ерця вчувала тверду рiзьбу роботящих надiйних жил. - Я так i знала: пораду║тесь ви. Душа у вас така... чиста, лагiдна... - Нi дочко, - промовив задумливо. - Не лагiдний твiй батько. I не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям, що зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба битися за справжн║ життя. З куркульнею битися... Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося i ткалося в безсоннi злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене весняним сонцем. Наша держава з сiмнадцятого року бiлить ┐┐ сво┐м промiнням. Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька. - Чого диву║шся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i душа, i думки, i погляд. Коли перепiлка сiра - це красиво, а коли людина така, то... Ну, iди вже спочивати... - Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно? - Ми завжди з ним заодно, - перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. I, вже помовчавши, додав: - Вгадала ти. Думаю, дочко, в партiю вступати, - вперше виказав найпота║мнiшi мрi┐. - Тiльки поставимо соз на ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очi... i по┐ду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому... - Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? - весело звузила очi. Iван Тимофiйович засмiявся: - Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося... ┐┐ треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навiки виживе, сточить сво┐м язичком... До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин. Рiвно задихав Iван, i Марiйка з острахом побачила, що його руки схрещенi на грудях. Похапцем роз'║днала ┐х i довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту. Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на долiвцi заколивались чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне, навiть увi снi насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не раз сво┐ми кпинами, упертiстю доводив ┐┐ до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте незмiнне "хе" не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним, i роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом. У сiнях загримiв засув, забряжчали вiдра - Югина принесла води, зачиняла дверi. I знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучерi i, не заплiтаючи ┐х, перев'яже на нiч биндою. "Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста". Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! I тривожно, бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй, навiть хати не ма║. Вийдеш замiж за такого - не намилу║шся, а нагорю║шся по зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка ┐┐ не наймичкою чи поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з мо║┐ Югини буде... - Гарна, гарна, - загримiв бас на подвiр'┐. - Славна, славна, - обiзвалася скрипка... - Що це? Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс перехрести рам, на сiдалi загорлав, забив крильми пiвень. "Невже свiтанок скоро?" I знову загримiв бас, але вже на вулицi бiля приданочок: "Гарна, гарна". А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати ┐┐ пiд руки i вести гамiрливими вулицями до сво║┐ хати. - Горе мо║, а хто ж мiй зять? - От тобi й ма║ш! Навiть i роздивитись не встигла, а вiн хитрун! Тiльки подивиться вона - одверта║ться вбiк i смi║ться, смi║ться з не┐... I Югина довго не могла заснути цi║┐ ночi. Теплi, мокрi коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок. Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям. В уявi бачила, як, зготувавши снiдання i обiд, прибира║ться бiля скринi, загляда║ у маленьке дзеркало i вiкно - чи не йдуть подруги за нею. Навiть чула, як грала музика на майданi коло сельбуду i шелестiли вулицями дiвочi спiдницi. Закрутить ┐┐ Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам. "Хiба ж вона винна, що краще танцю║ за них?" - Усмiхнулась i застилалась, що лукавить сама з собою. Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцю║ вона. Ой так-так, ой так-так! Шевчик дратву сучить. Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як Гриць у хвартусi з десятки сидить на шевському довбаному стiльцi i смолистими руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручу║ в нитку тверду щетину, а щетина гнила - рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не сучить. А музика гра║, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в зубах сам пуска║ться в танець, сердито наспiвуючи: "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить". "I чого вiн в недiлю приходив? Чого? Захотiлося чарку випити, от i зайшли". I зна║, що обманю║ себе, але настирливу догадку хоче прикидати iншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радiснiше i довше було ┐й пробиватись наверх. Ось вона пiдiйма║ться, струшу║ з себе накиданi думки, як трава росу, i пода║ свiй голос: "А я знаю, чого вiн приходив". "Нiчого ти не зна║ш, - сердиться дiвчина, - хiба мало кращих дiвчат у селi ║", - i почина║ перебирати ┐х у пам'ятi. "От подруга - Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i надто вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або Катерина Прокопчук..." - I незручно ста║ перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, сво┐х подруг. "Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре", - аж почервонiла. Все ж було при║мно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: "Гарна дочка в Марiйки Бондарихи". Нiч м'яка i ласкава, як у дитинствi доторк материно┐ руки. Вона пригаду║ вчорашню нiч на шляху i високу мужню постать Дмитра. Як вiн подивився тодi на не┐. I гаряча хвиля залива║ дiвчину, коли знову вiдчува║ на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий гордий, як люди говорять. Згаду║ розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках у Шулякiв якось обмовилась: "Думала, що навiк приморозив хлопець ноги. Аж нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А раз прийшов увечерi, роззувся, походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав, почула щось недобре. Скочила з лiжка. Сто┐ть мiй парубок посеред хати блiдий-блiдий i губи куса║. - Що з тобою, Дмитре? - I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче онучi до нiг поприставали. Чи не мара? - Присвiтила я низом, а в нього шкiра до самих щиколоток вiдстала. По землi волочиться, мов папiр. - Останнiй гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро зiйде, - i почав вiдривати шматки бiлого побабченого полотна, а з-пiд нього проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти..." I дiвчинi зда║ться, що над нею нависають тiнi од росло┐ постатi Дмитра... А очi в нього чорнi-чорнi - в душу заглядають так допитливо i строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший, все в нього простiше, а танцю║ш з ним - землi пiд собою не чу║ш... "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить..." "Забарилася ж ти, дiвчино..." I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала - чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки - i Дмитро, i Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий... Вже крiзь сон чула, що Грицько щось пита║ться в не┐, а вона червонiла i нiчого вiдповiсти не могла. XXIV Дiвчата пiднялися на гору. Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тiсне коло небозводу; там, де вона аж за обрiй втискалася крильми дiбров, надвечiр'я кресало золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси, i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi працьовитi ковалi поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок, загартувати хлiбину мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту пролл║ться на пiвдень. - Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! - зупинилась Югина, наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси, i гора, на якiй вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям: пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав. - Так i в наших дiбровах славно, тiльки над ними ближче спуска║ться небо, - тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полiсовщика. Вона, як i Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечiр'я, сповнена хвилюванням, почуттям ново┐ вiдповiдальностi i силою правди, що розкривалася в нових словах ┐┐ новими товаришами. - Дiвчата, ви чим любу║теся? Кого перед очима бачите? - пiдбiгла непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i назад. - О, якi ви вреднi: женишкiв побачили i мовчать! Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них, з-за горбка, пiднявся трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора. - Дiвчата, це ж, зда║ться, комсомольцi з Комсомольського, - догадалася Софiя. - Бiжiмо до них. - Ти що, маленька? - зупинила ┐┐ серйозним поглядом Василина. - То-то й ║, що не маленька, - одчайдушне випалила Софiя. п┐ невеличке смугляве обличчя, оповите нiжним одсвiтом, аж мiнилося веселими задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом налякати спокiйну, занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно спочивала на крихiтному лiсовому кладовищi. - Софi║, хоч би ти посоромилась... - Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли вiн почне зiтхати бiля свого кохання i про всякi зiрочки говорити, тодi вже засоромлюся, мов пiонiя. - Безстидниця. - Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, - всяка вiдiб'║ твого милого, а про тракториста й не говори... - Софi║, ну прямо не знаю... Як тобi не совiсно? - за-рожевiлася Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями. - Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, - пригорнула дiвчину. - Ну що ж iз того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах писали, про нього сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли! Невже не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як вiддамо тебе за тракториста - ще цiкавiше буде. - Та покинь ти лепетати, - вступилася Югина. Промита крем'яниста моза┐ка дороги попливла в м'якi тони