ло! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. I так менi з вами... Доки ви вже будете мо┐ пороги оббивати? За комiрне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собi в голову, що грошi в мене як полова - лопатою гребу. - Сину, я ж тобi усе, усе вiддала. - Вiддали! - перекривив. - Заберiть собi те, що вiддали. Наче не зна║те, що ваш грунт злиднi вiдрiзали. Хватить пекти менi очi сво┐м добром. Було, та загуло. - Сину! - Дмитро почув таке тоскне зiтхання, що мимоволi й сам зiтхнув. - Я ж мати тобi, а ти до мене гiрше, чим до худоби. Непотрiбною стала. Я i сама б хотiла скорiше померти. Так живою не увiйдеш у землю. Я ж тебе сво┐м молоком годувала... - Гаразд! - скипiв Сафрон. - Хай у вас я вiдро молока випив. Завтра вам Софiя принесе повнiсiньке вiдро. Хватить? Iдiть! - I швидкi кроки сердито загупали по ганковi. "Яке страхiття, яке страхiття цей Сафрон!" - охопив голову обома руками Дмитро. Вiн навiть не мiг подумати, що можуть бути у свiтi такi безсоромнi слова до матерi, до жiнки. "Треба буде чимсь допомогти старiй... А Марта не виходить... Нiколи вiн по-доброму не вiддасть за мене. Це не чоловiк..." - i не знайшов потрiбного визначення Варчуковi. Коли увiйшов у хату, сп'янiлий Сафрон сидiв бiля Созоненка i гарячився, посмикуючи вуса. - Не признаю такого права. Землi господаря, а не харпака потрiбно. Та я ┐┐, земельку, як гречану кашу, ложкою б ┐в. Та я б за не┐ свою душу на шматки порiзав. - П'яна сльоза заволожила рiдкi вi┐. "Свою порiзав би чи нi, а чужу не пожалував би", - подумав тодi. - А ти не по правдi зробив. Не грошей менi жаль... Созоненко стер рясний пiт з червоного обличчя i хрипло розсмiявся: - Роби по правдi - очi вилiзуть. Не наше це дiло, не доходне. Не соромлячись людей, до Дмитра пiдiйшла Марта, блiда i зiв'яла. За кожним ┐┐ рухом слiдкував голодними очима Лiфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зiницi червоними вiдблисками ламп i так зирнув на крамаря, що той дрiбно заклiпав вiями i обернувся. I зразу ж Дмитро вiдчув на собi перехрестя допитливих, насторожених i лихих поглядiв багатi┐в. Вiдкидаючись назад могутнiм, ще не затвердiлим станом, вiн з ненавистю окинув гострим зором усю свiтлицю. Здавалось: кiлька пар очей, то випираючи, то вивiрчуючись iз очниць, от-от репнуть вiд натуги i злоби. "Ану хто перший пiдведе голос i руку", - без остраху пружинилось мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селi i зараз нiхто не наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з ким, поволi i гордовито вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i, нахилившись, повисла на ши┐, всiм тiлом притулилась до парубка. - Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освiтило мене. А воно вже за хмарами. - За якими там хмарами. Ну, не плач. Скорiше цього Созоненка, як трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу. I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала, що у ┐┐ коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть. - Без тебе, Дмитре, нема життя менi... Ти сам не зна║ш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому свiтi... - Марто! - загрозливо озвався з порога Варчук. I дiвчина злякано метнулась убiк. В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до ворiт. - Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! - почувся веселий голос. - Тихiше, тихiше, Омеляне, - застережливо зашелестiла темiнь... IX Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому. Твердою рукою торкнувся ворiт, i крихiтний iскристий бiсер паморозi почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба - вiн аж пашiв од жару. Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв, i зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи землю сво║ю неприв'ялою красою. "До ранку зовсiм осипеться ясен", - подумав з жалем i вiдчув, збагнув, що зараз навколо мiниться й обновля║ться природа, що це остання цьогорiчна осiння нiч: завтра випаде снiг, i на вiдсоннi тонкими струмками будуть пробиватися крiзь нього пахощi стужавiло┐ землi та виновий дух опалого листу. "Про що я думаю", - скривився вiд внутрiшнього болю. Прислухався до сумовитого шарудiння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку. В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом. - Що, добрi конi у Варчука? - Путящi, - вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида Яковлевича. - Iду я, Докi║, вулицею, - звернувся до вдовицi, - i сам сво┐м очам не вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить Дмитро. Розчервонiвся, вид радiсний. Порiвнявся зi мною - навiть не поздоровкався. - Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу. - Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричцi самого Варчука удосто┐вся прокататися. Це ж честь яка! А потiм ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч пiвдулi вiд них удосто┐вся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались? - Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо... - Попросив, попросив! - нетерпляче перебив Мiрошниченко, i в його великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. - А ти й зрадiв? Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв. Ти зна║ш, як твого батька упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку поставив би Тимофi║вi. I твiй батько, а мiй вiрний друг, сказав йому: "Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли тво║ кодло буду iз коренем виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг". Кров кинулась в обличчя Дмитровi, його аж перехитувало вiд пекучих ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг виставити проти них: я ж заради дiвчини, заради свого щастя по┐хав до Варчукiв. Але скажи це Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: "Що ж то за любов твоя, коли заради не┐ вмина║ш свою гордiсть, на поступки з совiстю iдеш. Дрiбна то любов, заяча". I то буде правда. Було соромно i боляче. Згадка про батька живим докором в'┐далась в розрiзненi течi┐ думок. - Що ж тебе потягнуло до них? - тепер росла постать Мiрошниченка, неначе пiдносилась над Дмитром. - Може, хлiб там кращий, нiж твоя мати випiка║ напрацьованими руками? Бо вiн, той куркульський хлiб, на бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати? - Пiд три чорти ту науку! - i собi розсердився Дмитро. Поблiд, тiльки вуха горiли, як жарини. - Чого ви менi очi печете? Ви зна║те, що в мене зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi "добридень" потрiбний. I мати вже не пiзнавала свого Дмитра - таким вiн став лихим i впертим. Це був не ┐┐ син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву. - А ти це чого голос пiдняв, начебто правда на тво║му боцi? Совiсть заговорила? - видiлив кожне слово Мiрошниченко. - Мав смiливiсть з куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб потiм пiзно не було... Не те що за всяку пiдлiсть, - навiть за всякий хиткий крок - прийде час - мусиш дати звiт... Знаю, на яку дорогу можуть вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю. Перед пам'яттю Тимофiя вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i непотрiбного, викинуть на людське посмiховище. - Мене не обломлять. Руки короткi. - Хто його зна. Такi слова я не раз чував. Не таких обламували. Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з ним - i не оглянешся, як станеш куркульським пiдголоском. - Ат, нащо про це говорити, - боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi. Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потiм присiв бiля столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав: - Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не брудни об них рук, - показав на меншу купку. - Чому? - пiдiйшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча. - Ось з цих двох сiреньких, - показав на брошурки, - аж сиплеться нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрiбненькою ┐┐ роблять. Словом, не чоловiка показують, а раба, без надi┐, без дум i мрi┐. Ти чув слова Горького про людину?.. От пiдiйдеш до мене - я тобi пiдберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бiблiотеку. - I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi стали м'якшими. - I де ви, Свириде Яковлевичу, сво┐ книжки дiватимете? Всю хату загатили, - озвалася Докiя. - Порозумнiшати, Докi║, на старiсть хочу. Замолоду не було як до грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi ця книжка дала? - Дала? - Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож i ║, що нiчим. А тимчасом примiть, як у нiй опису║ться попiвськi ма║тки, куркульськi хутори усадках, бiленькi хати, затiненi вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi i як треба покiрно за сочевичну юшку гнути на них бiдняковi спину. Отак непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи не було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй книжечцi - мати свiй хутiр, свою пасiку, сво┐х наймитiв. Найвища ступiнь розумово┐ дiяльностi - послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затуркано┐ жiнки i голодних, неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка... Що ж, ти такою людиною хочеш бути? - Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану. - Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане. А ти зна║ш, що таке людина? - i на повних