оративне товариство, - незворушно продовжував Чепуренко, - не ма║ вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцiю так, як у п'║сi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом. - Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити кошти - це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали? - к у вас така кругла площа - чотири квадратних кiлометри. п┐ найлегше осушити. - Щось не пригадую такого болота чи заплави, - пiдiйшов Павло Михайлович до велико┐ карти району. - Це не болото, а... став. - Ви що?.. Жарту║те? - Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на мiсцi, зiбраний i суворий. - Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу? Ми швидко виточимо... - але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i, вже нiяковiючи, додав: - Про це i в товариствi говорилося. - Фахiвцями? - Фахiвцями. - I серце ваше тодi рiвно билося? - металево пада║ схвильоване й обурене слово. - Ви в майбутн║ чи в чорне минуле заглянули тодi? - Я не розумiю, до чого це... - Так ми розумi║мо, до чого, - вставив Йона. Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче вiтрянi лиша┐, виступили кружелятка плям. - Я чесно служу в сво┐й установi. - Не бачимо. Ви зна║те, що означа║ спустити стави? Це означа║ на нашiй мовi - шкiдництво. Ви з цим згоднi? - звернувся Павло Михайлович до Слободенюка. - Згоден, Павле Михайловичу, - захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя. - Ви член партi┐? - Комсомолець. - За чим же ви в сво┐й установi дивитеся? - Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно поступив на роботу. - Ви теж недавно працю║те? - хмурячись, звернувся до Чепуренка. - Нi, у мене стаж. - I солiдний? - Солiдний, - мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньо┐ краплини Обличчя стало задуманим i кращим. - За ваш став я пробував сперечатися, але... - Побоялися пiти на конфлiкт? - Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: "У нього й дiла побудованi як обличчя - спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться, наче клинчик борiдки". - Побоявся, - щиросерде признався. - Я чоловiк не молодий, родиною обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти. - Значить, закон вашого життя - тепле мiсце, мир i гниленька тишина? - Не зовсiм так, але грiшки ║. - I це зветься чесною службою? Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово: - Закон життя нашого один: вiрно служити партi┐ Ленiна - Сталiна, вiрно служити сво┐й державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема. - Це велика правда, Павле Михайловичу, - обм'яклий Чепуренко встав iз стiльця. - Ви учена людина, яка усе сво║ знання ма║ вiддати народовi! А ви замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрi┐, усi сво┐ сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша практика? - Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото. - Це вiн проповiду║ осушувати стави? - Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав... - Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, - зiрвала йону жалюгiднiсть Чепуренка. - Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому багновищi. Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича. - За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слiв. "Може, я старий, не все уже розумiю", - подумав i, стиснувши серце, по┐хав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити. Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, - поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. - Не знаю, що ви дума║те про мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету... В дiлi побачите мене. - Ви серйозно дума║те у нас працювати? - зосереджено запитав Павло Михайлович мелiораторiв. - Серйозно, - вiдповiв Слободенюк. - Я всi║ю душею. Хай дозволить товариство... - Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне болото. Недалеко вiд нього працю║ молодий колектив. Члени його - усi до одного комсомольцi. - Комсомольцi!? - зрадiв Слободенюк. - Я завтра ж по┐ду до них. - Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в нашо┐ молодi... А ви зна║те, як наше Подiлля в старовину називалося? - несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало зовсiм свiтлим. - Не зна║мо. - Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена геро┐чним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля, хто не грабував його? Нiвечили - половецькi хани i венгерськi королевичi, волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудову║мо не тiльки життя, а й природу. Для цi║┐ високо┐ мети не жаль вiддати усе сво║ серце... Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння народовi пiдмiня║те дрiбненькими розрахунками дрiбненько┐ вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабi┐ сама, в бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i працю║ над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове, небувале досi село на Укра┐нi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна - наша земля. I це не казка. Це поезiя працi i життя... Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану. - Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, - розчулився Чепуренко. - Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як чорний вiл. - Приказка не зовсiм на сво║му мiсцi, - усмiхаючись, глянув на червоне вiд напруги обличчя фахiвця. - З поетичною фантазi║ю працюватиму! - випалив Олег Фадейович, i смiх задзвенiв у просторому кабiнетi. Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi схвильовано┐ мови: - Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало. Перспектива прояснилася. Це головне! - Розворушив молодi пориви? - Iменно так, молодий колего... засучимо рукави. А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови - одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи сво┐ обриси, вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усi║┐ Батькiвщини, сяючи сво║ю неповторною красою руху. Задзвонив дзвоник. - Я слухаю! - пiдiйшов до телефону Савченко. - Добрий ранок, Павле Михайловичу. - Невже ранок? - У нас уже свiта║, - заклекотiв тихим смiхом голос секретаря окружкому. - Наше мiсто на верховинi сто┐ть, а ваше - в долинi. - I ми до верховин пряму║мо. - Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу? - Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв. Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй бойовий. - Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори при┐хали? - При┐хали. - Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки? - пхнi пориви дума║мо на кориснiшi дiла повернути... Що це за Самопал засiв у мелiоративному товариствi? - Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив... Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними прожектами... Серед iнтелiгенцi┐ ми не досить працювали. - Враху║мо це i в себе. - Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй комсомольський колектив пожива║? - Геро┐. Сам молодi║ш iз ними. - Тво║┐ старостi не помiчав. Нових успiхiв. - Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт. - I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кида║ться. Терористом прозвали. Хай пiслязавтра при┐жджа║ - уважили йому. Вiн з головою "Серп i молот" не рiдня, що так побивався? - Майже брат, бо голова созу "Серп i молот" учасник громадянсько┐ вiйни. Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi. - Хоча i попада║ менi за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Пораду║м, пораду║м Бондаря. За нього я вже всiм бюрократам до печiнок добрався. Коли б тiльки хорошi конi дiстаги - таких собi я Iвановi Тимофiйовичу не вручу... Передсвiтанок уже сiяв росу, i вiдгомiн невсипучо┐ води висiв у спiвучому чистому повiтрi. - До побачення, Йоно. - Ремний сенатос, фрате[9]. - Салут Iлянi[10]. - Спасибi. Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста. XXXII На дерева i трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойду║ лiсовi тiнi, вихоплю║ з темряви два сплетенi стрункi дубки, освiтлю║ задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття. Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини коротко заспiвав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь i час лiту збиратись в далеку путь. Не спиться парубковi. Рясно обсiли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, i ладу не знайдеш у ┐хнiй тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою плiвкою вогненне око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло... Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов тiнь, сто┐ть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд не┐ - затьмарить iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе... Еге ж, учора вузькою дорогою помiж високими стернями вiн ┐хав до вiтряка. Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки. - Пiзно, парубче, ┐деш. Пiдвiз би мене, - обмина║ пiдводу з пошивкою на плечах тiтка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима. - Коли б знаття, що ви тут, ранiше б при┐хав. З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i могутнiми помахами шугав угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в розпаренiм зернi, дрiбно стугонiв невсипущий кiш. Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з нiг до голови, бородатий мiрошник перетира║ пальцями гаряче борошно. - Наче петлю║, - задоволене говорить сам до себе i кричить угору: - Югино, засипай! Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить поперед себе чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з ┐┐ рук мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч. - Перелякали ж мене! - розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла до скринi вигрiбати борошно. Згори бачив ┐┐ нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскiс на плече. - Скажете ж, коли вийде мо║, - довiрливими очима глянула на нього, i здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi. "I таку дiвчину хватило совiстi обдурити. - Глухе обурення охопило його. - Е, Грицю, коли ти тепер ┐┐ так легко помiняв на iншу, що далi буде?" Спахнуло багаття, i тiнi заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь. "Чого ж я тiльки й думаю про не┐? Невже люблю тебе, дiвчино?" Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлiсся. Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi, усе небо наближа║ться до нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел i Лебiдь, а гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розво║ним пером. Все ближче пiдплива║ до нього небо, так шедро пахне узлiсся туманом i осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже згас? Нi. Ось вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче вбiк подався. Згас i знову розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн у чистому полi помiж стернями, наче далека надiя. I хлопець бачить, як од вогника вiддiля║ться дiвоча постать, легко, наче не торкаючись землi, пряму║ до дiброви, зника║ в туманi, i знову вирина║, осмiхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими iскорками в кожному оцi. "Югино!" I раптом Дмитро, як у пiвснi, чу║, що непокiрна i владна сила охоплю║ все його тiло, стрiмко зносить якiсь останнi перепони, i вiн не може зупинити ┐┐, як не може дощана загата перепинити повiнь. Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн пряму║ узлiссям до зрубу, не спуска║ очей з мерехтливого кущика далекого вогню. "Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, - самi шепочуть уста, шорсткi i пересохлi. - Не розминутись". Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиня║ подих i серце, вiн ще робить останн║ зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчува║, розумi║, що не може перебороти рiшучого i важкого чуття, * * * Пiсля то┐ незабутньо┐ ночi усе навколишн║ вiдiйшло од нього. Обважнiлий i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його тягне пiти прямо до Бондарiвни. Нi, вiн не стане поперек дороги сво║му друговi! Та й хiба не видно, що дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено твердив: "Пiдеш. Тепер ма║ш право". У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або намагався читати книгу i з незадоволенням ловив на собi допитливi, неспокiйнi погляди матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його нi про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена, В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в не┐ весiлля увалилось. - Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докi║, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така. Невдоволено вiдiрвався вiд газети. - Горе мо║! - сплеснув руками Варивон. - Подивився - наче золотого подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав. Коли Докiя вийшла на подвiр'я, вiн почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити лiктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно тримаються при батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають себе увечерi, коли мiсяць за хмари заходить. - Де це ти Григорiя подiв сьогоднi? - подивився у янтарнi очi Варивоновi. - З Грицем у мене надтрiснувся глек, - раптом споважнiв. - Чому? - Чому? - Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки сплiв на ши┐. Раптом сердито вiдрiзав: - Зв'язався чорт з Федорою. Вiд Югини йде, а до не┐ заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi - ходи хоч до пенька, ║ любов - тримайся по честi. Так я кажу? - Вилицювате обличчя парубка стало суворiшим, покращало наче, зникли насмiшкуватi жмурки в очах. - Може, то брехня? - нетерпляче чекав вiдповiдi. - Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я в Рябка очей не позичав. - А зi мною пiдеш? - рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його широкi округлi плечi. - 3 тобою? - здивувався парубок. - Ти не те║ сьогоднi? - ударив себе середнiм пальцем по ши┐. - Нi, не те║! Поведеш? - натиснув рукою на плечi. - Оце так! - зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки Дмитра з плечей. - Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки? - Скажу, - зупинився, трудно пiдбираючи слова. - Придивлявся до Югини, сподобалась крiпко. Коли вона така, як зда║ться менi, - зразу б старостiв послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого не зна║. Десь за┐кнешся - голову зiрву. - Ну, ну, полегше трохи, - охопив шию руками. - Без голови, значить, менi кашкет неспiдручно буде носити. - Чи спiдручно, чи нi - мене не обходить. Так що тримай язик за зубами. - Щоб не ┐сти борщ з грибами, - доказав Варивон, швидко розмiрковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте ще вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку. "Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло полiзе. Славний женишок". - Задивився на збудоражене обличчя Дмитра, - Поведеш? - Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, - удавано зiтхнув Варивон. - Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. - Усмiхаючись, дiстав з мисника пляшку. - Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую, як рукою бiль вiдняло, - поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. - I що воно за знак? Начеб вода - i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганя║. Зда║ться, на днi у пляшцi блищить трохи? - Iди к бiсу! Гляди, щоб тво┐ ноги онишником не полiкував - давно вiн ревма реве по тобi. - А зна║ш, Дмитре, - раптом споважнiв парубок. - Вибiр