скляр три шкури... Доведеться зимою у найми пiти. I чу║, як холодно ┐житься тiло; мало вiн з дитинства находився в чужих полях? "Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим йому не вгодиш, як болячцi якiй... Продати корову... Та позичити в когось грошей. Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок - i в свитцi перезимувати зможу, наб'ю олi┐, обмiняю на всякий дрiб'язок i таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, ┐й-право, лопне, - веселi║, хоча в глибинi душi вiн зна║, що буде будувати тiльки просту халупу. I то аби стягнувся на не┐. Сон. охоплю║ парубка лагiдними, надiйними руками. Ще Грицько чу║, як туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока. "Югина корову до┐ть..." До нього пiдходить попрощатись стара хата. Червонi натомленi очi блищать старечою сльозою. Осипа║ться останнiм трухлявим свiтлом зруйнований порiг, а на покрiвлю чомусь вилазить Варчук, i кущ жита злякано вiдхиля║ться вбiк. I вся хата вiдхиля║ться; вiдкрива║ться новий будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини. XX Селянський сход велетенським ро║м сколихнувся на майданi i, розбиваючись на дрiбнi ро┐, з гулом потiк у позазiлюванi вулички. Недокипiлi суперечки розгорялися з новою силою, i в розмову встрявали навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину, пiднiмала державнi дiла. - Хлiб! Хлiб! Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв, засновувало усi вулицi; за ним розкривалося напружене трудове життя кра┐ни, воно проростало новою силою, пiднiмалося заводами пiд синiм небом, ставало танками на хмурiм кордонi. Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрiнь, освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi чiпкi турботи подалися назад, даючи дорогу свiжим сходам. Куркулi i ┐хнi пiдголосники занепоко┐лися. В'┐дливими чи обережними, грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько почина║ думати не про свою латку, зарiбок, позичку, а про ширшi дiла. Краплинами отрути закапали ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок. Легко кiлькома камiнчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зiб'║ навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у самотню душу селянина, особливо коли вiн гнеться в куркульському дворi, просячи за вiдробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнiв брудною порхалкою розсипа║ться бiля нiг колективу, наснаженого бiльшовицькою вiрою. Цi║┐ рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство. I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надо┐дливим джмелем прогудiв, що хлiб у цьому роцi не вродив, то мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора з перебiльшеним подивом глянув на нього: - То, кажете, i у вас не вродив? - А хiба я що? Луччий за всiх? - нахмурився Заятчук. - Та нi, я не кажу, що ви луччий за всiх. Це всi знають. Кого не попитай. Гурт селян вибухнув смiхом. - Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiдню║ться. - А червiнцями глечики понабивав. - Позеленiли в землi. - Нi рублика, нi рублика нема! - гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регiт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся вiн, вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття, але скрiзь розцвiтали заволоженi, неначе росою налитi веселi очi. - I хлiба в тебе нi пудика нема? - уже насiдав Мирон Петрович на Заятчука. - Нi пудика, нi пудика! - ослiплений злiстю дукач не помiчав, яким стало обличчя у полiсовщика. - Нема? - Нема! - I не брешеш? - Щоб мене грiм серед чистого поля вбив, - стояв окремо вiд селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевностi й ненавистi. - Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк нас дочекатися не може, - рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. - Я думав, що пiсля такого сходу пока║ться дехто, а воно - вовк вовком i здохне. Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках вигорбились кiстлявi лiнi┐ суглобiв. Пригнувшись i забруднивши вулицю матерщиною, осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика. Але "хлопцi" - молодi й лiтнi селяни та парубки - по-дiловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради. Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка: - Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й жiнка не пiзна║... Пересмiюючися, селяни оглянулися назад. На городi, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня. Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли Заятчук закопав зерно в городищi, значить i його рiдня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси... Куди, чортовi дукачi, позашивалися..." На ганку сiльради селян зустрiв здивований виконавець Кость Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима i слiпучими, як дзеркало, зубами. - От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмаху║те. От не знаю, чи витрима║ вас трибуна? - А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних не терпить, - спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. - Товариш Савченко в сiльрадi? - Нема. - А Мiрошниченко? - Теж нема. Один я на господарствi залишився. - Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко? - На поле iз созiвцями пiшли. - Iз созiвцями? - Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созiвцям. Ото куркулi переполох закачають. - Яке урочище? - Горбок. - Знають, куди пiти. То найкраща земля, - обернувшись, дiловито повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. - Пiшли й ми туди! Селяни сколихнулися, ┐хнi тiнi велетенським клубком покотилися по рiзьблених тiнях дерев. Кость Пiвторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем до сiльради, поспiхом замкнув ┐┐ i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту. Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок. Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний од хвилювання, якось обережно пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мiнилися людськi переживання. Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання, внутрiшн║ прояснення i тiнi сумнiву перемежовувалися на стриманих, потрiсканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкi затвердiлi плечi, i люди ставали вищими. Мiрошниченко ухопив цю деталь, i на устах його затремтiла хороша усмiшка: як добре, коли земля не згина║, а пiдносить людей. Про це вiн шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а потiм теж пошепки сказав: - Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл. - Тепер дiла в нас ширше пiдуть... - Вiрно, - з пiвслова зрозумiв його Iван Тимофiйович i чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук. - Пережива║ш, Iване Тимофiйовичу? - торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович. Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн здавався i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб i промiнцi зморщок навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть здавалося, що з роками молодша║ ┐хнiй секретар, особливо коли виступа║ на зборах, пленумах, нарадах. I слова у Савченка завжди були молодi, напористi i мiцнi, як веснянi води. - Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднiшнього дня навiть подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царинi, щоб менше мороки було... Як ви самi про горбок згадали? Савченко засмiявся: - Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджу║мо соз, то збира║мося разом на нараду - голова райземвiддiлу, голова райвиконкому, старший агроном... Значить, не помилилися? - От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею - нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать... - обiзвався Степан Кушнiр. - Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян. До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими рiками протiка║... Це нам усiм товариш Сталiн сказав: "Головне поляга║ в тому, щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством i неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу..." А горбок - це вашi першi кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi першi кроки дитини: за ними почина║ться справжнiй рiст угору... Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiло┐ червоно┐ гречки рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i споко║м. Пiднялися ще вище. - Ось ваша земля, товаришi! - ясним поглядом окинув селян Савченко. - Берiть ┐┐. Змiнюйте. Оновлюйте. % I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало ┐хнiм хлiбом i плоттю; на ньому вже не стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi, а розкривався iнший, iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй. "Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони на захмелiлiй нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп", - в душi усмiхнувся Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем. Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись мальками, бралися надвечiрньою задумою - синiли, мов розбризканi ягоди голубницi. I земля синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого неба. Дивним квiтом розцвiтав вiнок небосхилу, i в прозорому повiтрi колисковою пiснею гойдався вiдгомiн рiки. - Землемiра б нам тепер, - пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар. - А може трохи зачека║мо? - допитливо заiскрилися звуженi в сяйвi зморщок очi. - Чому? - здивувався i насторожився Бондар. - Не терпиться? - Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останнi днi дотягу║ш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i трима║ться мiй терпець на останнiй павутинцi. - Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв, поки реманент i конi отрима║те. - Ну, це само собою... - жвавiше промовив Бондар, rt - А тимчасом, - звернувся Павло Михайлович до созiвцiв, - про сво┐ резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк. Треба на макiвку горбка - все поле брати для созу. - Постара║мося, Павле Михайловичу, - першим обiзвався Мiрошниченко. - Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота ┐х спустимо. - Е, не кажiть менi, i болота для них, значить, шкода. В Майданi Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай гребуть, - завзято виступив наперед Варивон. - Звiдки ж ти зна║ш? - ледве стримуючись од смiху, запитав Iван Тимофiйович. - Як звiдки? - спочатку хотiв обуритись Варивон, але вчасно спохватився. - Багато людей про це говорять. - А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як з води, пiднiмалося перед людськими очима, - уважно подивився Павло Михайлович на Варивона. - I я так увесь час думав... Усiм