнув  пострiл.   Кiзочка,
надломлена, повалилася на землю.
   - Ой, менi страшно┐ - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
   Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за  дерев
з берданкою, що курилася димом,  вискочив  разкуйовджений,  мокрий  дядько
Сергiй i кинувся до сво║┐ здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що
побачили, страшенно вразило нас:  темно-оксамитове  око  кiзочки  востанн║
пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на  травi
- кiзочка була матiр'ю.
   - Що ви,  дядьку,  наробили?!  Що  ви  наробили?!  -  боляче  i  гнiвно
скрикнула Люба.
   Дядько Сергiй, витираючи  мокрим  заяложеним  рукавом  пiт  з  обличчя,
посмiхнувся:
   - М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч!  Захочеш  свiжини  -
приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не
скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
   - Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...
   Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих  губах
розпухав гнiв:
   - Ти що варняка║ш?!
   - Що чу║те! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
   - Ти здурiла, дiвко? Сво┐х будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька
Себастiяна! - Але раптом його  очi  втихомирились,  прикушуючи  гнiв,  вiн
знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного
карбованця на зошити. пх саме привезли до крамницi.
   - Не треба менi ваших грошей!
   - Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - I дядько  Сергiй  силомiць  втиснув
грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк.  Це  ж
карбованець!
   На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
   -Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
   - От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати  сво║
чорне срiбло.
   Ми ще раз поглянули на кiзочку; в ┐┐ оцi згасала остання росинка сонця,
а з вим'я ще сочилося молоко.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивi║  вiтряк.  На  його  мовчазних
спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них  засумував  перепел:
"Спать пiдем, спать пiдем..."
   О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити  з  себе,  з  полiв  дрiмоту,
зачерпнути  крилами  небо,   озватися   людськими   голосами,   задзвенiти
наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
   Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i  вже  на
його  крилi  встиг  умоститися  ледачий  павук.  Де  ти,  поганче,   будеш
завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
   Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились  верби
над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша  навкруги,  бо  молодик
над степами, бо житнiй сон у степах.
   Ми, наче у снi, ┐демо з татом на стависько. Роса i колос пощипують  мо┐
ноги, а тато ледь-ледь курника║ пiсню так, що й не добереш, чи то  колеса,
чи його голос поскрипу║, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який  вiн
буде для мене?
   Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон  над  ними,  виходить
уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
   - Добрий вечiр вам.
   - I тобi вечiр добрий, Одарко,  -  статечно  вiдповiда║  тато,  зупиня║
Обмiнну. - Пiзненько поверта║шся з поля.
   - Пiсля чужо┐ роботи ходила дивитись на сво║ жито, - пiдходить жiнка до
самого воза.
   - I як воно?
   - Мо║ в долинцi - ще зелене.
   - А ми сво║ завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - I  женця  молодого  взяли  з  собою?  -  вдова  дивиться  на  мене  й
добряче-добряче усмiха║ться.
   - Та й женця взяли з собою.
   I так менi славно ста║ на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою
женцем. I водночас прокида║ться острах: чи зумiю ж завтра дiлечко  робити?
Правда, я не раз для Обмiнно┐ жав хопту, але то бур'ян -  вода.  А  от  чи
годен буду жито жати?
   "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - А свого  серпа  ма║ш,  дитино?-  вдова  аж  нахиля║  до  мене  великi
прижуренi очi, навколо яких  передчасними  зморшками  залягли  нестатки  i
горе.
   - Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
   - То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем,
- ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтха║, бо в не┐  вiйна  забрала
┐┐ косаря i орача.
   - Спасибi вам.
   "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - Де  ти,  перепiлко,  будеш  завтра  спати,  коли  прийдуть  женцi?  -
зверта║ться тiтка Одарка до жита i знову зiтха║ - жалi║ бiдну пташину.
   - Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато.  -
Як дiти?
   - Ростуть поволеньки. Старшенький уже в  школу  збира║ться.  Само  десь
букваря доп'яло, прокида║ться з ним i засина║ з ним.  То  мусила  перешити
малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей.
   - Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
   - Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну,