в куркульську змову. Вузькою польовою дорогою, що звивалася помiж стернями, ┐хав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвiт. За колесами, пiдпливаючи водою, котилися свiжi смужки колi┐, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самiйла, Дмитро скочив iз воза, пiдiйшов до них. Мокрi плечi парубка курилися легким димком. - Куди, хлопче? - По снопи. - Багато в тебе? - Полукiпок залишився. - Може, i цi прихопиш? - показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря. - Чи це не Iвана Тимофiйовича? - здогадався Дмитро. - А тобi страшнувато? - Авжеж. Зразу ж шкiра затрусилася. Справдi, пiдмога потрiбна? - Потрiбна. Дмитро дiловито пiдiйшов до волiв. Вiз пiдкотився до полукiпка. - Накладай, Самiйле. - О, який ти проворний. - Бiля миски, - покосився Дмитро: вiн завжди нiяковiв, коли його починали хвалити. Якесь пiдсвiдоме почуття жило: усе те, що вiн зараз робить, нiщо з тим, що ма║ зробити. Снопи обережно влягалися на вiз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Iвана Тимофiйовича. - Накладають! - вирвався здивований вигук. - Яке вiн ма║ право на чужi воли грузити? - Ну, то ж Горицвiт! - Бiльш йому дядько Якiв дулю дасть, а не воли, - висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. - Хлюст який! - притишив голос, щоб не почув Дмитро. - Тепер, парубче, тобi повiк не бачити Данькових волiв, - поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра. - А що вiн менi зробить? Коли родимець не вхопить, пола║ться, пола║ться та без мо┐х рук навряд чи обiйдеться: хто йому столярську роботу поробить? - Ну, спасибi, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созiвцiв. - Не так созiвцiв, як ┐хнiх жiнок. - Вiрно. Приходь увечерi до сiльради: буде нарада з середняками. Вiз тихо заколивався, i стерня зашипiла пiд обважнiлими колесами. - Таки молодець Дмитро - не побоявся! - Захоплено провiв Самiйло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волiв, поволi розсiвав на мокрiй землi гнiзда слiдiв. - Цей не побо┐ться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосiбницьким норовом - замкнутостi багато. Правда, смерть Тимофiя страшно пiдтяла його. Пам'ятаю, наче камiнним став. Мов бiля хворого, ходив я коло нього... - Пригадав минулi роки. I очi Тимофiя, i очi рiдних дiтей безсмертним квiтом поглянули на нього... I досi вiрилося i не вiрилося, що ┐х пригасила земля. ...А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавцiв: - Громадянине Данько, вас требують у сiльраду. - Якого там дiдька треба? - Розмовляти з вами будуть. - Вiд цих розмов у нас шкура трiщить. - Довго вона у вас трiщить. Крiпка, видать, як у вола. - Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай. - Нi, вам крам будуть роздавати. Безплатно. - А бодай вам... - Берiть i тiтку - хай помага║ таскати. Самi пiдiрветесь. - Щоб вас, чортiв, лиха година пiдривала. - I вам цього ж, на здоров'ячко... - Сафроне Андрiйовичу, негайно в сiльраду. - Що там, пожар? - Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки грiли. - Ану, вимiтайтеся з двору. - Скоро й вас виметуть, не журiться... То у вас лiс не крадений? - Де? - Пiд соломою. - Який там крадений! - Чого ж пiд соломою? Перевiримо. - Тiльки й винюху║те все носом. - А ви лапами гребете. Наженiть собак, бо подума║мо: навмисне на начальство поспускали. - Теж начальство... Першим прийшов до сiльради буйночубий, вилицюватий Якiв Данько. Широка, на всi груди манiшка ряботiла неймовiрними чорними квiтами, а тугий комiр обручем в'┐дався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повiками очi, з пiдкресленою повагою пiдiйшов до секретаря сiльради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися пiдстрелити куркулi. "Це за те, що я з ними усякi балачки вмiю культурно вести, починаючи з продподатку i кiнчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати", - беззаперечно пояснював Побережний. - Кликали мене чогось? - тiнь роблено┐ усмiшки скривила уста. - Кликали. Сiдайте, Якове Пилиповичу, - швидким ястребиним поглядом змiряв Данька. - Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали? - Та сiдайте. Правди, кажуть, нема в ногах. - ┐┐ тепер, надiйсь, нiде нема. - Що ви цим хочете сказати? - примруживсь Побережний. - На кого незадоволенi? - На життя сво║. - Я теж не завидую вам, - погодився Побережний. - Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас. - А вiд вас одеколоном пахне? - спалахнув Данько i зразу ж змiнив тон. - Що там вiд нас требу║ться? - Завтра що ма║те робити? - Я не знаю, чи доживу до завтра. , - Доживете, - пообiцяв Побережний так, начеб це цiлковито залежало вiд нього. - Чи довго будете жити - не знаю, а завтрашнiй день - обезпечаю. - Це теж по циркуляру? - Нi, без нього. Хлiб завтра