митро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б ┐┐. Та де там - хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве, нахмуриться, весь у себе ввiйде". - Коли помiч в гарячу пору потрiбна - покину свою роботу i з вами буду полоти. - Я й сама впораюсь. - Тодi й говорити нема про що, - i, розгнiваний, вийде з хати. ...Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до доктора по┐хав Дмитро, та як йому про це сказати... Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, - порина║ в згадки Докiя... III ...Село купа║ться у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво, дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, - господарi й господинi. Великий на пагорбi майдан зацвiта║ широкими кольоровими спiдницями, i дiвчата в них, зда║ться, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили. Парубки стоять гордовитi - знають: ма║ ┐х дiвчина сама вiдшукати. Так уже на Подiллi заведено - дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до не┐ взимку в гостi, прилюдно цiлу║ його тричi, дару║ хустинку - i нiчого дивного нема в цьому. На пагорбi молодь уже рихту║ться танок вести, береться за руки або за кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт, сколихнулось, i сильний високий голос покрива║ низький гул: Чого рано спустошано, Ромен-зiлля iскошано. Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до хлопцiв. "Тiльки до мого нiхто не пiдходить, - з заздрiстю дивиться Докiя на iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. - Хiба вiн пiде до кого?" Ось проплива║ в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка. Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, ┐┐ i взяв за дочку Варчук, надiючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дiвчина вижила. До не┐, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про ┐┐ батькiв, i довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчукiв. Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, ся║ хромовими чобiтьми i рудою пухнастою чуприною. Ось вiн нахиля║ться до Марти, аж чуб вогником займа║ться на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпиха║ його i затиска║ вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено, заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубкiв, де сто┐ть Дмитро. "До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера - лавушника Созоненка". I сама собi не вiрить, коли Марта спиня║ться бiля ┐┐ сина. - Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, - штовха║ ┐┐ лiктем пiд бiк дальня родичка Дарка. - Бач, до яко┐ завiтав. "Потайний же який", - не спуска║ очей з пари. Марта кланя║ться Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску[4]. "Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?" - радi║ в душi, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вiтер. Дмитро нiяково пiдходить до Марти - соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дiвчини i в цей час помiча║ матiр, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча. Зиркнула i Марта в ┐┐ бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно вийшло - не зна║; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попада║ в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину. - Iч, злидень. Куди полiз! - в'┐дливо хтось обiзвався з тiсно┐ купки розодягнених багачок. - А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила? - Е, не кажiть. Через не┐ Варчуки з Созоненками породичаються... Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi, рожевi, синi спiдницi i матроски. "I чого вiн до Марти пiшов?" - бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. I досадно i непри║мно ста║ на душi... IV Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче кетяшини доспiлих порiчок. За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почу║; почина║ з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить ┐┐ i почне дорiкати: - Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять: хай поспить собi, а просо само посi║ться. Вiд сну кiнську голову виспати можна. - Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'║ш. - I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною. - Люди ж смiятимуться. - Нiчого, скажу, що за ┐хн║ здоров'я п'ю... Весна принесла чималi одмiни в ┐┐ серце - найбiльш за Дмитра радiла. То ранiш, за якимись думами, рiдко i на не┐ подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiркову║ все до ладу, по-господарському, а не зогрi║ слова усмiшкою. I боляче було матерi, що ║ в ┐┐ дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим. А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони. Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало вiдрiже коротко на ходу: "У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не протряхла". Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля не┐, порадиться, помiркують, що дума║ робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i затремтить на вустах - щось iнше дума║. - Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив - три днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре. - На вогнику? Луска вiдскочить. - Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим - тiльки головня згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району при┐жджав. Ох, i тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю зна║, як добра мати дитину. Наука! - Смiятимуться сусiди. - Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви дума║те? - Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже ┐м грошi платять. - I я так думаю, - подивився насмiшкувато i прикусив губу. "Вилюдню║ться хлопець, вилюдню║ться", - радiла всi║ю душею. "I коли воно почалося в нього?" - перебирала в пам'ятi першi прояви одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син ┐┐ вмi║ не тiльки мугикати, а й спiвати неабияк. В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiдн║ селище, пiшла оглядати поля. Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були чiткими, наче свiжа рiзьба. Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi сво┐ чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi занепоко┐вся карий. "При┐хав Дмитро з ярмарку". - I в цей час почула, як тихо забринiло причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата: На добранiч та всiм на нiч А я чи не пiду та вже спати. За ворiтьми зелен явiр, Там я тебе та буду ждати. Здригнулася i прихилилась до одвiрка. З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували промiння та роси. "Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи ┐┐ увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi... Тiльки й живеш у серцi мо║му". Ой чи явiр, чи не явiр, Чи зелена яворина, Помiж всiма дiвоньками, Тiльки ти менi одна та мила. Бринять мелодiйно шибки. "Може, десь i вигляда║ тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi". Увiйшла тихо в хату. - Як ярмаркувалося, Дмитре? - засвiтила каганець. - Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило. - Тiльки трохи? - весело усмiха║ться. - Що ж ти придбав? - Це, мамо, вам, може, i не подоба║ться, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привiз ластику на сачок, - недбало пода║, а сам пильно дивиться на не┐ - чи вгодив? - Спасибi тобi, сину, - аж затремтiла вона. "Нiчого ж не казала - сам догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя". I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина заспоко┐ла. - Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осiння година. А серце мав людське. V Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння. Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i безостi пшеницi, перехиту║ться довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по борозенках несмiлий наут, усмiха║ться темноблакитними очима зелена вика, ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху. Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння - з серпом у зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняно┐ сорочки витерла пiт з чола... Срiбний молодик гребiнцем оповив ┐┐ коси, обвiянi степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини. "Сафронова наймичка Софiя, - пiзна║ Дмитро. - Iч, сама горю║ на чужому полi. А жне - як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробля║ за сочевичну юшку золото тому... дiдьковi чорному", - з злiстю подумав про Сафрона Барчука, i аж пересмикнулось обличчя. Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiва║ косами, срiблиться серпами, цвiте жiночими спiдницями. З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi ворушилися крапчастою гусiнню. Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрiба║ться з пирiю, скаржиться сво║му господаревi: "Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив..." То дуже часто довелося б заплющувати очi. На бурому, навпiл з пашею снопi полудну║ Мокрина Карпець. У чорнiй руцi чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушу║ молодиця огiрком i не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд якими раз од разу пода║ упертий голос немовля. Не плаче воно: зда║ться, взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кида║. - Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь? - Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi. Так останн║ тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! - Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй миршавiй пшеницi. "На┐сися хлiба з тако┐ ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на морозi поденщиною хворобу заробиш - задуму║ться Дмитро над чужою долею. - От дво║ дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють, смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби..." Недалеко вiд дороги грабку║ ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар зна║ сво║ - маха║ грабками. - Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! - зiскаку║ поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтира║ пiт рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. - Зовсiм рiдкий, мов панич. - Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив - добити хочеться. А косар, сам зна║ш, не по┐сть туго - ребро за ребро заходить. - Вiн кладе грабки, просуваючи косу пiд покiс. - Ви вже ячмiнь кiнчили? - Який швидкий. З недiлi почну - мiй в долинцi. - Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? - Григорiй переводить погляд на дорогу. - Може й вони, - байдуже вiдповiда║ Дмитро. Вiн живе далеко вiд Бондарiв, мало зна║ ┐х. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi: випишись i випишись з того гурту. Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро стрiча║ ┐х швидким поглядом. - Добрий день, хлопцi, вiдпочива║те? - вiта║ться, не спиняючись, Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом. На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з напiвдитячою радiсною усмiшкою. "Любить попустувати, а коли смi║ться, на щоках, певно, пiдстрибують ямки", - помiча║ мимохiть Дмитро i почина║ дивитись у далечiнь. - Славну дочку Бондарi викохали. - Грицько проводжа║ жниць довгим поглядом. - Зда║ться, славну, - вiдповiда║ Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ дiвчини. - Всього доброго, Грицю. - Всього доброго, - з чуттям стиска║ руку мiцними пальцями. Вiн зна║, що Дмитро поважа║ його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого парубка прийма║ за честь. Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини. Вiддаль зменшила ┐х, зробила темнiшими. "Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi". Хлопець порина║ у спогади i не помiча║, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед. - А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами! Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi сто┐ть Сафрон Варчук i розмаху║ грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя. Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi Сафрона, на неспокiйнi помахи важко┐, наче вилито┐, голови вола - i все зрозумiв. - Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, - . злiсно вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу. - Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. - стихав позаду охриплий голос Сафрона. Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздво║ну пелену, з-пiд яко┐ ворушився синiй димчастий, бiлок. "Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", - криво усмiхнувся Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим, недобре засвiтилися темнi очi. "Випустив би кишки - i господаревi вини не приши║ш - хай остерiга║ться. I худоба розбира║ться, де погань, а де порядна людина". Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиня║ться бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дiтвора у високi жита. VI ...Розлилися три ставки, у один з'║дналися, гомонить вода бiля греблi, навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння пробива║ться свiжа зелень; одцвiта║ лiщина, рясно повикидала червонi кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно ста║ - чи то вiд того, що вода подзвоню║, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привiльне i тоскно трохи - чогось воно жде. Яко┐сь iще невiдчуто┐ велико┐ радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш ┐┐. Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти рiвчак i тут двi стежки перетнуться - одна в село, друга на хутiр. Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох пiдпорках посерединi кладку. "Впаду чи не впаду?" - А я думала - шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! - смi║ться дiвчина на березi. - Марта! - - Нарештi побачив. Спасибi i за це. Перетнулись двi стежки - одна в село, друга на хутiр. "Куди ж пiти?" Ворку║ голубом рiвчак, усмiха║ться Марта, i незвично хороше i неспокiйно ста║ хлопцевi. Перемина║ться з ноги на ногу, габлi то на плече положить, то зубцями в землю зажене. В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка. "Ну його к бiсу, - нарештi сердиться сам на себе, похапцем проща║ться i йде в село, а Марта - на хутiр. - Дмитре, ти нiчого не чув? - озива║ться невидюща - темiнь. - Нi. - Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Дума║ш, менi тепер не страшно на хутiр iти? Зуб на зуб не попада║! - А коли не попада║, то друге дiло, - не зна║, що вiдповiсти, i пряму║ на стриманий насмiшкуватий голос... Не легкою була ┐хня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи, вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив щепами... Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух зата┐ть. Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старо┐, навскiс перевисло┐ дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згада║: якось похвалився старий, що дума║ вiддати за пихатого Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважу║, - аж здригнеться. Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють. - Що будем робити, Дмитре? - Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'┐хав, вiддасть за мене. Хiба ж то жених - пеньок гнилий, всякому видно. - Коли б то так. Чого ж ти мовчиш? - Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився - жили б... По-справжньому жили б, - так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть вiд дiвчини. - Любий мiй, пора бiгти, - пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замика║ться за дiвчиною, мовчазна, нерозгадана... VII Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими пахощами грибiв. Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах, червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм, наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому. - Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? - похитнувся назад. - Щось у мене з очима робиться, - стиснув руку в кулак i довго вперто протирав очi. Вiн iще щось хотiв сказати, навiть посмiхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але пiдiйшов довгий, як мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки. - Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, - душу витрясу. "Мабуть, Карпо не дуже шану║ його! - подумав тодi. - Чого ж Марта не виходить?" З туману чути, як зiтха║ дiброва. Солодким хлiбом пахнуть вiдсирiлi стернi; над сивою пряжею туману коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв. Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко - i тиша... Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля. "Це треба, щоб завтра мати прийшли - яблука позбирали пiд старими деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожевi пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив ши║ю, вдихнув нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою. - Но, Карий! - Кому що, а курцi просо. Розплющу║ очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти. - Вставай, лежню, ранок недалеко, - смi║ться дiвчина, тягнучи його за руку. - Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i клаптика жалi║. - Я - увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, - не зна║ спросоння, що сказати. - Лихо мо║, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! - обвива║ руками пругку парубочу шию. - Хоч не задуши, - хто тобi так гарно i багато про все буде розповiдати! - нарештi зовсiм прокида║ться. - А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогада║шся. - Яка? - Вiдгадай. - Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив? - Мало не вгадав, - щасливо пирха║ в руку. - Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск подiлити не змогли - Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: "Щоб я твого клятого духу на сво║му подвiр'┐ не чув, душа твоя тринадцята!" - Так i сказав? - Так i сказав. - А Созоненко що? - Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак. Тiльки вже надворi зiтхнув: "Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижа║те мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцi║ю. Коли б не я - дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити на законнiй комерчеськiй основi", - перекривила Созоненка. - А Сафрон що? - Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка. - Попав? - смi║ться Дмитро. - Жаль, що не влучив, - щиро жалку║ дiвчина. - Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животi затис. От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою розбили. - Гляди, чи ворон ворону око виклю║... Не вiриться щось. - Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що - за найбiднiшого вiддасть... Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене шукати... Мiцно пригорта║ парубка, ще мiцнiше цiлу║ в уста i бiжить по росi, шарудячи широкою спiдницею. - Почекай, Марто. - Потiм, у суботу дожидайся. Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину вiд хлопця... VIII Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою ноги вище кiсточок вгрузли в сiно: - Дмитре, чорти б тебе брали! - i зразу ж змiнив голос, побачивши матiр. - Добрий день, тiточко Докi║, з празником вас. - Низько вклонився, схрестивши руки на животi. - I тебе з празником, - строго подивилась на парубка. - Ката║шся? - Як сир у маслi, - вiджартувався. - Катався б ще краще, та совiтська власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною. - Не знаю, вiн, зда║ться, мав до вчителя iти, - завагалася. "Хай побачить Марту. Чи к добру це тiльки?" - Успi║. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув - вiн у них лучче доктора розбира║ться. - Як ма║ час, хай подивиться. - Сiдай, Дмитре! - крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими очима, i рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брiв. Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, i воронi, розкидаючи стужавiле болото, витягнулися в шаленому галопi. Порiзана на пасма закружляла земля. Наче живi, чудно вiдскакували осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице. - Вйо, конi, матерi ковiнька! - шаленiв Карпо. Коливалися повнi рожевi щоки, пухнастий чуб пiдсмалював вiдстовбурчене вухо, неспокiйна кров заливала тугу шию. В кожному русi Карпа чулась невироблена сила, зла, напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував назад ремiнний нагай. Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом ще не перекинувши ┐х, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь голе галуззя вдалинi рiзнув очi свiжою синню великий, пiд бляхою, дiм Варчукiв, неначе втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу. Конi пiдлетiли до будинку. Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у нього в 1920 роцi тридцять десятин бiля Бугу. Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн прича┐вся в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, - так, щоб менше було видно людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю губу: землi не прикупиш, ма║ткiв не поставиш, дворянства - про що стiльки думалось - не доб'║шся. Тiльки й залишилась ║дина вiдрада - збивати грошi. I вiн збивав ┐х з усi║ю куркульською хитрiстю, винахiдливiстю i скареднiстю. Один лiс золотими листками осипався в тонкi, але цупкi пальцi Сафрона. Мало не щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах ви┐жджали у чорнолiсся, i найкращi гордовитi ясени зi стогоном, востанн║ бризкаючи росою, падали на холодну землю. З ┐хнього ще живого тiла вiдрiзувались чотирьох-аршиннi шпони. I пливли вони лiсовими дорогами до велико┐ парнi сутулого i завжди покритого сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана Сiчкаря. Той пильно оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з заяложено┐ калитки золотi п'ятiрки чи срiбнi карбованцi - Сафрон папiрцiв нiколи не брав. - Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збуду║ш, - усмiхався Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя. - Золотий! - сердився Сафрон. - Може, на золотий i невистачить матерiалу, а на срiбний повинно хватити. Може, брешу? - i дрiбнi зiницi Сiчкаря, як двi краплини олi┐, задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. - Свинi ж i гуси вагонами возив в Одесу? - А скiльки за тi вагони злупили? А скiльки на могоричi пiшло? - гарячився Сафрон. - А як податками душать тебе?! - Душать, що спасу нема, - погоджувався Сiчкар. - I нема тобi у цiй властi нiяко┐ пiдтримки. В революцiю Вiйськово-революцiйний комiтет за торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньо┐ нитки. Все властi i властi, а коли ж собi що в калитку покласти? - i вогкi, блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались в усмiшку, а злiсно вигинались униз. - Хiба б так жити нам... - Да, живеш, аби свiт не без тебе... Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала... Проходили лiта, з подiлено┐ землi покуштували хлiба злидарi, заросла стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним зотлiти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тiло i по┐дом ┐ла. "Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом, а цi║ю землею напхають. I бiльше нiчого менi не треба", - говорив Сафрон куркулям i жив цi║ю сподiванкою та спогадами минулого... - Ну, як мо┐ новi? - осадив Карпо бiля брами вороних. - В борозного копита нiкудишнi, шльопа║, наче пiдпалками. А так, збоку, показують нiчого. Стрiлки треба розчистити. - От чорт, успiв уже придивитися, - скочив Карпо з брички. - Циганом би тобi бути. - I то хлiб. Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою i тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленiло округле лице, трiпнулись пелюстками рожевi нiздрi прямого, красиво закругленого носа; сiрi виразнi очi свiтились цiкавiстю i щастям. Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю. Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли чи вiд подиву, чи вiд радостi. - Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? - замахнувся гарапником Карпо. - Вiдчиняй браму! Де-легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати. Бач, - звернувся тихо до Дмитра, - на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько ┐й приписав такi збори, що й сiсти на лавi деякий час неспiдручно дiвцi було... Та швидше там! - гостро зиркнув на Марту. "Розкричався лупатий, - сковзнув очима по спинi Карпа, - крiзь вигнутi ноги хоч свиней проганяй". Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубово┐ кори. Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля причiлкового вiкна розрiсся волоський горiх. З баняком до сажа пробiгла Софiя Кушнiр, лукаво блиснувши очима на Дмитра, i зразу ж ┐┐ обличчя набрало виразу перебiльшено┐ скромностi, за якою приховалась значуща усмiшка. Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило мiцним самосадом, самогоном, яблуками i розпареним ┐дким потом. Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi стiни потекло потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих рамках тиснули одна одну старi фотографi┐, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби з пiдведеними бiлою глиною ногами. - Наче Дмитро прийшов, - пiдвiвся з покуття господар i схвально подивився на Карпа. - Добрий день! - зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Бiла, пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тiло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро горбився, зразу ж бiля надбрiв'я, великий нiс i обвислим тонким косяком вростав у смолистi хвилястi вуса. Пiд чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки. - Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазя┐н був. Правда, революцiя видiлила йому помiщицько┐ земельки, - стишив голос. - Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? - звернувся до гостей, а рука чогось затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi. - Коли помiщицьку - можна, а коли нашу, то другий вопрос, - запустив покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. - Вiд помiщицько┐ i я б не вiдмовився. - Чому не так, - засмiявся хтось з гостей. - Сiдай, Дмитре, гостем будь, - запрошувала Горпина Варчук, пишнотiла, бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюново┐ спiдницi. Сидiти випало насупроти Карпа i щасливо┐, розчервонiло┐ Марти. Почував себе нiяково, бо чомусь здавалось - всi дивились на нього. Був важким i незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався, почувши пiд столом приторк дiвочо┐ ноги. - Марто, чи це "гусак, чи гуска? - строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину. - Сам ти гусак, - пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з чаркою обiйшов усi столи. Iшов поважно, заховавши пiд чорними вусами владну усмiшку. - Пий, Сафроне. Хазя┐н як п'║ - про нове дба║, харпак - останню сорочку пропива║, - дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину. - Не галасуй, Якове, - поморщився Сафрон. - П'║ш ти, як... Половина витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай лишнього, - заокруглив тонкими губами всю чарку i так рiзко вiдкинув голову назад, що вуса, надламанi над куточками вуст, охопили вилками загострений клин пiдборiддя. - Якiв свого не пролл║, то вiн чуже тiльки може. - Не пащекуй! - гаркнув Данько на Денисенка. - Не раз тебе з бiди вивозив. - I його вилицювате обличчя налилося кров'ю. - Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили, - невгавав пiдпилий Денисенко. Данько сердито подивився в куток, швидко провiв пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зiрвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою: - Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало. I такою в мене одна курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки ┐сти злазила з клавишiв - грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в мене... А хто в тi часи не вивозив? Не зiвай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тодi комiтетчики почали сво┐ порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi - i, скажи, в усi економi┐ i панськi ма║тки почали пропускати без слова. Хоч цiлий будинок вивозь... - Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить! - Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!.. - Сiльрада наша... Мiрошниченко, значить, страшнiший за це начальство, - заспоко┐в жiнку Данька пiдпилий Сiчкар. - Цей Мiрошниченко домiрошнику║ться, - похмуро пообiцяв Данько. - А мене не зобидили? Душа перетлiла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. - Рудi вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось - пiдпалили ┐┐, голосно чмокнулись уста. - Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, - спинив ┐х Сафрон. Вiн пив i не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей. - Таку скриню сво┐й дочцi приготувала, що парою коней з мiсця не зрушиш. Одних кожухiв... I червоний романiвський, i бiлий, i чорний, i критий... - I я по саму ляду забила. Хай не ремству║ на батькiв. - Купував мiй старий коня, i купив, при┐хав додому - аж це кобила. - Га-га-га! - Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний. - За тво║ здоров'я, Дмитре, - зупинився Сафрон бiля ┐хнього столу. - Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай - це сила наша, - i чокнувся чаркою. Марта ледве не вискочила з-за столу i, приховуючи радiсть, подала голос: - А зi мною? - Можна й з тобою, мазухо, - звузились очi Сафрона. - Щоб щасливою була. - У ваших руках мо║ щастя, - встала i вдавано зiтхнула. - У господнiх, - пiдвiв угору чорний вказiвний палець. - Я не ворог тобi - I знову голос став розважливим i строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помiтила цього. "Чу║ш, любий мiй?" - говорив погляд дiвчини. - Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? - пiдштовхнув ┐┐ трьома пальцями Карпо. - Подивись, як Ларiон Денисенко "вiсiмки" пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнiлий чолов'яга пильно цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки вперед, невiдомою силою вiдштовхнувся до лави. - Ух, ти, холеро, - насторожено дивувався Ларiон i знов пильно цiлився на клямку. У сiнях Марта обвила руками Дмитра: - Чув, чув, що сказано? - Та чув же. Побачать iще, - одхилив дiвчину вiд себе. Над ганком висiли важкi кетяги пов'язано┐ в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь сонця з вiдчинено┐ хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас - хтось з вулицi зачинив хвiртку. - Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив... - Хто його зна║. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i дослухайся. Почу║ш одне, а в ньому ще друге ║, як горiх у шкаралупi, - сперся рукою на волоський горiх. I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник. - Невже до нас? Невже до нас? - скривилась од болю. Розчинилась брама. Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки, i Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав на Дмитра. - Марто, батьки дома? - витираючи пiт з рудого обличчя, усiяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дiвчинi ржаву руку. - Дома, - обернулась, здригнулось плече i, похиливши голову, дiвчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Лiфер, дивлячись згори вниз. "Ворон ворону око не виклю║. От i просись тепер", - засмоктало всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на невелику вогкувату лавку, затiнену вишняком. Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося - вечiр ставав невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом дво┐лась в очах. На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра. З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго, як пляма старого портрета, чорнiв у рамцi розчинено┐ хвiртки. Навколо нього все бiльше густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через порiг. "Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия вiзьме. Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав..." - Кого вигляда║те; Сафроне Андрiйовичу? - Та...одного гостя, - тихо з паузами озвався голос Варчука. - Видно, важливого? Бачу: кiлька разiв виходили. А ви спроста не будете... - заклекотав смiшок, i Дмитро недочув останнiх слiв. - Гiсть порядний. - Чи не Омелян Крупяк? - Вiн. А ти звiдки зна║ш? - Ще б не знати. - Вiн на Покрову iнодi заскаку║ до мене. Це дорогий для нього день. - Ще б не дорогим був. Врятували тодi Омеляна. В двадцять першому дiло було... Навряд, щоб вiн сьогоднi прибув. - Щось трапилось? - глухiше забринiли тривожнi нотки. - Нi... Омелян, зда║ться, на повишення пiшов, - i в отих останнiх "ш" зашипiла погано прихована заздрiсть. - Хлопець меткий. - Який там меткий! Безрозсудний! Хiба вiн ма║ право при┐жджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мiрошниченко як пронюха║... Теж менi завзяття. - Ну, ти цього не говори. Смiливий! А коли до мене при┐жджа║, то нiяке погане око не побачить. - Тепер не смiливiсть, а обережнiсть бiльшу вагу ма║. Не тi часи. - Так що ж з Омеляном? - Прочував кра║чком вуха: у Вiнницю послали його гостювати. Там у вiддiлi Академi┐ наук Отаманiвський сидить - чоловiк не без iнтересу. Прямо на виду ожив, вiдколи Грушевський з-за кордону повернувся. - Щось холоднувато, ходiмо до господи. Вогник сiрника пташиною забився в лiхтарi складених просвiтлених долонь, на мить вирвав з пiтьми половину нахмуреного обличчя Варчука i погас. Тихо, наче од вiтру, скрипнула хвiртка. Сафрон зупинився. - Хто там? - Це я, - озвався старечий жiночий голос. "Матiр Варчука", - пiзна║ Дмитро. I мов крiзь туман в уявi побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обiбравши до нитки, Варчук прогнав iз дому. Тiльки дякуючи Горпинi найняв комiрне, i то подалi вiд свого будинку: все менше ходитиме. - Iди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Пiд шелест крокiв невпевнено, немов обмацу║ землю, постуку║ палиця. - Добрий вечiр, сину. З празником тебе, - тремтить сумовите несмiле слово. Так, мовби воно когось просить i бо┐ться, бо┐ться. - З празником, мамо, - металево натягу║ться голос. - Ви не могли кращого часу вибрати, тiльки тепер, коли гостi? - Я думала, сину, в свято... - Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стiл разом iз людьми. - А чого менi за стiл... Вiдсидiлось мо║. Я до челядi пiду. Холодно в мене в хатi. Вогкiсть у костi заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челядi пiду. Софiя мене не зобидить. - Ще чого бракува