устах Мiрошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмiшка. - Це великий талант, народжений тiльки раз, неповторний талант. Той - агроном, той - iнженер, той - мореплавець, той - полководець, той - полiтик, той - вiльний хлiбороб вiльно┐ землi, яка аж важкою ста║ вiд зерна добiрного, плоду червоного. - Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина - талант, - вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро. - А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина - талант. I то такий, що нiколи не повториться. - Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, - уже зовсiм з недовiрою поглянув на Мiрошниченка, хоч слова, сказанi про землю, солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль. - Сто сiмдесят! I нi на одного чоловiка не менше. Ти бачив сад у веснянiй напрузi? Тисячi пуп'янкiв укривають дерево, i кожний з них розцвiта║ в полiття. А що ж ти дума║ш - людина гiрша дерева? Вона не може розцвiсти найкращим квiтом? Ми - кра┐на талантiв. Тiльки нас скручувало, розламувало надво║, висушувало i вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя, тодi мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому пiску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашiй землi життя наступа║. Настала та пора, коли кожна людина може засiяти, як веселка, всi║ю красою сво║ю. Тiльки не лiнуйся, тiльки працюй душею для народу, а не думай про сво║ малесеньке, як горобиний нiс, мiзерне щастячко... Нелегко нам, дуже нелегко. Скiльки труднощiв чека║. Але це такi труднощi, що не розломлюють, а пiдносять угору людину. Без революцi┐, без партi┐ згнив би ти по наймах. А тепер захочеш - знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пiшов я. Прощавайте. - Тепер обличчя Мiрошниченка свiтилося строгою, гордовитою впевненiстю. Прояснився трохи i Дмитро. - Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю менi пiдберiть. - Пiдберу. Професора Вiльямса ║ у мене книга. Дуже путяща. Дмитро провiв Мiрошниченка аж до розстаннi, що тьмяно просвiчувалася iскорками вогкого пiску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у сво┐й руцi Дмитрову руку i задушевно сказав: - А Марта - дiвчина хороша. Коли полюбилась - одружись. А до Варчукiв щоб i нога твоя не переступила... Як подумаю, Дмитре, - вiн, тiльки вiн, Варчук, винен, що твiй батько загинув; душа менi пiдказу║: тiльки так було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку - море переплив би... Людиною був! З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все повнiше i повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн забував усе те недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого безпросвiтного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той не тiльки був, а яким би став тепер у життi. Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так вiн сказав про Тимофiя. Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав: - Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тiнь, ходить, найкраще чоловiк пiзна║ться. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i Дмитра хочу бачити... X Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався в дорозi. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипiла пiд копаницями нев'┐жджена блiдосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвiшанi бiлими, з довгими торочками хустками. Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився ворон, i посипалось дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом. - Кар! - переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию. Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля саней, часом по колiна вгрузаючи в снiг. На заходi поволi гаснув свiтлий, загублений сонцем пояс. В далинi замигтiло жовтими вогниками село, забрехали собаки, при║мно повiяло гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра свити, i в цей час назустрiч йому вилетiли затiненi по груди кучерявими клубками снiгового пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки. Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. - Здоров, Дмитре, - притримуючись за плече Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою. По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе. - Добрий вечiр, - потягнув до себе карого. - Так от що, Дмитре, - пiдвищуючи голос, дрiбно затряс рукавицею. - Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи. - Чому? - злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа. - Як то чому? - ски'пiв Сафрон. - Багатством, калиткою не дорiс! Марту за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло мо║┐ хати не було. - Овва, якi ви грiзнi! - Побачу - приб'ю! Святе мо║ слово - приб'ю. - Хвалилася вiвця, що в не┐ хвiст, як у жеребця. - Ах ти ж... - вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа. - Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! - насупивсь. - Я тебе вiдiйду, що до вечора вiдiйдеш, - через сани цьвохнув гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче у птаха. - Я тебе вiдiйду, чортiв злидень! Злиднi чортовi! - Вйо! - спокiйно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен. "Отак обiрвалось все". У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув, як, танцюючи на снiгу, матюкався Сафрон... Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр. Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши обережнiсть, пiшов так швидко, що незабаром з чуба покотився пiт, запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов до високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди. - Ой, непорадна та година, в яку я родилась! - почув, як ┐┐ сльози падали йому на пiдборiддя. - Чого ти? - Дивись, як списав мене старий, - вiдкинула хустку. Все обличчя було iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi. - От сволоцюга! Поцiлував i не мiг второпати, чого уста ┐┐ були солоними. - Почула, що вiдда║ мене за Лiфера - в ноги кинулася з просьбою. А вiн як визвiриться, ногами змiсив усю. "Я тебе, нечиста душа, схочу - посолю i з'┐м, схочу - без солi з'┐м! Набралася розуму вiд злиднiв. Я тобi з печiнками його виб'ю" - i пiшов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! - i знову окропила його сльозами. - Чого голосиш? - Задумавсь i знову не мiг зрозумiти, чому поцiлунок терпкий i солоний. Билась Марта головою на його грудях, здригались плечi, наче крила у птицi, перекочувалась дрож по спинi. Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками, що стiльки переробила роботи на своему вiку. Марнiла краса на лицi, розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi були по-дiвочому молодi, красивi. - Послухай, Марто, iди додому, збери собi хоч перемiну одежi та й пiдемо до мо║┐ матерi. - До тво║┐ матерi? Вона ж прожене мене без приданого, - ще сильнiше затремтiла, аж зуби почали клацати. - Не зна║ш ти мо║┐ матерi, - вiдповiв гордовито. - А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба? Заробити на хлiб кревно, з'┐сти певно та в злагодi вiк прожити - от i все тобi щастя. Чи так я кажу? Задумливо пригорнув дiвчину. Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не мiг... - Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду перевернулось, а в усiх тiльки одне на думцi - багатство, грошi, земля, зиск. Один ти такий... найкращий. - Теж менi найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю гудзкуватий я. - I найкращий. Дмитре мiй, життя мо║... I вже не була Марта тою бiдовою дiвчиною, що першою покликала його в темiнь весняного вечора. Перша сказала про сво║ кохання... Прояснена, вiдхиливши трохи назад голову, стояла перед ним тиха i чиста, як свiтання. Здавалось, ┐┐ виразнi очi розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро не мiг одвести од них свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини була глибшою, чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли дiвчина сама призна║ться в коханнi - навряд чи справжн║ воно. I ось зараз, в цю хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i несказанно радiсним розумiнням. - Марто! Дорога! Iди, збирайся... - Страшно менi, Дмитре, - i потемнiв погляд у дiвчини. - Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушу║... А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. - В думцi вже бачив Марту в себе дома iз сво║ю матiр'ю. - Щастя мо║! - обвила руками. - Куди скажеш, туди пiду за тобою. Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду. Зiбратися ж треба. Матерi скажи. Коли не схоче - знати дай. - Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк очей. Не хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе... - Заробимо, Дмитре. Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась молода сила, надiйна, нестримана. "От i заживемо втрьох, - прикусив зашерхлу губу. Була вона липка i солона. - Це ж пiт ропою скропив мене", - зрозумiв нарештi. XI Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши долонями голову, у книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова. "Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з дiвчиною - тiльки б i того було, що знав би про не┐: живе собi у Варчука на хуторi, куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно ║диного на вiку весiлля, та проте..." Бачив Марту в сво┐й хатi: усмiхнена, з розплетеними густими косами на грудях, заснула на його руцi. На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубi, обсiянi мiсячним сяйвом пагорки, в рухливi тiнi, що котилися полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим псом вляглося бiля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипiли сани. Липа сiйнула срiбною памороззю i знову мовчки передумувала старечi печалi. Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж почорнiв за цi днi. Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вiтер, влiтав у вузькi вулички i вище хат пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв. "Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису гору ┐здити". Почав одягати кожушок. - Куди зiбрався, Дмитре? - вiдiрвалась од печi мати. - Заскочу до Варивона, - заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i вийшов з хати. - Го-го-го! - зрадiв вiтер i обдав його з двох бокiв дрiбним пилом. "Чого iржеш, дурню!" Вийшов на дорогу. Iти було важко, часом провалювався у сипкий снiг, але непогода породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер зовсiм здичавiв. Налiтав сплутаним клубком, забивав дух. "Брешеш - не здола║ш!" Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину, а в обличчя, особливо в пiдборiддя, впивалися пронизливi пекучi голки. Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi Мартино┐ кiмнатки погойду║ться тьмяний вiдблиск - видно, вкрутила свiтло. Забрехали на подвiр'┐ собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось скрипнуло; бiля самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв бiля плоту. Непоко┐лось серце, стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло. Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею. Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро притулився до стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий трiск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла. Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постатi. Над вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка, за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо. "Його найбiльше остерiгатись треба". - Матерi тво┐й чорт! - розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього пiдскочив до плота. Вигинаючись, трiснула ворина, зручно перехопив ┐┐ обома руками. "Держись, женишок!" - вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий кiнець на голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка, присiдаючи, опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз Сафроном, i два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом, вiдчув, що ззаду крадеться Карпо. Вiдскочив до плота, i в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою. "Зразу голову розкраяв би надво║", - i оперiщив ломакою по спинi. Карпо легко через голову перекрутився на снiгу i зразу ж скочив на ноги, обходячи його. - Карпо, по ногах бий бугаюгу! його iнакше не звалиш! - вдарив в обличчя вiтер. - Я тебе вдарю! - налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук до стiни, ще раз свиснула над ним ворина i розломилась надво║. Дмитро хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя i хтось затанцював по його спинi. Потiм коливалась - а земля, перегойдувалась, наче колиска - сюди-туди, сюди-туди, хрипiли злi i тривожнi голоси... Довго не мiг пiдвестися. Розривалась голова; обмерзлi . пасма чуба холодно задзвенiли на лобi. "Де ж я?" Свистить завiрюха, засипають снiги, скову║ мороз. Нарештi пiдвiвся i з стогоном упав назад - задубiлi ноги не слухали його. "Де ж я?" Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами. "Стривай, та це ж Варчукiв хутiр". Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди. "Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста". Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки - грiв ┐х пiд пахвами i знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з нього, уже не чуючи пальцiв. Вирвався з холодного полону i знову повз. "Брешете - не здола║те!" Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами. Не вирвешся з ┐хнього полону, i замети занесуть, тiльки весною, обгризеного звiрами (не найде звiрина, мишi обгризуть), вiдшука║ тебе хлiбороб, по шматках одежi догада║ться, чи║ тiло знайшло притулок на його полi... "Брешете - життя мене жде, матiр вигляда║. I я приповзу до не┐". Снiжним насипом пiднявся шлях, доповзти до нього, а там i додому недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести... Як тепло ста║, бризнуло сонце на чорнi поля... Який там черт бризнув! Це мороз його закову║. Головою у снiг, лiктем у снiг, обидвi руки пiд себе, i боком, боком на шлях, бо його мати вдома вигляда║, Марта сподiва║ться його, йому жити, працювати треба... Проклятющi ноги! Кров тече з пiднебiння. "Не випльовувати - обмерзне на пiдборiддi"... Боляче стриму║ примороженими устами тягучу рiдину i витягу║ться на шлях. Наче хтось нависа║ над ним. Який там нечистий нависа║ - то мороз хоче затиснути його. "Переповзай, парубче, шлях - недарма до дiвчини ходив". Десь iздалеку замукала корова. "Худоба кров чу║". - Дмитре, це ти? "Ге-ге-ге! Бач, як пiдходить. Дмитром назива║". Голову в снiг, плече в снiг, руки пiд себе - i вперед... - Дмитре, синку! "Невже мати? У негоду таку!" - Це ви, мамо! - хрипить i по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальцiв до лиця, як може тiльки вона доторкнутися, вiн пiзна║ свою найбiльшу любов. - Поганий я, мамо, не осудiть. I вмер би, так ви в мене ║. - I почина║ котитись у безвiсть. Тiльки одна мати зна║ цiну сво║┐ дитини. Тiльки одна мати загляне в тi тайники серця, що нiкому невiдомi. I вона вже зна║ його волю - не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попiд пахви сина i тягне снiгами, не чуючи нi ваги, нi втоми... XII Бiль пронизу║ до кiсток, ходить, перекочу║ться, свердлить буравами тiло; розмерзаються темнорусi пасма волосу, рiдка червона мазка котиться по обличчю, а мати клопочеться бiля чобiт - нiяк скинути не може. Тодi, не питаючи його, мовчки бере нiж, на живому тiлi свiжу║ халяви. Засичав i прикусив приморожену губу, коли мати зiрвала примерзлi онучi. Ноги починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом схрещуються на них. Затягуються рiвчаки мiж пальцями, запливають пухким тiстом, з глибини якого маленькими вiчками бiлiють нiгтi. - Нiчого, нiчого! - кида║ться мати в хижу, приносить несолоне гусяче сало i ним до колiн змащу║ роздутi колоди нiг, пiсля обмоту║ чистим льняним полотном, по┐ть горiлкою, настояною на деревiю i дев'ятисилi. - Хiба ж то люди? То звiрi, куркулi, - зрива║ться в стогiн голос матерi. - А ви ж думали... Скажете, що впав з засторонку, знепритомнiв, приморозивсь. Щоб нiхто... - хрипить. - Знаю, знаю сину, - схиля║ться над ним, як над дитиною, вклада║ спати. Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот... Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi матерi не мiг повернутися. Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб не кричати, затискав зубами рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак. - Може, в райо'н по лiкаря по┐хати? - Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю... Видужаю, на живому засохне! - хрипiв простудженими грудьми. Мати сама обстригла голову, щоб хутчiй заго┐лась; синяки почали блiдшати. Найбiльш непоко┐ли ноги - не мiг стати. "Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!" - Рипiв од злостi i безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво. "Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!" I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля сво┐х нiг... Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi; затуманювала тверезi проблиски розуму. Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього, i дiвочi губи пахли свiжим снiгом i весiннiм приморозком, що вже диха║ повiвом землi. Брала його велику руку в свою, гладила вiд зап'ястя до пальцiв i несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по долинi. Або вiн iшов до не┐ на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна. Стара дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок пишного рожевого цвiту. У веснянiй напрузi стояли щепи, i молода господиня, радiючи, бiлила ┐х вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим гле║м, i сама була як щепа - свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев... "Що тепер робить вона?" Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона? А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями цiнькав мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повiтцi жалiбно, по-старечому, скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю, вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i до само┐ зорi тесати, стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi слiди, побрести iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий лiд, грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi - в сельбуд до молодi або до Марти. У другiй хатi, де стояв столярський станок, вчився майструвати сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик - далекий родич. Вiн же порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього. - До вас можна? - звертався тiльки на "ви", - по батьковi парубка незручно величати, на "ти" також не виходило, бо Дмитро був