вивозите? - Та де там той хлiб! Молотиш, молотиш, а намолоту нiякого - сама полова кружля║. - Ми зна║мо, хто кружля║. Так от, завтра вам треба обома пiдводами ви┐хати на шлях - будете вiдбувати трудгужповиннiсть. - У таку гарячу пору! Протестую! - Протесту║те? - прицiлившись, м'яко запитав Захар i через мить рiзко вiдрiзав: - Ми за цей протест таким штрафом огрi║мо декого з хитрих, що прийдеться з запiчка виколупувати грошi... Торгуватися прийшли! - звернувся уже до всiх багачiв, що купкою натиснулися бiля дверей. - Громадяни куркулi, завтра усi менi на шлях. До одного! А то сво┐ми волами усi дороги розбатали. I не скрипiть про всякi обмеження - вимощувати шлях не обмежу║мо. Запитань нема i не треба. Бо все зрозумiло. Дебати - завтра на шляху. Вийшовши з сiльради, Варчук, як пiвень, застрибав по дорозi, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха. - Мiрошниченкова, Мiрошниченкова робота, - зашипiв швидко i злiсно. - Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мiрошниченко за сво┐х голодранцiв на-сiвся на нас. Не завадило б його провчити iз Бондарем разом. Дуже розумнi поробились. - Еге ж, дуже розумнi. - Но все одно созiвцям пашнi не звеземо. Хай кульчиться, прi║, гни║ у снопах. Ми ┐х здорово притиснули. - Воно то здорово, але на шлях зараз ┐хати. Чи не бiльше нас приперли? - засумнiвався Данько. - Може, ка║шся? - спалахнув Сафрон. - Чого ти зi сво┐м каяттям прив'яз? - роздратовано вiдповiв Данько. - Худоби злидням повiк не дамо, а провчити не завадило б... Увечерi в сво║му невеличкому, охайному, з квiтами на столi кабiнетi Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна бiльшiсть iз них вийшла з бiдноти: революцiя надiлила ┐м землю, декому щось перепало iз пансько┐ худоби чи реманенту. На цiй основi мiцнi невтомнi руки вибивалися iз злиднiв, як вибива║ться з грунту уперта прорiсть. Голос Мiрошниченка тихо i задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Умiле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотiв, хвилююче пiднiмались давнi подi┐, вплiталися в повiнь сьогоднiшнього дня. Свирида Яковлевича любило село i за тверезий розум, i за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, i за тверду рiшучiсть характеру. Вiн нi явно, нi приховано не приноровлювався, як деякi сiльськi керiвники, до тих чи iнших смакiв, не пiддобрювався до тих чи iнших, часом стихiйно створених, групок. Тому й розбивав ┐х наголову, виходячи з одного принципу: "Чи це добре державi? А коли добре державi, то добре й нам". Кожне село, як дорогами i стежками, пересноване родинними зв'язками. I спочатку дехто з родичiв зата┐в на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самi обома руками голосували за нього, а нi в чому не уважить. Яка ж то рiдня? Раз навiть у двоюрiдного брата вирвалося: - Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як менi петлюрiвцi за тебе шомполами грамоту виписували. I досi перебитi жили стручками ворушаться. За це, думаю, менi щось перепасти може. - Брате, помовч. Не на той бiк дерево гнеш. - Може, не на той, але дещо менi змогло б непомiтно капнути. Свирид Яковлевич побiлiв: - Я тобi що! Самогонний апарат, щоб капати! I в тебе хватило розуму великi дiла iз брудними краплинами перемiшати? Гляди, щоб не подавився таким тiстом - з нього куркульськi остюки наскрiзь стирчать. А щоб ти бiльше не пере┐дався дрiбненькими справами, запам'ятай одно: нiколи, нi перед ким, нiзащо я не пригну свою совiсть. Не на те я землю кров'ю огрiвав. Помилитися зможу. Тодi й перед народом, червонiючи, скажу - помилився, простiть. А на нечесне дiло нiхто мене не пiдiб'║. I люди зрозумiли Свирида Яковлевича скорiше, чим рiдня. За вiкнами зрiдка розцвiтала синя гiлка блискавицi, нагнутi вiтром дерева обтрушували росу й шуми. Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовля║ться з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надiйшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'║днала всiх слухачiв. Це помiтно i по очах, i по збiльшенiй увазi, i по кiлькостi реплiк. - А чого ж, я привезу снопи Даринi Опанасенко, - першим вихопився хитрющий Корнiй Волошин, лiтнiй чолов'яга з мiдними, мудро закрученими, як похiднi труби, вусами. Вiн швидко змiркував, що в Дарини тiльки один полукiпок: не важко мiж дiлом прихопити його. - Та це вам, Корнiю Даниловичу, не з руки, - розгаду║ Мiрошниченко поспiшнiсть Волошина. - Нiчого. Для сiльради постара║мося. Я не з яких-небудь елементiв, - великодушнича║ той i гордовито озира║ться навколо. - Тодi, Корнiю Даниловичу, пособите Фросинi Коваль. - Так для не┐ ж треба двiчi обернутися, - з головою вида║ себе Волошин. Навколо прояснюються обличчя. I тепер Мiрошниченко говорить про созiвцiв. - I з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому роцi, коли розподiляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Пiдiпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата i спасував перед ворогами. - Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, - закрутився на мiсцi чоловiк i знiяковiлим поглядом оглянув селян. Тi зараз мовчали, як суворi суддi. - Може й так, - тихо говорить Мiрошниченко. - А ви не забули, як за старi борги шипiли капiталiсти на нашу державу? Збро║ю брязкали на увесь свiт. - I не википiло. - - Бо стояли твердо. - Тiльки поступись - заарканять, як пить дати. - Свириде Яковлевичу, кому там пособити? - пiдвiвся крепенний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора, рiдний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, вiн бiльше нi слова не промовив, тiльки головою кивнув, коли йому назвали прiзвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата пiдняв на ноги й Олександра Петровича. - Борги боргами, а й ми щось придума║мо. Тiльки не вдень, а увечерi, - i, оздоблюючись, додав: - Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б ┐м! Навколо зацвiли усмiшки. "Вiд цього усмiху кисло стане куркулям..." Свирид Яковлевич пiзно повертався додому. В важкуватому дужому тiлi гудiла утома i задоволення зробленим дiлом. Над згорбленими будiвлями колишеться i шепоче темрява, так колишеться i шепоче нива, що вже почина║ проростати новими сходами. На тлi синюватих стiн ополонками чорнiли вiкна. Свирид Яковлевич пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi. Це був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi п'яно розбiглися гудзькуватi лiтери. "Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на шматки, як i дiтей тво┐х, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi". "Iще одна до колекцi┐", - гнiвно кинув анонiмку на скриню. В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя i задавнену iсторiю куркульсько┐ пiдступностi й ненавистi. Першi анонiмки писалися вугляком, на обгорточному паперi, грубим перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв. У них загрози перемежовувалися з застереженнями i пiдкупами. Вигоди, i червоний пiвень, i смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою - в нiй вперше стояло слово соз. "Бояться, бояться нас", - пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна. XVII Збори аж клекотiли. Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки один Варчук стояв бiля вiкна спокiйний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, i галас зростав з новою силою. - Скiльки ж можна накладати! - Деруть, деруть. До живо┐ костi додерлися! - Все властi i властi. - Де ви той хлiб бачили! - Скоро самi землю гризтимемо! - Хай фабричнi коло землi пороблять. Тодi, може, менше об'┐датимуть нас. - Привикли по часах робити. Мiрошниченко непомiтно пiдморгнув Степановi Кушнiровi, i той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, i Карпо ледве не приснув зо смiху. - Диригу║ батенько, тiльки камертона браку║, - нахилився до Лiфера Созоненка, i той зразу при║днав свiй голос до розбурхлого галасу. - О, знову ахтивiст об'явився! - Степане, зачепи дукачiв за гаряче! - А що вiн здав! - Фунти нещаснi. - Те, що належало, те i здав. - Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують! - Скоро вам не обмеження, а каюк буде! - Уже з голоду припуха║мо! - несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря. Загалакали куркулi. Але Кушнiр, широко ставши мiцними ногами, насмiшкувато звузив очi. "Мене не перекричите", - говорила уся його туго збита постать. Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на гладкого, запухлого вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив: - Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як вiн з голоду припуха║. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi в нього лишнiй жир вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'┐ Сiчкаря нiякого порядку, нiякого. Навiть з жiнкою спiлка не виходить. Сельбуд вибухнув реготом. - То у мене сердешна болезнь! - гукнув Сiчкар. - I запалення хитрощiв, - серйозно додав Кушнiр. - Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, - з дверей притиснувся до Дмитра Варивон. - Що-небудь узнав? - нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша. - Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Вiн хитрiший, анiж думалося. - Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу. - Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого може куркульська нахабнiсть дiйти, - продовжу║ Кушнiр. - Вони смiють нашим шефам, робiтникам нашим, кричати: "Хай фабричнi коло землi пороблять..." В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президi┐: - Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати за зрив зборiв. - Прийма║мо до вiдома, - обiзвався Мiрошниченко, i куток затих. - Так от, товаришi, як розперезалися куркулi. Вони мало того, що ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робiтничим класом кинути чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачi! А хлiб ваш ми вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн кра┐нi потрiбний, для змiцнення держави потрiбний, для iндустрiалiзацi┐ потрiбний. I ми повирива║мо тим жала, хто гно┐ть його. - Бач, як загрожу║, комзлидня! - Руки короткi! - Нi, не короткi, громадянине Данько! - Та хiба я що казав? То не я. - А язик твiй. - А язик може. Вiн такий. - Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо. - Не знайдеш, бо нема. - Добре, видно, заховав. - Щось уночi у лiсових ярах ворушилося. - Який там чорт ворушився! - занепоко┐вся Данько. - Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова. - Ха-ха-ха! - Iди ти пiд три чорти. - Одного бачу, а де ще двох шукати? - Бiля самого Данька стоять. Тут ┐х хоч греблю гати. - Того вiн в яру i ворушився! - Та завезу я сво║ завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися. - Отак би давно. - Ярами налякали. - Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий! - Тьху на вас! - Собi в борщ. Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував. - Робiтники усе для нас будують, виробляють. Вони нi трактори, нi плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так що ж, ┐х радянське село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки не завинили перед сво║ю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх шпарин зерно посипалось. - Гляди, щоб тво┐ костi не посипались! - Скоро драбиняк розлетиться. Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив: - Отут цiле жужмо куркулiв, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нiчого у них нема, нiчого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засiках оцих нещасних сирiт. - Давно пора. - Вже ходили. - Доки обдиратимете нас? - знову видiлився голос Сiчкаря. - От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в насмiшку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо. - Ну й починайте, - процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi жовтi зiницi злiсно видiлилися на сiрих бiлках. - Уже весь лiс розкопали. - Iще раз копнемо. - Про мене. Як не ┐ла душа часнику, то й тхнути не буде. - А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне... Прямо iз зборiв до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк не мiг заховатися натоптаний жиром Сiчкар. - Дурно - пусто нарiзались, - скаржився малоспроможному середняковi Олександровi Пiдiпригорi. - От життя пiшло, щоб воно пропадом у безвiсть пiшло. От нарiзались, так нарiзались... - Еге ж, еге ж, - погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбiльше про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг. Просторе над ставком куркульське подвiр'я ще здалека загримiло ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися на вовкiв. Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди потекли у двiр. Над ставом густо повисли голоси. Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до велико┐ клунi, наказав розiбрати засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню дубову дошку, як з промiжку подвiйно┐ стiни золотим потоком бризнула пшениця. - Бач, догадався чортiв дукач! - Хто б i подумав про подвiйнi стiни! - От тобi й нарiзались! - вирвалось у Олександра Пiдiпригори, i вiн злими очима поглянув на пополотнiлого Сiчкаря. - Навiть за свiй борг забувся чоловiк. Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря: - Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти. - А чого ж, давно пора. I Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на сво┐ лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотiв: - Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тiльки ж худоба в роботi. Осипа║ться ж ярина. Горить! Мiрошниченко подумав: - Гаразд... Тiльки зараз i везiть. - В одну минуту. Лише синка гукну, - i, труснувши брудним колесом волосся, вiн обернувся, для чогось провiв рукою по червоних клiтчастих складках ши┐ i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря. - Налякався, - пiдморгнув Бондар. - Подумав, що i його схованку викриють. - Треба прослiдкувати за ним. - I голоснiше додав. - А тепер, Iване Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно. Обернувшись, вiн побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомiльного вигляду чоловiк. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи. XVIII Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однi║ю рудою кудлатою бровою, i Григорiй в думцi вже ка║ться, що звернувся до нього. - Н-да! - слинить цигарку. - Сестричка моя двоюрiдна, значить, з якого боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть. Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе. - Знаю без тебе, - обрива║ рiзко. - А ти чого найоршився? - диву║ться Варивон. Вiн бачить, як почервонiв Гриць, i розреготався: - Та ти, видно, дiвчат ще не пригортав! Га-га-га! Нiчого... Ця болiзнь з лiтами пройде. - Я йому про срiбло, а вiн про черепки! - скипа║ Гриць. Вiн сердиться на себе, що краска залива║ йому обличчя, i збира║ться вже йти. Варивон обрива║ смiх i пiдходить ближче до парубка. - Ну, годi, коли не хочеш - не буду... Чого ж, познайомити з сiм'║ю Югини можу. Тiльки, зна║ш, суха ложка в ротi дере, - багатозначно б'║ щиглом по пiдборiддi. - Так що треба тi║┐ штуки дiстати, що з червоною голiвкою i зеленкуватим фартушком. - В кооперацiю пiдем? - Для чого в кооперацiю? Парубки побачать - в компанiю наб'ються, чарку твою вип'ють i з дiвчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я ┐х. Зайдемо до Куцо┐ Федори - в не┐ все, значить, дiстанеш, - i знову хоче розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах. - Як до Федори, так i до Федори, - погоджу║ться Гриць, i обо║ городом прямують до невелико┐ вдовино┐ хати. Назустрiч ┐м вста║ з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння. - Добрий день, соколики! - розтягуються в усмiшцi повнi губи. - Чи ║ те║, що, зда║ться, не лл║ться, зда║ться, не п'║ться, зда║ться, нема дна i у чарцi, значить, нема? - скоромовкою тарабанить Варивон. - Для когось нема, а для таких орлiв пошукаю, - ще бiльше розтягу║ усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому гра║ очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк. "Гарна", - i Гриць густо червонi║, ловлячи на собi лукавий усмiх молодицi. У темному ванькирi подала пляшки i гаряче сво┐ми мiцними пальцями обпалила руку. - Приходьте iще, коли треба, - заглянула в очi. - Зайду! - Гриць не зна║, куди дiти погляд, i виходить з хати. - Пронозлива баба, та на виду нiчого собi - сам чорт, значить, ложку меду вложив, - хова║ пляшку в кишеню Варивон. - А горiлки на сво║му вiку перепила - у хату не вмiстилася б. Сонце щойно спустилося з полудня. Розпарена теплiнь вi║ соняшником, коноплею i яблуками. Пройди вздовж села - будуть скрiзь мiнятись пахощi: на Вигнанцi повi║ медункою, рум'янком. На Зарiчцi закадить гiркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повi║ золотистий дев'ятисил; на Бабi, коло лiсу, обiзветься розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху - духмяний чебрець, тiльки нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Зда║ться, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, бiлим розкiшним наливом, темночервоною циганкою. Ранiше викохувалися вони в садах помiщикiв, посесорiв, дукачiв, на несходимих економiях, фiльварках, хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi з панських земель, надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що вiк копарили на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то там, то тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi яблуками. Восени i навеснi по ярмарках дотиснутись трудно було до садженцiв вiнницького плодового питомника. - Чого задумався? - пiдштовхнув лiктем Варивон. - Он уже хата Бондарiв. Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд вулицi. Праворуч вiд хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, лiворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двiр у Бондарiв - все, що можна було скопати, пiшло пiд город. Пiд вiкнами лiво┐ хати красу║ться невеликий барвистий квiтник. Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш - зразу видно, що дiвоча рука порядку║. У причиненому причiлковому вiкнi швидко майнула тернова хустка на головi Югини i зникла в глибинi хати. - Налякали дiвчину, - задоволено смi║ться Варивон i зразу ж поважнi║: на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар трима║ в обох руках "Радянське село", чита║, поводячи головою. Цурпалки його вусiв ледве ворушаться, прикриваючи лiнiю рота. - На добридень тому, хто у цьому дому, - вiта║ться Варивон. - А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, - усмiхаючись, пiдводиться з призьби дядько Iван. Постать його мiцна, спокiйна i гордовита. Очi з веселими iскорками, розумнi, навколо них, як вiдбитки дрiбних пташиних нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоня║ться парубкам. - А ми це з Грицьком з поля верта║мось. Духота така, повпрiвали. Дай, кажу, зайдемо до мо║┐ рiднi, бо так пити захотiлося, що коли б сiли обiдати, то й ночувати б зосталися. "Брешiть, брешiть!" - скинула глузливi сiрi очi Марiйка, затремтiли дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою - згоджу║ться з Варивоном: - Авжеж, авжеж, така спека надворi, що навiть кури з-пiд плота не вилазять - кубляться - i скоса зирку║ за Грицьком. Незручно парубковi, перемина║ться з ноги на ногу, не зна║, що казати, а кров з гулом гаряче прибува║ до голови, дзвенить у вухах. I тiтка Марiйка вже розумi║, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопцiв рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказу║ свого здогаду. "Аякже, iдуть хлопцi з поля, - вмi║ збрехати Варивон, - замахнулося напитися води". - Так ходiмо до хати, - запрошу║ вона i перша ста║ на схiдець ганку. За нею поволi пряму║ кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович. В хатi свiтло, поприбирано; рушники нависли над портретами Ленiна, Сталiна i двома чималими репродукцiями "Штурм Зимового палацу" та "В комунi iменi Котовського". - Югинко, принеси свiженько┐ водицi! - гукнула мати в сiни. В другiй хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком. - Сiдайте, сiдайте, хлопцi, - подолком стерла дубову лаву бiля столу. - Щоб старости сiдали, - не витримав Варивон, i Гриця аж пересмикнуло глухе обурення. Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води. - Доброго здоров'я пивши! - пiдiйшла до Гриця. - Чорняву полюбивши, - прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та хiба вiд Марiйки тепер ута┐шся? Вона по одному руховi губ наперед уже зна║, хто що скаже, наперед чита║ думки i чуття. "Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що ж, побачимо, як далi буде, - переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне i щасливе. - Соромиться дiвка, - уперше ж парубки до хати зайшли". - Щось не п'║ться, - скривився Варивон, вiдводячи кухоль вiд рота. - Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? - вийма║ з кишень двi пляшки. - Хе! В таку спеку? - диву║ться Iван Тимофiйович, але по широкому обличчю, кольору добре випалено┐ цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i в самому пеклi не вiдмовився б випити. Стiл непомiтно заставля║ться мисками, чарками. - За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали у нашу хату, - статечно пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович. - За ваше здоров'я. - Моя бабуся, земля ┐й пухом, завжди казала: i пий - помреш, i не пий - помреш, так, значить, краще пити, - одним помахом перехиля║ чарку Варивон. - Та й гiрка ж вона, гiрка, - кривиться Марiйка, випиваючи тiльки до Марусиного пояска. - А ти ж думала, ми солодку п'║мо? - удавано зiтха║ Iван Тимофiйович, похитуючи головою. - Е, нi! Куди воно годиться? - напосiда║ Варивон на Югину. - Випий менi зараз же. Навiть губи не вмочила. - Не хочу, - впира║ться дiвчина. - Тiтко Марiйко, скажiть ┐й що-небудь! Менi як хто не п'║ - краще нiж у серце. - Випий трохи, Югино... Вона у нас така несмiла. - Такою i ти колись несмiлою була, - глузу║ Iван. - До весiлля тiльки губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть. - Цить, старий. Югина випива║, швидко закушу║ i всiляко уника║ погляду Грицька. Горiлка робить його смiливiшим, певнiша║ слово i очi веселiше зупиняються на дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики в'ються над потилицею. Тепер дiвчина подоба║ться йому ще бiльше, нiж у ту недiлю на музиках. "А що, коли одружитися з нею? - I крiзь хмiльну стриману радiсть просочуються холоднi краплини. - Попарубкувати ще треба... Буду гуляти, а ┐┐ iнший засвата║. Ще б пак таку не засватають! - Ловить свiтлий голубий погляд Югини i мимоволi зiтха║. - I кума шкода, i меду жалко". Хотiлося б ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко. - За тво║ здоров'я, Грицю, - простяга║ велику, наче з бронзи вилиту, руку Iван Тимофiйович. - Пийте на здоров'я... - "Ех, якось воно та буде", - перехиля║ чарку. Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду. - За здоров'я нашо┐ Югини, - обважнiло встав Варивон. - Щоб жила, багатiла... - i сам себе перелякано б'║ по ротi: чуть не вилетiла весiльна приказка: "i спереду горбатiла". Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся, аж сльози затягнули очi. - Як пославнiла! пй-право, кращо┐ не знайдеш. - За тво║ здоров'я, дочко, - усмiха║ться Iван Тимофiйович, не добравши слiв свого родича. "Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!" Грицько п'║ повiльнiше i не зводить погляду з дiвчини. - В кого тепер грабку║ш? - зверта║ться Iван Тимофiйович до Варивона. - В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати. - Захарчував? - смi║ться Iван Тимофiйо'вич. - Той умi║. - Умi║. Ще й як! - охоче погоджу║ться Варивон. - Як винесе обiд, хоч на собаку вилий - чортом смердить. Я вже i сяк i так до Сафрона пiдсипався: пообiдайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогоднi - жиру не проду║те. А вiн, свиня скупа, навiть не посмiхнеться, лише крiзь зуби процiдить: я за роботою в жнива тiльки снiдаю i вечеряю, не маю часу обiдати. - У соз записався? - притишив голос Iван Тимофiйович, дивлячись услiд дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату. - Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози... Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть? Бо за всякi зарiбки i вiдробiтки жили у мене, мов корнi, порозбухали, - кра║чком ока глянув на мiдь широко┐ руки. На нiй, як дельта на картi, ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв. - Неодмiнно, - вiдповiв упевнено. - Справдi? Ще ж нам навiть статута не затвердили, - засумнiвався Варивон. - А хто ж його буде затверджувати? - Район, значить... - Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозумiло? - Ще б не зрозумiло! Цiлком! - повеселiшав хлопець. - Так що ║ надiя сво┐ латки по-людськи зорати? - Теж менi надiю знайшов, - примружився Iван Тимофiйович. - То дрiбненька надiя, - згадав слова Свирида Яковлевича. - Чого ж дрiбненька? - занепоко┐вся Варивон i вiдсунув од себе дзвоник чарки. - Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре ┐┐ по-справжньому. Покопирса║, перепаскудить, як табун свиней рилом, i нарiк одна пирiйка чи осот забруднять тво║ поле. - То вiрно, - обiзвався Григорiй. - Робиш якомусь до сьомого поту, а вiн тiльки назнуща║ться з тво║┐ нивки. Подере ┐┐, аж серце у тебе кров'ю обiлл║ться, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i тебе, i землю твою. Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, i Югина з юнацькою догадливiстю по обличчях батька i гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно. Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського хлiба, простягнулися до них. пхня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з колиски починаються для селянсько┐ дитини; iскристi, вибiленi стебла, розтрушуючи тiнi, до самого кореня обмивалися сонцем; золотистi дзвоники остисто┐ пшеницi дзвонили усiма сво┐ми сердечками. А тверезi думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непiсенну суворiсть, що мокрою заробiтчанською свиткою наскрiзь простуджу║ перероблене тiло, голодним переднiвком висушу║ очi... - Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надi┐ почали; набiк, значить, вiдкинули ┐х, - першим порушив мовчанку Варивон. - А про ширшi я за наймитським хлiбом ще не чув. Так що воно, значить, про нашi латочки чувати? - Кинемо ┐х куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю надiлить, в одному мiсцi... - Iване Тимофiйовичу, i це правда? - пiдвiвся з-за столу, надiйно дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка. - Правда. - А хто вам сказав? - Партiя! Секретар райпарткому - наш Савченко. - Тодi правда! - повеселiшав Варивон. - А то цей представник, Крамовий, значить, такого був менi туману напустив... "Колективiзацiя повинна йти обережно, ступнево, закономiрно", - перекривив i всмiхнувся. - Чули ми його, - зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович. - I тобi всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрно┐ групи? - Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься? - З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi. Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до розмови, несподiвано свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хатi: Правi, лiвi групування Плодять опозицi┐, - Намагаються скрутити Ленiнськi позицi┐. - Не в брову, а в око! - хитнув головою Бондар. - Тiльки ┐м в'язи скрутяться. - Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в однiй руцi? - невгавав Варивон. - Аякже. Хiба ми не найкращi? В сво║┐ влади ми не пасинки, а сини. - Слова вашi, Iване Тимофiйовичу, як хмiль мiцнi: кожну клiточку пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються? - Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках... - Менi i ┐х шкода куркулям вiддати. Болото б ┐м, як чортам, опредiлити б. - А болота не жаль? - лукаво запитав Iван Тимофiйович. - Болота?.. Нi, не жаль, - подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон. - Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майданi Соболiвському комунари осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають... - Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку ┐м у бiк! - затанцював кулак Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл. - Олександр Македонський був сильним чоловiком, але навiщо стiл трощити? - Григорiй поклав свою руку на Варивонову. - Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю... Тiльки вiн не з нашого села... I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися. - А ти, Григорiю, як далi дума║ш жити? - нахилився Бондар до Шевчика. - В соз скоро вступатимеш? - Ще бiля хати треба помучитись... Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла. - Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, - сказав пiсля обiду Iван Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати. Непомiтно вислизнула i тiтка Марiйка. "Хай собi погомонять трохи". Проте через кiлька хвилин то за тим, то за iншим заглядала до хати. Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi. I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да, нi, авжеж - i схиляла низько голову. Цим ще бiльше до вподоби припала. "Несмiлива. Тiльки до не┐ треба ходити", - твердо вирiшив парубок. - Ех, i тетеря ж ти! - напався за ворiтьми Варивон. - Хiба ж так з дiвчатами говорять? Штурпак - штурпаком. Ти б ┐й якусь пiсеньку проспiвав, кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, се║-те║ на вухо шепнув, щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх. Язик у тебе, значить, телячий. - Ну, ну, ти не дуже там патякай, - примирливо вiдмахнувся Гриць, як вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днiв та днiв. XIX От i його обiйстя. В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiма║ стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли його забуде змастити глиною баба Орина, почина║ свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень, наче внучата, обсiли ┐┐, затулили маленькi вiконця, спинаючись на низькi наболiлi плечi. I на вiтрах i без вiтрiв поскрипують кiсточки - на вiдпочинок просяться. Багато сво┐ми пiдслiпуватими вiконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi, кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом пiдпира║ слупами зсередини, пiдпiрками знадвору. Червоними натомленими очима тихо стрiча║ вона Грицька, i шкода ста║ ┐┐, як живо┐ людини. Вiн сiда║ на обтесану пiдвалину i гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб вiн облюбував торiк у Варчука. Добре накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З цi║┐ ж липи славнi двi крокви вийде. Ге ж? "Еге ж", - згоджу║ться стара хата i заплющу║ червонi очi. Пахучий голубий сон огорта║ ┐┐ i тiльки на гребенi тихо колишуться кiлька житнiх колоскiв. З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вi║ з ┐┐ очей, рота, проте в роботi вона ще чiпка - цiлий день буде полоти на городi й не охне. - Так де ти бурлакував? - сiда║ на деревину i чорнозеленими вiд зiлля руками спира║ться на кленову дiйницю. В дiйницi лежить цiлушка хлiба з втиснутою пучкою солi. - Усе село обходив. - Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у яко┐ дiвчини був? - Ще менi рано до дiвчат ходити, - смi║ться Грицько. - Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи менi прямо, коли нарештi оженишся? - Ще маю час. - Тьху на тебе, шалений! - тьмяно блищать чорнi пеньки зубiв i сiтка зморщок то пiдстрибу║ вгору, то знову обвиса║, глибока i густа. - Я вже корови кулаком не годна видо┐ти - половина молока зоста║ться, а колись двома пальцями з найтвердiшого вим'я витягала до краплi. Хлiб стану мiсити, а мене всю в дiжу затягу║... Женися, окаянний, скорiше. - I навiть у самому словi "окаянний" вiн чу║ любов до себе. - Оженюся, бабо. - Коли? - Хату збудувати треба. - Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодо┐ допоможе, i зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а молодi учаться... Я, дума║ш, заставляла б тебе одружуватися, - тихiша║ голос. - Сили мо║┐ нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся так-сяк, а вранцi ледве з то┐ лежанки встану - кожна кiсточка ни║... Куди, куди, проклята! В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову. - Прудка! Iще як побiгла! - беззвучно смi║ться Грицько i впира║ться всi║ю спиною в деревину. "Хоч би чоботи бабi на зиму пошити. I на люди нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться... Ех, злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина", - охоплю║ сердечний жаль i любов до старо┐. Сутенi║. Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на левадi заскрипiв деркач, десь по шляху про┐хала пiдвода. Тихо в селi, навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi. I на душi тепло, радiсно, тому й мрi┐ смiливiше простягають руку дiйсностi. "Збудую хату, як у Бондарiв - на двi половини, з ганком i ванькиром, тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив", - вперто просочу║ться твереза думка. "Можна й просту, чим я погана була", - зiтха║ в темрявi беззубим ротом столiтня будiвля. "Ти свiй вiк вiджила, то й помовчуй", - вiдмаху║ться Грицько. Вiн почина║ прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини. - Четверо дверей - раз, - загина║ палець. - Восьмеро вiкон - два. За одно скло здере