парубкам i сусiдам порозказував, - перехвалив себе Варивон, а Iван Тимофiйович, чмихнувши, одвернувся вiд нього. З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей. - Дiвчата спiшать до нас! - пiдвiвся навшпиньки Варивон. - Та нi. Нашi баби! - здивовано промовив Степан Кушнiр. - Тiльки тво║┐, Iване Тимофiйовичу, нема. - То й добре: менше репету буде, - занепоко║но дивиться вниз Iван Тимофiйович. - Видно, пiдстро┐ли усякi елементи. Гляди, ще така баталiя почнеться! - Менi зда║ться, жiнки миролюбно настро║нi. Не йдуть, а пливуть, - весело покосився Мiрошниченко на Бондаря. - Зна║мо цих плаваючих лебедiв, - заперечливо захитав головою i стишив голос. - Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну нiде вiд них не укри║шся. Свириде Яковлевичу, перепинимо ┐х? Може, трохи полум'я зiб'║мо. - Не варто, - пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич. - Полум'я у них, зда║ться, ясне. - Чи не жарко нам стане вiд нього? Жiнки пiдiйшли до межi, нiяково зупинилися, привiтались i освiтили чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить надовго запам'ятав Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i з захопленням стежачи за невеликим гуртком. "Це пiдмога наша". Зразу ж голови, запнутi кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю. - Як дiвчата, грають очима, - нахилився Варивон до Бондаря. - Зараз вони заграють, - пообiцяв Iван Тимофiйович, але сам ледве не смiявся. Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша напалася на чоловiка: - Нiчого сказати, теж менi активiсти - iдуть землю вибирати, а жiнкам хоч би слово... - владно i насмiшкувато дивиться на Степана. - Каюсь, каюся, жiнко, - розвiв руками Кушнiр. - Бачу, як ти ка║шся. Безсовiсний! - Авжеж, безсовiснi. - Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок... - Хитруни! - Я дома сво║му нахитрую! - Почалися дебати, - всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль ворухнувся, що дома його чека║ не добрий усмiх, а гризня. - Та ми збирались вам сказати... - Збиралися. Як свекор пелюшки прати. - Так ┐х, так ┐х, - посмiхаючись, кида║ Павло Михайлович. - Хай не забувають сво┐х дружин. I якось зразу смiх переплiвся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотiнням жiнок. Великi слова про землю переснувалися з iншими, значущими, надiйними, i незабаром чоловiки та ┐хнi дружини, як у молодостi, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкi, напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим надвечiрнiм рум'янцем. Сонце саме черкнулося рухливого плеса i велично вiдбилося на кожнiй хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до самого берега, де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками. На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи кожне слово Павла Михайловича. Вiн сидiв на провi[5], обличчям до людей, задуманий i сивий, як голуб... Зда║ться, зовсiм недавно на засланнi, в далекому Сибiру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi порубаних, розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi, звiльненi з льоду кораблi... Навiть прибережнi дерева, здалося, загудiли напруженими парусами. Велике життя, мов два рукави однi║┐ рiчки, ║днало минуле з сьогоднiшнiм i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався, як в молодостi, хвилюються... Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовнi блискуча чи легковiсна, з ро║м полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що ма║ прорости в людському серцi, стати на озбро║ннi в непримиреннiй боротьбi, закрасуватися в крапнистiй творчiй роботi. Вагу слова Савченко знав: вiн мав щастя слухати Ленiна в сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала у вiках сама iсторiя. Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка, устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались, i навiть м'якшали крутi бiлки очей. ...Убогi, скривдженi, задичавленi нивки, до пiвсмертi зашморгнутi жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися вгору i, кружляючи, вливалися потоками в широкi, могутнi лани. Як обстрiпанi хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними брудними старцями вiдходили в безвiсть нестатки, злиднi i голод. Стрiмкi крила нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рель║фно i так близько, як тiльки бува║ в прозору осiнню годину. Саме щастя раннiми ранками виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало далечiнь димками тракторiв. I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з круч спустилися золотi зернистi ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа рiка бiля самого берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi. Жiнки якось непомiтно тiснiше пiдбивалися до чоловiкiв, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити ┐хнi, до м'яса потрiсканi руки. - Павле Михайловичу, i це не казка? - зiтханням вирвалося з грудей Ольги Вiкторiвни. - Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки. - Чи дiждемось його? - Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба на воду перебивалися. Кожна зернина тi║ю кров'ю набрякла. - Невже прийде таке життя? - знову радiсним, здивованим зiтханням вирвалося в дружини Кушнiра. - Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди з нами. - То спасибi ┐й, - низько поклонилась схвильована жiнка i з докором промовила до чоловiка: - I ти хотiв таке слово зата┐ти вiд нас! Як тобi не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся? - Помилився, помилився, стара. I сам не думав, що так слово може пройняти. - Не думав. Тобi ж сказано: це слово партi┐... - В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Пiдiпригора. - Хто вони? - запитав Павло Михайлович. - Бiдняки. - Середняки. - Правильнi люди. - Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте сво║ життя вiд не┐. На свiй бiк перетягуйте ┐┐. А сила з шумом i гомоном завзято котилася блискавицею стежки, i вже незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити ┐┐... Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на охололий горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо, вбираючи голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помережено┐ свiжими глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима усi чотири сторони свiту I застиг у роздумi, обличчям до села. Воно, як розсiяним зерном, переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними. Недалеко мелодiйно перегукнулися курiпки, i Сафрон з несподiванки здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко зашелестiли чи┐сь кроки. - Кого там лиха година носить?! - гукнув i сам здивувався: не було в голосi тi║┐ сили, що була ще до сьогоднiшнього дня. Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй межi. Коли вже земля вислизала з-пiд нiг, побачив якусь темну постать. Прожогом пiдвiвся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув мiсяць, i недалеко вiд Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одиноко┐ грушi-дички... XXI Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на довгастому брунатному чолi поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей. Був мовчазний i часто недочував материно┐ мови. Над перенiссям двома дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а нижче ┐хнього стику залягла коротка глибока зморшка. Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докiя, коли вiн, трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий овес. Ручку зайняв широку - на пiвтора покосу - i пiшов напролом, за кожним помахом пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла. Трiщав овес пiд косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску i, вiдкинутий, слався рiвно розстеленим суво║м. Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срiбний перелив, i знову нависа║ тiнню над сполоханими дзвониками. Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся. - Та хiба ж так можна робити, сину? - пiдiйшла з перевеслом до нього. - Про що ви говорите? - не розумiючи, пiдвiв брови вгору, а коса затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами. - Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати. - Он ви про що! Не перервуся - ви мене двожильним родили, - понуро усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з низьких цурпалкiв ще живого стебла. Безмiрна далечiнь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближа║ться до нього, наляканий сонцем. Осторонь, наче з вiкiв, виплива║ зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на сво║му вiку пiснi Кармалюка i Котовського, Щорса i Боженка; далеко помiж садiв з долини виплива║ невелике село i вклоня║ться тобi велика дорога. Десь за вибалком обзива║ться коса косi, як серце серцю, i знову стиха║ на високiй прозорiй нотi. З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею провiв понад бровами, i знову голубi очi засяяли в кипучому затiнку колосся. Одним помахом пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi. Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених рокiв, чи то┐ любовi, що тiльки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може, знову прийшло те напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не мiг вiн зразу покохати Югину: бачив кращих за не┐, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовля║. Пiсля першого кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним хвилям i закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало вiдрiзняючи животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе скойка, - вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших. "Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй водi скупана, щоб нiяко┐ тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не присиплеш пiском. Не посаг, а честь красить молоду". Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв. Щоденна робота вiд ранку до вечора - завзята, як перший грiм, або гаряча, важка, мов спраглi жнива, робота до болю в усьому тiлi - втихомирювала його, давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в серцi Дмитра невисiянi чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити ┐┐ знову-таки працею. Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син любить матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як пророста║ зерно в землi; ходив дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над сво║ю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi - серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те коло - чи привезеним з Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи в мiцних, умiлих руках. Смачно шарха║ коса, i краплинка поту злiта║ з брови. Знов засвiтилися блакитнi очi i згасли в покосi. - Добре косиш, господарю. - Бiля межi сто┐ть Гриць, схрестивши руки на держаку габель. Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса. - Доброго здоров'я, парубче, - спира║ться на кiсся. - Куди поспiша║ш? - Та Варчуковi йду працювати: молотаркою почина║ ярину молотити. - Найняв тебе? - Треба ж яку копiйчину пiдробити. Проклятуща хата останнi жили висоту║. Куди не кинь - тiльки однi руки. - Оженитись дума║ш? - Не без того. Баба нездужа║, а, звiсно, без господинi яке наше дiло. Так що з жiнкою краще - хай пособля║. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться. "З Югиною одружиться, - ловить себе, що заздрить Григорiю. - Ну й хай - погуля║мо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен грiш обкипить". - I вiн чомусь бачить, як до ново┐ Грицьково┐ хати придани везуть молоду Бондарiвну. - Що ж, приходь до мене, помiрку║мо з матiр'ю - можливо, допоможемо якою копiйчиною, - поволi витиска║ з себе, не дивлячись на Григорiя. Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн весь час вбира║ться купити коня. Але наперекiр сво┐м намiрам, наперекiр пiдсвiдомiй настороженостi, що породжу║ться супроти Григорiя, твердо вирiшу║ допомогти йому. - Спасибi на доброму словi. - Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля при┐ду. - Пряму║ до матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком. Докiя умiло й обережно, сповивши перевеслом тугий снiп, випростала гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина. - Може, поснiда║мо? Час уже. - Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили. - З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорiй багатiших пошука║. - Я пообiцяв йому. - Ще чого бракувало! Сам казав, що коня пiсля жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути. - Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути. - Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся. - Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв - зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi будуть воли в мене. Дуже хоче для сво║┐ старшо┐ дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж пiдскочив чортiв хапун. Пiддобрю║ться тепер. Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив. - То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорi║вi позичати. Шкода хлопця, та коли вiн тi грошi вiддасть... XXII Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i червоною рiчкою попливли вище далекого лiсу, нижче вечiрньо┐ зiрки. Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як побратими, урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi пiдводи, i настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча. Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зiтхнула, зашарудiла пiд колесами. Натомлене тiло просило вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'┐ матiр з дiйницею i чулось, що з напiврозчинених дверей от-от вийде ще жiноча постать, сподiвана, рiдна. Навiть угадував, що зап'ята бiлою хусткою, заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити. Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi вiт гойднувся тонкий серп мiсяця, пiдпливаючи до мерехтливо┐ зорi. Старi, садженi в два ряди крислатi липи з'║днуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з молодими садами i знову прямують просторами повз оселi трудiвникiв, ┐хнi ниви, пливуть, як саме життя невмируще. На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям. Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осiннi кущi круторогих голiв. Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi дерева, i високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають в ┐┐ глибинi осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I вода тут крiпка, на коренi настояна, - споконвiку хвалить трудiвник. Мiцними .руками вперся у вогкий дерн i припав шерхлими устами до срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись наляканi зорi, заховались пiд берегами, а коли пiдвiвся, знову почали випливати. З глибини виринали темнi обриси будiвель, а його хата, ║дина з усiх, бiлiла. I ждав у нiй хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi - не побачиш нiчого крiзь них. - Добрий вечiр, Дмитре... Тимофiйовичу. Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому голосi: видно, не знала, як назвати його... На дорозi освiтлена блiдозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечi стояла Югина. - Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти. - Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь - латка ще зосталася, а вже вечiр прихопив, - усмiхнулася лагiдно i так, наче трохи глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче обличчя, робили його блiдiшим i старшим. - В'яжу i страх як боюся - не близький свiт додому iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде! - Тiнню пробiг переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало на душi парубка. Крадькома оглядав вiд голови до нiг, в думцi пестив рукою важку дiвочу косу, заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi у жнива вiн стояв з нею в широкому полi. - Боязко стало? - Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, - думаю, - полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражку║, той дома не ночу║; от i шкандибаю теперечки. - Бiдолаха, дуже пробила? - щиро пожалував. - Заго┐ться! - I, спинаючись лiвою ногою на пальцi, пiшла поруч з Дмитром до волiв. - Сiдай на воза, - зручнiше поправив снiп. - Не хочу. - Я тобi "не хочу". Зараз же вилазь! - Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть? - Нiби що? - Наче не зна║те. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди цвiкати: "Дмитро Югину на посаг повiз". Знаю я ┐х, - подивилась правдивими очима. - Так я йому за це ребра полiчу, - вiдповiв строго. - Ну, добре, тiльки селом ┐хати не буду. - Про мене. Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок i люшню. При║мно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину, чуючи крiзь сорочку легкий повiв тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сiла на гузир снопа. "Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", - усмiхнувся, йдучи бiля воза. Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тiнями розлогих дерев. Темiнь i свiтло перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося сiсти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi дотик м'яких кучерiв. "Де там - сполоха║ться..." Отак пiд'┐дуть додому, вiдкри║ навстiж ворота i вiз покотиться по росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колi┐, осипавши роси. "Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возi..." Оглянувся. Вiз, пiдминаючи колесами верхiв'я дерев, покотився з пiскуватого горбка на морiг, i дiвчина, злегка похитуючись, всмiхалась чисто, лагiдно, так, як умi║ всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть. - А тепер не страшно? - Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це таким, як я?" - хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з дiвочою. I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев золоте добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому полi... Чув, як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем. - Що зараз тато роблять? - В лiсництво пiшля вiдробляти. I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками. - Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок? - Правда, - допитливо глянула на хлопця. - Дуже добре, - ворухнула усмiшка устами. - Худобу скоро отрима║те? - Надiйсь, скоро... Вам не перепало вiд Данька?.. За те, що нам жито привезли? - Оскаженiв був... шулiкою напав. - А ви що? - i подих зата┐ла. - Так змiряв його очима вздовж i впоперек, що вiн губи прикусив i вiдступився назад. - О, ви можете! - свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що говорили на селi про парубка. Але Дмитро не зрозумiв iнтонацi┐ i похмурнiв: осуджу║. - I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? - не вгледiла перемiни. - Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь годину, то вже мо║ дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь - вашим пiдголоскам не привезу. - Невже так сказали? - приязно подивилась на строге, гордовите обличчя. - Дума║ш, хвалюсь перед тобою? - Ой, нi! - замахала руками. - Розсердився тодi я, брязнув ворiтьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярсько┐ роботи багато, от i потрiбнi мо┐ руки. Перепрошу║, а в самого злiсть усерединi клубками ворушиться... Ось i село вiйнуло двома крилами, засинiли хати; у темних вiкнах мигтiли скалки срiбла. Дiвчина пiдвелась з воза i раптом злякано гойднулась - видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив ┐┐ обома руками, бережно поставив на землю. За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд переляку i несподiванки ┐┐ обличчя, хутчiй вiдчув, нiж побачив, наскiльки дiвчина краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися глибокi правдивi очi, не затiненi двома виразами, як бува║ в нещирих людей, чи якi за одною думкою приховують кiлька iнших. "Такi очi не пiдманять. Словом схоче зата┐тися, а вони викажуть правду", - ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довго┐ розлуки. - Ледве з воза не злетiла - ноги пересидiла. Iч, як голками коле. - Ще переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла насмiшка з себе. - Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку. - Коли ще ма║ш пробити ногу - наперед скажи, я небезпремiнно ви┐ду в поле, - усмiхнувся. - Авжеж, було б за ким... На добранiч! Хай все добре сниться вам. - Все добре i ти. - Таке ви скажете. Похилила голову i простягнула назустрiч парубковi руку, майнула кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка граблiв вiдбилась на дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси. I довго на сво┐й руцi Дмитро чув дотик несмiливих пучок i хвилююче тепло. ...Данько непривiтно зустрiв Дмитра. - Чого б це я так пiзно валандався? Ти скоро менi худобу на однi кiсточки засушиш. - Тодi ┐хнi мощi в Ки║во-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались? Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув: - Брехня! Ще менi одне слово скажи - i трясцю, а не воли получиш! - Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував, i хоч би раз трiпонуло. - Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жiнка теж щось образливе кинула навздогiн. Пiсля зустрiчi з Югиною все здавалось незрiвняно хорошим, i на душi був такий спокiй, як в тi хвилини, коли з радiстю закiнчу║ш любу роботу. Мати ждала його, дiждатись не могла. - Та й припiзнився ж ти, Дмитре. - Припiзнився? А я й не помiтив, - усмiхнувся, тiльки так, що здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть нижню губу пiдiбрав тугiше до верхньо┐, щоб не помiтила стриманого хвилювання. Та хiба ж захова║шся вiд всевидючого ока, ута┐ш що? Вже коли вiн увiходив у двiр i подивився на не┐, - вiдчула, що легше стало на його серцi, i скупа радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях. - Ходи, сину, вечеряти. Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд кички пробивалося два пасма волосся i тiнями облягало високе чоло, заскороджене боронами рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осiннiй день крiзь сiтку павутиння прогляда║ в затiнку калинове гроно. XXIII Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита паща, свiтилися червоними зубами жарин. Часом синiй зубцюватий гребiнь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на стiнах розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи на стiл миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину. - Оце в мене вже й серце стало на мiсце - нi дощ не намочить полукiпки, нi худоба не розмервить. - В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз ста║ на мiсце i стiльки ж зiскаку║, - студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусiв. Та Марiйка сьогоднi розм'якла, як вiск, i навiть гадки не ма║ пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без головнi i волотки ма║ великi. До того ж завтра недiля, можна встати пiзнiше, бо, казав же ж той, ║ за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу. - Сiдай вечеряти, - лагiдно освiтила зором всю постать сво║┐ одиначки. Югина примощу║ться бiля матерi. - Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому - голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловiк, тепло любить, - обережно несе з полумиска ложку Марiйка. - Хе. Навiть баба може дiло сказати, - прислуха║ться Iван. - Може, неправду кажу? - Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент. - То що з того? - Як що? I ми в пору засi║м. - Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки тобi казала!.. - здiйма║ голос. - I не випишуся. Ти менi цi теревенi не торочи. От настренчили куркульськi пiдголоски... Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле - вiдробляй, привезеш яку там копу - вiдробляй. З лiсу ломаку притягнеш - вiдробляй, - увесь вiк вiдробiтки з'┐ли. З старцiв хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться. - Дiди нашi жили - созу не знали, батьки нашi жили - созу не знали, i ми без нього проживемо! - як завчене вичиту║ Марiйка i вже почина постукувати держаком ложки по столi. - Ми й без пансько┐ землi в комiрному жили, та не схотiли ж так вiкувати. - Земля - одне дiло, а соз - iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач, як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не да║. - Хiба то люди? То куркульня. - Куркульня - не куркульня, а виписуйся. - Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I ┐┐ згно┐ти на чужiй роботi хочеш? Пустиш на заробiтки, як сама колись чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти не обривають. Хватить вiчними наймитами бути. Зна║ Iван, чим вразити жiнку, i Марiйка осiка║ться, з зiтханням поглядаючи на дочку. - Дивися ж, якщо не те║, то виписуйся скорiше. - Iще що скажеш? - Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi - тiльки полегкiсть для нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! - обзива║ться Югина i червонi║, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула на батька, а той, пiдбадьорюючи ┐┐, кивнув головою. - В Iвчанцi добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться сво┐м життям. - Розумна не на сво┐ роки стала. Вийдеш замiж, тодi хоч в комунiю записуйся. - Сердито йде у другу хату. - Хе! Значить, разом будемо, дочко, матiр лякати, -усмiха║ться Iван Тимофiйович. - Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годi. А про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помага║. Куди нашим врожаям до ┐хнiх. Потягнувся до свiжо┐ газети. Загрубiлi пальцi обережно, з при║мнiстю розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Iвана Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки ║днала його з усiм свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не говорила, - виспiвувала найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся всi║ю душею. В його очах не збiднювалися навiть прочитанi газети - до них вiдносився любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук. - Чого Софiя до тебе прибiгала? - ворухнулась запiзяiла догадка, коли побачив молодiжну сторiнку. - В райком з нею пiдемо. - В райком? - Комсомольскi квитки нам вручатимуть, - вiдповiла з гордiстю i хвилюванням. - В добру путь, Югино. - Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий. - Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою. - Нахилився над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами. - Спасибi, тату, - вдячним i сяючим зором поглянула на нього i мiцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од не┐. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого с