ла добиратися до кутi. А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала: "Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядьково┐ злоби чи змити кiпоть iз серця. Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко. - Гарненьке дехто ма║ м'ясце, - подичавiли пiд вiями звуженi очi. - Оляно, продай сво┐ курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе. - Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш. На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмика║: - От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не ┐сти, i комусь не дати. - Не все ж, Сергiю, треба ┐сти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть. Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя. - Нема тепер радостi на свiтi, - почина║ мiряти хату порепаними чобiтьми. - Нема, i не скоро буде. - Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна. - Вiд тебе й хата потiнявiла. - Ще раз пiдведи ┐┐ глиною, - не дуже й сердячись, кида║ похмурець. - А де ж твiй господар? - У лiсi. - I перед свят-вечором у лiсi? - диву║ться вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiча║ мене й витрiщу║ться: - Вигрiва║ш злиднiв на сво┐й печi? - Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! - обурилась тiтка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогу║ш з Панасом, то чого ма║ш ворогувати з дитиною? - А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрю║ мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба. - Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста браку║. - Зашкварчала, наче я║чня на сковородi. От уже маю рiдню!.. - Натягу║ на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й так хряска║ дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння. - Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, - з гiркiстю i жалем говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на ньому трима║ться день. З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч трима║ться на таких, як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб потiм пiдняти ┐х над людським горем у страшнi часц. В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а ┐м постачав харчування i самогон. Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд'┐хав немолодий командир i наказав: - Iди додому! - Як додому? - не повiрив дядько Сергiй. - Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав ┐м, тепер спiвай людям! Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду: - Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я очi жiнок, обманув i ново┐ властi... В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася ┐┐ споду, i от уже мо║ галiфе аж зашипiло i запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця. - Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку. - Нi. - А обiдати будеш? - Нi. - Чого так запишався? Не зважай на чи┐сь теревенi - вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки! I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала: - пж менi й не журися. Я глянув на Любу i засмiявся. - Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи! - А гнiватись не будете? - О, потрiбна менi така печаль. То чого? - Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився... - Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: - Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились... РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало мо║ галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися мо┐ми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв. Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, - уже три пера вимiняв - вiсiмдесят шостий номер, череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я ┐х одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купу║ тато аж у Лiтинi. Менi навiть трохи смiшно ста║, що нi батько, нi мама, проходячи повз мо║ галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора. Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати: - Iдiть, помiчники, i до першо┐ зiроньки не приходьте менi! - Оце маю пошану вiд рiдно┐ жiнки, - удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона ста║ дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце нада║ ┐й полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори. Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, ┐м зовсiм добре у нас - i ┐сти ║ що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки ┐м заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку? - То як, сину? - косу║ батько на полицю, де лежать пилка i сокира. - Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислi┐в, нi кислого слова. - Хай пила замiнить ковзанку? - Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку. - Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я ┐┐. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже? - Злякався? Коли? - Уже й забувся? - Ви про що? - Про те, як ти в ополонку вскочив. - То ви зна║те? - несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли. - Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе? I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь. - Ой таточку!.. - Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами мо║┐ брови, ото┐, що все забира║ться на чоло. - Нiчого, - ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув. - Нiщо в тебе не болить? - Нi, таточку... - У чоботях не квакають жабенята? - О, звiдки ┐м узятися взимку? - не второпав я зопалу. - Питаю, чи не мокрi ноги, бо ┐х треба тримати в теплi. - Не мокрi... А мама зна║ про це? - Не зна║. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на сво┐х ковзанках... Постара║мось мамi на дровця? - ставить мене на землю. - Постара║мось! - одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, дво║ чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви тiльки знали, як сьогоднi при║мно бринiла-спiвала пилка, а ще при║мнiше перегукувалась iз сокирою в саду луна. От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипу║ i поскрипу║ над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях ста║ гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожно┐ оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на ┐┐ обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки. - Де ви, господарi? - стиха, ласкаво гука║ тата й мене i на пiврозкритих устах трима║ любов. - А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озива║ться вiд дровiтнi тато. - Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з таким усмiхом, з такою добротою вклоня║ться нам мама, що хочеться пiдбiгти до не┐ i поцiлувати руку. - Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? - удавано строго допиту║ться тато. - Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не пожалi║ш, - гра║ мати розквiтлими очима i да║ нам дорогу. - Ти диви! - похиту║ батько головою i, йдучи до хатини, чогось затриму║ материну руку в сво┐й. Чуднi цi дорослi. Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. п┐ бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височi║ стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту. Батько перший заходить за стiл, огляда║ всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дяку║ матерi за ┐┐ старання... А який вiн поважний ста║, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожно┐ страви, зготовано┐ на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав: - Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi. Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами. Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза: - Морозе, морозе, iди до нас кутю ┐сти! Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь. - Морозе, морозе, iди до нас кутю ┐сти! - вже голоснiше покликав тато. Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втрет║ покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому: - А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби! Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав ┐х: - А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте! Потiм тато навстiж вiдчиня║ нашi скрипливi ворота: а може, приб'║ться яка добра людина з дороги, то й погрi║ душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти. Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надi┐ на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi почина║ш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги. Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки - звiздоноша, "береза" й мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовино┐ оселi: А чи вдома, вдома та бiдна вдова? Нема вдома - пiшла до бога, Бога благати - щастя прохати: - Ой дай, боже, два лани жита, Два лани жита ще й лан пшеницi, Лан пшеницi - на паляницi. А ще гречки - на варенички... Яка не ║ убога наша хатинка, а i ┐й колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря... Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в тво║му дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого - ясна зоря... По всьому селi порозходились колядники, до кожно┐ хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжн║ сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю: То не з моря тумани, То iз коней пара... Од чорно┐ погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена... Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибу║ морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно ста║ на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi. А на шляху в цей час обiзвався передзвiн збро┐ i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спада║ у мiсячний напiвсон. То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно ста║ менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу. Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiва║ зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi. Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина? Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер сто┐ть самотнiй лелека i дивиться на схiд. "Протри, чоловiче, сво┐ очi, - кажу сам собi, - бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана". Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову сто┐ть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до само┐ призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi сто┐ть дерев'яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзна║ш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця. I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько оклика║ знайомий голос: - Михайле, дитино, це ти? - Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над мо║ю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця. - От i добре┐ - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чу║ш, вдруге виходжу тебе виглядати. - Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно ста║: за що оце шибенику перепада║ стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей? - Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк. Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiта║ срiбло, а дерев'яний лелека вигляда║ весну. - Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею. - Спасибi, спасибi, дитино, - бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплю║ тi║ю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мо┐ пальцi. - Це правда, що ти на льоду завалився? - I ви зна║те? - Я вже й на ковзанку ┐здив, i хотiв було до вас при┐хати. - Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi. - Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однi║ю рукою притуля║ мене до себе дядько Себастiян. - Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: - А де ви такого лелеку дiстали? - Славний? - Славний. Дядько Себастiян задира║ голову, дивиться на лелеку, розтулю║ уста й почина║ смiятися. Вiн дуже гарно смi║ться, назбируючи на вi┐, очi й зуби мiсячне сяйно. - Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його. - Ви вкрали? - жахнувся я. - А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i в мiшок. Посто┐ть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати. Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, ┐х. не було ще кiлька днiв тому. - Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит. - Якась старовина. Ось бачиш, чи║сь життя вибите на них, - проводить рукою по напiвстертих людях i конях. - ┐х один нерозумець, шукаючи скарби, викопав iз старовинно┐ могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I досi не перевелись мастаки об чи║сь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям. Ми заходимо до хати - в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових ложок. - От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцько┐ республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм'я склада║ аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi сво┐м батьком, що саме сто┐ть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер, а вуса опустилися вниз, на дощ. Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде жалiтися, що його сякий не такий розумець не ма║ в головi олi┐. Старий ще й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економi┐ не корову чи коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цi║┐ пансько┐ забави, презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиня║ ┐┐ в зуби. Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе: - Злиднi всiх кра┐н, ║днайтесь! А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися. - Що, я, може, щось смiшне сказав? - диву║ться старий, i дивуються пiд сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. - Нi, таки пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться за шапку i зачерствiлий кожух, що лежить на скринi. - Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притриму║ смiх. - 3 вами так усiм весело, ┐й-бо, давно так не реготав. - Трясця тво┐й матерi! - обурю║ться батько. - Дурносмiх завжди знайде з чого пореготати, навiть коли ма║ пiст на копiйку. От подумайте собi, люди добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають ┐х на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А вiн, як бейбас, поверта║ грошi, поверта║ напитки-на┐дки, а пiанiну лиша║ собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана, i на вариво, й на приварок. - Так то ж, тату, грошi вiд непмана. - Ну i що?! Аби не вiд дiдька! - старий випив чарку, поморщився i зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо жар-птицi - вiддав би у фонд. - Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, - обережно обiзвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого: - Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi вiн далi в революцiю не йде?! - Це ж як вас, дiду, зрозумiти? - на округлому виду Федоренка здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi. - А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй шинелi та й досi по всiх лiсах гаса║ за бандитами. Ще мало свинцю на┐вся, iще порцi┐ чека║! З ким я тодi вiку доживати буду? - Та не треба, тату, - дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi. - От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий. - А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiша║, щоб показати сво║ соображенi║ розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революцi┐ сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне од не┐? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'║ристом. А на кого ж вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший? - Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала не хатою - прижуреним степом з отi║ю дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отi║ю чайкою, що пiд крилами трима║ ранковий туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастiяна: Ой горе тiй чайцi, Ча║чцi-небозi, Що вивела дiточок При битiй дорозi... До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тi║┐ бито┐ дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами ┐┐ кигикання i вiтри. В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй - кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями. I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого. - Що з вами, дiду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько Себастiян. - У кожного сво║, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi. - Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько. Обо║ сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, сво┐ давнi лiта, сво┐ рiзнi дороги й зiтхнули. - То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда. - Чого? Ти ж пам'ята║ш, Вiкторе, який мав я колись голос? - Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на весiллях i похоронах. - То не жаль менi себе, не жаль рокiв сво┐х, а голосу жаль... Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою: - Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж - революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою. I знову дядько Себастiян повiв мелодiю сво┐м могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них при║днався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцько┐ держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе сво┐ далекi лiта, сво┐ далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах. - За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера. - Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха. - А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько. - Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi - душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити. - Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом не дума║ш бути? - I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон. - Ой, люблю сцену, як сво║ життя! - зiтхнув Федоренко. - Iнколи як сядеш на нiй зi сво┐ми синами i братами, то чу║ш - у рай попав, i нiяк не менше! - А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч. - Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне! - От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але залишився. - О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко. Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однi║ю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав ┐х з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби. - Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар. - Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви ┐┐, мокруху, на скаженiвку переганя║те? - Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн з якогось весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув: - Музика за свою роботу ма║ веселуху, а гончар - жовч. - Чого це ви тако┐ сумно┐ завели? - здивувався дядько Себастiян. - Хто вас зобидив? - А будеш на свят-вечiр слухати грiшне? - Та що робити? Послухаю. - То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з яко┐ це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого по┐дом ┐сть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочу║. - Хто ж вам життя вкорочу║? - насторожилося мiжбрiв'я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями. - Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв. - Говорiть! - наполяга║ дядько Себастiян. - А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки. - Хто ж вас ужалив? - Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку. Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з ┐┐ крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси. - Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар. А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича. - От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити! - Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух. - Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон. - I справдi ви ма║те хоч краплину радостi? - подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника. - Про що й казати, - аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною? Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря: - Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi. - Не зна║те ви цiни сво┐м рукам. - Найшовся такий, що склав ┐м цiну, - зажурився гончар. - Що ж воно трапилось? - Оце ж побачив мо┐ цяцьки Юхрим i обклав ┐х таким патентом, що треба покидати свою забавку. - Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян. - А хто iнший? Своячок! - Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян. - Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив? - Ви йому про це казали? - I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув ┐┐ на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мо┐ роки i працю. - I нiхто не рятував вас? - Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин. - Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися. Гостi й батько насипались на нього: - Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?! - Нащо вiн тобi на святий вечiр здався! - Я комусь зроблю його грiшним! - Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покида║ш? - знову розгнiвався батько. - На вас, тату. Розважте ┐х чимсь смiшним. - Трясця тво┐й матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував? - Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним- З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники. - I що ви скажете про нього? - пита║ться сам у себе кобзар. - Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк ма║ душу, як птицю, що пiд хмарами ширя║, а другий - мов квочку, що тiльки на сво┐х яйцях сидить, висиджу║ не курчат, а покручiв якихось. - А що мiй Себастiян ма║ за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцi┐, то поживи й для себе. - А вiн живе для лiнi┐! - засмiявся Федоренко. - Лiнi┐! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержу║ порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушу║ цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикида║ться храните-лем ┐┐? Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдво║ перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг. Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнiшого. - I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? - звернувся до людей i почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт. Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове обличчя ляга║ вираз догiдливостi: - От гарного коня ма║ Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От везе чоловiку в селi! - А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон. - Теж нiяк не зобиджаюсь на сво║ офiцiйне державне становище, - говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i непомiтно робить крок i другий назад. - Ти наче втiкати збира║шся? - пита║ дядько Себастiян, змiрявши поглядом ноги Юхрима. - Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанi║ю усi святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню. - Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова комнезаму. - Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз? - Лиха година возила б тебе! - Е, це вже випад! - пiдiйма║ голос Юхрим, а на його очi наповзають сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: менi ┐хати поперек коня було не дуже зручно. I чи не дума║ш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"? - Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян. - Ну, оту, не зовсiм культурну. В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i ║хидно запитав: - Виходить, дорвався до влади? На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв: - Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетно┐ хронiки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi: "Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали: замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся? - Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть. - Чекай, коли ма║ш час, - знизав плечима i позлiшав Юхрим. - Але не завжди отак висловлюй сво║ мн║нiе при народi, бо я про тебе можу висловитись у кабiнетi. - Про тво┐ пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фiнiнспектором, думав, що лиша║ш позад себе? - Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! - безжурно вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець. - З м'ясом? - Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас ма║ стати пупом землi? Тiльки дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець. - Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! - придушив гнiв дядько Себастiян. Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму: - Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ - Побачимо! Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою: - Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща iнстанцiя. - I таки може, - погодився Себастiянiв батько. - Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а мiсце ма║ш розумне. - Ти впiзна║ш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв: - Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав ┐х, щоб менше назбирували навколо себе несознательнi очi i несознательний смiх. З мо┐х рук по лiнi┐ фiнансiв навiть рiдна мама не вислизне. - I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна аж уста затремтiли. - Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? - обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди бiльше платять, то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон? - Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар. - I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi - по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з мо┐х очей не виб'║ сльозу. I треба дивитися на жит┐я крiзь призму в iсторичному розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих робiтничо-селянсько┐ держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без вiдповiдного дозволу на те не кида║ться у мечтанiя, у фантазi┐ i лiпить, що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса служить одиницям, а навар - масам! - Дайте менi батога! - метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. - Я з цi║┐ макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню сво┐ дверi! З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо не┐, а всi ┐┐ широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер. Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг квген накоренок" - i притулився спиною до печi. - Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мiнливими рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi. - Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь! - Ти справдi не будеш його вбивати? - не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька Себастiяна: - То не будеш? - Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка. Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на ┐┐ драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски. - Коли так, Себастiяне, всип мо┐й парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити. Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом: - Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника? - А вiн мене жалi║? - тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мо┐ сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже! - Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi. - I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. - Вiн, певне, i вiд смертi втече. Я скочив до дверей, щоб зачинити ┐х, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос: - Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, по