блакитносизо┐ долини. Збiльшувалися постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi в ходi, порiвнялися з дiвчатами. - Добрий вечiр, красунi! - поздоровкався високий смуглявий юнак у голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи. - Добрий вечiр, або що? - задиркувато обiзвалася Софiя. - Ти, дiвчино, гостра нiвроку. - А ви притупились? Це пiсля роботи бува║. Хлопцi засмiялися. Василина обурено смикнула Софiю за блузку. - Люблю таких, - блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче до Софi┐. - Спасибi за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядiть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, - з удаваною зажуренiстю вклонилася Софiя. - Ви не з Комсомольського? - З Комсомольського, з Комсомольського, - зразу розцвiли обличчя хлопцiв. - А ви звiдки? - Не скажемо, щоб стежки не протоптали. - Тодi ми трактором при┐демо. - То друге дiло. - Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, - обiзвалася Югина, з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла горда слава. "Славнi, i простi, простi... наче брати". - Ви з райкому? Комсомолки? Друзi нашi! - зрадiли хлопцi й почали знайомитись. - Марко Лебедев. З Поволжя. - Давно у нас живете? - З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди. - Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, - подав руку Софi┐ смуглявий юнак. - Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер. - Зате в майбутньому не будеш. - Вже заглянули в мою судьбу? - Заглянув, Софi║, - твердо промовив Орленко. - Згада║ш мо║ слово через пару рокiв. - Згадаю, - зiтхнула дiвчина. - 3 роботи йдете? - З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шумiло воно, полуницею червонiло... То комсомольський квиток у руцi? - Комсомольський. Сьогоднi отримали, - вiдповiла з хвилюванням. - Так загубити можна. - Не загублю. А ви де свiй носите? - Бiля серця. - I ми покладемо бiля серця, - вiдповiла Софiя за всiх дiвчат. Пiд'┐хав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до не┐. - Ох, i машина! - захоплено вирвалося в Софi┐. - До не┐ можна приторкнутися? - Можна, - великодушно промовив тракторист, так, начеб вiн щонайменше дарував усi багатства дiвчинi. - Тепла, як людина, - уже кругом оглядувала машину. - Василино, порухай... Вона прямо умира║ за трактором, - пояснила хлопцевi. - Софi║... - Справдi? - зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити. - Справдi, справдi! - вiдповiла за не┐ Софiя. - От поговорiть iз нею. Вона вже зна║, що таке радiатор ┐ з чим його ┐дять. - Метнулася до Югини, красномовно показуючи ┐й поглядом на оторопiлу Василику й тракториста. - Дiвчата, вам не боязко iти додому? - Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити? - Звикли. - Вовки не нападають? - Бува║. Коли чотириногi, а коли й двоногi. - Як живеться вам? - Добре, дiвчино. Краще за всiх. - I завжди так було? - Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися... Держава нас на мiцних долонях пiдняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками. - Спасибi, прийдемо. - Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, - перевiримо, як працю║те. - Прилiтайте. - По хлiбозаготiвлi ваше село не перше. - Зате й не останн║. - Достойними будьте, - щиро проща║ться Левко Орленко, i хвилююче тепло налива║ Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови. - Василина й досi з трактористом ворку║. Навiть бiля керма умостилася. От тобi й тиха вода, - пошепки повiдомля║ Софiя. По теплих дорогах розходиться юнiсть, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надiй. Мiсяць натягу║ над колисками долин золотi вервечки, переснову║ кроснами лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями. - Якi вони хорошi, хлопцi нашi, - задумливо говорить Югина, по вiнця налита ще нерозгаданою силою почуттiв. - Справдi, Югино, - пiдтриму║ ┐┐ Василина. - Особливо тракторист, - з перебiльшеною згодою кива║ головою Софiя. - Такий хороший... i зразу кермо довiря║. - Софi║... - Життя нове будують, - продовжу║ Югина. - Вiдстали ми вiд них. Наздоганяти треба. - Югинко, чим же ми наздоженемо ┐х? - довiрливо тягнеться Василина до подруги. - Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити. Я в созi буду працювати, невтомно... - А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала. I посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська робота? - Тодi я за Варчуком прослiдкую. Дiзнаюся, куди вiн хлiб заховав. Пам'ята║те, дiвчата, слова Ленiна: "Боротьба за хлiб - боротьба за соцiалiзм..." Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? - присмирiла Софiя. На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром пiд'┐хала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши Мiрошниченка i Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них. - Вiтаю вас, наша змiна, - сердечно поздоровив ┐х Свирид Яковлевич. - Достойними будьте високого звання... Ростiть великими, мужнiми, правдивими, красивими. - Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi? - За вами, опiвночницi, - усмiхнувся. - Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i ви┐хали зустрiчати вас, - поясню║ Iван Тимофiйович Югинi. Дiвчина ласкавим i вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мiрошниченка. Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси, перемiщуючи тiнi й промiння. - Заспiва║мо, дiти? - примружився Мiрошниченко. - Заспiва║мо, Свириде Яковлевичу, - зразу ж, не соромлячись, обiзвалася Василина. ┐┐ дiвчата за голос дивовижно┐ краси прозвали лiсовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню прохолоду, молодий порив пiдхопив пiсню на крила i покотив у лiси, i, наче луна, ┐┐ почали наздоганяти мужнi затвердiлi голоси. XXV - За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! - прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнiр. Не просячи слова, пiдiйшов до столу i, не звертаючи нiяко┐ уваги на президiю, заговорив голосно i впевнено: - Хто з нас товариша Бондаря не зна║? I ми зна║мо, i комсомолята знають, - пiдвiвся навшпиньки i обвiв зором всю молодь, що сидiла в глибинi сельбуду. - В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську - з контрреволюцiйними гадами боровся, вiн i життя по-новому, по-новому розумi║. От вiзьму я просте дiло - образи. Яка Марiйка не завзята баба, та в свiтлицi вже нема нi одно┐, нi одно┐ iкони. Правда, - очi в Кушнiра бризнули смiхом, - тут i я допомiг Iвану Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома... - Степане, досить! - попросив Iван Тимофiйович з президi┐. - Дали чоловiковi слово - хай говорить, - озвався чийсь жартiвливий голос. - Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не да║. Привик, що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбива║. - Якими слiвцями кида║! - Аякже. Газету я спочатку читаю, а потiм курю. А ти, Полiкарпе, спочатку куриш, а потiм... Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати вiдцурайся. "Я тобi ┐сти не дам, я тобi жити не дам, безбожнику!" - кричить Марiйка i вибiга║ з свiтлицi. - Та покинь, Степане. - Еге, так i покину. Товаришу голово, призвiть до порядку недисциплiнованого члена президi┐ товариша Бондаря... Дiло ж виходить таке: перед святами Марiйка познiмала образи, вимастила стiни i, поки зiбралася знову вiшати сво┐х бороданiв, Iван Тимофiйович вльот приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась мiж хазя┐ном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до рогачiв дiйшло... Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що один на одному стосом лежали, i каже: "Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикида║мо це луб'я надвiр. Заодно вже хай вiдлементу║". Дурний, - кажу я йому... - Степане, - аж застогнав Бондар. - Та чого ти морду║шся? - обурився Кушнiр. - Усi ж знають, що не дурний ти, але тодi був такий випадок... Чудак ти, - кажу я йому. - Треба ранiше вийняти скло - воно в господарствi пригодиться, а потiм картинками i рамками я║шню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки ┐сти не дала. - А ти дума║ш - дала? - Так ми i зробили... Шкварчить я║шня, а тут Марiйка до хати бурею летить... Iван ледве пiд лаву не лiзе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним i лихим, що й справдi жiнка подумала - з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. I я║шнi не попробувала. - Ти б iще про чорногузiв розказав, - сердито кинув Iван Тимофiйович. - Та це вже всi знають, - незадоволено промовив Кушнiр i махнув рукою. Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко, уже рiвним голосом, закiнчив свою промову: - Кращого нам голови созу, чим Iван Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку правду сто┐ть чоловiк. На цьому я й кiнчаю. Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв. Обернувся i хмурим поглядом почав вiдшукувати винуватця. Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт. Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою скибку хлiба дiлить надво║ i одну половину хова║ в кишеню. - Ти, байструченя, для кого хлiб засунув? - Матерi. - Матерi? А хто таке право тобi давав? - Вони опухли у мене. - ┐ж зараз же! - розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi хлопчика. - Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве волочить за кiньми, - звернувся до сво║┐ родини. - А воно, стерво мале, iще когось мо┐ми харчами пiдгодову║. Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом, слiдкуючи, щоб той з'┐дав свiй шматок. Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався меткий Степан, але нiчого не мiг ┐й добути. Зрештою його осiнила одна ризикована думка. Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж. Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не помiтив. I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожило┐ шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжно┐ жовто┐ кульки гусеняти, над гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре i худюще, дибнуло перед занепоко║ною гускою i невпевнено замарширувало по хатi. Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у друге село. Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той мало не пiд ноги кинувся йому: - Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на мо║ добро? Я ж твою матiр од смертi крашанками врятував... Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у селянських серцях, особливо в серцях молодi. - В чому наше майбутн║, товаришi? Тiльки в колективi. Це ║дино вiрний шлях, накреслений великими нашими вчителями - Ленiним i Сталiним. Хай кожен з вас назавжди запам'ята║ цi слова Володимира Iллiча: "Якщо ми будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожу║ неминуча загибель..." А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку Софiю Кушнiр. Запитайте ┐┐, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе сво║ здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?.. Менi один бiй з петлюрiвцями згаду║ться... Ранньо┐ зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки кригою взялася - ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти - проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться - хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з бiллю в грудях, чу║ш - то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода... I хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили... Так невже найкращi сини батькiвщини загибали для того, щоб тепер ┐хнi дiти у куркулiв сво║ життя занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися, щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб, державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе. Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець. Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав сво┐х дiтей, посiчених бандитами. "Вже i моя Оленка була б такою, як Югина". Пiдiйшов до Бондаря: - Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як ┐хнiй соз працю║. Це пригодиться в роботi. - А чого ж, пiдемо. Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському примруживсь до Софi┐ Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з Бондарем. Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку дорогу. З шелюги саме ви┐хала пiдвода, навантажена обкорованим червонолозом. - Чоловiче добрий, - привiтався Бондар з вiзником. - Де живе голова вашого созу? Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму, спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав: - Голова? А якого вам голову треба? - Товариства спiльного обробiтку землi. - Товариства-то товариства, але якого? Тепер ┐х у нас аж тро║. - Аж тро║? - здивувався Бондар. - А що ж, арифметика проста: три сози i тро║ голiв. На кожен соз голова признача║ться. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови хочете за┐хати? - А хто ж у вас тепер? - Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк. - Данило Самойлюк? - зрадiв Мiрошниченко. - Партизан? - Аякже, партизан, - зразу ж перемiнився голос у вiзника. - От ми до нього й пiдемо. - Д-да, - непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом. - Не ходiть ви до того Самойлюка, - нарештi обiзвався чоловiк. - Вiн такого натворив, такого наробив нам... Навiть у сiмейство мо║ залiз. - Що ж вiн мiг зробити? - занепоко┐вся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка як доброго партизана, бiльшовика. - Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив. - Собi? - Звiсно, не нам, а сво║му созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син, виходить, у другому. Я йому кажу: "Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох органiзацiях бути". А син каже менi: "Як же я, тату, перейду, коли у вас навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до нас". А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка - на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас... - А де ж вiн живе? - засмiявся Мiрошниченко. - Микола мiй? - чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв як-небудь збити людей з пуття, - Це недалечке. Тiльки дома його не застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно пуска║, то iще щось вигаду║... - Нi, де живе Самойлюк? - Самойлюк? - знизав плечима. - Спочатку це треба пiти Вишневою вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака, перейти мiсток... - так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко зрозумiли: прийдеться ┐м тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рiвновагу вiзника. XXVI Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи з матiр'ю. - Ге-ге-ге! Щось часто... воду... - почула насмiшкуватий голос. Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонi║, вона тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi прямо до ┐┐ хати йшов Григорiй. - Хороший... бiдний... Коли б... - докотилося материне зiтхання. "То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?" - вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний, красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи округлими плечима. З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, бiла сорочка була вбрана в син║ галiфе. - Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi! - Кинулась в хату наводити порядок. I хоч всюди було прибрано, чисто - заглянула в кожен куток, iще раз тирса вiника захвилювалася i сiрою журавкою витягнулась бiля припiчка. На подвiр'┐ загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попiдвiконням, i лячно забилося серце у дiвчини, наче взимку спiймана пташина, затиснута в задубiлих руках. Що робити ┐й? Незручно ж вставитись у дверi, а почни книжку читати, догада║ться, що бачила його, i подума║: хвалиться... А чи┐сь задубiлi руки дрiбно i швидко трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк не можучи вирватись з полону. Ось уже вiн у сiнях, Югина застига║ серед хати, з острахом дивлячись на дверi, що от-от розчиняться. Та Грицько пiшов у другу половину, до батькiв, i дiвчина полегшено зiтха║. Iще глухiше бубонять стiни, нескiнченно довго пливе час. Густiли далекi простори за вiкном. Витягувались полохливi тiнi. I незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорi║м. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць непомiтно поставив бiля полумиска пляшку i пiд столом потер руку, чуючи на нiй липкий дотик пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: "Приходь же, Грицю". Сама на шию кида║ться. Одначе славна. I непримiтне огляда║ Югину. Дiвчина не дивиться на нього. Але чу║ на собi погляд i рукою вiдводить хвилястi пасма за вухо, паленi║. "Чого ж ти червонi║ш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш, що подоба║шся менi", - вимовля║ погляд парубка, i навiть в цю хвилину вiн не зна║, чи любить дiвчину. Одначе радiсно бачити ┐┐ голубий погляд, розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I зда║ться, що вся вона вi║ яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi. Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi промовляють: "Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не захова║шся". "Добре, добре", - розумi║ ┐┐ i, усмiхаючись, почина║ розмовляти з Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала. - На цей раз i не вгадав - Югина готувала, - пiдбира║ губи Марiйка. - То вона навiть i борщ умi║ зварити? - смi║ться Гриць i погляда║ на дiвчину. - Ще й який, аби приправа, - пiдхвалю║ Марiйка. - Мамо! - блага║ дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, дода║: - Не слухайте, у нас пiч така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй. - От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд не┐! - Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би господарем на всю губу, - ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i розгонистий смiх розсипа║ться по хатi. - Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, - розважливо, стискаючи губи, похиту║ головою Марiйка. А глибоко засiла думка довба║ сво║: "Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за багатшого зятя видати втiху невсипущу", - i зупиня║ заволоженi очi на посмiлiлому обличчi Югини, пригаду║ сво║ дiвування, сльози в економi┐ Колчака. "Та коли вже судилося, щоб по║дналися ┐хнi серця - нехай буде так... небагато ж поля того, худоби бiс ма║..." Вони обо║ залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки, потiм жмака║ ┐┐ в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближа║ться до Югини, кладе руку на ┐┐ плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього - стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i зопалу промовив, що першим спало на думку: - Югино, поцiлую тебе на прощання. - Для чого?.. - затуманено глянула на нього i знову похилила голову. I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала "не треба", "не хочу", вiдхилила його руки - це все було б так, як i годиться робити в таких випадках. А це - на тобi - "для чого?" Мовчанка, наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чу║, що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучу║ться в долонi i котиться до передплiччя. "Так це ж серце Югини", - раптово догаду║ться Григорiй, i таке незнайоме, добре почуття наплива║ на нього (це ж вперше в життi тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньо┐ губи i вигибу на пiдборiддi молодо┐ Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до Югини. - На добранiч! - Всього доброго вам, - промовила тихо i тоскно. - Югино, можна буде в ту недiлю прийти? - захвилювався i знову скинув шапку. - Приходьте, - ледве ворухнула губами i подала тиху руку. XXVII Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце - чи впораються до вечора? - Натиснiть, натиснiть, хлопцi, - загаялися. А тепер не косовиця - одна мука, - хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз збива║ вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривля║ батька: люто витрiщу║ очi й вiдстовбурчу║ губи, але зразу ж прибира║ покiрного виразу, коли батько зупиня║ться посеред покосу. Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусово┐ роботи - попався на злiсному здираннi лика - i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай наймити стараються, з них вiн очей не спустить. "Сварився" перестояний овес - вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i насмiшкувато "свариться" на косаря - достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'║ш i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i, пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс, перекинув грабки на плече i буркнув наймитам: - Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! - та й пiшов, сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'║ться в ┐┐ потворно вузькi плечi. - Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину, коси, - проводжа║ Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирха║, i старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо поверта║ться до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така хазяйська ретельнiсть i так старанно руха║ться циркуль його вигнутих нiг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба i пробасив: - Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, - i вже звичним голосом, наче остерiгаючись, додав: - Ох, не так сказав, ┐й-право, забув, що й серед нас ║ такi, що тещу придбали. - Це хто такий, значить? - диву║ться Варивон. - Як хто? - аж присiда║ Карпо i з перебiльшеним здивованням б'║ себе долонями по колiнах. Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа. - Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка п'║ться? Надибав собi вже тещу? - впива║ться Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з у┐дливим багатирем i примирливо вiдповiда║: - Надибав. - Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, зда║ться... - багатозначно пiдморгу║, i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися. Обурення пересмику║ Григорiя, набуха║ всерединi, але вiн уперто мовчить, тiльки швидше на зубах перетира║ солодку стеблинку вiвса. Насуплю║ться i Варивон. Позлословити i вiн умi║ й любить. Але ж на таку дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась рiднею. Одначе Карпо не помiча║ насторожено┐ тишi, продовжу║ скалити зуби: - Медову дiвчину вибрав. - Помовч! - застережливо кида║ Гриць, i очi його недобре туманiють. - Станочок... - Зацiпило б тобi! - пiдводиться з землi Григорiй. - Литки у не┐... - смаку║ Карпо i радi║, що вивiв iз терпцю такого спокiйного парубка. - Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! - роз'ярено ступа║ вперед Грицько. - Коли купив руки, то вже дума║ш, що в серце можна плювати! - i насува║ться зi стиснутими кулаками на Карпа. Той вiдскаку║ в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона. - Чого ти? Наче жартiв не зна║ш. - Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi сво┐ми жартами. Скажеш, як совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до само┐ ночi не косили. А то ще збiднi║те. Ходiмо, Грицю, - бере грабки Варивон i обережно переступа║ через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення. - Та що ви, хлопцi? Вернiться! - розгублено i здивовано говорить Карпо. Григорiй тiльки губи закусу║, а Варивон вiдповiда║ за обох: - Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полiзь... То-то й ║, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi. - Злиднi проклятi! - тихо сичить Карпо i люто запуска║ грабки в овес. Та чуткий Варивон спiймав слова i гука║ вже другого поля: - Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже по┐дом ┐сти. Увiрветься бас! Увiрветься. Карпо замовка║. Перехиляючись всiм тiлом, люто шарха║ грабками. Вiн зна║, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора - в хвилини злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок. "Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з голякiв, а комизяться, мов щось путяще". I хоча всiляко заспокою║ себе, але непри║мне чуття розвiтлено ворушиться всерединi, а з нього виколису║ться тривога. Iч, якi тонкошкурi поставали, велике цабе ┐хня Югинка. Всi вони одним миром мазанi. Хiба кiлька рокiв назад з ним так би посмiли поденщики говорити? Не гне ┐х копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати ┐┐: чи у мiстi, чи в радгоспi, чи в Шляхобудi - всюди знайдуть собi притулок. Пропастi на вас нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин син, заговорив. Роби по совiстi - очi вилiзуть; тiльки й говорить про не┐, хто за душею нi алтина не ма║, а в самого в калитцi забряжчало б - iншо┐ заспiвав би... Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншо┐ дiвчини. Криво почина║ посмiхатися, бачачи в думках, як вiн уже насолив Грицьковi. Ти ще потяга║шся зi мною... ...Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i думки, що сьогоднi увечерi вiн, Григорiй, пiде до дiвчини, присiвали образу, заколисували обурення. Варивон пiшов у село фiльварком, а вiн перескочив темний од чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду. Стиснута жовтою рогозою, ситняком i осокою, несмiливо засвiтилась рiчечка, зелен