старший. - Заходь, Грицю. - Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу при┐хали. Це такий завод, що якусь спецiальну муку з каменю виробля║. Присмачиш нею землю - i все на полi, як з води, росте. Вам би цього суперфосфату дiстати... Аж за селом гостей з музикою зустрiчали. Далi в сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних гадiв, про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змi┐, дихають на нас i вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя у нас, про змичку мiста з селом. Дуже всiм до душi припала доповiдь товариша Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiда║ так, наче в душу вбива║ слова. Бойовий, видать, чоловiк, бо на щоцi рубець. Потiм толково Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як брат з братом, зустрiвся з Недремним. Виходить, вони разом проти всяко┐ контрреволюцi┐ боролися. Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися Полiкарп Сергi║нко. Його дядьки за поли свити одсмикують i аж перехитуються од реготу: "Диви, диви, Полiкарп гораторствувати захотiв!" "Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!" "Полiкарпе, не смiши людей!" А той хоч би що - без нiяких на сцену лiзе, - i Григорiй розсмiявся. Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не в мiру балакучого, завзятого хвалька Сергi║нка. - Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу валилися, коли почав Полiкарп шекерявити про бiй червоно-армiйцiв з бандитами. - I Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир збив шапку, в нього стали насторожено переляканими i хитрими-хитрими заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства: - Iду я шляхом, - а було це в двадцять пелшому лоцi. Ну, а як можна було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а i в обчаси заскочить - бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля - хилить, хилить. Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий тупiт вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушу║. Пропав ти, Полiкарпе, нi за цапову душу - думаю так собi, а бандити летять шляхом прямо на мене. Знають, видно, що я в комбiдi состою... Будь у мене кулемет, я б усiх ┐х до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як прицiльний прибор - краще брильянта. Сво┐м дробовиком горобця на лету здiймаю... - Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв - i не питайте. Степан Кушнiр устав з президi┐ i з сцени упав на людей. А музика як почала смiятись, тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться: "Отак би вiдлетiла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустрiч бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате ┐х, а бандитiв - до лихо┐ години. Ну, думаю, треба сво┐м рiшучу допомогу давати, Червонi - шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть нашi - ур-р-ра! I я тут не пiдкачав - сво┐м басом усi голоси покрив. Голос у мене, - чого там хвалитися, - мо'в грiм. Раз розсердився на жiнку, як гримну, так вона i впала серед хати - оглушив. I кiлька днiв глуха, як пеньок, ходила". - Та зупинiть його! Отже безсовiсний бреше! I гостей дорогих не стида║ться, - обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь сельбуд покотився зi смiху. Подивився Полiкарп на свою Олександру, зневажливо махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з ┐┐ дурного язика не зiрветься. I знову продовжував. "Врiзались нашi в бандитiв, i по шляху закрутився страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж до мене вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн руба║ться, аж глянути i страшно, i радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине. Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака - не курям голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього - повернув коня, трохи подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита..." - Почув цi слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сценi пройшовся, i дядьки постихали - слухають. А Полiкарп продовжу║; "Ну, а в цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула i вiдскочила вiд плеча". - От почав чоловiк правду говорити i знову на брехню перейшов, - невдоволено промовив Степан Кушнiр. - Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти. - А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити? - Не знаю, не знаю. А чого не знаю - говорити не буду. Я такий. Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi рубався з гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрiтися, - i Полiкарп пiдiйшов до робiтника. - Було таке, товаришi, - усмiхнувся Недремний. - Це я стальнi платiвки пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстично┐ принiс. Помагали iнодi. Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити - i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А шефи тiльки всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: "Це ж багатство!.. Класики". - Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергi┐вно, - пiдтвердив Полiкарп. - I Григорiй розсмiявся. - Я вам книжку принiс з цi║┐ бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i не вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. - I тiльки тепер скида║ шапку. Хвилястий чорний чуб спада║ на високий прямий лоб. З-пiд смiльних брiв усмiхаються веселi очi, не придивись до них - карими здадуться, приглянься - так голубi, тiльки затiненi на чорнявому виду. По-дiвочому м'яко закругля║ться обличчя, майже не видiля║ться пiдборiддя з вирiзаною ямкою. I куточки вуст закiнчуються також двома усмiхненими ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся. - Про що ж там пишеться? - Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б i жити. - Хвилювання Григорiя переда║ться Дмитровi, i вiн тихо каже: - От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий. - Правду говорите! - зрадiв Шевчик. - Така смерть - це велике життя. - I надовго задума оповива║ ┐хнi обличчя. Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами тiсняться густi високi зуби, тремтять нiздрi невеликого, ледь приплюснутого на кiнчику носа... - Вам нiчого не треба? - нарештi порушу║ мовчанку. - Поки нiчого. - Завтра уже весь лiс вивезу. Треба було б плiт бiля клунi перегородити. Як ви скажете? - Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна? - Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона любить тепло, кужiль, корову та чарку, - смi║ться Грицько. - А хто ┐┐ не любить? Сам бог пив. - Нi, вiн не пив. - А ти ж звiдки зна║ш? - Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав. На картинах показував. - Виходить тихо у другу хату. Дмитро розгорта║ книжку, i в його почуття й думи вплiтаються з друго┐ хати стук теслицi i мiцний молодечий голос: Понад Бугом з ворогами Третiй день гуркоче бiй. Там мiй милий чорнобривий На тачанцi бойовiй. I невимовне захотiлося жити - не калiкою, а мiцним во┐ном, вийти на шлях, коли весняна синь сповива║ далекi рiднi простори, а в небi урочисто курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi. "Брешете, мене на колiна не поставиш!" Спершись руками на бильця лiжка, почав, кусаючи губу, спускатись на долiвку. Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi - обережно, по-старечому. - Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi? - Сказав ти - до Варивона йдеш, а серце мо║ непоко┐лось, чуло, наче кри║шся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа твоя. Вечiр настане - у вiкно вигляда║ш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?.. Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i пiшла до Варивона, а потiм на шлях... Вiтер з нiг збива║, задубiла вся, а вiрю - побачу тебе. Ходжу, ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи... Скрипить вона, як печаль моя. I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки. Почина║ вiтер веслувати верхiв'я чорнолiсся, п'янко повiвати доспiлою суницею. А стежкою вiд хутора, помiж молодими житами, пливе в червонiй матросцi ставна дiвчина, поглядаючи на його сiножать. "Чом же ти не прийшла до мене?" Мовчить дiвчина, тiльки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою тiнню горбиться позад не┐ Сафрон, i злi очi свердлять то Марту, то його. "Для чого ти в свiтi живеш? - стиска║ зуби Дмитро. - Не життя, а нещасний карбованець тебе трима║, за нього всiх перегриз би, як лютий звiр". I, заглиблюючись в думи, вiн iз здивованням, злiстю i навiть потайним острахом бачить, що життя Сафрона - наскрiзь дуплаве дерево, в якому гадюкою ворушиться жадоба до грошей i землi. I вiд цього образу холодно й огидно ста║ парубковi... "Нiчого, нiчого нема святого йому. Коли постарiли батьки, ждав скорiше ┐хньо┐ смертi, оженився не на дiвчинi, а на волах, на скринi. За все життя нiколи ласкавого слова не сказав, не подав старцевi шматка хлiба, не обiгрiв подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому". "Попадешся ти ще в мо┐ руки - i не вiдпросишся, i не вiдмолишся". Чому ж Марта не прийшла до нього? Уже стогнало чорнолiсся, жмакувались хмари, врiзаючись у верхiв'я дерев, потемнiло на вiтрах сизе жито; дiвчина злякано прискорила ходу, замигтiла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками наздогнав ┐┐ Сафрон, мовчазний i хмурий, i, наче у кров, втиснув чорну руку в червоне плече Марти. ...Iз стрiхи