твiй, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина - це, значить дiвчина, - пiдняв угору палець. - Так i менi зда║ться, - похмурнiв Дмитро. - Тiльки чи вийде що з цього? - Повинно вийти! - впевнено сказав Варивон. - А втiм, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна. - Славна приказка, тiльки не на мене краяна. - Рвучко вiдкрив скриню i почав убиратися в святковий одяг. - Куди ви зiбралися? - стала на порозi мати. - Вашого красеня сватати веду, - посмiхнувся Варивон i спiймав на собi такий погляд Дмитра, що зразу знiтився i пояснив матерi: - Пройдемося трохи по селу. - Давно б вже час, - погодилася. Вона бачила незвичну поквапливiсть в синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той, вiдчуваючи ┐┐ нiме запитання, тiльки застережливо покосився на Дмитра i з перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини. - Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав його пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому шкурлатi розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i трiснула торба з гендлярськими червiнцями. Держава закрила ┐хню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало. - Так ┐м i треба, - обiзвалась Докiя. - Людей обманювали - одне, а друге - усе мiсто тяжким духом отру┐ли. Прямо бiля рiчки пройти не можна було. - Тепер там завод мають будувати. - Чинбарний? - Чинбарний. За останнiм словом технiки. А поруч нова електростанцiя пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i потужна, куди там старiй бухикалцi до не┐. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдпри║мства i околишнi села освiтить. Словом, невеликий наш Днiпрельстан. На очах мiня║ться мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв прямо вiд зорi i до зорi, як жайворонок, спiва║. - Надивився? - Надивився, возячи хлiбозаготiвлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хлiб, та комсомольцi прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер темнiший хмари ходить. Якось я засмiявся до Софi┐ - хлiб саме насипали, - так вовком визвiрився: "Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема". А я йому так, з притиском: "Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться". - Так ледве гарапником не оперiщив. Од злостi в один момент зморшки потом понабрякали. Злу║, як пес. Раз навiть якогось гостя зразу, значить i не поздоровкавшись, ошпарив: "I в лiвих i правих ухилах бовта║ться, а нiчого путнього зробити не може". Потiм покосився на мене, затих. - Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка не спiймав. Треба прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб хова║... XXXIII М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуватi крила, i тiльки iнодi воно, сковзнувши над рваною, клубчастою прорiхою, майне золотим плавником, i просвiток загра║ в темних водах трьох ставкiв, i все село, неначе iз хвиль, пiдiйма║ться вгору; новi землi, затемненi досi, побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами. Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон. Тугим клубком збивались думи, надi┐. - Грицько пiшов кудись, - торкнув рукою за плече Варивона. На далекiй стежцi, що вела до лiсу, з'явилась невисока постать Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi городи; зелену рiку матiрки освiтив просвiток i погас бiля купки дiдуганiв-соняшникiв, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами. Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися... Але, спiймавши на собi насмiшкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт. Бондарi саме обiдали i зовсiм не сподiвалися на таких гостей. Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся знiяковiла i поклала ложку на стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався i звернувся до жiнки: - Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити? Марiйка принесла з друго┐ хати стiльцi. - Сiдайте, сiдайте i вибачайте, що таке в хатi застали: гостi несподiванi, хазя┐ни неприбранi, - запрошувала за стiл Марiйка. - А непроханий гiсть що побачить, те й по┐сть, - пiдморгнув Югинi Варивон. Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не раз уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякi господарськi справи. Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, зда║ться, пила Бондариха. Тiльки Югина мовчала, i часто по задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина дума║ про Гриця, може догаду║ться про причину ┐хнього приходу, але вiрить i не вiрить, непоко┐ться i здивовано погляда║ на Варивона. Видно, що й Iван був радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що танула, наче вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком. - Не обминайте ж нашо┐ хати, - подала суху жовту руку Марiйка i приязно глянула на Дмитра. - Авжеж, заходьте, - погодився Iван. Дiвчина ж за звича║м мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвiр'я, а вiн опинився з Югиною в темних сiнях. Ось воно, його довгождане щастя, сто┐ть перед ним. Вiн тiльки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та вiдчува║ ┐┐ ясний погляд, соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла. - Югино! - задихаючись, дивиться на задумане обличчя i нiчого вiд хвилювання не може сказати. Двома руками бере ┐┐ руку, чу║ тонкий дотик нiгтiв i легко стиска║ ┐┐ пальцi сво┐ми шорсткими, великими i незвично обважнiлими. - Всього доброго тобi, Югино. - Всього доброго i вам, - ледве чу║ ┐┐ шепiт i виходить у двiр. Темрява зразу ж оповива║ його. Схвильовано оберта║ться i бачить, як широкий бiлий рукав зника║ у сiнях. "Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б найбiльше горе у легкiсть здалося. Ю-ги-на!" - по складах шепоче дороге iм'я i чу║, як добра теплiнь заколису║ його. Бiля ворiт пихка║ цигаркою Варивон. Хороший парубок - жартiвник i мастак на всi вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. I Дмитро мовчки, з подякою, стиска║ Варивоновi руку. - Що? Клю║? - усмiха║ться парубок. йому б непри║мно було iншим разом чути такi слова, але тепер... - Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне... - Порядок тут всi люблять. По вуха, значить, вскочив? - пiдсмiю║ться Варивон. I хоча його всерединi муля║ вiд цих слiв, проте вiдповiда║ лагiдно: - З головою, Варивоне. Зна║ш, менi так хороше стало в тво║┐ рiднi, що я й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й те добре, що в них побував. - То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, - попихку║ цигаркою Варивон. - Як це ти iще про солов'┐в i всякi квiточки не говориш - вашому братовi до лиця така мова. Спочатку тiльки й почу║ш про дiвчатко-янголятко, а ожениться - зразу про вiдьму заговорить. Такий свiт чудернацький. - Жаль, що насправдi так часто виходить, - погодився Дмитро i задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього дума║. Чи ж пересилить вiн Григорiя? "Може, справжня любов ще не пiдiйшла до не┐? - заворушилась надiя. - А хоч i пiдiйшла - мушу переважити", - нахмурив брови... В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку на бiк, задумано .дивилась у вiкна, зiтхала. - Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала? - Ет, помовч собi. I досi не засне, - незадоволено вiдмахнулася. - Чи, може, про Дмитра дума║ш? - пробубонiв примирливо. - Про Дмитра, - призналася тихо, наче Югина могла почути з друго┐ хати. - Думай, думай, а я посплю за тебе. - Iване, як ти гада║ш, спроста Дмитро приходив? - От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке. - По ньому бачу - до Югини приходив. - Авжеж не до тебе. Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка. - Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати? - I чого ти причепилася? Коли, коли... Ма║ш собi Гриця, ще й Дмитра захотiла? Чи не тлусто буде? - Вiдчепись зi сво┐м Грицем! Що ти за чоловiк - слова тобi не скажи. Батько ти сво┐й дитинi, чи нi? Я всi║ю душею чую, що недарма Дмитро прийшов - такий спроста через порiг не переступить. - Це ти правду кажеш. Породу ┐хню, горицвiтiвську, знаю. Таким i небiжчик Тимофiй був. - Господар! Справжнiй господар. Ремесло в руках ма║. Життя мозолем сво┐м добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче проживе. I собою вдався - чим не орел? Так i сто┐ть менi в очах. - Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини... Довго ще Марiйка не спала, i коли заснула, увi снi бачила - побивались за ┐┐ дочкою i Дмитро, i Григорiй. XXXIV Вiтер, неначе пiдбита птиця, прошумiв спросоння в листвi вишнякiв, здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв. Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у пересохлому бадиллi високо┐ кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небi бродили димчастi пошматованi хмари, i повiтря тремтiло набряклим вишневим гле║м. В селi, за городами, водночас спалахнули два вогники, i коли Дмитро вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись зразу бiля нiг. Заглиблений в сво┐ думи, вiн не чув, як навколо нього сумовито гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче спросоння, долiтав з лiсу передосiннiй гомiн неспокiйно┐ птицi. Як вiн любив би свою Югину! Як вiн любив би ┐┐... Не пожалу║ нiчого для не┐, аби життя було, як у пiснi спiва║ться. I з далеко┐ давнини, пiд тихий бiг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятову║ться навiки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом i свiтлом: Як з тобою ми кохались - Сухi дуби розвивались, Як любитись перестали - Однолiтки повсихали. Тiльки про таку, нiчим не затiнену любов думав Дмитро, уявляючи дiвчину, яку назве сво║ю нареченою. I завжди з прихованим презирством вiн дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких жiнок бачити не мiг. "З жиру казиться. Заставить би ┐┐ робити, щоб кожну ледащу кiсточку в тiлi почула, тодi б перестала дурiти". I хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожн║ мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава. Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком в його душу; не порушила ┐х перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли. "Одружитись - не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб потiм не було тяжко нi на душi, нi на людях". ...Як вiн любив би свою Югину... Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумi║ пошанувати ┐┐? Вiн ще не зна║ до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша хороша дiвчина - за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а тепер вiд дiвчини не вiдступлюсь. Вiн рiшуче i зло ступа║ в темряву i ледве не налiта║ грудьми на жiночу постать. - Дмитре! - i чи┐сь теплi огрубiлi пальцi нiжно пробiгають по його правiй руцi. - Марто, - пiзна║ по голосу i, примружившись, поволi огляда║ться навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею i зiтхнули водночас. - Разом про одне подумали, - невесело всмiхнулась Марта. Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав ┐┐ пальцi, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'ятi такi знайомi i дорогi колись риси. - Як живеться, Марто? - аж сiпнуло всерединi вiд такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм не говорити, анiж чути самому вiд себе непри║мний i ниючий докiр. - Як живеться? - наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало парубковi на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: - Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хiба ж то люди? То лавушники. Рiдного батька, прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'┐хав, спустив. На Великдень обнову купить i спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! - а потiм покаже. Не менi жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi то┐, коли сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя! - А дитина ж як? - Нiна? - i голос молодицi здригнувся, подобрiшав, заглушив недобру злiсть. - Нiна вся в мене i лицем, i вдачею вдалась. Нема лавушницько┐ кровi у не┐. - I знову жагуче зашепотiла: - Коли носила пiд серцем ┐┐ - сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це твоя була дитина... - Не треба, Марто, - заспокоював, поклав руку на плече. - Не судилось, то й серця не ятри. - Не судилось, - зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос: - Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була менi коханою, коханою i залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у нас вже дороги пiшли. Не стала дружиною - порадницею стань. - I зупинився. Та вiдчула Марта, про що ма║ мова йти. - Говори, Дмитре... Про одруження сво║ десь ма║ш сказати? - Про одруження. Ти не гнiвайся на мене. - Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, - тихим, надломаним голосом промовила, i чув, як затремтiла ┐┐ рука на його грудях i впала донизу. - Сподобалась менi ("покохав" було незручно сказати Мартi) Югина Бондарiвна. З Григорi║м Шевчиком на однiй дiвчинi зiйшлись... Як ти дума║ш?.. Як довго вона мовчить. З-пiд чорно┐ хустки клинцювате окреслю║ться високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки чути, як в очних западинах неспокiйно ворушаться повiки. I для чого було говорити? I без цього несолодко ┐й. А тут ще бiльше жалю завдав. I тiльки тепер розумi║, як тяжко Мартi. Завжди бiльше про себе дума║ш, а про чуже горе... Другу руку опуска║ на стан молодицi. I чудно навiть у думцi назвати Марту "молодицею". - Щасти тобi, доле. Що й казати - дiвчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе пiде, - тремтячи вiд хвилювання, зiтхнула i зразу ж заспiшила, наче боялась, що не так зрозумi║ ┐┐ зiтхання: - Хай усе краще до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згада║ш мене. - ┐┐ голос переривався, тремтiли уста, неспокiйнi груди, пiдiймаючись, торкались його i знову опускались. - Нащо так говорити? Сама зна║ш: першу любов не забудеш, - пригорнув до себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою. Хоч одна людина, крiм матерi, ║, що любить його... Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi. Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик ┐┐ ковзнувся по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу не мiг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив ┐┐. "Яка вона..." Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити ┐┐. I не мiг тепер уявити, як вiн жив би з нею. Не холодна, нi - спокiйна дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже, жалував, розумiв, що вона його коха║. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi. * * * Йшла - дороги не чула пiд собою. Наче дитина, билась пiд серцем мiнливими перебоями млость i голова крутилась, як вiд довго┐ ┐зди на човнi, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, вiдпливають удалину, i вода плямами кида║ться в очi. Не раз ┐й здавалось, що вона примирилась зi сво┐м життям. Спочатку жила як у снi - аби день до вечора, а потiм час зарубцював бiль, знайшлася дитина - вивела ┐┐ з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться за ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано стрiнутися - i весь свiт хуртовиною налiтав на не┐, зразу кидав у безвiсть, i знову болiло серце, як тiльки в молодостi болить. Не раз, притискаючи дитину до серця, хотiла втекти вiд згадок i витирала сво┐ сльози на рожевому личку дiвчини... Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов хвиля у повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом Яко┐сь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне подвiр'я, i ┐┐ Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарiвною. Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз було жаль само┐ себе, сво║┐ молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд одно┐ згадки про якого проймала дрож. Усе село пiде на весiлля, однiй ┐й - сиди каменем у хатi, бо ж не пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили - усi б оглядались на не┐ i за спиною кивали головами, показували б пальцями: "Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiва║ вона. Живо┐ кровинки на лицях нема". I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись? "Чому з мого серця не виходиш?" - зверталась до Дмитра. А той мовчав, вiдходячи вдалину. Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолочено┐ озимини. Варчук де мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з травою. На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому й вирiшила не йти в свiтлицю. - Що там Бондар? - забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. "I тут про Бондарiв, наче наврочив хто, згадують". - Еге, Бондаря з дороги, - донiсся обережний голос старого Варчука. Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя. - Марто! Добрий вечiр... На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на тво║му мiсцi... Прощавай, серце! - на ходу обвила руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки. Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в сво┐й колишнiй дiвочiй кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду- ^" шене ридання вирвалося з грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала мокрi щоки Марти. - Не плач, мо║ безталання, - приголубила Горпина молодицю. - Не буду з ним жити. Покину, - припала головою до грудей лiтньо┐ жiнки. - Горпино! Де ти в бiсово┐ матерi? - гримить в свiтлицi хрипкий голос Варчука, врива║ться приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кида║ться до печi. "Не буду жити iз ним, не буду, - рiшуче пiдводиться з лiжка - Вiзьму Нiну, в комiрне пiду". Виходить з сво║┐ кiмнати Все життя отруять, - неспокiйно ворушиться думка, - дитину вiдберуть, по судах ┐┐, Марту, почнуть таскати. Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона: - Мульку ┐м в бiк, а не землеустрiй. Бондар... - дзвякнула клямка i гамiр затих. Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз, якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд не┐. Окремi шматки розмови надокучливо вплiтались в ┐┐ думи, як сплески дощових крапель в негоду. Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi. - Не смiй i думати про таке - зженуть з свiту i тебе, i мене, - зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi. - I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! - Знову згадала до найменшо┐ дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади прокинулись у серцi. Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в молодих травах, огорнули ┐┐ дужi любi руки, притулили до широких грудей... I раптом, наче гадюка проповзла мiж ними, побачила круглi, недовiрливо допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю, i не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього. - Горенько мо║, старий сюди йде! - метнулася Горпина в другу кiмнату. - Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? - загримiв з порога Сафрон. - Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до млинцiв сметани не внось - iз колотухою по┐дять. Ниньки невеликi пани зiбралися, - стишив голос до шепоту. - Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не те║, ┐й-бо, обруч наб'║мо, - п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко. - Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, - ляснув Ларiона по плечу. - Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi... - Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк, - засмiявся, задоволений сво┐м жартом, Варчук. - Кон║шно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед сво┐х вiн силу ма║. - Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе. - Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий. - Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться. XXXV Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще незаплесканi дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi стрiлки озимини. На рову рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало темнiше, i в глибоких колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i окремi волосинки горiли, як золото. "Добрi конi, роботящi. Чого доброго, в шестерику риссю цiлий день будуть ходити", - вже в який раз сам до себе говорив Iван Тимофiйович i любовно цмокав губами - не так для того, щоб пiдiгнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, iще незвичний, конi пряли ушима, притискали ┐х насторожено до ши┐ i, витягуючись довгими тiлами, спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало наполоханим табунцем листя. "Еге ж, завтра i сiяти ви┐ду". I вже бачив себе дома; розповiдав Марiйцi, як вiн знову вибрав в райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як ┐┐ в нього ледве з рук не вiдбили багрi┐. Та хiба ж вiн сплоша║, дарма що супротивни